Далі наступне постпомаранчеве небо осені, я комфортно почував себе у Києві, пробив нарешті гуртожиток на Либідській, готовий до самостійного життя в мегаполісі.Голоси-голоси.Один-червоними фарами у темряві авто, а інший –чорними смугами тунелів.
Кадр наступний:Навколо рекламні борди, метро Либідська, постарілі, ще росяні газони й невидимі волокна осінніх сутінок, я знову самотній, не знаю, яку мені виробити стратегію цієї осені.Десь далеко якісь розбиті гаражі та голоси цвіркунів. Мій жовтий поліетиленовий пакет набитий тілами фруктів та овочів, я не знаю, що ще буде, лише яскраві ліхтарі, тільки обмальовані химерними графіті підземні переходи, о, я занадто зловживаю урбаністичною аурою.Просто собі йду у цей нескінченний рух машин й зникаю, потім знову десь виникаю зі своїм жовтим пакетом, тепла вереснева погода, але я на невидимій грані.
Я відкриваю для себе зовсім інші споруди та приміщення по той бік реальності. Клуби. Ось я танцюю, а ось я заходжу в туалет клубу поправити свою стильну гелеву зачіску, немає ніяких зачіпок та відчуттів, не згадуються ті мої друзі, я просто серед цього гульбища і сам стаю ним.
Кадр ще один:Я сиджу за столиком у клубі “CARIBIAN” і п’ю “Колу”, грає якийсь r’n’b латінос, по-парубочому хвацько танцюють араби, у них стильні короткі їжачки блискучі від гелю, то я починаю танцювати, то просто сідаю за стіл до мого однокімнатника Андрона.Нас прийшла ціла шара із гуртожитку, багато дівчат, але я їх ще зовсім не знаю.І тут він говорить мені про якусь нетривку та ламку стуктуру його комплексів, я просто не можу в’їхати в цю його розмову.Хоча і знаю, що він трохи захоплюється дзеном, тому не дивуюся його глобальній відстороненості та дещо нігілістичному світогляду.Ми з ним дуже різні, навіть з різними тарганами в голові.Не знаю, може, він шукає в мені якогось психоаналітика, який би міг розкрити йому очі на інший ще не бачений ним світ.Але тут я не зовсім альтруїст.Треба самому собі бути бароном Мюнхаузеном, який витягує себе із наступної трясовини. Ми довго про щось щебечемо з ним.А потім чомусь починаю думати про вічність та незнищенність ілюзії щастя, дивлячись на майже щасливі обличчя дівчат з нашої общаги.На вулиці якось містично, люмінесцентний відсвіт від вивіски “Caribian” падає на моє замислене лице.Десь по дорозі проїхало запилене таксі.І знову тонни спокою та максимум тиші, яку тільки може дати нетлінний шум міста. Я зіщулююсь від таких думок і знову заходжу всередину.
Потім знайомлюся із дівчиною з нашої общаги, в мене правильна стратегія, я підсідаю і говорю з нею лише про музику, ось ми і найшли спільну тему. Вона дуже симпатична, а я такий собі піжон-вертихвіст, який із усіх сил намагається здатися таким. Ми з нею навіть декілька разів бігали до ді-джея, але ді-джей - бармен-меломан.Не проф.Ну що тут скажеш?В нас не виходить замовити ту музику, яку ми так з нею прагнемо.Ми продовжуємо розмовляти далі про якісь дрібниці.Ну, зрозуміло, що Андрону не дуже приємно за мною спостерігати. Для мене немає ніяких інших знаків, крім хвиль її волосся, але я виходжу подихати свіжим повітрям, бо там занадто душно. Знову на мене дивиться місяць.Той самий задряпаний, як компакт-диск, місяць.Інформації, що на ньому записана про кожного з нас не прочитає жоден CD-ROM навіть у найкрутішому сервісному центрі.Гарне поєднання темної гами кольорів міської ночі та відблисків світла від великих супермакетів та магазинів.Все закінчується- закінчується і ця безкінечна ніч.Потім ми йдемо всією гуртожитською шарою кудись у якийсь хандель, я купую всім пиво, виявляється в однієї із цих дівчат день народження.Ми всі п’ємо за її здоров’я, я обнімаю ту мою нову знайому, певно вона дуже хоче спати, тому схиляється на моє плече.Мій однокімнатник помітно нервується, бере в когось із дівчат цигарку й починає навіть не палити, а випускати дим, мов справжній паровоз.Невже такий великий стрес?Ніколи не бачив, щоб він палив.Не розумію.Але звідкіль в нього така екзальтованість?Хоча, можливо, це і його справжні бажання.Я починаю всім дівчатам давати якісь психологічні характеристика, а потім розумію, що це все велика лажа.Моя знайома взагалі вже бачить дев’ятий сон Навуходоносора, тобто в повному ауті.
Я знову кидаю роботу, я знову на мілкому днищі, мені затримують зарплатню, я хочу мобільний, бо попередній накрився. Хочу віднайти нового себе. Та поки ще не розробив якоїсь наднової моделі. Лаве трохи маю, тому спонтанно йду ще в один непоганий клуб –“Максисмум” на Харківській, із своїм одногрупником.
Ще кадр (У Києві 00.00 годин)Ілюмінація, техно, перкрасні сети зіркових ді-джеїв Києва (якийсь ювілей), нові випадкові знайомі, теплий жовтневий вечір.Мій одногрупник Льоша дуже любить бухати, тому вкотре позичаю йому грошенят, сам п’ю пиво, мені подобається його компанія, мого одногрупника, хоча він і неопанк. Купа якихось нових знайомих дівчат та хлопців під клубом, я підходжу до однієї, вона вже весела, торкаю її попи, бо вона перед тим дуже хвалилася своєю фігурою.Роблю їй компліменти.Вона дуже рада з того.Каже, якщо хочеш ось маю і ще гарні груди. Але ми знову заповзаємо на дискотеку із Льошою, він, бляха, геть вгашений.Танцюємо, як біороботи.Мені подобається спостерігати за всіма красивими рухами - траекторіями метеликів.
Знову виходимо, десь близько другої ночі, деякі відчуття в той момент мені нагадують кадри із французького фільму “Незворотність”.Коли два головні герої в афективному стані їдуть на таксі по нічному Парижу. Навколо все мерехтить. Голосно гуде якийсь поламаний кондиціонер на будівлі, тобто повсякденні кадри нічного міста перетворюються на щось незвичне й неповторне.Тільки злови момент, будь тільки тут, дихай лише цим задушливим вуглекислим газом рухів, не обривай зв’язок між зірками та стробоскопами. Чи раптові спалахи міліцейських сирен на нічній магісралі, дивні одинокі чоловіки, які цілу ніч стовбичать в тіні обшарпаних нічних верб біля цілодобових магазинів і когось шукають в цій безтілесній темряві.
Я сиджу на якійсь лавочці, біля клумби із жовтневими скелетиками-чорнобривцями, починаю виривати їх із клумби, довго п’ю пиво, яке вже майже без газу. Я насолоджуюся цим тимчасовим станом, істинно поетизую звичайний похід в клуб.Мої відчуття дуже загострюються, бо не знаю, що робити в наступну мить.Неначе в мені пульсує клепсидра.Я відчуваю плин кожної секунди.Б’ється серце.Набридло танцювати.Якась велика компанія клаберів висипає з клубу і викликає жовте таксі.Я відчуваю себе не собою.Втомився вже дивитися на ці всі випадкові кадри, викинуті із реальності наступними днями.Я знову серед купи народу, засинаю під світанок під жорстке мінімал-техно на чорному м’якому дивані в клубі-чорні полоси мостів, білі полоси проміння.
Коли я відкриваю важкі повіки все ще гупав біт, поряд теж спала якась симпатична краля.Було десь близько шостої ранку.Льоша все ще спить.Певно, перепив трохи.Мені ж треба через дві годин сидіти в офісі на іншому кінці міста.А я себе поганенько почуваю, тому знову сплю.Танцпол перетворився на засмічене пустирище, танцюють мабуть десяток клаберів під екстезі та якісь три п’яні сорокарічні тітки.Це в тих тіток виглядає трагікомічно.Невже вони цього не розуміють.Бути посміховиськом, бути опудалом на городі, бути фріком старості на подіумах подіумах.Ковбасний цех.М’ясокомбінат.Але я так хочу снити.Тому знову пірнаю у теплу лаву свого вулканічного сну і забуваю про це все.
Через годину мене із Льошею будять офіціанти, кажуть, що нам вже пора.Ми виходимо на свіже холодне повітря.Я відчуваю себе недолюдиною.Якісь сюрреалістичні візї випадкових реклам, голоси клаберів, які теж виходять із цього сонного царства з нами.Вони обговорюють вже наступну тусу, хвалять цих ді-джеїв, що відіграли.А я ж біжу на роботу.Сідаю на метро.Ми з Льошею мовчимо.Ні про що говорити.Але я спізнююся.Принаймні, таке відчуття.Заспаний відкриваю вже сліпучий від сонця офіс, вмикаю комп, а сам лечу до найближчого Мак’Дональдсу вмитися та попоїсти.Вже десь восьма.Але все закінчується добре, тобто звичайний сірий робочий день із яскравими спалахами просирілих сірників, які давно вже запалила осінь за склопластиковим вікном мого офісу.Перед очима весь час миготять різні схеми розкрутки сайту на европейський рівень.Хоча як можна розкручувати з таким поганенким оформленням веб-ресурс навіть на он-лайн просторах нашої всенької неньки.Бо ж бос-самодур навіть цього не розуміє, лише голосить:”Даставай інастранних клієнтав іс пад зємлі”.Уявляєте купу цих блідих підземних інтуристів, із фотапаратами та товстими мушлями рюкзаків?Химерно.Дивно.Повний андерграунд.
