— То батьки наші так прожили, вони й нас так привчали. І моя Валя, куме, ні на що не скаржиться. Хороша жінка попалася. Мене любить, нахвалює перед знайомими. Недавно таке придумала, чого я й сам про себе не знав: і що за характер такий, каже, роботящий до нестями, простий і розумний, аби мав якусь освіту, далеко пішов би. Мені, звичайно, приємно. Тільки куди ходити, куме? І для чого, скажи. Он як їх всіх почали лаяти? — показав на телевізор. — Щоб і мене оце так? Ні, краще я на своїй буровій. Добре працюєш — ти у пошані, погано — без премії та ще й матюків навішають. Все просто і ніякої тобі політики.
— Не чув, Миколо, щоб тобі таке перепадало. Не було такого. У тебе тільки пошана, то мені доводилося різне, — заперечував товариш, посміхаючись.
Багато про що вони з кумом розмовляли та й не один раз. Але Микола не любив, коли його хвалять, чомусь не любив і все. Зате любив придивлятися до всіх, хотів кожного зрозуміти, ніби без того не можна йому прожити. Порпався часто в своїй душі, а там і зараз можна знайти те, від чого здивується чи навіть злякається. Так він дійшов до висновку: душа — то невидиме створіння, а що виробляє! Наскладає за роки, потім дістає, одне сховає, інше витягне — неначе дражнить, виверне все навиворіт і покаже — ось ти який, далеко не герой! Ще й засміється та так, що аж мороз по під шкірою проскочить. Потім як почне спомини перекидати з кутка в куток, як почне… тільки тримайся. Відпочине трохи і знову за своє — це забути, це простити, це передумати — а ти встигай пальці загинати. Тут хочеться гнати ті спомини подалі від себе, щоб забути за них назавжди. А вони — гульк і знову спливають, бо власний суддя хоче саме так. Просив Бога позбавити його від них, а він ніби не чує. Лягав спати, думав: сон все зітре, та вони й там його знаходили.
Крутиться Микола у ліжку однієї такої ночі. Раніше завжди солодко спав. Робив тяжко, а спав солодко. Робота у нього у полі на буровій. Все життя заганяє труби в землю, добирається до газу та нафти. Іноді й рік на одному місці, поки отримають той очікуваний результат. Мороз тріщить, а він на свою вишку піднімається, зміну приймає. Вітер холодний пронизує тіло, свистить біля вух, колючий сніг набивається за комір, а він продовжує, бо його роботу спинити не можна. Влітку сонце палить немилосердно, у степу, немов у жаркій пустелі, а він і тоді на вахті. Не кожен хоче мати таку роботу, навіть за непогану зарплату, а він не уявляє себе без своєї бригади і без бурової. Такий він чоловік, уже коли прикипів душею, то на все життя. Часто і сон був все про ту ж бурову, особливо коли щось не ладилося. Але бували й гірші часи, як, наприклад, цього разу — розбився його напарник, знехтував правилами безпеки. «Хіба можна всього дотриматися?!» — мабуть, подумав Льошка та махнув рукою, хоча давно працював і все знав. Знав, як воно має бути, і знав, як може статися, а сам робив по-своєму. Та тільки цього разу не минулося, підстеріг його той смертельний нещасний випадок. Був чоловік і не стало, не те що за хвилину, а всього за декілька секунд. Всі спішать до нього, тільки допомога йому вже не потрібна. Стоять мовчки з переляканими очима, погляди зійшлися в одне місце, бо там їхній товариш, вірніше, тепер те, що від нього залишилося. Щось би робити, але нічого не можна чіпати, аж поки не приїде комісія і швидка допомога. Усі нервують і курять, навіть ті, що вже кинули. Побачивши жахливу картину, Микола пробирається до вагончиків, щоб повідомити начальство, та важко йому подолати навіть якихось сто метрів. По дорозі падає у сніг, якого намело за останній тиждень дуже багато. Вже вкотре встає і біжить далі, потім знову падає, бо не вдалося весь сніг розчистити — така зима видалася. Та не тільки у тому причина, головне — не несуть ноги.
— Господи помилуй! — зривається з його губ. — Чому ж ти прогавив ту фатальну мить! — гнівається на нього, знаючи, що винні в тому тільки вони самі — вся бригада, а він перший.
Але все минає — так створений світ. Минув і той роковий час, запам’ятавшись тріском строп, гуркотом падаючого обладнання і самого автокрана. Сколихнувши небо, землю і їхні душі, той час пішов у небуття, забравши з собою їхнього товариша, а їм залишивши лише пам’ять про нього. Тепер ті події не виходять з голови, не дають спати, а коли й засне, то все часто повторюється, бо то був великий стрес. Особливо першої ночі — тільки-но Микола задрімав, а воно знову затріщало, потім спинилося… Голова не знаходить місця на подушці, тіло трясе, мов у лихоманці, з лоба стікає холодний піт, ніч була не тільки за вікном, уві сні також. Скрізь темрява, мов домовина, з якої він шукає вихід. Шукає так, ніби знову почує той тріск і гуркіт. Та вмить, із мороку потойбіччя, виринає і повільно наближається до нього чоловіча рука. Він принишк, хоча не вперше бачить її. А сам прислухається, бо хтось йому підказує, що то батькова. Згодом упізнає й сам: справді, це його, широка, з товстими пальцями, з мозолями і тріщинами. Спочатку моторошно було, а потім ураз заспокоївся і завмер, мов маленький хлопчик, чекаючи батькової ласки. Уже відчув тепло його руки, уже защеміло дитячою насолодою серце, та раптом прокинувся і сів у ліжку. Чомусь, помацав голову, мабуть, шкода стало, що сон пропав. Отак щоразу — наближається батькова рука і сон вмить пропадає. Чому так? Чому? Чому?.. Крутилося на думці.
— Миколо, ти чого? Невже знову батько?.. — спитала дружина спросоння.
Він не відповів, лише повів очима у її бік та пошкодував, що відкрив колись свою таємницю.
— Отже, чекай біди… — розбірливіше продовжувала вона.
— Хочеш, щоб всі знали, то розкажи жінці по секрету, — буркнув обурено. — І чому одразу біди? Подумаєш, наснилося. Дуже, Валю, до батька хотілося, а його не було. Засіло таке у голові, ще з тих пір, коли він хворий на печі лежав, а я ліз до нього з лежанки, та залізти на піч ніяк не міг, бо й сам слабкий був, мов рахіт ний, — тонкі ноги, великий живіт… Фотокартка така з дитинства є, хоч зроблена пізніше… Пам’ятаю, батько простягнув до мене свою загрубілу стомлену руку, востаннє погладив по голові та й помер, а рука так і звисала з печі. Хіба я міг тоді щось розуміти? Тягнув його за ту руку та хникав, а він все мовчав та мовчав. Так довгенько було, поки мати не зайшла до хати. Тоді я вже смикав за холодну та плакав. Вона одразу здогадалася, поставила мене на долівку, сама до батька кинулась та давай голосити. Ось так і запам’ятав я батькову руку, але не холодну, а теплу, жорстку, і таку рідну, що й не передати. Точнісінько така і сниться… Неправда, Валю, що той сон на біду. Ще скажеш, що батько попереджає про щось?.. Та чи може таке бути? То ж знай, я в таке не вірю, — мотав головою Микола.
— Може, — запевняла вона. — Так і баба Палажка каже. Вона у снах розбирається.
— Ага, знову за рибу гроші. Знайшла собі матір рідну. Біжи до неї та розкажи про наше життя. Сором який! Чуєш, Валю? Люди подумають, що я якийсь ненормальний. А вона… чи й не розумна яка? І що може тобі порадити? Дванадцять разів «Отче наш» читати щодня, як тоді, коли наш Юрась хворів, чи до церкви піти, сповідуватися за гріхи та ще причаститися. Я такого не робитиму і дітям своїм не дозволю, бо ніхто туди не ходить, крім старих. Та і чи ми такі грішники великі з тобою? Дітей такому не вчи, і про руку не говори. А від мене більше нічого не почуєш, бо що не скажу, ти завжди все перекрутиш, — витираючи піт з мокрого чола, він знову мостився у ліжко. — То тільки моє. Чуєш? Моє особисте. Як не дивно, а я радий тому сну, радий і все, ніби батька відчув знову. Сам вже давно батько, а радий, Валю, мов дитина.
— Не кричи, всі сплять. Починав тихо, а закінчив криком, — обурилася вона. — Погана в тебе жінка, виходить. Колись найкраща була, а тепер — і те йому не так, і се не так. Важко з тобою жити, стало. Може, ти іншу знайшов, розлучитися хочеш, то так і скажи. І як я одразу не здогадалася! Мучиться, бідолашний, ніби на гвіздках спить, а не на перині біля мене. А я йому: поспи, та заспокойся. А він мені про руку, та про батька… Бач, що придумав! — захлипала жалібно та відвернулась. — Чим далі, тим більше не розуміємо одне одного, — проказала, мов відрубала.
Микола так більше й не заснув. Раніше кинувся б втішати, а тоді лише зітхнув та подумав: пробігла між ними якась чорна кішка. А ще до того ж розбалував її, то вона вже й на плечі залізла, батогом підганяти скоро буде. «Нехай поплаче. Це все від моєї доброти», — в самого нерви напиналися мов струни та кобзі. В очі лізла різна нісенітниця і все про їхнє подружнє життя. Валя поставала з поганої сторони: то розлючена з-за дрібниць, то балакуча занадто, чого він терпіти не міг, зарплату часом вихоплювала з рук, навіть забуваючи подякувати чи чмокнути у щоку. Сама не завжди охайна, волосся розкуйовджене, і на все у неї не було часу. «От коли мої очі розкрилися!» — дивувався своєму вибору. Та коли згадав їхню вербу біля річки, Валину біленьку кофтину і свої неслухняні від хвилювання руки, які не могли розстібнути всього три гудзики, вмить посміхнувся. Про що тоді думав? — неначе хтось насміхався над ним. Ані про що, вірніше, що буде, те й буде — відказав відверто. Згодом на його руках лежало маленьке червоне дитинча. Саме тоді його світ змінився, адже він став батьком і опорою сім’ї. Погані спогади куди й поділися і він, ворочаючись з боку на бік, вже картав себе, що не сказав своїй рідній Валі про нещасний випадок — загибель Олексія, про те, що хлопці його вперше за весь час лаяли, навіть кум. Просто не зміг розповісти проти ночі. Думав, нехай спить спокійно, все одно нічого вже не змінити. «Вранці скажу по-правді: на вишку мав підніматися я, міняти Льошку, та тільки проспав, бо якраз у той час снилася батькова рука… Якби вчасно змінив товариша, можливо, й не лежав би у цьому ліжку. Оті десять хвилин все і вирішили. Ось так… І як про те батькові там знати?..» — подумав так про світ вічного спокою, як кажуть старі люди. А сам все щось зіставляв та аналізував. Потім знову схопився і прошепотів: «Не може бути?.. Невже!.. Невже батько, дійсно, повідомляв про аварію! Чи, може, про те, що збереже моє життя?! Та як зберегти? Він же не Бог і не ангел-охоронець. Невже повідомляв, що це він випросив у Бога помилування для мене? Тоді, виходить, продовжив життя за рахунок смерті товариша?! Господи! Я так не хочу! Льошка теж хотів жити, — припав Микола до подушки і знову витирав холодний піт зі свого чола. — Скажи мені, Боже: чому так сталося? Скажи, бо я вважаю себе винним. Як же мені жити з цим?!» — благав Всевишнього, бо в цю хвилину щиро вірив, що він дійсно існує і має велику силу над своїм людом.
Уже й зоря зайнялася, час було вставати. Попереду важкий день. Ще такого важкого в нього не було — похорони товариша.
— Прости, Валю, — обняв жінку, пригладжуючи її шовковисте волосся, та поглядаючи у вікно на малиново-рожеву зорю, яка і цього ранку запалила великий край неба. — Льошка помер, нещасний випадок стався, розумієш? — видавив із себе, ледь стримавши сльози. — Проспав я на десять хвилин. Якби змінив його вчасно, він би точно був живий.
— Виходить — ти міг загинути? — проказала вона повільно та звела на нього перелякані очі. — А як же я, Миколо? А дітки наші? — заплакала одразу і упала лицем у подушку, тільки плечі здригалися. — Не говорив мені, щоб я спала? — схопилася та схилилася над ним, бо здогадалася про все сама. — А мене чорти крутили цілу ніч. Такого тобі наплела з дурного розуму. Забудь що чув, то все від ревнощів, від них проклятих і від любові, — обняла його і притулилася своїм тілом, у якому, здавалося, тріпотіла кожна клітина. — Люблю тебе, Миколо, люблю дуже, як і раніше. Чуєш?
Вона обнімала його, цілувала, умивала своїми слізьми, і ладна була закрити від невидимої смерті. Здавалося, що сама себе не пам’ятає, тулиться тремтячим тілом, немов і її душа звідти вирватися збирається, очі закриті, а холодні губи все цілують його обличчя. Він навіть налякався, намагався заспокоїти її, бо такого ще не було за всі роки їхнього подружнього життя. А вона все обнімає та притуляється міцніше, руками гладить де тільки хоче, куйовдить сторчкуватого чуба. В самої тоненька сорочка задерлася до самого пупа.
— Валю, що ти зі мною робиш? — вирвалося в нього між пестощами. — Дуже був на тебе сердитий, — шепотів їй на вухо, а сам уже шукав під ковдрою найпотаємніше жіноче місце. — Ти така ніжна, така гаряча, — зашепотіли його губи, куди й подівся розум, коли верх взяло тіло, бо Валя була надто щедрою на ласку.
Тихо бемкав великий годинник на стіні, час від часу вив сусідський собака, вітер тріпав штору на вікні, і лише ніч, спинившись біля їхнього вікна все бачила і тихо хитала головою.
— Господи, Миколо! Та що ж ми за люди! Льошка у труні лежить, а ми з тобою у ліжку що виробляємо, — проказала Валя, отямившись, коли Микола спітнілий вирівнявся горілиць трохи перепочити.
— Живим живе, Валю, як каже твоя баба Килина. Якби помер учора, ти б плакала в цей час, а так, бач, розчервонілася, мов маківка, — ледь помітно посміхнувся до неї, бо за вікном світало.
— Тьху на тебе! Що б розумне сказав! — розсердилася, ніби то була неправда.
Сама заметушилася, почала швидко вдягатися. Руки тремтять, мов у дитини, яка нашкодила. Потім зиркнула по вікнах і побігла вмиватися. Сступивши декілька кроків, повернулася назад. Метушиться по хаті, сама не в собі, а заспокоїтися ніяк не може.
— Йди за вінком, нехай особисто від нас підпишуть, товариш усе-таки, — раптом майже наказала Миколі.
Він спостерігав за її метушнею, навіть подумав, що вона, дійсно, не в собі і налякався. Хотів встати, заспокоїти чи накапати корвалолу, коли в квартиру подзвонили. Валя стрепенулась, спинившись посеред кімнати, потім повільно пішла відчиняти двері, здається, прийшовши до тями. А вже через декілька хвилин бідкалася сусідці:
— Горе яке!.. Горе велике!.. — зажурено хитала головою, прикриваючи другою трохи підпухлі губи, з яких ще не зійшли поцілунки. Бідкалася та про себе лаяла Миколу, вважаючи, що це саме він спокусив її у таку хвилину, адже себе зовсім не пам’ятала. Винесла гроші на похорон. І, здається, тільки тепер вона повністю зрозуміла, що ж все-таки трапилося. У неї вселився страх, вона зблідла і почала тулитися до стіни, щоб не впасти.
— От горечко яке! — схрестила руки на грудях. — А могло бути ще гірше.
— Куди вже гірше! — дивувалася сусідка, придивляючись до неї.
— Могло… На його місці мав бути… — злетіло з Валиних вуст, та не договоривши, вона вчасно схаменулась.
— Що ти сказала? — перепитувала сусідка.
— Нічого, тобі почулося, — махнувши рукою, Валя поспішила у свою квартиру. — Ти чуєш, Миколо? Я мало не проговорилася. Ти теж нікому про те не кажи, — просила його. — Кому вона потрібна — твоя правда. І сам забудь. Обіцяй! Клянися!..
Сама швидко застелила постіль, все розрівняла і пригладила руками. Микола відвернувся від вікна, через яке спостерігав за похоронною метушнею під будинком, обняв її і хотів просто чмокнути у щоку, щоб остаточно відчути себе живим.
— Чи ти з глузду з’їхав? — штовхнула його. — Не смій! — гримнула не голосно.
— А півгодини тому? — здивовано скинувся до неї поглядом.
— Нечистий розуму лишив. Тепер шкодую, але не вернеш, — мало не заплакала. — Чого стоїш, мов вкопаний? Одягайся швидше, твої хлопці вже сходяться, могилу чистити підете, бо за ніч геть снігом занесло.
Оторопівши від її слів, він і сам не міг зрозуміти: що за ніч така була, і що за ранок — в одній квартирі покійник, а в другій кохання… Це ж треба такому статися?.. Життя і смерть поряд… І як зрозуміти інших, коли сам себе зрозуміти не можеш. Він знову став мовчазним і насупленим, поволочив важкі свої ноги по сходах, бо вони зовсім не хотіли слухатися.
З іншими траплялося різне, а їхня бригада хоронила товариша вперше.
Довго Микола горював, довго картав себе. Коли зустрічався з дружиною Льоші, опускав голову, а, поглянувши на малих його доньок, відчував, як щось душить його за горло. Разом із друзями часто згадували його. Пили після роботи могорич — першу чарку наливали померлому товаришу і накривали шматочком хліба за народною традицією. Отримували премію — обов’язково скидалися сім’ї покійного. Лише згодом Микола відчув, як стомлена і змучена його душа поволі повертається до життя. Час стирав навіть найболючіше, а з ним і відчуття власної провини. Та й Льошина дружина перестала бігати щодня на кладовище й повертатися з заплаканими, припухлими від сліз, очима. Стомившись від горя, якось витерла сльози, підвела очі, намалювала помадою губи і вмить перетворилася на гарну молодичку. А через півроку вийшла заміж за іншого. Загомоніли люди біля їхньої багатоповерхівки. Ой, як загомоніли!!! Одні засуджували її, інші виправдовували. Замовкали, лише коли вона проходила повз них, щоб привітатися, похитати співчутливо головою вслід, а потім вволю поговорити, перемити язиками всі кістки, як люди кажуть у народі. Але з часом стихали й ті розмови, бо з чужим горем довго не живуть. Про це ніхто ніколи не скаже, але всі те знають, адже воно лежить у потаємній кишені душі, де ще є багато чого такого.
— Нехай іде, так всім краще буде, — зробила висновок баба Килина. — І сусіди, нарешті заспокояться, а то сьогодні електрики в неї немає, завтра замок зламається, післязавтра каналізація заб’ється, а там ще щось станеться. Чого ще чекати, коли двоє малих дітей у хаті? Хіба за ними услідкуєш?
Розказуючи, вона терла свої покручені руки об стару довгу спідницю. Нову справляла дуже рідко, раніше не було за що, а тепер майже всю свою велику пенсію, як вона вважала (вісімдесят карбованців), віддавала онукам, щоб хоч вони вивчилися та в люди вибилися. Сама раділа, що може допомогти, бо про те мріяла, ще коли діти росли, але тоді зовсім не про те було.
— Отак воно й буває без хазяїна! — продовжувала розмову з сусідами одного літнього вечора. — Всі співчувають, вдають, що і їм боляче, але то неправда, — тільки вона могла так рубонути. — Найбільше стурбовані жінки, бо чоловіки йдуть лагодити, взявши шефство над тою квартирою, а вони все кидають та біжать слідом. Кому, як не їм, треба своє стерегти, а то, бува, ще захочеться якомусь вдову пожаліти, потягнеться рука чоловіка сльози їй витерти, — сама, мабуть, співчувала, але засміялася після сказаного.
Баба чисту правду говорила, бо все пізнала на собі — з війни вдовою прожила.
— Нехай живе з чоловіком, так, справді, всім спокійніше буде, — закінчила розповідь стара.
— Я теж рада, — зізналася Валя, — бо і в нас життя не було. Чи хто біг удові допомагати, а мій перший. Тільки яка премія, так і поніс подарунки чужим дітям. Думала, що й до розлучення дійде.
— А як інакше, Валю, то ж мій товариш був. Та й не лише товариш… Чи ти забула, що на його місці я мав бути? — продовжив Микола ту розмову вдома.
— То тепер все життя будемо з тим жити, чи як? — звела вона брови, кліпаючи очима в яких так і застигли сльози.
— Я тебе не розумію, Валю. І коли ти такою стала? — звів він і свої, які готові були для сімейного двобою.
— Отже, вона тобі краща? Я так і знала, — аж трусилися губи. — Господи, зроби так, щоб той чоловік прижився у неї — моєї розлучниці! — молила вона про своє.
— Тьху ти, здуріла баба! — плюнув Микола й з пересердя пішов із хати.
— Йди, йди, ти тільки того й чекаєш, — додала йому навздогін. — Поводи ще ту малу Зою, яку всі Зірочкою називають. Поноси її на руках, нехай усі бачать, що тобі чужі діти миліші! — кричала йому, коли він уже зачиняв двері.
— Її оченята, дійсно, на зірочки у небі схожі, — додав Микола на останок, підливши масла у вогонь.
Вийшовши на свіже повітря, він набрав його повні груди, повільно видихнув і пішов ходити вулицями свого невеликого міста, як і колись, лікувати на самоті свою душу. Не розумію… Не розумію… повторював про себе. Хіба ж у такому випадку ревнощі треба виводити на перше місце? Все, що сталося останнім часом не вміщалося в його голові. І він знову картав себе, за те, що тоді проспав.
Знову взявши у руки свою жердину та торбину, пішов мандрувати світом, у подумках, як і раніше. Але, дивно, все помічав до подробиць і все міг переказати. Цього разу дійшов аж до Руського моря. Спинився на березі, біля якого стояли турецькі фелюки. Завантажені — рівно, мов на твердій землі, а порожні — гойдалися на якорях, чекаючи своєї черги. Одна з них неначе вросла в пісок біля самісінького берега. Засмаглі турки і руські посполиті по довгим дошкам носять на неї лантухи з ячменем та пшеницею. Чумаки розв’язують просмолені полотна на черговій мажі, розкривають вантаж і піддають лантухи. Як тільки впаде наступний у фелюку, так опецькуватий купець, що стоїть біля самих дощок, і кине камінця до кучі — рахує, а потім крикне голосно, котрий по щоту, і нічого, що на своїй мові, всі його розуміють. З чистого неба немилосердно палить сонце. Люди витирають спітніли обличчя, але продовжують свою роботу, і все у них виходить злагоджено. Та ось у морі з’являється легкий турецький швидкохідний вітрильник, на щоглі якого тріпотить червоний прапор — сигнал тривоги. Він швидко наближається до берега, звідти засмаглий моряк кричить у рупор:
— Козаки в морі! Козаки в морі! Рятуйтеся!!!
Тільки пролунав такий сигнал, як весь їхній лад перетворився на хаос — одні піднімають паруси, другі рвуть з моря якірний ланцюг, треті скидають у море лантухи з ячменем та пшеницею. А переляканий купець верещить не своїм голосом:
— Швидше, йолопи, швидше! — підганяє, щоб звільнити фелюку від вантажу.
Валкові вчепилися у купця, вимагають заплатити гроші, а він крутиться між ними, мов в’юн на сковороді.
— Лови товстопузого! Тримай міцніше! — чути голоси чумаків. — Або нехай заплатить за зерно, або камінь на шию та у воду!
— За що платити? — репетує купець. — Нехай козаки вам заплатять, або витягуй з моря та вези додому! — ледь белькоче багатий вірменин, покрившись піною, мов загнаний мерин.
— Лови його, хапай! А щоб його! — чути тупіт чобіт та різномовну лайку.
Тим часом у морі вже напнулися вітрила, вигнули груди, мов білі лебеді, спінилася вода біля берега, бо тільки одна фелюка й зосталася, інших вже майже не видно. Ще чути турків на ній, а серед них горловий крик опецькуватого купця, який вчепившись за борт, не зміг туди залізти — грузно шубовснув у воду. Лише тоді з фелюки виглянули по пояс голі турки, та вона вже набрала ходу.
— Так тобі й треба, падлюко! — почулося від валкових, які перераховували порожні вози та чухали потилиці.
Берег повільно віддалявся від Миколи, ніби він теж тікав з того місця, тільки в іншу сторону. Йому у слід дивився старий отаман — високий, худорлявий, але широкий у плечах, його сторчкуватий оселедець неслухняно лежав на голові, тому він його раз-по-раз закручував за вухо. Очі теплі, трохи примружені — викопаний дід Омелько, який колись учив його їздити на коні.
Той час неохоче розчинявся в вечірній тиші ХХ століття і забирав з собою видумане чи побачене — Микола й сам того не знав. Вже й дерева високі помітив, і свою річку, яка в окремих місцях зовсім стала пересихати. А він все оглядається назад — так йому хочеться побачити козацьку «Чайку» на синіх морських хвилях. Але море було далеко, а той час, коли наших козаків боялися турки і татари ще далі. Микола крокував по своїй вулиці і задоволено посміхався. «Козаки в морі! Рятуйся!» — повторював з гордістю мов малий хлопчисько. Тепер він силкувався, але ніяк не міг пригадати, чому вони з Валею посварилися. То ж біг сходами до своєї квартири, ніби повертався з довгого відрядження.
Поки його не було, Валя, затуливши долонями обличчя, щоб і світу білого не бачити, сиділа так мовчки та слізьми гоїла свою рану. Картала себе за дурні розмови, але не каялася. Ніби й розуміла все, а прокляті ревнощі знову лізли в душу, рвали її на шматки і роздмухували пекучий вогонь. Згодом трохи заспокоїлась, бо щось довго не повертався її Микола. А коли зачула кроки за дверима на сходах, побігла зустрічати.
З часом і вона заспокоїлася, бо той чоловік, здається, і насправді, прижився у Льошиної жінки. Говорили тепер про нього всі, навіть баба Килина: не п’яниця, не курить, роботящий і собою непоганий. Де ж такий узявся? Ти ж ба, сама не дуже показна, і не дівка, дітей двоє, а як поталанило! Буває ж таке на світі! Здається, заздрили вдові, думали, що вона сама двох дітей підніматиме, а воно зовсім по-іншому вийшло. Заздрили, а потім за те себе засуджували. І тільки Микола міг розвести руками та сказати: «Я цих людей не розумію».
А вони поговорили та й знову забули. Згадали в річницю смерті Льоші. Цього дня його Зірочка йшла на кладовище, та не просто йшла, а трималася за руку свого нового тата. Бликало дитинча оченятами, а з них іскорки так і сипалися, зиркало воно на всі боки, а радість так і мостилася на щічках та вустах, так і мостилася — дитяче щастя не сховати. Ото у Льошки зустріч буде, якщо таке можливо! Не хотів би я бути на його місці — подумав про себе Микола. Але дитині добре. Головне, щоб не без тата, бо у всіх є, повинен бути і в неї, — ніби заглянув він у ту маленьку душу, задивившись на Зоєчку-Зірочку зі свого вікна. — Може, так би й мої діти зробили, — промайнуло у голові, бо не забув, що на тому місці він мав бути», — поглянув на неї і злякався. Дуже любив своїх хлопців, але щоб вони стрибали біля нового батька, — у труні б перевернувся — так йому здавалося. Ввечері знову мала ягоза попала йому на очі — сиділа на руках у нового тата, ще й обхопила його за шию. Задоволено поглядала на знайомих дітей, які каталися на санчатах. Їй хотілося, щоб усі бачили, як її люблять. Зиркала і на малого Ігорка, бо сказали, що то її жених.
— Нехай… усе-таки дитині батько буде, — почув Микола одного разу від сусідки, яка колись не могла з тим змиритися.
— Мала з ним гуляти пішла, а старшу Оленку мати лає, бо вона вовком на приймака дивиться. Худесенька така дитинка стала. От хто за рідним батьком плаче! — співчувала інша.
— Гуляти майже не ходить, у школі з’їхала на одні трійки. Вчителі скаржаться вже й бабусі, а Льошині родичі жаліють дитину та до себе кличуть, там намовляють проти нового батька, бо їм боляче, що в Люди так рано «хотілка засвербіла» і вона заміж вискочила, — додала свого дьогтю ще одна.
— Чого ж страждати довго, коли чоловік нормальний трапився, — серед жіночих голосів почувся чоловічий бас. — Мабуть, дівчата, правильно вона й зробила. Як ви гадаєте? — посміхався той чоловік, жартуючи.
— Неправильно! — мало не закричала ще одна, тільки-но підійшовши. — Треба було до річниці дотерпіти у чистоті, як старі люди кажуть. Бог ще б послав чоловіка, може, й кращого, бо той Толя… Ладно, не буду нічого казати, нехай не від мене виходить, люди самі все ще скажуть.
— До річниці це ж довго, — усе той сміливець, який сьогодні виступав від усіх чоловіків, ─ вона ж не худоба якась. Тобі одного мало, то ввечері ще й Івана виглядаєш, коли свій на роботі, а їй, кажеш: до річниці… — сам знову посміхався, щоб звести нанівець дурні жіночі розмови.
