Весну Господь як із цебра вихлюпнув. Спантеличені дерева поглядали під ноги, де іронічно хихотіли калюжі. Було сонно і дратівливо. Розмережені людськими ногами поодино-кі доріжки, лякливо сунулися до відносно надійних острівців тверді. І вже хтось показував своє мистецтво еквілібристики, намагаючись з найменшими втратами ще незаплямованого одягу, потрапити по той бік вулиці.
— А шоб ти йому грець, — як мантра зривалося час від часу у бідолахи при кожній не-вдалій спробі не ступати в брудні калюжі, які кожного разу аж дрижали від сміху. Це була задача з багатьма невідомими. А десь уже чулося:
— Правіше бери, правіше... От ти, горе...
Так долалися дороги нашої сільської дійсності.
А неподалік, ледь відсторонившись від основної магістралі, два червонолицих молоди-ка дудлили, наспіх занюхуючи засаленою куфайчиною, півлітру самограя.
— Ну, за наше здоров’я...
— Та давай вже скоріше, — переминався з ноги на ногу нетерплячий товариш, — Мочі немає, а він болтає.
— Хух, —засопів від задоволення перший і ні на кого не дивлячись, кудись у пустку:
— Гади, всю страну розтріля... розіср... Темні, як нічка, ясні як день...
І нікому не було відомо, що втрапить у голову цим двом наступної миті: чи драти гор-ло, вигукуючи на свій лад пісні, чи порозмальовувати один одному фізіономії ? Загадкова п’янчужська душа шукала задоволення своїх нехитрих потреб.
Ще за декілька десятків непростих, але таких необхідних кроків до рідної домівки, слово до слова, шепіт до шепоту наближалися своїми знайомими всеперемелюючими жорна-ми сусідські прикордонні пости.
Сусіди мали дивовижну властивість — знати все. Навіть те, що повинно відбутися. Іноді це дратувало, інколи лякало, але завжди не мало раціонального пояснення. Як зголодні-лі птахи, зграя стомлених надмірним відпочинком сусідів, збиралася на відполірованих час-тими рухами сідниць лавочках. Ніхто не розумів суті безкінечної балаканини, яка тягла до себе і висотувала з кожного найганебніші подробиці людських стосунків, що від дріб’язковості егоїстичних інтересів ставали все більш трагічними і водночас не без відсутно-сті комізму. І коли декому могло здатися, що любителі чесати язиками були літні жінки — то де там!
Час сивих бабусь—пліткарок давно минув, як минають сьогодні люди з похилим ві-ком. Смерть все частіше стала зупиняти молодих. І певна частина молоді поспішала на на-родні безкоштовні заняття риторикою, таким чином намагаючись увібрати в себе побільше “мудрості” із житія сусідів. Декого з лавочки видавали заміж, декого несли на цвинтар, але будь-які події не були причиною припинення розмов.
П’яні і тверезі, хворі на нежить і паралітики, сімейні і самотні з раннього ранку руха-лися на посиденьки, щоб перемити кістки від пересічного сусіда до короля Непалу.
— Чули по радіві казали Америку чорні підірвали.
— Та ви що? Коли?
— Учора ввечері.
— Так їм і треба, а то обнагліли. Лізуть у кожну шпаруну. І без них тошно.
— Погано вам, кажете? Отруїлися? Заваріть лаврового листя і пийте на ніч.
— А ви знаєте на Марсі таки обнаружили життя? Кролики там стрибають...
— Та не може цього бути. Які в біса кролі. Вони он тут усі дохнуть, а то на Марсі.
— А я кажу найшли. Сам бачив. Потографілі у газеті.
— Та хай їм тим марсіянам, он знову подорожаніє...
— Та ви що? Коли?
— З першого обіщали. Підвищили ж зарплату на десятку, а тепер от подорожаніє.
— Війна скоро буде. Блискавиці у січні були, пам’ятаєте? Так і перед Війною, ка-жуть, блискало. А влітку Війна почалася.
— Так яка тут війна – нас же голими руками бери, дай шмат хліба та ковбаси і бе-ри задарма. Та тільки ми нікому не потрібні і брати вже нічого – все вивезли. Все розтягли за гряницю. А вони нам оту “кока-колу” шлють, аби ми повиздихали нехай усі.
— Не кажіть... І курятину шлють больну... А потім діти в нас хворіють на всіляку заразу. Запретити усе разом, свого чи що мало? Без пестицидів та нітратів. На собствєнном навозі. І продати потім можна буде.
— До Города зараз антобузи погано ходять і дорого.
— А ви на лектричці по пейсіонному.
— Та вже й вік не той тягати городину. Ноги крутять, не дошкандибають.
— Ви не дошкандибаєте? Та перестаньте. Ви ж он як роздавали гуманітарну допо-могу, перша прибігли.
— А ти б ото й незамітила. Сама он літаєш, як молода, двох мужиків пережила, третього шукаєш.
— А що ж мені совсім уже в могилу лягати, а хазяйство хто оброблятиме. Без му-жика тяжко.
— Твоя правда. Он Надька Рижа кожен день нового приводить. Ніяк не вибере. А хазяйство за їх рахунок все пополняється.
— Вміти треба. Бач до тебе ніхто не йде. Так ти ото й завидуєш.
— Кому там завидовать, я – порядошна, в отлічіі від вас.
— І давно ти така чесна стала?
— А ти мене не займай, ти дивись яка, забула як тебе гемселили за крадіжку?
— А ти бачила? Ти вже мовчи, он твій зять з колгоспу машинами вночі привозить!
— Він виписує за гроші.
— Знаємо як ви виписуєте, вже все розікрали.
— Та щоб тебе так крали...
— Та пішла ти під три чорти...
І понеслося-поїхало. Весна... Стихії. Звичайне мурашине копошіння попід будинками. Лемент, лайки, сміх, плач, образи, зверхність – все з’являлося непоспіхом, наче весняний бруд з-під розталого снігу, перетворюючись в суцільне місиво, де вже не зрозуміло чи це ка-люжа чи це земля. Купить диплом ВУЗ Украины на сайте https://diplomer.com.ua/ без предоплаты.
Вихлюпнув весну Господь із цебра, і невідомо: змиють прозорі, чисті дощі всю буден-ність нашу, ненависть і злослів’я чи врятуємося ми колись від довгих зимових холодів і заві-рюх у душі?
Сонячні промені невпевненою ходою рухалися по калюжах, і здавалося, що то риба плюскоче і б’є хвостами. Яскраві зблискування води робили тебе веселим і безтурботним. А безтурботним бути хто не хоче?
Задзеленчали цеберки – ну, що встиг ухилитися? Ні? Не біда – все-таки весна...
