1.
Праця таксиста важка і невдячна, наче нічне сіяння Місяця : спробуй-но лишень сам світити уночі, коли темно ! Та що поробиш, коли мусиш, не всім же випадає щастя світити удень, коли й так видно !
Він сидів у своїх стареньких бежевих „жигулях” з надтріснутим лобовим склом і , здавалося, куняв. Та лише я підійшов до автомобіля і легенько смикнув за ручку дверцят, таксист підхопився, оживився, відчинив мені двері і професійно-вичікувально подивився мені у вічі, ставлячи німе запитання. Все зрозуміло, до таксистів переважно звертаються з транспортними проблемами, а не щоб купити хот-дог , чи пива, чи ще чогось. Хоча.... це непогана бізнес-ідея, лише треба добре подумати про відповідну рекламу.
- Мені до Тернополя, - сказав я таксисту. – Поспішаємо на потяг, а автобуси забиті.
Я мусив сказати цю фразу, бо з Франківська до Тернополя неблизька дорога, він же ж міг би подумати, що я хочу його розвести, або ж виманити за місто і - бритвою по горлу. Я ж бо мав не дуже респектабельний вигляд, десять днів на Драгобраті давалися взнаки і робили мене дещо схожим на варнака з великої дороги.
- Ківко вас? – цитатою з відомої пісні „Братів Гадюкіних” перепитав таксист.
- Я, дружина і дитина, десять років, - відповів я фразою, котра, на моє переконання, мусила б його дещо заспокоїти. Все-таки я з дружиною і дитиною, а не з якимись головорізами, від котрих тільки й чекай, що вивезуть за місто - і кирдик.
Водій важко зітхнув, так , начебто я його змушую до чогось глибоко аморального, і назвав суму :
- Двіста.
Двіста – то й двіста, добре, що не триста, подумав я. Для годиться спробував поторгуватися, але не на того напав. „Двіста” – то , очевидно, була для цього таксиста магічна цифра, від якої він не захотів вступатися ні на гривню.
За кілька хвилин ми від”їжджали від франківського залізничного вокзалу. Наш водій по черзі зупинився біля кількох своїх колег, детально розповів кожному, куди він їде і кого везе, ті розуміюче кивали головою – пощастило, мовляв. Мотнешся туди-сюди, і можна їхати додому, а нам тут ще до ночі грачувати.
Далі він нас віз мовчки, аж поки ми не виїхали за межі міста. Зі старенької автомагнітоли линула веселенька пісенька колись модного ансамблю :
Я мав 17 років
Я вчитися не хтів
Я втік від мами з татом
Я болт на все забив
Виїхавши на трасу за Тисменицею, водій перемкнувся на четверту передачу, опустив на два пальці бічне скло і запалив цигарку, не запитуючи у нас дозволу. Тут же дружина делікатно кашлянула зі свого заднього сидіння.
- Вибачте, - звернувся я до водія, - а ви не могли б не палити ? Дитина, розумієте, геть не переносить диму...
- Нема питань, - погодився таксист і викинув цигарку у шпарину.- А ви звідки ?
- Черкаси. Знаєте таке місто ?
Таксист відповів не відразу. Їхав хвилин із п”ять мовчки. Коли я вже й не сподівався почути від нього слова ( мовчить – то й мовчить ; буду думати щось про своє), його раптом прорвало :
- Черкаси, й...на в рот, чи я не знаю ті Черкаси ? А жеби їх кров заллєла !
2.
- То було так. Зо три роки назад, якраз перед Паскою, до мене підійшли двоє, чоловік і жінка, і сказали, жеби-м я їх відвіз завтра на Золотоношу. Я-м дуже не хотів : Паска, розумієте. Шо таке для нас є Паска ? – Всі йдуть до церкви, святять писанки, паску, ну, розумієте, то є для нас велике свято. Я-м до того ще ані єдної Паски не святкував поза родиною. Ну, але вони наобіцяли мені великих грошей, то мені вже нікуди було подітися, я так собі подумав, шо відвезу їх до тої Золотоноші, та й вернуся якраз рано на Паску, і ще встигну до церкви.
- Вони прийшли з такими великими торбами, кинули їх до багажника, самі всілися на заднє сидіння, та й ме поїхали. Я там шось до них став казати, а вони – дивлюся – вже собі сплять. Ну а мені шо ? Сплять - то й сплять. Сижу собі, тисну педаль та й їду. І вже-м доїхав аж до того села, що на границі Вінницької і вашої області, знаєте ?
- Я там колись їздив, знаю, шо там стоять мєнти, та й їду собі помалу, не порушую. Їду, бачу – стоять двоє, махають палочками, курва ! Я так собі помаленьку їду, а вони ніби мене ждуть, махнули , кажуть ставати. Кажуть – давай документи, шо везеш, куда їдеш. Я їм кажу – їду на Золотоношу, спішу, шоби вернутися до Франківська на Паску, але ж не порушую. Ті курві сини кажуть – відкрий багажник. Я їм відкриваю, вони питають – шо везеш ? Шо, - кажу, - везу ? Пасажирів , значить, везу, на Золотоношу. Вони кажуть – відкрий сумку. Я кажу – нє, то не моє, то пасажирів. Будіть їх, нехай самі відкривають. Тоді ті курві сини , ті петренки, беруть і самі відкриввають оті торби, а там шо ви думаєте ?- соломка. Повні торби макової соломки. Вони мені зразу руки скрутили отакво, писком об машину – де взяв наркоту, питають. Я їм кричу – пустіть, руку мі вломите, болить, курва, а вони правлять своє– де взяв соломку ?
- Тут вилазить з машини мій пасажир і каже – шо ви йому руки ломите, то моя соломка. Вони мене , шо правда - то правда, відразу пустили, давай вже його бити, він впав отакво коло машини, та й кричить їм, що має знакомого генерала , і шо той генерал йому дозволив возити соломку. І його жінка з машини кричить, шо зараз подзвонить генералу, а мобілка у пасажира в кишені, а його б"ють. Ну і поки він виймав ту мобілку з кишені, ті мєнти його так... файно побили. Такі файні легіні, справжні козаки, такі тільки у вас там, на Великій Україні трапляються ... ну от пустили вони йому файну кров з носа, аж дивуюся, як тільки ребра йому не поламали....
- Ну і коротше кажучи, він їм і каже : подзвоніть по такому-то і такому-то номеру. А вони сміються – нє, зараз будемо ОМОН викликати, зараз ми тобі покажемо і генерала, і маршала. Якось все-таки їм вдалося подзвонити кудись по телефону, і дає пасажир трубку тому старшому мєнту. Той так бридився, що аж не хотів брати, але ж потім таки взяв. Ну і там йому по телефону видно шось таке сказали, що він відразу побілів, як сніг. Матка Боска ! Я тоді вперше в житті-єм бачив, аби людина так сильно і так скоро біліла – ну ніби перед собою Смерть з косою узрів.
- Відразу дав команду перестати бити. Підняли того пасажира, мене, завели нас в свою собачу будку, дали самогонки, файна така самогонка, потім гарбати гарячої дали, води умитися... Кажуть – а чого ж ви , хлопці, зразу нам не сказали, що ви наші ? Я питаю – то ми можемо їхати ? – Нє, - відповідають, - ми ж уже доложили своєму начальству, бо вам треба було зразу сказати, що ви наші . А теперка ми вже доложили, що впіймали наркоманів, а ті доложили вище, і тепер всьо - мусите відробити.
- Як то – „відробити” ? – запитую.
- А-а, то є дуже просто. Ви сідаєте на свою машину, їдете тут неподалік в село, а ми за вами. В тому селі хтось, якась курва, продає наркоту, ви її знаходите, здаєте нам точку, і вже тоді собі їдете на свою Золотоношу.
- Робити було нічого. Ми поїхали на те село, кілометрів з двайцять – двайцять п'ять. Мій пасажир - лиш но ми заїхали до того села – відразу каже : їдь туди-то і туди-то, тільки помаленьки. Я собі їду , він у вікно щось там виглядає, їздили ми десь із півгодини. Через півгодини він мені робить знак : тут. Я став, вони з жінкою зайшли в хату, пробули там може хвилин п”ять, вийшли, кажуть : всьо, знайшли. Дивуюся, як вони так швидко знаходять – я би-м ніколи в житті не знайшов.
- Їдемо назад. Доїхали до „кепе”, я кажу мєнтам – віддавайте документи. А вони говорять – нє, дарагой, ми тобі документи віддамо , аж як будеш вертатися назад. А то ти висадиш пасажирів десь у чистому полі, і назад через Київ поїдеш. А так ти їх довезеш , куди їм нада, до Золотоноші, а потім будеш їхати назад – получиш документи.
- Стоп, -кажу, - хлопці, а як мене знов ваші зупинять ? А в мене прав нема, шо тоді ?
- Будь спок, -відповідають,- ми тобі дамо таку бумагу, що тебе пропустять з нею до самого Президента. - І дають мені такий білий стандартний аркуш , на ньому нічого не написано, хіба якісь цифри. Шось там чи сім, чи вісім цифр, а так – простий білий листок. Я дивлюся – на ньому нічого такого не написано, ні номера моєї машини, ні моєї фамілії, запхав його в бардачок, та й шо маю робити ? Везу тих наркоманів на Золотоношу і проклинаю все на світі. Аби-м я знав, шо то наркомани, я би-м ніколи , ні за які гроші не повіз єм їх навіть до Коломиї.
- Їду собі, а вони дальше сплять. Скільки можна спати , думаю собі. Сплять всю дорогу, ні слова я від них не почув, крім отого „всьо, знайшли”. Доїжджаю так до ваших Черкасів, а там на "кепе" знову мєнти. І знову , курва мама, мене беруть і зупиняють. Підходить до мене один, каже сєржант такий-то і такий-то, ваші документи. А я такий замучений , кажу йому – нема в мене документів. Той аж підскочив на місці : як то – каже- „нема документів” ?? Ану , давай, пройдемо зі мною. Я кажу – не можу я з вами пройти, бо мені треба срочно цих наркоманів довезти до Золотоноші. Той сєржант до своїх руками махає : біжіть сюди. Прибігло їх аж троє, і ше двоє з автоматами, кричать мені – що везеш ? Я їм так спокійно відповідаю : наркотики везу.
- Сєржант мені кричить : бросай свої шуточки, я тебе зараз за твої шуточки ту на місці арєстую, які в жопу наркотики ?? Я йому відповідаю : два мішки макової соломки. Ті на мене дивляться, як на варіята, не знають , шо зі мною робити, чи я такий дурний, чи дійсно наркотики везуть.
- Ану, -каже,- відкривай багажник.
- Я відкриваю йому багажник, а там дійсно дві великі торби з соломкою. Той сєржант просто там на дорозі починає дуріти, по рації викликає підкріплення, а я такий змучений, шо навіть нічого більше не можу казати, тілько-м собі думаю, шо вже всьо, пілюля, на Паску не попаду додому. Коли раптом вилазить із машини мій наркоман, мєнти йому командують – ні с мєста, руки за голову. А він їм каже – пішли нах...- і йде сцяти. Ті з автоматами моментально до нього підлітають і давай його бити прикладами по спині, по голові, куди попало, він знову падає, а його жінка знов з машини кричить, аби він дзвонив до генерала... Тут я згадую, що в мене в бардачку лежить отой білий аркуш з цифрами. Ну, як по-чесному, то я думав, шо то розводняк, понти, шо вони мені дали чистого папірця для сміху, але ж нічого не залишається більше робити . Я кличу того "сєржанта петренка", показую йому той листок, він читає ті цифри, відразу біліє, як сніг, кричить, щоби перестали бити того наркомана. Всьо.
- Нас знов ведуть у будку, дають випити, помитися, кажуть, що треба було відразу показати той листок, щоби на другий раз я відразу показував їм листок, бо вони ж не можуть без того листка знати, чи ми свої, чи не свої. І накінець, аби не було зайвих неприємностей, поперед нас пускають мєнтовську машину з синьою мигалкою, котра нас супроводжує аж до самої Золотоноші. Я тих наркоманів висадив у центрі, а сам бігом давай назад, на тому „кепе” за Уманню віддав-єм тим сволочам той аркуш із цифрами, забрав свої права та й бігом на Франківськ. І шо ви думаєте , приїхав-єм якраз тютілька в тютільку, ще-м встиг на денну службу, та й то слава Богу. О. А ті сволочі мені тоді ще сказали : дивися ж , Миколайовичу, нікому не розказуй, що тут з тобою було, які на тім аркуші були цифри і кого ти і куди возив.
3.
- Так осьо ж розповіли ж нам, - усміхнувся я.
- А-а, пішли вони нах..., - смикнувся таксист. - Вже пройшло три роки з того часу, чи навіть чотири вже скоро буде, вже і Президент у нас новий, демократичний, так що нічого страшного . Просто , знаєте, дивлюся на вас – бачу, шо ви порядні люди, а мене бісить, коли ті сволочі кажуть, що борються з наркоманією, а насправді – самі ж цих наркоманів кришують і розводять. Правду я кажу, чи ні ?
- Та звісно ж, що правду, - відповів я.- Сволочі вони всі. А Ви нам таку оце історію розповіли, що в це навіть важко повірити, як детектив якийсь.
- Нє, ну ви ж не думаєте, що я то всьо вигадав ? Забожитися , що правда ? Забожуся !!
Він завченим рухом перехрестився.
За розповіддю таксиста, котра насправді була набагато довшою, ніж те, що отут написано, ми й незчулися, як під”їхали до залізничного вокзалу "файного міста" . Подорож від Франківська до Тернополя зайняла у нас майже півтори години, касета у магнітолі встигла два рази прокрутитися від початку і до кінця. Я нахилився і став зав”язувати свої шнурівки на черевиках, котрі чомусь розв”язалися.
Потім ми з дружиною та дитиною вибралися з тіснуватих жигулів, хазяїн автомобіля допоміг нам вивантажити наші речі, і я простягнув йому чесно ним зароблені дві сотенні купюри.
- Дякую ! – подякував зраділий таксист. – Ви нічого у мене не забули ?
- Та наче нічого, - відповів я.
- Коли раптом щось забули – запишіть мій номер телефону , подзвоните. У мене нічого не пропадає, мені чужого не треба, - запевнив нас таксист і , продиктувавши номер, поїхав собі підбирати пасажирів на зворотній шлях. Пісня , що лунала в його розтрісканих динаміках, розтанула в повітрі, як сизий димок з вихлопної труби.
Come on, Вася
Старайся не трусити попіл
Добий бродяга п’ятку і поїдем
В файне місто Тернопіль...
4.
За півгодини ми вже їхали у купейному вагоні швидкого потяга „Трускавець-Дніпропетровськ”, пили чай і згадували дивну розповідь таксиста.
- Ти йому віриш ? – перепитала у мене дружина.
- Ну, він же забожився і перехрестився.
- Отже, це він ?
Наша донечка старанно розмальовувала Дональда Дака у придбаній на вокзалі книжечці-розмальовці.
- Гадаю, що він. Таке співпадіння....
Дійсно, ми два тижні шукали його в Ясіні, Яремчі, Ворохті, Буковелі....І от – надибали в останній день, в Івано-Франківську.
- І що ти думаєш робити ? – запитала дружина. Вона теж працює в органах, тому ми розуміємо одне одного з півслова.
- Що-що... не знаєш що ?
Я увімкнув GPS. Прилад показував, що бежевий „жигуль” вже виїхав за межі Бучача. Гарне місто Бучач, і люди там гарні, жаль буде, якщо хтось незаслужено постраждає чи, не приведи Господи, загине. Адже кожен житель Бучача, як і кожен житель України – це наш потенційний клієнт, наш потенційний покупець.... Не буде покупців – куди ми будемо дівати свій товар ? Не самим же цю макову соломку жерти, ми ж не дегенерати якісь.
Я вийняв свою мобілку , свою улюблену Нокію-6320, я завжди користуюсь лише нокіями, це винятково гарні і надійні апарати. Ми були ще в зоні покриття, то ж я на своїй „нокії” набрав номер іншої „нокії”, котра знаходилася під переднім пасажирським сидінням бежевого жигуля. Я прикріпив її туди, коли зав”язував , точніше – робив вигляд, що зав”язую шнурівки на своїх черевиках. Один довгий гудок, другий, третій.... Ех, Миколайович-Миколайович, хороший ти дядько, але, розумієш, балакучий дуже. Казали ж тобі – нікому ні слова, а ти ще й ті цифри переписав і став продавати направо-наліво білі аркуші з вісьмома цифрами. І вже наші конкуренти стали провозити свій товар у нас під носом, а це мало того, що нечесно, то ще й б”є по наших кишенях.
Я перехрестився і натиснув клавішу „5”.
За мить після цього GPS-прилад показав, що бежевий „жигуль” кудись зник.
===================
У тексті використані слова з пісні гурту "Брати Гадюкіни" "ФАЙНЕ МІСТО ТЕРНОПІЛЬ" ( автор - С. Кузьминський )
