14.05.2006 р. Вже половина травня. Буйно цвітуть дерева... Двадцять один років тому у такий теплий і сонячний травневий день, коли з цвітучих дерев опадав туман відцвілих пелюсток поїхав у Кракові на Раковицький цвинтар, щоб пошукати могили письменника Богдана Лепкого, якої так і не знайшов. Знайшов щонедільна зупинка старих людей - їх тут найбільше, неначе б не було вже в них майбутнього, а будь-яке минуле саме там, під кам’яною плитою, за муром, який є границею поміж існуванням тіла і лише в лише чийомусь серці...
Маю це й досі в пам’яті адже написав тоді вірш якого зміст тут повторив. Ось так - гребуся у старих паперах в намаганні „зібрання до видання”. Але моя лірична, читай - нерішуча, душа не може вирішити, що з припалими вже порохом писаннями робити: зібрати все в один товстий том і видати тиражем декількох примірників (зараз існують спеціальні малотиражні цифрові друкарні), чи може поділити вірші на декілька збірок, а може ці вірші переробити на прозу, бо вірш це ж по суті окраєць звичайного подуманого, хоч і записаного у особливий спосіб.
Думаю... думаю... думаю... І перетресаю папір, пробуючи із найстарших творчих спроб витрести щось цікавого й сьогодні. От датований 8 грудня 1982 року кривавий опис заглибленого в стражданні, мабуть любовному, героя, який чогось довідавшися - чи то від коханої, чи то про кохану, аж склянку в жмені роздушив, а зараз з неї капає кров - зі жмені, бо із склянки радше вода. А до того все, зрозуміло, відбувається увечері, перед самим заходом сонця - бо й воно ж тоді як кров червоне, а це посилює сподіваний ефект:
Пам’ятаєш? Цей літній одвечірок. Цей захід сонця. Цей сонячний круг, який ховався за вершки дерев, який палав вогнем на білій стіні. Цю білу скатертину на столику і склянку води там поставлену. Весь цей спокій літнього вечора, коли на тихий вже світ падають останні промені дня, що відходить на завжди, остає лише в пам’яті. Не можеш не пам’ятати...
Мусиш пам’ятати цю кров. Цю гарячу, червону кров, яка пекла твою руку, палила її вогнем стікаючи тоненькою вервечкою по пальцях, скапуючи з них важкими краплинами. Кров...
Падала на скло, на обломки скла, які щойно розсипалися під твоїми пальцями, застигаючи на них. Або мішалася з розлитою водою і скапувала зі стукотом на дошки підлоги, вдаряючи в них не як маленька краплина, а як важкий камінь, такий як цей, що впав на твоє серце. (Кінець цитати!)
Ось булося молодим і жадним творчого ефекту, хоч з цим каменем, падаючим на серце, то й сьогодні можу сказати, що вдалося...
Ах кров... кров... Лише вампіра, а властиво упиря, покликати - щоб напився та луснув... З любові?
