Кажуть, що сон лікує від усяких хвороб. Так було і з ним. Проснувся, ніби й не трапилося нічого, а що й трапилося, відійшло. Пригадував інколи свою подорож в інший світ, та вже й сам у те не дуже вірив, а згодом взагалі все забулося, і він повернувся до свого звичайного життя у якому головне — його сім’я, робота і бригада. Вистачало і пригод на його дорозі. Та, мабуть, того було замало. Любив він інколи закрити очі і помандрувати у незнане далеке минуле. Це для нього був найкращий відпочинок. Чомусь, уявляв себе з кобзою в руках, а через плече на жердині у полотняній торбині висіли сухарі та чоботи. Їх він взував, тільки тоді, коли заходив в церкву чи на ярмарку, як колись робив його прадід. А ще намагався точнісінько як він співати козацькі думи. Може, воно було зовсім не так, але він від того отримував величезне задоволення. Крокує далі, подумки, звичайно, та кланяється всім, а його скрізь зустрічають, бо він переказує багато побаченого і почутого від інших: де хто воює, хто повстав і чого хоче, де татари напали та скільки люду погнали в неволю, звідки сарана насувається, де затопило і де висушило, що скільки коштує на ярмарках від самого Криму і до Тули, чи навіть до Литви. Іноді й сам не розумів: звідки те знає, але не дивувався, вважаючи, що невипадково побував аж на тому світі. Тільки то інколи, а так він був звичайною простою людиною — доброю, роботящою і надійною — так всі вважали.
Було, що й нерви здавали, тому і матері міг різко відповісти, на синів голос підвищити, а від Валиного простого питання, зовсім зірватися. В такі хвилини бродив пустими вечірніми вулицями свого міста, шукаючи спокою. Вітер струшував з дерев жовте листя, підганяв хмари на небі, носився між будинками, заглядав у кожне вікно і свистів, наспівуючи свою сумну осінню пісню. Микола закривався від нього, не пускаючи за комір та за пазуху, прикриваючи трохи роз’ятрену душу. В такі хвилини часто думав про батька. Згадував його руку, яку інколи бачив у вісні. По ній було видно, що батько копав окопи, ліз по пластунські по грязюці та по снігу, не випускав з рук гвинтівку, адже воював з першого дня війни. Микола про війну знав багато чого. Вивчив і батьків шлях, знав: де відступав, де наступав. Малим перед хлопцями вихвалявся, коли про батьків фронт розказував, а подорослішавши — робив це з гордістю, ще й задравши носа. Тепер, розуміючи багато чого, батьком недоказаного, все частіше про те роздумував. «Не така війна, як про неї зараз розповідають та пишуть. Зовсім не така…» — скаже, було старенька сусідка Оксана та вмить закриє свого беззубого рота. А іншим разом знову за своє: а хотіли всіх дівчат розстріляти, думали, що всі з німцями спали. Були звичайно й такі, але дві чи три на село. Подумає трохи, а потім до того сказаного ще трохи додати їй захочеться: а кавалери вони були хоч куди, не те, що наші. А мати заперечує та лається з нею. Дітям про те ані слова. «Поганого про війну їм розказувати не треба» — іноді просто просила бабу Оксану, яка одна в селі не боялася десь щось бовкнути. «Живіть діти у мирі та злагоді. Це батько відвоював для вас таке життя», — часто говорила вона. Вперше сказала, коли діти були ще малі і мало що в тому розуміли, коли підросли — стала частіше повторювати, бо вони в той час слухали про війну навіть не дихаючи, не забуває повторити те саме й зараз. «Хороші настанови, але набридли», — подумає Микола. Чому набридли не знає, можливо тому, що всі розповіді про війну були якісь не конкретні, одна на другу схожі. Вивчав і в школі, тільки мало запам’ятав. От коли сусід дядько Василь розказував — то зовсім інша справа. Погляне навколо, сховавшись за хлів, впаде на пузо та й покаже як повзли, як окопи рили, як виглядали з них, як в атаку бігли, тільки чомусь без зброї, а потім пораненими лежали та Бога молили, щоб їх помітили та не дали померти так толком і не повоювавши. І то була велика таємниця, яку Микола нікому не розказував, бо дядько Василь сказав, що тоді йому кришка, заберуть на Соловки. Навіть матері не проговорився, що дещо знає про війну. Правда мати знала її з свого боку — окупація, похоронки, повернення калік додому. Тому коли вона знову починала згадувати щось про війну, йому так і хотілося сказати: «Давайте вже по-правді». Але змовчить, пожаліє її. А вона тоді з іншого боку заходить:
— Ростуть твої два синочки, два соколики сизокрилі, а в світі й зараз неспокійно, десь та й схопляться за гвинтівки.
— Не вигадуйте, — буркне Микола. — Тепер все надійно і все під контролем, — відкаже їй. — Не те, що у сорок першому, про що ви й досі не розказали, — відвернеться невдоволено.
— Бач, які розумні стали, старі люди у них не в пошані, — переверне вона все з ніг на голову. — А що ви бачили на своєму віку? — спитає, ображено, та потягне руку до очей, щоб витерти сльози.
— Ну, досить Вам, мамо, — ніби схаменеться Микола, бо сльоза, мов ножем, ріже його серце. — Вибачте, то я стомився, з роботи — одразу в дорогу.
— Так довго не буде. Ось подивишся: люди знову опиняться на хиткій греблі між мирним життям та війною, коли вже не слово вирішує, а зброя, — продовжує вона, бо так їй хочеться доказати своє.
— То що тепер? Зарані плакати, чи сухарі сушити? — різко обірве син її розмови.
— Вовка смаленого не бачили! А я знаю по чому пуд солі! — підвищить вона голос, а потім похитає головою та й замовкне.
Чомусь не виходила у них розмова на ту тему. Вона не доказувала, а він не все розумів. Але проходив час і вона знову починала, бо їй так хотілося все скинути з своєї душі. Хотілося, та не могла, щось її спиняло. То був страх і тільки вона знала: який він великий, який сильний та як важко його носити в собі. Знала й інше — вона мусить все розказати дітям. Мусить, бо як же вони будуть жити, не знаючи того, що пережила вона. Пережила… І не лише у війну. Навіть досі не може повірити, що просто дивом не потрапила на той світ. Та тільки знову розкриє рота, як той страх і цього разу вчепиться в саме горло. Вже і онуки підростають, а вона все відкладає своє зізнання.
Микола після такої розмови з матір’ю сам на себе був сердитий, ще довго якийсь невидимий хробак гриз його душу. Життя навкруги вирує, а вона все про якісь страхіття розповісти намагається, ще й про його синів, знай, каркає, мов осіння сердита ворона — якийсь внутрішній голос невдоволено висловлював свою думку. Матері такого, звичайно, не скажеш, інакше й до біди недалеко — ніби виправдовувався перед собою. Та вже й не дуже хочеться дізнатися. Що було, те пройшло, зараз нові часи, нове й життя. Родичі також натякають на страшне минуле, і теж люблять не доказати. От дивно, вона мені недоговорила, а я іншим, ніби всіх нас щось спиняє. Отак і звикли до тієї мовчанки, робили мовчки і жили мовчки, аби тільки жити вдома, а не в Сибірі, чи на Соловках, так ще колись дід казав. І та мовчанка за багато років в’їлася у саму кров, тепер що й не так, то мовчать і далі, ніби всім задоволені, коли й через край, то все одно не скажуть. Чого далеко ходити, можна б і йому десь по-правді рубонути, але ні. Кипить інколи всередині, гнів душу розриває, а рабська покора не дає вуста розтулити, ніби склеїла їх навіки. Він сам себе таким не любив, але іншим стати не міг. Помічав, що останнім часом люди починають сміліти, ніби повільно просинаються від довгого сну, але все одно стримані. А що, нові часи настали. Тільки-но це торкалося його, він знову за старе — мовчить.
— Нехай хтось починає, тільки не я, — не раз ловив себе на такій думці. — Нас тут багато, ще хтось донесе, — промайне у голові. — Я хіба найрозумніший?! Освіта сім класів. Роботяга — так тепер про таких кажуть. Правда, й самому такі слова ріжуть вуха, будять образу, а коли хтось про те скаже, то й поготів. Тільки він і на те покірно схиляє голову та відповідає: «Правду говорите, роботяга, працюю руками з десяти років. Не мав дитинства, і юність була вся в роботі. Та що там юність, все життя в роботі, бо моє покоління звикло працювати і мало говорити. Оце такі роботяги і підняли все після війни. Зараз не так працюють — аби день та вечір». Тому і не маємо нічого путнього, подумає вже про себе. Держава велика, а толку мало. Але так і зараз нікому не скаже, ніби й не боїться, як мати, просто за старою звичкою. У нас на першому плані озброєння і гонка, тільки б перегнати кляту Америку. Про те теж тільки про себе і теж на всякий випадок. У тій великій гонці наробили всього так багато, що можна десять світів знищити, а кажуть, що хочуть просту людину захистити. Та вона загубилася серед всього того, для неї навіть необхідного не вистачає. Отакий наш Союз братніх народів! Подумає Микола та подивується сам собі — як гарно думається, як складно, отак би на людях, а то ніхто і не знає мене толком. Правда, я і сам себе не знаю, бо здається, що все життя сам себе стримую, щось ховаю в душі, навіть перед друзями не можу її відкрити.
— В Америці, кажуть, люди добре живуть, а ми весь час думали, що всі без роботи і дуже бідують, бач, а воно навпаки. Думали, що ті американці злі та противні, а воно теж навпаки, — якось ділився Микола з кумом своїми думками. — Цікаво б поговорити з простим роботягою. Чи зрозуміли б ми один одного? Здається, що так. І ще як би говорили! Не про політику, звичайно, бо я у ній нічого не петраю, а все про роботу та про життя, тільки якби по-правді, як ми з хлопцями інколи, особливо після зарплати. А з ним би й без оковитої знайшли спільну мову, бо нам нема чого ділити. Той роботяга американський, мабуть, і в політичних питаннях розуміється. Кажуть: вони на демонстрації виходять, не на такі, як наша першотравнева, чи річниця жовтневої революції, а справжні. Кажуть, що страйкують, свого добиваються. От би й нам так! Але у нас таке не пройде. Все одно цікаво б знати: за що борються, головне — як так, що страху не мають? Аби хто поїхав туди із своїх, подивився та й нам розказав. І чому, куме, нікого не пускають? У сусіда рідна сестра в Угорщині живе, ще з сорок другого з дому поїхала, як у Германію на роботи вивозили, то ні його туди, ні її до нього ні на день, ні на хвилину. Хоч би через ту лінію кордону дали поговорити, то й того не можна. І чому так? А ще хочу спитати: чому мене це турбує, а тебе, куме, ні? Не знаєш? І я не знаю. Але й то не біда, можна й так жити, — махнув Микола рукою, бо кум не дуже тим переймався. — Аби у мирі та злагоді, як мати повторює, ще з тих пір, коли й хлібом не наїдалися. Все ж дається, я починаю розуміти те, що вона недоказує, тепер воно все частіше лізе не тільки у мою голову, а і в душу.
— Моя теж про те, — ніби проснувся кум чи трохи прохмелів, бо діло було за святою вечерею. — А рідна тітка каже, що голод страшніше, ніж війна. Вони до сліз сперечаються інколи, а нам та нашим дітям байдуже, бо ми ні того, ні другого часу не знаємо.
— Як це не знаємо? Ти, куме, молодший, а я з сорок першого, то сорок сьомий добре пам’ятаю. Мати одягла нам чисті сорочки, сама теж убралася у білу полотняну ще й вишиту. Лягла біля нас — зібралася помирати і нас приготувала, бо не їли вже декілька днів і не вставали навіть. Почала тихо: Отче Наш..., а потім затихла, не дочитавши молитву. Мені було страшно за неї, все гадав: чи відійшла в інші світи, чи заснула. Коли почало смеркати, у двері хтось постукав. У хаті тиша, один я почав матір штовхати і дуже зрадів, коли вона встала. Приїхала жінка районного прокурора, просити матір вишити скатертину, бо так ніхто не вмів, як вона. А за те привезла нам хлібину і кусок сала. Що скажеш куме: не почув нас Бог?! Правда, не всіх почув, бо і в ту голодовку мертві були.
— Таке страшне ти завів, Миколо: лежать малі діти, приготувалися помирати, а мати їх обнімає… Не доведи Господи! — перехрестився кум. — Тільки, чомусь, до серця воно не пристає, можливо тому, що ми з тобою сьогодні так об’їлися, аж животи лускаються.
— Мені здається, що то не від їжі, а від радіо та телевізора, де з року в рік говорять про щасливе життя, щасливих дітей та світле майбутнє. То чи воно вже прийшло, чи ще ні?
— Хто зна. Бачиш, у магазинах майже нічого немає, а у нас на столі все є. От як живемо! І як би ти розказав про таке американському роботязі, з яким розмовляти хотів. Га! — розговорився кум. — Двадцяте століття минає, восьмидесяті роки за вікном, розумієш? Знову ракету в космос запустили. Чув? Цього разу космонавти будуть там аж пів року бовтатися, серед абсолютної темряви, а збоку крутиться наша голуба планета, мов глобус. Як не є, а змогли! То гордість наша. Але то в небі, а на землі зовсім по-іншому. Десь є безробітні, голодні, а ми з тобою, як коти у маслі. Дивно тільки, що ракету запустили, а все необхідне не можемо придбати у магазині на зароблені гроші. Дзвони, біжи, шукай того, хто вкрав, чи того хто блатом керує. А що робити? Кланяєшся і таким, бо хочеться і ковбаски і масла, а там жінці чоботи пообіцяєш дістати, пальто з норкою, дітям то одне, то інше. Вічно у нас якісь заморочки мають бути. А про таке, цікаво, як ти розкажеш?
— Правда твоя, куме. Тут і сам не розберешся, чому воно так, а той американець і зовсім нічого не второпає про наше життя. Я ж не скажу йому, що у нас всі про те знають, тільки, чомусь, не дуже лають, і не дуже садять. Навіть сам всього того не розумію, а ти, кажеш, що ми — «коти у маслі». Добре, що мені й не прийшлося з ним говорити, бо червонів би, як школяр перед учителькою.
— Ото ж бо! Нехай він живе у своїй Америці, а ми з тобою тут, Миколо. Жінка щось там бурчить, а мені нормально. Але дай їй більше, думаєш, затихне? Ніколи, Миколо. Їй і в Америці чогось не вистачатиме. Інша справа — ми з тобою. Нам аби робота була, бо як же без неї. Нехай і мало платять, ми все одно ходитимем. Навіть без грошей не пропадемо, картоплю виростимо та й все інше, що на городі росте, а от без роботи… Без неї немає життя. Чи це ми на п’яну голову таке верземо, куме, бо просто так ходити і робити не захочеться. А там хто зна, куме! Мабуть ми ще якісь не свідомі, як моя сусідка каже. А ще вона думає, що головне жити і на життя не скаржитися.
