Сьогодні, після двох калабойдиків чаю, я таки не можу сидіти над листками паперу, намагаючись запам'ятати і повністю знайти лоґіку між масивами літер, чисел і позначок мови, якою писати це все найлегше, мови, що говорить про те, що безмежно мале таки краще ніж просто безмежне, мабуть тому, що меншим можна заволодіти і його опанувати. Тому очі, що тільки бачать ці масиви відмовляються їх розуміти, і трохи нагадують, що це все кінець. Я йду на щоденний заслужений спочинок, поставивши будильник з великою кнопкою, щоб він зранку сказав, що до наступного відпочинку доведеться ще почекати. І зранку перша дія, яку я зроблю, буде натиск не велику кнопку будильника, бо вона -- найбільш матеріальне з того, що я усвідомлю за весь день. Та хіба спати треба йти заради цього?..
Спати треба йти, щоб усвідомивши, що ти вже не спиш, забувши про велику кнопку будильника, жувати пісний хліб, і п'ючи злегка підсолоджену каву згадати, що десь в Сомалі чи сусідній Ерітреї бідні чорні (чи краще сказати коричневі?) дітки пухнуть без того таки хліба. Хоча мені з цього приводу буде все рівно, бо за той час поки я п'ю ту ж таки каву від СНІДу загине удвічі чи втричі більше. Тут, я мимоволі порівнюю себе з Коцюбинським, що читаючи газетні статті про страту десятків спокійно жер сливи. Але я опинюсь в даному випадку далеко позаду, бо між нами майже століття різниці. Він був першим, але зате з нас двох тільки я знаю, що Оксана Баюл стала олімпійською чемпіонкою в Ліллехаммері в дев'яносто четвертому. А за той час, поки я вираховував хто з нас щасливіший вже встигло народитись вдесятеро більше діточок, ніж померло від СНІДу чи без хліба. Але мені з цього приводу так само все рівно, як було Міськові, бо він таки справді любив сливи. Я ж маю чорну каву з пісним хлібом, яки не мають чорні діточки, а він тільки сливи; мені все рівно, що Земля перетвориться на чорний мурашник, а білих мурашок, щоб їм протистояти вже не буде, бо їх з'їдять жовті мурахи, мабуть, за те, що ті коли їх було більше взялись за червоних, і вони (білі) лише думають, що перемогли, бо мали чорний порох (який вони небезпідставно вкрали у жовтих мурашок, хоч може саме за це вони і поплатяться), та насправді, червоних було переможено, бо білі мали чорну каву, яку їм приносили чорні мурашки (але ті чорні не тому, бо кава спочатку червона, але тут нема діла і до червоних), і білий пісний хліб який вони отримували від дурних та соціально слабих братів (мурахи ж бо істоти соціальні). Жовті їх з'їдять, бо хтось мусить бути покараний за червоних, а чорні завдяки "Мартину -- Лютеранському Королю" вже зараз мають потенціал і силу покарати жовтеньких. Тільки от хто потім покарає чорних?.. І хай потім хтось скаже, що початком всього була мавпа, чи мураха, чи радіолярія, чи бактерія, чи щось там ще. Еволюція існує лише для того, щоб відбувалась війна (чи мурашок, чи поколінь, чи світів з їх культурами, чи навіть вір).
Чи може я прокинусь для того, щоб подивитись на безмежну квадратоморфну площину перед моїм двадцятип'ятиметровим лігвом, з травичкою між плитами, які мені так і хочеться порівняти з літосферними. І зроблю це для того, щоб відчути себе гіршим за Коцюбинського, бо він мав Кононівські поля, а вони безмежні, мабуть, тому, що ні з чого не складаються. Замість трьох собак в полі, з яких він нагло перся, перш за все тому, що їх не існувало, я маю одну реальну, що важкими лапами товчеться над головою, і якщо я засміюсь, навіть сміхом бездумної дитини, сміятимусь з себе, бо той пес прямує по паралельній до мене лінії на тій самій відстані, що з хлібом навпроти діточок без хліба. Все таки Коцюбинський був кращим, бо він сміявся з тих, що пожирали плоди його ранніх думок. Він сміявся так, як зміюка сміється, коли ми знову беремо яблуко до рук.
Може я прокинусь для того, щоб на балконі, на який мені не хочеться заходити, бо там смердить у зв'язку з наявністю собаки поверхом вище (і хай потім хтось каже, що собаки не символ зла), не знайти яблук, через які з нас єхидно преться зміюка, як Коцюбинський над плодожерцями своїх думок, (тут варто зауважити роль символа зла змії йде краще ніж символу аптеки), і залишитись врешті-решт голодним, не згадавши про хліб з кавою.
Мені навіть може захотітись, після вникнень в знаки існувань, всеможливостей і безмежностей, як великих так і малих, піти на променад і не думати якою дорогою, бо єдина, що веде від цивілізації прямує на цвинтар, щоб проходячи не побачити нічого нового окрім кількох могил, що встигли навіть зсохнути після дощу з навіки їхніми хрестами і тільки їхніми вінками. Але вони не зможуть серйозно завадити могилі крутого цигана, який з десяток років тому розбився на "Мерседесі", бо був п'яний. Прокидатись для того, щоб дорогою назад з царства (султанату?) мертвих подумати, що на цвинтарі є крутіші, ніж той п'яний циган на мерседесі, бо вони на відміну від нього спочивають вічним сном в тіньку, а спати на сонці, як відомо, некорисно, бо вони -- щасливці -- спочивають під тінню сосни, з-під якої йде маленький рівчачок, по якому з водою стікають решти спочивших на городи тих вилупків, що вирощують там картоплю, труять її хімією від колорадського жука (хоч насправді його феномен лише соціальний), а потім не думаючи (бо всі їх мізки пропили їх батьки, коли життя тільки думало починатись в утробі)? Або ж понесуть ті овочі на базар, щоб в кінці кінців торгувати ними на вулиці (базар-бо окупували різні торговці мадярською пастою та смальцем, польськими порошками та іншими поверхнево активними речовинами), щоб ту картоплю купила якась старенька бабуся, дочка якої працюючи в Італії, спромоглась лише ще на один горбик глиняної землі під сосною (вже під іншою), з якої теж витікає рівчачок, щоб ще один такий як я побачив його на черговому променаді.
Чи варто прокидатись, думаючи про те що думатимеш завтра, чи забудеш подумати, а потім пригадаєш завдяки каві, чи мурахам, чи пісному хлібові, чи собаці у парі зі змією на вікні аптеки або поряд з дамою з яблуками, чи завдяки Коцюбинському з кошиком слив, чи сосні, чи генноствореній картоплі, чи просто згадаючи, що про щось мав подумати і задати собі чергове запитання, що може колись і змінить розмірність безмежності...
