Зоряна і кінець української демократії.
За тиждень активної роботи у виборчій комісії я наситився демократією по зав’язку. Відчуття чергового акту трагікомедії, що аж надто затягнулася, а тому викликає лише іронію що до того, що керують нами невдахи. І, якщо ще кілька років тому усе можна було списати на випадковість, перехідний період, то сьогодні стало зрозуміло остаточно – проблема у нас. Питання навіть не у тому, що і я в тому числі, належу до перехідного типу, гібриду, мутації між первісним неприборканим варваром і маргінальним слабодухим інтелектуалом. Справа у тому, що ми успадкували крайнощі. У варвара – крайні, суперечливі бажання, у маргінала – майже тваринну тугу за абсолютом.
Комедія плавно перетікає у трагедію, коли на крайнощі характеру накладаються крайнощі почуттів – чергове вітряне захоплення без взаємності. І тоді, в неділю, на час апогею трагікомедії в голові променіє лише одна думка: «Зоряна! Зоряна! Зоряна!»
Вона була спостерігачем, незважаючи на білявий колір свого волосся. Давня знайома, «черговий хвіст з минулого» - була моя перша думка. На сам кінець голосування ми були знову уже на «ти». Кількість випитої кави давно перейшла за десять кружок, що ледь помітно кружляло голову і примушувало серце битися частіше. Була тиха жовтнева ніч, через млу якої спокійно пролітали, наче білі пластівці, перші цьогорічні сніжинки. Наша увага до ланцюжка черги свідомих громадян, що чикала на свій бюлетень, поступово танула як перші білі пластівці снігу на дворі. Я, як завжди в таких ситуаціях, говорив як автомат, не зупиняючись і не затинаючись, говорив про якусь дурню, про демократію, літературу і постмодернізм. Вона сміялася і її плавний сміх зливався з монотонним гулом натовпу, що гіпнотизувало. І я подумав: «От воно щастя». І узагалі, аж дивно, скільки для щастя мало треба. Поганенька тимчасова робота, яку можна виправдати псевдопатріотичними мотивами, хот дог на обід, пачка вітчизняних дешевих смердючих сигарет, десяток другий чашок розчинної кави і симпатична дівчина. Щоб була не повна дурепа, уміла слухати і сміятись. Навіть для аскета вимоги більш ніж скромні. І останній, або передостанній жебрак, може собі це дозволити. Але не усе так просто…
У ніч після виборів мені наснилося Україна у вигляді чуда західної інженерії і китайського працелюбства – принтера Canon pixma XP 280. У неї на роду було написано сканувати і копіювати щастя для усіх. Але він постійно тимчасово не працював. То не було паперу, то фарба несподівано закінчувалася, а то копія щастя для мене виходила якась не чітка і розмита. І я, як останній дебіл, бігав у своєму сні по якихось дивних магазинах на брудних і розбитих вулицях. Усюди продавці роздратовано махали головами і казали, що не мають ні паперу, ні фарби для мого щастя. Я прокинувся і зрозумів, що любов без взаємності, нехай вона лише тимчасове мінливе захоплення черговою красунею, чи відносна любов до батьківщини, така любов не що інше як виразка серця, що постійно кровоточить і ніколи до кінця не рубцюється, а тому не дає ні повноцінно жити ні швидко безболісно померти. Але такі думки явний атавізм «Я» з минулого життя, дебіла, що вірив у краще майбутнє, що усе налагодиться саме собою і час усе перетре. Тепер я уже не такий простак, не той похмурий сором’язливий хлопець, у якого час від часу «диміли» нерви і «пробивало» писати погані вірші. Чесне слово, я пробував подружитися з цим хлопцем, але з того нічого доброго не вийшло.
Під ранок ми вийшли у трьох: я, вона і захищений дух української демократії. Кожен пішов до себе до дому, а дух напевно на небо, де йому і пасувало бути. Я, бродячи по місиву із майже талого снігу, бруду і гравію вулиці, думав про те, чи можна вважати кохану людину за людину. Адже, образ іншого завжди як власний проявлений негатив, збірний образ кращих рис, якими б нам хотілося володіти. І переконаність, що її очі – два шматочки бірюзи, її щоки – вогняний тюльпан, а волосся насправді як проміння літнього сонця, чи швидше ранкової зорі, згідно із іменем «Зоряна», що так і перекладається із старослов’янської, і інша схожа романтична дурня насправді не далека від переконаності у те, що купа хлопців із підозрілою зовнішністю, сумнівною біографією і ще більш сумнівними капіталами, за яких я проголосував після того, як вони проголосили себе політичною партією, виявляться геніями державного будівництва. Перший вид переконаності має безумовну перевагу у естетиці, але другий густо приправлений магнетизмом історії, влади і грошей. І хоча я буду сумніватися як і в першому, так і у другому, але у глибині душі усе одно житиме переконання, що її щоки – вогняний тюльпан, очі – шматки бірюзи, а її усмішка, як і ім’я – ранкова зоря мого божевілля і кінця української демократії.
