Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза спогади

Сон

© Артур Сіренко, 11-11-2012
(Уривок з повісті "Батальон смерті")

«Я знаю, сеньоре, тільки одне – коли я сплю, я не знаю ні страху, ні надії, ні праці, ні блаженства. Спасибі тому, хто винайшов сон. Це єдина для всіх монета, це єдині терези, що зрівнюють пастуха і короля, дурня і мудреця. Єдиний недолік глибокого сну полягає в тому, що дуже вже він схожий на смерть.»
                                                        (Міґель де Сервантес Сааведра)

У «батальоні смерті» були процеси культові, які вважались вищою цінністю, даром долі, мірилом блаженства. Одним із таких явищ був сон. Солдати батальону постійно і хронічно недосипали. Ці законні «вісім годин особистого часу» постійно у солдат обкрадалися. Щоночі траплясь якась термінова оказія, яку потрібно було виконати до ранку – то казарму видраяти, то технічний парк від снігу звільнити то ще якась біда. Ремонтникам взагалі майже щоночі давалась команда щось до ранку відремонтувати. Про наряди та караули я вже мовчу. І про зясування стосунків між «земляцтвами» які відбувалися ночами. Навчання – це взагалі окрема тема. Там сон перетворювався на недосяжну мрію. Згорнути вузол зв’язку, розгорнути вузол зв’язку, потім знову все спочатку – згорнути, перебазуватись і розгорнути на іншому місці. І це в сорокоградусний мороз та заметіль, коли і спати то теоретично довилось би на снігу серед тайги...

Від хронічного недосипання, а точніше неспання у солдат з’являлись галюцинації. Іноді досить моторошні і похмурі. Я теж якось після трьох абсолютно безсонних ночей побачив велетенську сріблясту кулю яка котилась по казармі. І лише через кілька секунд зрозумів, що вона існує тільки в моїй свідомості – я бачив сон наяву...

Солдати іноді засинали у самих несподіваних місцях та обставинах. Напрриклад, під час шикування на плацу. Стоячи. Стоять солдати, і раптом з першої шеренги солдат падає сторчама обличчям на бетон. Після падіння одразу прокидається, встає, обличчя розбите, все в крові. Потім такі солдати ходять з характерними відмітинами на обличчі. Це на солдатському сленгу називалось «хворіти на асфальтну хворобу». Я ніколи не думав, що людина здатна моментально засинати стоячи, сидячи, виконуючи якусь роботу чи навіть під час ходьби. Колись марширували на плацу, весь взвод повернув наліво, а один солдат на ходу заснув, пішов собі прямо і врізався головою у стовп – розбив собі голову...

Якось погнали нас на полігон на якому відбувались стрільбища. Послали в оточення, розкидали по лісу і звеліли переймати випадкових перехожих, щоб не потрапили під кулі. Була зима, холодно. Розпалили ми багаття і почали грітися. Бачу в одного солдата очі потрохи заплющуються. Я ще подумав: «Зараз ненароком у вогонь впаде...» Не встиг його розбудити, як він сторчма шубовсь – пррямо у вогонь. Руки, обличчя попік, репетував, ображався, чому його не розбудили... Один солдат заснув взивку прямо в шинилі біля гарячої труби, притулившись до неї спиною. Прокинувся – на всій спині опік добрячий – мордувався потім довго.

Відсипались іноді в караулі – на посту залазили кудись в шпарку чи в зламану машину і спали не дивлячись на сильний мороз. Тут було головне не проспати перевірку і не замерзнути. На першому посту – біля прапора – обладнали навіть спеціальну сигналізацію – як тільки солдат засинав і починав трохи хитатись – вмикалась сигналізація. Але примудрялись спати і там. Окремі майстри поспати стоячи примудрялися спати не хитаючись – ніби завмерши. Інші ж примудрялись застромлбвати автомат багнетом між планками сигналізації – вона заблоковувалась і можна було стоячи поспати – бо сидіти там якось було ніде, а бетон підлоги був холодний.

Особливо серед солдат цінувалися так звані «теплі місця» служби – заичайно ж, за можливість поспати. Наприклад, посади хліборіза, кінокрута, писаря, телефоніста, радиста на точці. За це місце ладні були принижуватись, погоджуватись чергувати круглодобово, без зміни. Чергує солдат на телефонній станції, сидить за пультом і заодно спить. А служба іде. Сигнал прийде, він прокинеться, відповість і знову у царство Морфея – у лабіринти нетривкого сну. Заснути ось так сидячи десь на кріслі називалось «перейти на автопілот».

Як не дивно, але улюбленою розвагою багатьох садистів в батальоні було саме познущатися з людини під час сну. Наприклад, запхати солдату, коли він заснув, між пальцями папірці і запалити. Ця жорстока «розвага» називалась «велосипед».

Середньовічні кати та їх жертви свідчили, що найстрашнішою тортурою було позбавлення людини сну. Була навіть така форма страти – не давати людині спати, і людина через тиждень-другий помирала від нервового виснаження.

Сон у батальоні був мрією, був нагородою. Солдати все чекали дня осіннього переведення годинників – дозволять зайву годину поспати...

Здавалось би від такої перевтоми солдати мали б спати мертвим сном. Де там! Коли вже під радок казарма засинала, вона наповнювалась звуками – солдати у сні розмовляли, кричали, зривалися. Іноді навіть вставали і ходили по казармі...

Кажуть, що найсильніший інстинкт це оцей «основний інстинкт» - інстинкт розмноження. Для лосося чи кота це може і так, але для людини цей інстинкт часто заглушується інстинктом голоду. Але навіть інстинкт голоду ніщо в порівняні з інстинктом сну. У свій час це яскрава і страшно описав А. П. Чехов у своїй новелі «Спати хочеться». У батальоні якось один солдат з частини зник. Шукали – не знайшли. Думали, що він втік додому чи ще кудись. Але він з’явився коли довершувалась третя доба його зникнення – бо більше трьох діб відсутності – це вже не «самоволка», а дезертирство. І вже не «губа», а тюрма і надовго. Виявилось, що він заліз на горище трьохповерхової казарми, забився десь в шпарку і три доби відсипався лежачі на шинелі. Навіть ніякого бажання поїсти у нього не виникало…

(Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Такі новели...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 12-11-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.68514800071716 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …