Весною цього року Дніпропетровському театру одного актора "Крик" присвоєно звання АКАДЕМІЧНОГО. Унікальний випадок щодо театру одного актора. Витоки творчого досягнення актора Михайла Мельника дуже дохідливо прочитується в інтерв'ю дніпропетровських журналісток, яке я тут розміщую. Від себе додам, що я дивився всі його вистави і глибоко вражений не тільки їх якістю, а й післявиставними спілкуваннями актора з глядачами на теми моралі. Актору 55 років і дуже хотілося б, щоб унікальні вистави були увіковічені на електронних носіях (хоча б ті, які актор ще буде ставити).
Микола Цибенко
24.10.2012
Легенда сучасного українського театру
“Я люблю, коли зал вібрує разом зі мною.”
М. В. Мельник
Він — особистість, яку відносять до рідкісної, “вимираючої” плеяди акторів. Людина з великої літери. Щирий,добрий, неперевершений. Він покорив серця тисячі молодих людей і не тільки. Все це — Михайло Васильович Мельник. Його вистави дивляться, затамувавши подих, і не по одному разу. Це людина,що проживає всі свої ролі до найменшої дрібнички,кожен раз по-новому, та знаходить розуміння і любов у очах кожного, хто сидить у глядацькій залі.
Дніпропетровську випала велика честь мати у себе такий великий талант та неймовірно щире серце, а нам дуже пощастило з ним поспілкуватися. Зайшовши до гримерної Михайла Васильовича, ми побачили декілька неймовірно гарних та шедевральних картин його батька, які він малював без обох рук.
— Чому ці картини не в музеї?
М.В.: На жаль, зараз вони нікого не цікавлять. Якби хтось повів молодь, школярів, показав все це та розповів, як можна не маючи рук робити таке, я б знайшов ще дуже багато картин Василя Мельника. Але це нікому не потрібно…
— Як люди дізнаються про ваші вистави?
М.В.: Я взагалі не роблю реклами. Найкраща реклама, коли хтось дзвонить другові і каже, що в нього захоплює подих. Якби ми ще рекламували, то квитки викуповували б за 3 місяці. Мені просто шкода тих людей, які будуть прориватись. Можливо комусь з них це не потрібно було. Сьогодні багато цинічних людей, яких нічим не здивуєш. А так, більшим чином, до мене “рветься” молодь. Буває, навіть, вагітні приходять.
— Як Ви ставитесь до молоді і старших людей? Чи відрізняються вони?
М.В. Я взагалі не люблю свій вік і далі… Подивіться на чоловіків і жінок років після 50. Більшість з них нічим взагалі не цікавляться! Це просто катастрофа! Тому я не переношу свого віку, хоча і розумію, що це не вік винен, а самі люди. І разом з тим знаю, що молодь ще жива. І то не вся… А що казати про тих, кому за 50? Вони шукають причини: “Та вот жизнь такая…” Какая? Хіба в тих, хто поруч живуть, не така? Але ж живуть і цікавляться чимось!
— Розкажіть, будь ласка, про свій творчий шлях, адже мало кому відомі подробиці. Що Вас надихнуло на створення театру одного актора?
М.В. : Надихнуло — це дуже високо сказано. Нади´хало швидше. Горе нади´хало. Я закінчив Київський інститут. Керівник сказала: “Михайлику, ви будете великою людиною,тільки не лінуйтесь!”
А тут якраз великий Товстоногов приїхав в Київ показувати “Историю лошади”. І я стояв на одній нозі,на балконі ,бо не було як дивитися. Коли він вийшов, всі підбігли автографи брати у нього, а я стою, не можу говорити , мене трусить, він підходить до мене та каже: “А вам підписать?” А я кажу: “Ви мені на серці розписались.” А він : "Не тому що ви так сказали, а тому що вас трясе, ви будете великим актором." Так пальцем ткнув у мене. І мені ці слова не давали жити спокійно…
Після театрального інституту я потрапив у Дніпропетровськ, це доля. І замість того, щоб ходити по генделиках, випивати винце, говорити про високі матерії, і нічого при цьому не робити (бо для мене це була б каторга), я мав за зразок "Историю лошади" Товстоногова. Я мав за зразок Московські театри,”Современник”… Наш керівник навчала нас на сучасному першокласному театрі, а не на театрі Франко. За те її вигнали з інституту. Вона до цих пір працює, у 86 років викладає режисуру у Поплавського, і там її люблять! І така ж залишилася, як була. Вона з нас вимагала, хотіла, щоб ми були справжніми акторами, режисерами. Тому мене завжди все не влаштовувало, я хотів кращого.
Проіснувавши в театрі Шевченка кілька років, я зрозумів, що не тому, що я погано відношусь до театру, ні, такий театр мусить бути, але він -не мій. Це — не моя естетика. Це — традиційний український театр. Я по-іншому бачу навіть класику … Хто скаже,що у мене на сцені йде класика? Вистава “Табу” — це класика — Лев Толстой, 2 вистави Достоєвського. Але чому ж молодь сидить на Достоєвському? Вони ж читати його не хочуть! Тому що в мене погляд інший. І тому мене не влаштовувало те, що там робилося. Мені треба було або повіситися, або зробити щось своє. Ми спочатку з другом зробили удвох на малу сцену виставу — її “зарізали”. Навіщо “суперничество” в театрі? Чому ви не граєте на великій сцені?
Тому я сам від горя, від безвиході, від нещастя, вирішив зробити театр одного актора. Не бачивши ні аналогу, нічого. Почав з “Гайдамаків”, і причому вирішив поставити їх так, щоб школярам не можна було дивитися, тому що я для дорослих робив. Це була перша моя вистава.
Моє життя не було в “малині”. В своєму щоденнику я писав:
“Життя — це велика мука.”
“ Жизнь — это мука.”
“ Не родись красивым, а родись счастливым.”
Казав , що немає щастя на землі. Роки йшли, а я не хотів жити. Я навіть стомився їх записувати. Бо всі думають, що у Мельника завжди так було. Все починалося з мук. І, навіть, коли я випустив “Гайдамаків” , то все одно страшний супротив був. Директор не дозволяв продавати квитки. Люди якимось чином дізнавались — приходили і вимагали на малій сцені в театрі Шевченко. Повний зал був. То було передчуття чогось великого. Я ще не знав, що це буде. Я вже носом відчув свободу творчості. Тому що я це придумав, я це зробив, а люди – сидять і плачуть. Ще тоді я не знав, що попереду будуть десятиліття сліз — і моїх, і їхніх.
— Чому назва театру саме “Крик”?
М.В.: Не хочу розшифровувати. Крик народженої дитини — це не просто крик. Дитина, яка не прокричала, жити не буде. У тому крикові — все її життя. Це вам відповідь.
— Як Ви опинилися у Дніпропетровську? Хотілося б побільше про це дізнатися.
М.В.: Це ж доля. Я — людина така, досить максималістична, ідеаліст я. В мене багато недоліків. Я не можу робити наполовину, не переношу. Через це я страждаю все життя, і розумію, що так не можна.
Коли випускався наш курс, всі вирішили поїхати в Суми та створити там театр. Я не захотів і одразу сказав: такого не буде. Трупа розпадеться, і ви всі перегризетесь, коли буде зарплата. А вона буде різна. Мабуть, там я вже починав бути одинаком. І для того, щоб Нінель Антонівна (педагог, що мене навчав), не сказала, що “Мельник- кар'єрист”, коли в Києві мені давали квартиру, і запрошували диктором укр. ТБ — я відмовився, не захотів.
Приїжджав режисер з Миколаєва, пропонував у театр, я погодився. Потім я зіграв роль Прохіндея. Вона зайняла перше місце. І мені актори кажуть ( це величезна рідкість, а чим провінційніший театр — тим менше інтриг, чесніше все. А в мене була завжди алергія на закулісні плітки, обговорення) : “Зачем ты приехал? Ты же талантлив! Зачем ты тратишь здесь время? Езжай в Днепропетровск, там режиссер хороший, в театре Шевченко” Я й поїхав. І справді, режисер був добрий. Тоді, як тільки я приїхав, то мені з порога кажуть: “О! Заходи, мне как раз такой актер и нужен. Переезжайте!”. Доля так повернулася.
Коли його “з'їли ”, то поставили іншого. Тоді я зрозумів, що треба йти.
Коли я зробив “Гайдамаки”, і побачив, що це потрібно людям, це цікаво, то вирішив зробити другу постановку — “Пропащі” за О.Вишнею. Знайшов архівні речі про Сталіна, а тоді не можна було цього робити. Уявіть, я в Радянському Союзі, вивісив карту України за написами: 1 сорт, 2 сорт,3,4.. Це було дуже страшно. Там була фраза: “На Сході живе дуже братній народ, не від слова “брат”, а від слова “брать” ” ! А я у вигляді Сталіна ділив Україну на сорти. Я дивуюсь, як мене тоді не посадили. Молодий КГБіст за мною довго ходив, потім потис мені руку, і більше не підходив. Все це дуже романтично було. Потім я вийшов з театру, пішов просто в нікуди. Я не захотів залишатися там.
Я не зупинився на досягнутому і почав самостійно навчатися режисурі. В монтажному технікумі я зібрав літературно-драматичний кружок. З ним ми мали великий успіх. Там були тільки найкращі. Це була моя проба як режисера. У технікумі був СТЕМ, де керівником був Сашко . Я підійшов до нього і кажу: “Саша, тебе тут більше не буде. Я тебе видавлю звідси. Ти калічиш дітей, не вмієш з ними працювати. Вони ж тобі вірять!” “А як треба?!”- відповідає той. “Побачиш як треба.” Через місяць відбувся концерт, де мої діти не просто читали, а проживали вірші на сцені. Сашко написав заяву після концерту. Його учні просилися до мене, але я не взяв, бо всі були “скалічені”. Потім я почав робити концерти під фонограми відомих співаків, і був першим, хто приніс це в театр.
Коли ми виступали у парку Глоби, в літньому театрі, людей було стільки, що лізли через верх. Я такого ще не бачив…
Після цього ми їздили в Прибалтику, Москву. Там ми використали фонограму Висоцького, нам сказали “засвистять”. Ні! Зал сприйняв з великим задоволенням. Ми думали, що люди підуть, а вони залишилися, і, стоячи, аплодували. Мої учні дуже мене любили. А я їх. Коли вони з кимось розмовляли і бачили мене далі по вулиці, кидали все та бігли обнімати мене і цілувати. Це щастя!
Я все життя відчуваю себе самотнім, на жаль. Чим більше ти пізнаєш любові до себе, тим самотнішим ти себе відчуваєш. Це важко пояснити. Це може тільки зрозуміти чутливе жіноче серце…
Я бачу любов до себе, коли люди плачуть, сміються. Коли тобі хтось подобається – треба підійти та обійняти! Це вияв сердечності, Божественного потягу. Що може бути вище?
“Ой, а чого це до Вас біжать і обнімають?” А як я поясню чого? Для цього треба ходити до мене в театр, мене трішки знати. “Вы что им медом по губам там мажете?” Так, мажу. І медом, і ядом. Вони облизуються, а потім плачуть і обнімаються.
Перший мій театр був в монтажному технікумі. Там я зробив пульт освітлювальний. Грошей не було ні на що. Тігіпко мені дуже допоміг. Дав на 5 років безкоштовно приміщення Комсомольського музею. Бо він вірив у мене на відміну від інших секретарів.
Я там один знімав металеві конструкції на стінах, виносив прапори. Тепер у мене проблеми з хребцями. Доводилося підіймати такі речі, що навіть троє не підняли б. У мене не було нікого! Не мав грошей. Спав за кулісами. Найдорожчим був для мене чай. Навіть директор залишала мені його: “Пийте, скільки захочете”.
Я день і ніч виносив, одпилював. У мене був молоток, старі цвяхи, пилка по металу, полотна. Якби такі конструкції сьогодні мені сказали перепиляти, я не зробив би цього.
А тепер — ексклюзив! Вперше про це розповідаю! Для облаштування театру мені страшенно був потрібен бархат. А де ж його взяти? І ось я їздив у село за самогоном, та потім вимінював на нього списаний в інших театрах бархат. Назву їх скажу,тільки коли вмиратиму… Ночами приходилося нести на плечах великі сувої , щоб ніхто не побачив. До сьогоднішнього дня цей бархат в мене на сцені, і я його не міняю. Він помре разом зі мною. А як я його прикріплював!
Одного разу, стоячи на 8-ми метровій висоті над підлогою, на вікні, і тримаючи бархат у зубах, я від безсилля, бо що таке пройти по маленькому виступу 40 метрів (а я ще й в ті часи страшенно недоїдав) не міг дійти до кінця стіни, де мав спускатися по палці. Врятувала мене курка, що її заніс знайомий. Почувши аромат, ноги пішли самі, а так – не знаю, що б тоді зі мною сталося… З ДСП самостійно потім пиляв крісла лаковані, навіть на стінках випалював візерунки. 76 чоловік сідало. Ось так будувався мій театр “Крик”.
— Ваші декорації дуже цікаві та іноді — страшні. Ви робите їх самостійно?
М.В.: А хто ж за мене зробить? Це має народитися в мені. Я запрошував художників кілька разів. Кажу одному: я вам плачу 5 тисяч, але паралельно з вами роблю своє оформлення. І ви обираєте чиє краще. Все одно заплачу. Я показав йому своє оформлення, в нього аж губа затіпалась. Він обрав моє. Його роботи нічого не означали, а я знав, що означає кожна з моїх деталей. Я заплатив йому, як обіцяв. Краще за мене хто зрозуміє і втілить?
— Чому Ви так рідко виїжджаєте на гастролі?
М.В.: Раніше мені доводилося їздити на міжнародні фестивалі, зараз не їжджу, бо все уже довів.
“Молліс” — українською мовою, на міжнародному фестивалі в Москві — золотий диплом. На міжнародний фестиваль повіз “Гріх”. Московське журі казало: “Вы на что-то рассчитываете здесь?” “Я приїхав не для того, щоб на щось розраховувати, а привіз виставу.”
По закінченню — зал ревів, вив! Київ так не плакав! Мені 15 хвилин не давали змоги зійти зі сцени. Московське журі по черзі вибігало на сцену потиснути мені руку і тикали мені свої візитки, а в ресторані режисери і актори стоячи аплодували.
— Як народжуються Ваші вистави? Чи є певний секрет?
М.В.: В кожного є свої секрети. Кожен має свої плоди, свій запах. Кров насичена інформацією. Тисячі поколінь там. Весь секрет у воді. В воді маса інформації. Ми цікаві загадкою своєю. Воно в мені відбувається так, як мусить відбуватися, по-своєму. Просто так нічого не може народитися, тільки через масу мук, страждань, болі. Не випадково Бог дав жінці біль, коли народжує. Те що без болю — не цінується.
— Чи робите Ви якийсь певний ритуал перед самим виходом на сцену?
М.В. Так. Який – не скажу. Він пов'язаний з водою.
— В одному інтерв'ю ви сказали,що дуже багато мрій не втілили. Яка ваша найбажаніша мрія?
М.В.: Я не втілив і сотої частини своїх мрій. Мрії народжуються швидко,але втілюються довго. І поки ти втілюєш щось одне — ще сотню не встигаєш. Все інше пішло в космос. Але я знаю,що обов'язково повторюсь на цій Землі. Я її дуже люблю. Я повернусь в іншому образі, сподіваюсь, що Господь дасть мені народитись в іншому тілі. Можливо музикантом. Я дуже люблю музику. Душа залишається від Бога, така як є, хоч ти її будеш брудом засипати, гріхами, вона все одно вирветься. Тому, ким би я не народився — душа буде та ж сама, я все одно буду усім не задоволений, захочу все переробити по-іншому.
— Ви так чудово граєте на саксофоні! Чи не плануєте ще чомусь навчитися?
М.В.: Я тільки навчаюся. Я його дуже люблю. Ще в історії такого не було, щоб в 52 роки людина взяла, і не просто “та-та-та”, а зіграла. Це не моя заслуга. Так хотіла душа. Мені довелося вчити ноти. Мелодії знаходжу сам. Беру ті, що мені подобаються.
Стосовно того,щоб навчитися чомусь – ще не знаю (сміється). Пальці вже прилаштувались до саксофону. На ударнику? Але думаю, в яку виставу? Все може бути. Як мене “переклине”.
Я прийшов до консерваторії і кажу: “Мені треба пару мелодій навчитися, через 3 місяці треба грати.” Мені відповідають: “Ні, я не візьмусь вчить.” А тут мене щось надихнуло, і я зіграв. Він каже: “Давай щось робити!” Класний в мене учитель, Грузин Ігор Олегович.
Хоча я саксофон чую не так, як ви. У мене інша вібрація. Я ж ненормальний, щоб ви знали.
Мундштук – дорога штука (накінечник). Мені мало того звуку, що завод зробив. І, шукаючи свій звук, я попереводив багато. Я їх тру, підтираю, і інколи — переводжу. Я навіть саксофон переробляв. Мені все не так. Мені не цікаво так жити.
Як я можу прожити день і не сходити на Набережну? Я ж не засну. Мені чогось не вистачає. Або як я можу пропустити прем'єру фільму якогось серйозного? А тисячі, мільйони людей всім цим не цікавляться.
Але я розумію, що всі ми різні, маємо різну воду в собі, різну інформацію.
— Як Ви навчалися у школі?
М.В. Хімію, фізику та математику знав на двійку. Був у нас дуже злий та нестерпний викладач з математики і в мене стояло підряд 10 одиниць з його предмету. А тут я раз було щось відповів, а він мені: “Хе, Мельник,ви підтяглись. Вам – 2”. І раптом він захворів (що сталося одного разу в житті) і до нас прийшла молода дівчина, що саме в той день вона мала виставляти оцінки за чверть. Я підбіг до журналу і швидко повиправляв всі одиниці на четвірки, а двійку так і покинув. Коли вона зайшла, я дивився на неї з першої парти. А вона мене питає:
— Чого це ви на мене дивитесь, як Ленін на буржуазію?
— Ні, як Лаврін на Мелашку. – відповідаю я. Вона одразу почервоніла…
А як прийшла моя черга, вона мене піднімає й питає: — От ви, Мельник, так добре йшли. — Так, добре. А тоді за поведінку мені 2 поставили. — Ну, добре. Ставлю вам четвірку.
Отак у мене раз у житті стояла четвірка з математики.
— Розкажіть про якийсь цікавий момент, що стався під час Вашого традиційного спілкування з глядачами після вистави.
М.В. Колись, 20 років тому, коли я створив театр, після вистави я говорив і фантазував, як завжди. І добре, що глядачі були, свідки. “Я впевнений, що якби я був вчений, я зробив би все, щоб довести, що з водою щось відбувається. Якщо поставити перед собою 2 банки води, і на одну кожен день кричати, казати матом — вона зміниться на дуже злоякісну, а на іншу-лагідні слова, її структура буде краща.”
Вчені тільки кілька років тому довели це. І до мене прийшли 2 пари вклонитися за це.
Коли довго трусиш якесь дерево пізнання — обов'язково якесь яблучко впаде. Ми вже — Академічний театр ! Якби мені хтось сказав, коли я спав на підлозі за кулісами: “Не переживай! Ти будеш академічним!” — я б вмер від розриву серця.
Всі, хто плачуть, потім будуть сміятися.
— Розкажіть про якусь неймовірну пригоду з Вашої молодості.
М.В. Коли я закінчив театральний інститут і повертався додому до свого села, до мами, то довелося від сестри їхати 3 кілометри велосипедом. І ось, на самій межі мого села, де стоїть великий дуб, раптом в одну мить щось зарило мій рот, очі і всю голову. Якусь мить я в жахові їхав навмання, і коли добре струсонуло, і я сильно змахнув головою — відкрилося сонце знову, а рій бджіл, що сів на мене, здійнявся з моєї голови та полетів далі. Зате моя голова була всипана біло-жовтою пилкою що була на ніжках бджіл. Коли я заїхав до мами, то вона спершу злякалася мого вигляду, навіть сплеснула в долоні, думаючи, що я посивів. Після того, як дізналася, що сталося, дуже раділа, бо то добра прикмета!
— Ваш театр – єдиний в Європі. Чи готуєте ви когось собі на підміну?
М.В.: Ні. Не можна замінити людину. Це я, такий своєрідний. Так, я розумію, що мій театр стане легендою.
Коли мого батька не стало, всі зрозуміли, що втратили щось неймовірне. Так само і я. Поки живу — можу обійняти, витерти сльози.
Колись мені боліло, як побудувати театр, а тепер болить, як прощатися з Вами. Я розумію, що є люди, які перемкнулися на мені, світу не можуть уявити без мене, і я цілую їхні сердечка, але я цього тепер боюсь. Тому хочеться якнайдовше працювати, якнайякісніше. Не хочеться дійти до такого стану, коли всі розчаруються, цього я теж не хочу.
Не маю уявлення, як не бачити ваших очей? Мені Бог подарував величезне щастя — бачити молоді очі. Тільки молодь може так дивитися. Бачити очі, які можуть щось збагнути, зрозуміти і з кожним твоїм словом змінюються. Я думаю, що на Землі я — такий один. І навіть не знаю, за що мені таке щастя…
Але це щастя — болюче. Коли ти бачиш ці очі, ти розумієш, що ти не маєш права погано зробити. Тобі 55 років, коліно може боліти, бо там операція. Хребці, які вивернув під час виступу, не зажили. Вони тебе мучать, але ти не можеш дозволити стогнати на сцені. Тобі треба бути на коні, бути найкращим для них. У них є Інтернет, ТБ, інші театри, а вони йдуть до мене. І кожного разу — битком набитий зал. Я не розумію, за що вони мене люблять ?
Найбільший критик — я. У мене в середині є така штука, як камертон геніальності. Це — нещастя для людини. Бо розумієш, як має бути геніально, але межі геніальності немає. Я ніколи не назву себе геніальним. Я й мільйонної частинки не геній.
З одного боку, ти — щаслива людина, але жити в суспільстві і бути щасливим — не можливо. Кругом – біда, якщо маєш очі і серце…
— Як ви ставитеся до закону про двомовність?
М.В.: Якби 30 років тому мене запитали про це, я б сказав – “Жах! Як так можна?!” А тепер: “Суєта-суєт” — скажу я Вам.
Скільки б не крутили , скільки б ворогів не намагалися українську мову задушити під будь-яким приводом, вона все одно була, є і буде. А тим більше тепер, коли молодь відчула смак мови , бо вона розумніша завжди, ніж попередні покоління.
Молодь, що приходить до мене на вистави, пише відгуки українською. Я їх не змушую . Вони самі.
Мову не можна ні насадити, ні відібрати. Що людині запало в серце, те там і залишиться.
Дитина, яка не знає рідного, не захоче й вчитися українською мовою. Дуже важливо, хто буде викладати цю мову, з любов'ю чи з ненавистю. Я не для того 30 років ставив вистави українською мовою, щоб тепер йти на мітинг.
Де будуть потім ті, хто приймав цей закон? Їх історія змете, не залишить і сліду. Над ними будуть сміятися їхні ж онуки.
Навіщо робити ще одну Росію, коли поряд є одна? Чому не зробити свою незалежну державу, з повноцінною мовою? Ми будемо відрізнятися від інших мовою та мати повноцінну культуру. Але при цьому не ворогуючи, а радіючи одне одному!
— Чи є у кожній Вашій виставі щось своє, особливе?
М.В. Звісно. У кожній виставі – свої знакові речі, без котрих цієї вистави не буде взагалі. Наприклад:
Чому багато хто плаче після вистави “Гріх”? Образ обведеної білим по чорному матері взятий з ікони, а шукав я його дуже довго. Там лежить – свята! Тому й така енергетика.
У “Мутації” російське слово “развратил” передає весь сенс, як і в “Лоліті” — “папочка”. Деякі люди не розуміють цього, звинувачуючи мене в зросійщенні. Вони сліпі душею.
Михайло Мельник закликає!
Прошу молодь і всіх, хто мене поважає трясти ЗМІ і всю літературу, де звучить таке:
1. “Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинуло … людей”.
Російською мовою “дорожно-транспортное происшествие”. А у нас-пригода. Чому ні у кого розуму не вистачило, подумати і перекласти нормально: в наслідок дорожньо-транспортних дій або дорожньо-транспортної події… Дорожньо-транспортна пригода — це коли їхав кудись, і підхопив сифіліс. Оце пригода! А не те, внаслідок чого гинуть люди!
2. “З Різдвом Христовим!”
Який корінь у слова Різдво? Різ. Різати. Виходить “Різня Христова.” Чому ніхто над цим не думає? Чому не можна писати так: “З Рідством Христовим”? Так набагато краще, і зміст свята вкладається у цей вираз ширше. Або “З Народженням Христовим!”.
“Це Ви, молодь з широко розплющеними, розумними очима, яким ще щось потрібно у цьому світі, які ще хочуть чомусь навчитися, це Ви змушуєте мене, 55-ти річного чоловіка повзати перед вами навколішки і ревіти разом з Вами! Це ви….”
Такими словами Михайло Васильович закінчив одну із своїх вистав у вересні 2012 року.
Так хочеться,щоб ще довго дихав цей театр, “острівок щастя” для багатьох живих сердець.
Текст: Наталія Крицкова, Вікторія Соколенко
