Епізод з мого дитинства. Мені тоді було більше десяти років. Хоч мав колегів поляків, все таки чомусь, якби в закодований спосіб я дружився зі своїми. Це були хлопці менш-більш мого віку і всі вони, або їх батьки були родом з Улюча. Ми були собі знакомі. Про нас знали наші батьки.
Колись я прийшов до своєї хати з товаришами. Так склалося, що вони були з нашіх. Коли ми бігали і забавлялися разом з польськими дітьми, ми між собою говорили польською мовою. В хатах до своїх батьків, або до батьків своїх товаришів переважно говорили ми по-свому. Одного разу один з моїх колег заговорив до мого тата польською. Мої тато на це до нього:
- А чому ти до мене не говориш по-нашому?
Він на це, - Bo ja już zapomniałem.
А мої тато йому на те кинули таке ось запитання: - Слухай, тут сказали його ім*я, а скажи мені, яки ще інші мови знаєш, крім польської?
А той до мого тата, - A czemu pytacie? Nie znam innych.
На це мої тато так ось заговорили до нього:
Бо бачиш, свою ти забув хоч була твоя рідна. Скоро так, то і польську забудеш. І що тоді? Якою тоді будеш говорити?. Тоді будеш хіба лиш свистати!
Лице його зробилось рум*яне, а тато продовжували своє повчання.
- Скоро так легко було тобі забути свою рідну мову, то з чужою клопотів в тебе не буде щоб її забути. Від тієї пори той мій товариш до мого тата більше польською не заговорив.
