Дуже часто в житті речі виявляються зовсім не такими як здавалися на перший погляд. А ще часто ми чомусь віримо плітками та вигадкам замість того аби скористатися власним розумом та зробити кілька простих висновків
- Діти, ви не чули дзвоник? – суворо промовила вчителька, давши малечі трохи вгомонитися після перерви.
Учні притихли та повернули голови до молоденької жіночки біля дошки. Майже всі.
- Задні парти! – підвищила голос вчителька, - Вас це теж стосується. Чи хтось хоче розповісти батькам звідки в нього догана?
В класі одразу запала тиша. Діти сіли нарочито виструнчились та застигли дивлячись прямо перед собою.
- Ось так вже краще – посміхнулась вчителька.
Тепер можна було переходити безпосередньо до занять. Хоча чесно кажучи їй цього робити не хотілося. Все, від сайтів новин до першого ліпшого кутка, вже і так рясніло пропагандою, що висвітлювала героїчну боротьбу народу проти ворогів мирного співіснування у Галактиці. Нащо було вводити ще й додаткові уроки? Але міністерство освіти сказало «треба» і школи відповіли «зробимо». Ще більше вчительці не подобалась та фанатична наполегливість з якою демонізували ворогів. Невже це так необхідно? Доросла жінка не могла повірити у образ кровожерливого маніяка яким замальовувався солдат ворога. В неї просто не вкладалося у голові як раса, що опанувала космічні подорожі може при цьому залишатись варварським плем’ям що живе війною та руйнуваннями. Але її думки не питали, а видавали план занять. Глибоко вдихнувши вчителька почала:
- Дітки, ви звернули увагу яке сьогодні зранку було красиве небо? – відповіддю був безладний хор голосів які ще не второпали чого б це вчителька повела розмову про погоду. – І ви звісно знаєте, що ми можемо милуватися мирними сходами сонця бо наші героїчні вояки заступили це небо від страшної Пошесті, що прийшла з зірок. Всі ми відчули подих цієї загрози, - вчителька зробила паузу та спробувала зазирнути у кожні маленькі оченята що дивились не неї, - в більшості присутніх хтось з батьків чи старших братів зараз там, серед зірок, захищає наші життя. – Клас відповів радісним схвальним рокотом. – Але ми з вами платимо страшну ціну за кожен новий день. І можливо до когось з вас вже завітала горісна звістка. – Клас притих, і вчителька мимоволі почала молитися аби ніхто не сказав «так». Мовчанка тягнулася. Діти боялися зайвий раз поворухнутися аби не накликати біду, і вчителька поквапилася продовжити аби не затримуватись на сумній ноті. – Але в нас немає вибору. Їх поневіряння не даремні і мирне небо в нас над головами підтвердження цього. Жертви кількох стають викупом, що вберігає Батьківщину … - вчителька запнулася на секунду, і зробила вигляд ніби добирає слова, все чітко за інструкцією – кровожерливої зграї, що поглинає цілі світи.
Діти притихли мимоволі стиснувшись - інформаційна мережа на біса гарно виконувала свою роботу малюючи у свідомості громадян образ ворога. Спустошенні поселення, зруйновані орбітальні комплекси та астероїдні копалини – світи по яких прокотилася сталева лава ворожого війська. Поки що така далека та примарна, загроза майже не зачепила її народ. Та чи довго так триватиме? Вчителька ще раз окинула поглядом клас. Всі оченята були спрямовані виключно на неї. Для цих крихіток вона зараз втілювала в собі носія абсолютної істини.
- Та не стало сили ворогам, - вчителька підвищила голос. – ми виявилися не по зубах зоряному монстру. І буквально кілька годин тому усі школи отримали останні новини про битву в системі Трьох Сестер. – діти затамували подих очікуючи наступні слова. – настав момент зламу, командування розраховує, що сили Співдружності протягом місяцю відкинуть ворогів назад у пітьму з якої вони видерлись.
Клас схвально заверещав, наперебій вигукуючи де служать їх родичі. Кожен намагався перекричати решту вихваляючись тим якого ворога забив його батько, чи у якій битві приймав участь.
- Тихіше, тихіше – посміхнулася вчителька, - зараз я покажу вам останні новини з фронту а потім радо вислухаю де служать ваші батьки. Гадаю всім цікаво почути з дітьми яких героїв вину вчаться в одному класі.
- ТАААККК!!! – вигукнули разом діточки.
- Тож давайте дивитись.
Вчителька відала терміналу пару команд. Скло у кімнаті поляризувалось ставши майже не прозорим, а перед дошкою спалахнув голографічний монітор, і невидимий диктор почав своє оповідання.
- Обличчя ворога, - Діти у класі налякано сіпнулися поглянувши у вісім окулярів потворного шолому. – Химерне, огидне та жорстоке. Скільки болю та руйнувань, страждань та відчаю, могло принести це чудовисько? Але не принесе, - камера віддалилася, а зображення перевернулося на бік. Стало видно, що шолом ворожого вояка пробитий в кількох місцях, а прикрившись його тілом солдат стріляє кудись – Невідомий герой, як отой хлопчина, якого ви зараз бачите, зупинив монстра. Зупинив назавжди. – зображення змінилося, викликавши в дітей захоплений видих. Шалений вир спалахів різав небо, що стрибало за прицільною сіткою літака. – І такий герой в нас не один. Чиїсь сини, брати, батьки стали надійним щитом цивілізованого всесвіту. Захисниками від страшної пошесті, що прийшла з найтемніших куточків галактики. – картинка стрибнула ще вище де розділені безоднею космосу два флоти обмінювались залпами. Гарматні постріли змінювались тактичною мапою, аби здолавши нею десятки тисяч кілометрів розцвісти на екрані яскравими вибухами – Чуми що прагне поглинути все. Народи, планети і навіть зірки. – голосу стала акомпанувати героїчна музика. – Та сини кращих народів всесвіту заступили шлях почварам. Сьогодні наші герої б’ються аби забезпечити мирне майбутнє для всіх рас всесвіту. І вони досягнуть успіху. Сьогодні вирішується доля майбутнього. Сьогодні ми зупинили ворога. А завтра скинемо химеру назад у прірву небуття.
Діти зустріли ці слова радісними вигуками. Аж раптом запис перервався. Спалахнуло світло, а слух врізав огидний сигнал тривоги. Діти ще якийсь час радісно вигукували доки до них дійшов сенс страшних слів, що лунали застиглими вулицями:
- Це не учбова тривога. Всім. Всім. Атака з повітря. Негайно прослідуйте до найближчого бомбосховища.
Ошалілі від переляку діти поглянули на свою вчительку. Яка скам’янівши посеред класу боялась навіть ворухнутися. Жінка не могла зрозуміти – як? Хто міг на них напасти? Не могли ж пропагандисти на стільки брехати! Фронт далеко! Але чого тоді так надсадно виє сирена?
Двері різко відчинилися вирвавши жінку з ціпких обіймів паралічу.
- Чого стоїш?! – вигукнула подруга обличчя якої важко було пізнати від переляку. – Виводь малят! Скоріше!
Вже і діти повірили у реальність усього що відбувається. Світ навколо перетворився на галасливий вир заповнений тупотом ніг та дитячим плачем. Вчителі з усіх сил намагалися впорядкувати ошалілих дітей, що штовхалися та купчилися прагнучи швидше дістатися безпечного місця. Лише вчасно прибувші поліцейські допомогли втримати ситуацію під контролем.
Вчителька вела свій клас за пульсуючими у повітрі голографічними стрілками. Вони вже вийшли за шкільний двір коли розірвалися перші бомби. Глухі, важкі вибухи пролунали десь у центрі міста, а за мить над головами пронеслися кілька важких винищувачів. Піднявши голову від землі вчителька з жахом упізнала обриси ворожих машин, що так красиво палали у пропагандистських роликах.
- Хутчіш, - прошепотіла вчителька, та проковтнувши страх повторила гучніше – Хутчіш дітки! Тікаємо з вулиці!
Наступні вибухи пролунали вже зовсім поряд, а чистоту неба, яку так палко обіцяли вберегти правителі та генерали, почало затягувати важкими стовпами чорного диму. Ніхто не думав, що ці почвари прорвуться сюди. Ніхто у це не вірив. А останнім часом ніхто вже і не боявся.
Сліпучий спалах вдарив по очах. І якась страшна сила жбурнула жінку на стіну. Отямилася вчителька від того, що якийсь солдат трусив її за плечі. Наляканий юнак у формі курсанта благав не помирати.
- Як діти? - нарешті зуміла простогнати жінка.
- дякувати Пращурам. – видихнув хлопчина, - усі живі. Скоріше вам треба…
За кінчити він не встиг. Крізь ґвалт та вереск вулиці оскаженілого міста вчителька чітко почула тихий зойк солдата. На молодому обличчі застиг вираз образи та подиву. Жінка здригнулась та поквапилась відповзти подалі від мертвого тіла. Раптом хтось вхопив її за руку. Вчителька сіпнулася та побачила, що це маленька дівчина. По обличчю крихітки, крізь бруд та кіптяву, торили собі шлях дві цівки сліз. Дитина щось намагалася сказати та постійно задихалась плачем.
А потім вчителька побачила його. Майже двометрова броньована почвара вийшла з-за рогу. Мерзотник наближався спокійно та впевнено і бідолашна жінка спиною відчувала пульсуючу ненависть, що ширилися від цього маніяка. Вчителька застигла не в змозі рухатись, а маленька дівчинка все слабше та слабше смикала за рукав.
Засліплена ідеями гуманізму вчителька не вірила, що все сказане по телебаченню може бути правдою. Страшною, безжальною правдою. І ось, на тлі палаючого міста, стоїть закутий в броню живий доказ щирості журналістів. Жахаюча реальність, за спиною якої в небо вп’ялись пазурі пожежі, що розривала рідне місто. А він… Воно… Певно прийшло помилуватися картиною. Погляд вчительки зустрівся з чорною безоднею окулярів ворога і все в середині похололо. Солдати її світу носили шоломи з прозорими заборолами, під якими видно живе, нормальне обличчя, а ця безжальна броньована маска могла бути витвором тільки оскаженілого садиста, що прагнув перетворити солдат на безликі машини війни. Вчителька боялась навіть дихати і просто благала Пращурів подарувати їй та дітям легку смерть.
Раптом за спиною нападника спалахнув розряд гвинтівки. Та стрілець схибив і промінь вдарив у стіну високо над головою вчительки. Загарбник зреагував миттєво. Розвернувшись він сів на коліно і короткою чергою лазерних променів розірвав на шматки маленького хлопчика, що підняв зброю мертвого солдата.
І від цього видовища з вчительки ніби впали невидимі кайдани. Молоду жінку охопила первинна лють. Лють матері, що кидається на захист дитини. Як сміла ця мерзота підняти руку на маля? Невже в покидьків немає і тіні гідності? Вчителька вхопила першу ліпшу брилу та кинулася вперед замахнувшись аби вдарити ворога по голові. Але не встигла. Потужний удар закутої в броню руки розтрощив їй щелепу. Жінка впала широко розплющивши очі, харкаючи на землю кров’ю та уламками кісток. Удар у живіт гострим болем зігнув тіло навпіл. Вона підняла сповнені болю очі на ворога. Жінка вже не боялася. Засліплена болем та гнівом вона прагнула рвати цих звірів голіруч. Та все що могла це зло дивитись у ствол гвинтівки який мав покласти край стражданням жінки. Але якийсь вигук зупинив другого нападника.
***
- Калічити, а не вбивати. – повторив лицар крокуючи вздовж вулиці - Наше завдання посіяти страх, а не лють.
Солдат ще раз поглянув на скалічену чужинку, яку хотів добити з милосердя, і повільно опустив гвинтівку.
- Що ви робите?! – пролунав з за спини лицаря високий джеркітливий голос. – Схаменіться! Ви!.. Ви всі показились? Це ж діти!
Лицар повернувся на голос та холодно промовив:
- А ви, що тут забули, принц Йягх? – підсилений гучномовцями голос проштовхувався крізь ґвалт бою, що заповнив сплюндроване місто.
- Тобто!? – рудиментарне пір'я, що заміняло кройгам волосся, здибилося. – Ярл Седрік, ми союзники і прибули сюди показати, що не такі як сейти. Що ми надія на новий мир у галактиці. А ви перетворили цю операцію на… на суцільне жахіття
Принц важко дихав не знаючи, що ще тут можна сказати.
- Жахіття? – без емоційне питання Седріка перекрило тріск ломаємих кісток та благання жабоподібних господарів цього світу. – Давай я розкажу тобі дещо про жахіття. Бачиш он того вояка? – латний маніпулятор вказав на бійця з нашивками сержанта, - Його називають Маска, бо після того як він, сімнадцяти річний юнак, вісім годин поспіль спостерігав як жавги – маніпулятор півтонного лицарського обладунку зробив широкий жест вказуючи на переляканих мешканців міста, - до смерті зґвалтували матір та двох сестер, його обличчя перетворилося на маску, яка не відбиває емоції. Жодної. Уяви як це - сидіти в темному закутку і знати, що єдиний шанс вижити це мовчки спостерігати за знущанням над рідними? Коли ми прибули на ту планету то знайшли юнака біля кількох охайних могилок. Мовчазного, спокійного і терплячого. А он там - маніпулятор вказав на солдата з позначкою медика на руці, - Милосердна сестра Марія. Її планета була в облозі два тижні. І два тижні сейти розпилювали над ними отруйний газ. Ні він не вбивав. Просто коли кількість отрути в організмі досягала критичної позначки шкіра жертви починала гнити та злазити пасмами. Лікар особисто припинила страждання ста сорока шести осіб. Рідних, друзів, сусідів. А той солдат, що стоїть поряд - це Красунчик. Він все, що лишилося від родини Марії. Її зять який дивом зумів вижити. Як гадаєш чому йому дали такий позивний?
Принц мовчав здогадуючись, що не хоче чути відповідь на це питання.
- А он поглянь, - броньовані пальці вказали на бійця, що методично забивав жертву, - це Себастьян. Його ще ненароджену дитину жаги вийняли з дружини і кинули сейтівським рептиліям на забавку. Жінці ж зашили у живіт якихось червив та зашили. А він сидів у бункері та дивився високоякісну голограму… усього цього. І тільки стійкість, його та таких як він, дозволили нам врятувати людей, що встигли сховатися за мурами фортеці… - Седрік замовк, та зітхнувши запитав льодяним тоном - Мені продовжувати?
Кройг подивився на лицаря з низу в гору і все-таки наважився говорити. Його голос надломився, а руки тремтіли від жахливих спогадів. Історії які розповідали про ворогів ті з його народу кому довилося пережити зустріч з сейтами чи їх поплічниками.
- Цим не повернеш втрачене.
- Так, - погодився Седрік, - але цим повернеш спокій душі.
- Ви навіжені, - похитала головою птаха, - спокій душі повертають у Домі Бога. А це просто помста! Хижа, кривава помста! Ми маємо повернути мир у галактику. Ми ж добрі в решті решт!
Юний принц якого клан відправив допомагати людям ледь не плакав усвідомлюючи власне безсилля. Він вірив, що їх місія полягає у порятунку народів галактики. І виявився гептом не готовий зустріти криваву правду війни.
- Це ви добрі, а ми просто опинилися з вашого боку барикад. – холодно промовив лицар чию коту прикрашало зображення крижаного вовка.
- То чому ж ви просто не повбивали тут усіх?! – у відчаї вигукнув Йагх.
- Мертві вимагають помсти. Скалічені сіють жах та почуття провини. А на додачу віднімають ресурси на турботу та догляд. – стомлено пояснив лицар, - Ми прорвалися до внутрішніх світів Зіркової Співдружності аби поставити ультиматум: «відійдіть у бік чи збирайте попіл». І посіяти страх. Первинний, безконтрольних страх, що одного дня ми повернемось. Ось навіщо ми тут.
- Так війни не ведуть! Це підступно! – видихнув почервонілий кройг.
- Скажи мені, Йягх, - і хоч співбесідник цього не бачив очі людини небезпечно звузилися. – багато війн ви виграли до нашої появи? Мої люди подарували вашому народу шанс вижити. Тому відійди і дай їм отримати потрібне. – проричав лицар, у шоломі зробленому у формі голови вовка. – Ви благали про допомогу? Приймайте її мовчки. І взагалі вам вже час готуватися, за пів години починаємо виводити флот з системи. Треба стрибати до наступної жертви.
- Але чому діти? Чому мирні мешканці, - не сподіваючись зрозуміти свого співбесідника запитав Йягх.
- Тому що доки вся увага сил оборони системи була прикута до рейду великих сил на планету. Окремі кораблі швидко, методично та майже без перешкод знищують промислову інфраструктуру системи. Ми сіємо страх, вони руйнування. Це стратегія. Зважена та продумана.
Йягх третій принц Блакитних Крил зацьковано поглянув на Седріка Бедульвсона ярла Землі Гаррета, командора лицарів ордену Північного Вовка та тихо промовив:
- А якщо я відмовлюся на далі примати в цьому участь?
- То ми впораємось без вас. – холодно відповів ярл, - але більше на нашу допомогу не розраховуйте. Самі будете розповідати бройгам та рептиліям як треба вести війни і кого варто милувати.
Йягх здригнувся при згадці про най лютіших з слуг сейтів. Безжальних потвор, що ледь не винищили його народ.
- Ясно, - проковтнув почуте принц і пішов до човника. Йому треба було готувати мобільну браму до стрибку флоту.
Седрік зітхнув. Він втомився. А ще йому страшенно припинити усе те безумство що коїлося навкруги. І найгіршим було те що він реально міг це зробити. Одним наказом. Але перш ніж погодитись очолити операцію Седрік сам себе переконав у правильності щойно наведених аргументів. Тепер він нестиме смерть та жах десяткам світів знову і знову переконуючи себе в тому, що це необхідно. Потроху починаючи вірити у власні аргументи. Лицарю були огидні вбивства беззахисних дітей та жінок. Але які ще є варіанти лишились? Людей мало отже їх мають боятися. Як бояться кари Божої. Вороги мають якомога більше сил відтягнути для захисту внутрішніх поселень та відновлення інфраструктури. Інакше Альянсу не витримати.
***
- Ваша світлість, все готове. – вклонився лисіючий чоловік, що надто рідко відвідує спортзал.
Герцог Рендел поглянув на віддзеркалення свого прессекретаря у склі вікна та запитав:
- Що саме?
- Сюжет про звірства людей Седріка, - самовдоволено промовив секретар, - я взяв на себе сміливість зробити репортаж виставивши орден Північного Вовка кровожерливими вбивцями. Сюжет готовий і буде відправлений головним медіа службам за годи…
- Пане Сладков, я що наказав зробити? – холодно запитав герцог.
- Записати на відео звірства, які безперечно будуть чинити сп’янілі від крові вовки – повторив слова Рендела прессеретар.
- А що я казав про оприлюднення? – ще холодніше промовив голова одного з наймогутніших домів Імперії.
- Але ж…
Почав було виправдовуватись товстун, але герцог Ганімеду спокійно заткнув потік слів, що готовий був политись.
- Відмінити, і видалити всі копій.
- Тобто як? – здивовано закліпав очима прессекретар.
На коротеньку мить могутньому герцогу закортіло відірвати цьому йолопу руки. Чим він думав? Звісно Рендел розраховував, що Вовки підставлять себе у такий спосіб, але кожній карті свій час та розклад. Від цього репортажу може спалахнути такий скандал, що дістане самого Трону. Політична ситуація в Імперії ускладнювалася день у день і не варто лити воду на млин. Не зараз і не цю. Зараз становище на фронтах аж ніяк не сприяло тому аби налаштовувати Імперію проти одного з най ефективніших її підрозділів. Тому навряд репортаж побаче більше десятку осіб. Герцог знову поглянув на віддзеркалення людини, що ладна була плазувати за кістку зі столу Його Світлості. Рендел зневажав таких недолюдків, шакалів, що крутяться біля тигру. Та цей конкретно прекрасно виконував свою роботу коли треба було виставити герцога гуманістом та миротворцем, чи перевести стрілки на когось іншого. Отже доведеться його терпіти, доки з Сладкова буде користь, або доки не знайдеться більш вправна альтернатива.
- Повністю, - Рендел ледь помітно напружив вилиці, але секретар зрозумів, що сильно розчарував свого роботодавця, - також знищити усі носії даних на які був записаний репортаж. Залишити тільки одну копію і принести мені. Замість видаленого сюжету зробіть коротенький звіт де розкажете як, не зважаючи на жахливі умови, наші героїчні вояки проводять диверсію в глибокому тилу ворога, підриваючи його промислову машину. І не забудьте зауважити чия це була ідея і хто виділив фонди на впровадження операції в життя. Ясно?
- Так, так ваша світлість, - секретар почав задкувати прагнучи якомога швидше згаснути з ясних очей герцога.
- І, ще пан Солодков, - герцог нагородив свого підлеглого поглядом і легкою посмішкою, - будь ласка, не розчаровуйте мене більше.
- Авжеж ваша світлість, - підлесливо посміхнувся секретар, - ніколи… нізащо…
- Ви вільні. – відповів герцог та повернувся до вікна.
- Дякую пане. – вклонився прес-секретар та шурхнув за двері.
Крізь вікно герцог спостерігав за вправами молодшого сина. І те що він бачив дратувало ще більше. Вчитель фехтування старався як міг, але цей шмаркач тільки і міг, що скиглити та комизитися. Матір гептом розбестила дитину, а в Рендела останнім часом не було часу займатися домашніми справами, і схоже дарма. Треба буде це виправити.
- Пане Алан, є розмова. – спокійно промовила людина, що безшумно стала біля вікна так аби її було не видно з вулиці.
- Кажи, Алекс – промовив герцог відійшовши у глиб кімнати.
- Блекстіл. – шеф безпеки промовив одне єдине слово і погляди чоловіків зустрілися.
- Сідай та розказуй, - Рендел вказав на крісло біля журнального столику – Зумів щось накопати.
- В тому то і справа, що ні, - похмуро похитав головою Александр. – взагалі нічого.
Герцог здивовано підняв брову та запитав:
- Тоді, коли очікуєш не результати?
- Ніколи, - герцог кліпнув повіками, а Александер Бек продовжив, - я втратив контакт з трьома своїми найкращими детективами. Не знаю що з ними. Але не важливо мертві вони чи сховалися, у будь якому випадку на них вийшли. Тому я відкликав решту і припинив операцію, аби не сполохати Блекстіла.
- Ти взагалі нічого не можеш сказати?
- Ось все що є. – Бек поклав флешку поряд з рукою пана, - Але це мої припущення та аналіз другорядних фактів. Одне можу сказати Блекстіл веде якусь свою гру і чесно кажучи я непевен чи є він людиною крон-герцога.
Рендел підвівся та прокрокувавши до бару запитав:
- Вип’єш?
- Так, - зітхнув Бек.
Наливши дві рюмки віски герцог поставив одну перед Алексум і тримаючи іншу сів у крісло.
- Скажи мені, - нарешті промовив герцог, розглядаючи гру сонця у гранях залитого напоєм льоду, - а чому саме він тебе так непокоїть?
- Чуйка.
- У твоєму випадку, це вагомий аргумент, - серйозно промовив Рендел, - та все ж.
- Я не розумію його мотивів, - Апекс говорив тихо ніби відчуваючи себе винуватим за це, – тобто не можу прогнозувати дії Блекстіла. Таке враження, що він абсолютно зайва фігура дошці. Маленький граф не вписується у жоден розклад, але межі повноважень Блекстіла важко уявити. Скидається на те, що він на когось полює. Але хто це і для кого це робиться взагалі темний ліс.
Рендел кивнув:
- Так може він один з людей Д’Сабата? – герцог зробив довгий повільний ковток, - зрештою це його робота відкидати тіні.
- Як на мене пан Луіс сам хоче запхнути носа у справи Блекстіла. – Апекс нарешті підняв свій стакан, - спочатку я теж подумав, що Блекстіл його людина. Але всі нитки які вдалося знайти тягнуться до розвідки флоту та генерала Рубайла. Зрештою саме з їх «Полтергейстом» та проектом гіперперевезень телепатів пов’язаний Блекстіл. Але військові не вміють вести таку тонку гру. Має бути щось ще.
Рендел пригубив ще віски і процідивши напій крізь зуби промовив:
- Згоден з тобою. – герцог Ганімеду перевів погляд на Алекса – Залишати без уваги людину, дії якої не можна передбачувати – злочинна дурість. Особливо якщо ця людина спілкується з Крон-Герцогом і притому має безмежні можливості. Але ми не можемо слідкувати за ним бо Блекстіл методично підчищає хвости. – Апекс кивнув, - а за його людьми?
Бек розвів руками:
- Або це пішаки які нічого не знають та сказати не можуть, або такі самі тіні як і їх голова.
Рендел зітхнув та відкинувся на кріслі. Потім переплів пальці і постукав вказівними себе по губах. Це була вірна ознака того, що герцог над чимось дуже сильно замислився.
- Але ж звідкись він їх узяв… - нарешті промовив Рендел дивлячись у стелю.
- Вірно, - кивнув Бек. – варто прискіпливіше перевірити минуле кожного з його людей і справ де спливало його ім’я. А ще спробую дізнатися за ким він полює
- А це ще навіщо? - Рендел поглянув на голову своєї служби безпеки.
- Інколи наші вороги красномовніші за наше минуле. – Посміхнувся Апекс.
- Твоя правда, - кивнув герцог. – зроби це.
- Так пане. – кивнув Бек.
Чоловіки потисли один одному руки і герцог Рендел залишився у кабінеті сам. Ще якийсь час він намагався оцінити ситуацію, що склалася на політичному Олімпі Імперії, але нічого путнього з того не вийшло. Отже треба піти провітритися, тим більше у парку на нього чекає ще одна важлива справа. Знявши зі стіни важку та довгу французьку шпагу герцог вийшов з кабінету і посміхнувшись до секретаря промовив:
- Пані Матильда, запросіть будь ласка доктора Джастіна на відкритий тренувальний майданчик.
- Як скажете. – похитала головою не молода охайна жінка, - Але ви виглядаєте засмученим. Може не варто у такому стані бавитися зі зброєю?
- Шляхтичу корисно час-від-часу втрачати трохи крові – це робить нас сильніше. – поблажливо промовив шостий герцог Ганімеду та пішов займатись вихованням молодшого сина.
