Ще змалечку нас привчають до людського погляду. З початку й до кінця життя під прицілом людського ока. Вправо чи вліво, крок вперед чи назад, так чи інакше, а люди все рівно наглядають звідусіль. З дитинства чуємо: помовч, не збовкни зайвого, не виказуй своїх почуттів, не виявляй емоцій... Роби, живи, думай, як інші, постійно оглядаючись. Бо довкола чатують правила людської думки, за недотримання яких кара — людський осуд.
Не ділися болем, не скаржся на долю, бо крім зловтіхи не отримаєш нічого. Сховай радощі, успіхи, перемоги якнайдалі від людської заздрості. Бо співчуття, підтримка, розуміння — лише камуфляж, під яким маскується звичайна людська цікавість до чужого сусідського життя. Тому просто грай якусь вдало підібрану роль з вигаданою історією та непідкупною легендою. Розводь голосіння, плачі, коли в душі смієшся; вдавай блаженну, коли тіло прагне розпусти, і навпаки — поводься нахабно, прямо, коли не почуваєш за собою провини. Збреши, бо правди все одно не зрозуміють. Прикинься надміру щасливим — най втратять пильність. Зрештою, дій відповідно до ситуації, головне — збий зі сліду.
Людський інтерес не має меж, він брутально втручається в інтимне, особисте, святе. Кохання, робота, чутки, плітки, втрати — то тільки теми для розмови, де хтось дуже хоче випитати, вивернути чиюсь душу, а інший не знає, куди подітися від натиску запитань. Бо відповіді на них ламають, душать, нищать...
Як легко ненароком поранити словом, і як приємно навмисне наплювати в душу. Люди — мов ті хірурги, завжди готові прооперувати твоє життя. Проте через невмілість чи власне недбальство можуть і зарізати на лікарняному столі. Їхній наркоз повертає до холодної реальності, а скальпель лишає незагоєні рани. І хоч свідомість не вбити, рубці нагадують про біль.
