Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45899
Рецензій: 89793

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза казочка для дорослих

Про велетня Остапа та його незвичайну силу.

© Олексій Тимошенко, 09-02-2007
                  
       Жив собі   в одному  невеличкому місті чоловік Остап. Ніби й звичайний хлопець  - любив він життя  та усілякі веселощі, вмів радіти різним дрібницям, радо спілкувався з жителями того самого міста, доброзичливим був, та все ж вирізняло його серед інших людей велетенський зріст та незвичайна сила. Саме тому Остап міг спокійно, з усмішкою на задоволеному обличчі  надавати  усім потребуючим допомогу:  водію - невдасі – витягнути з канави його заляпану брудом машину, міським  будівникам – закинути порцію цегли аж на третій  поверх, хоробрим пожежникам – вільно дістатись без драбини будь-якої місцини, де  танцював небезпечний вогонь. Щоправда не всім людям подобався такий от прояв  доброзичливості  та найщиріших намірів допомогти в складній життєвій ситуації. Мовляв, „а чого це він виліз? Га? Певно, щось хоче отримати за свої  зусилля? Знаємо ми таких помічників!”. На таку реакцію Остап не ображався, ну, бо він  частенько й не помічав в очах навколишніх якусь  недовіру та зневагу, та й були в нього  інші справи – то ж  кусючі слова  пролітали повз цього великого та щирого хлопця.
    Остап мешкав в невеличкому, як для такого  велетня – хлопця, будинку, що  знаходився  в одному з приватних секторів міста та був розмальований різнокольоровими фарбами. „Моя  невеличка, але затишна оселя” – так любив він говорити  своїм  гостям. В оселі нараховувалось три  кімнати, спальня без ліжка (спав Остап просто на підлозі) та кухня – найулюбленіше місце  господаря  в усьому  будинку. Тут серед кухонного причандалля стояла  кухва, в якій  завжди був той чудовий напій, що слугував чудодійним бальзамом  для зажуреного Остапа  -  смачне медове пиво. Звичайно, пиво  поглиналось не лише після того, як Остап чув собі в спину – „он пішов, помічник!”, а й просто так, задля підтримання гарного настрою. Іноді Остап сідав на кухні зі своїми  найближчими друзями – сантехніком  Іваном Копицею та  вчителем історії та колишнім науковцем Миколою та  починав  тривалі розмови про особливості національного життя та  про ті складнощі, що робили існування  країни веселішим. Ну, вибори там, наприклад, природні катаклізми, проблеми з  газом та нафтою. „Все-таки добре, що є пиво!” – так потім  в кінці бесіди резюмував Остап. На що, Іван, маленький  чоловік з сивим волоссям   реагував цілком схвально - він піднімав голову, розкривав свої веселі оченята на мить і бурмотів „ що добре,  то добре!”. Після цих слів очі знову закривались, голова опускалась і Іван продовжував спати. Вчитель історії Микола в таких випадках  частенько починав сватати Остапа на роботу  в різні  державні  установи та організації. „Тобі, Остапе, на службу треба, користі багато  принесеш. А...може давай в столицю, в „беркут”?! Слухай, а хочеш, познайомлю тебе з справжнім  професором етнографії – він такий щасливий буде, коли тебе побачить, ти ж у нас раритет ”. ”Хто?” -  не розумів Остап. “Ну, рідкісний, значить. Ваші ж того, ще перед великою повінню...”. Остап при цих словах помітно сумнішав  та наливав собі нового кухля пива. „Вибач, Остапе, бовкнув не подумавши”, – рятував ситуацію Микола. „Та ладно ”, -  махав рукою  велетень. А Микола продовжував: „Ти ж справді  знахідка для науки, дисертацію тобі треба писати, от що я думаю.”
- „А ти?”
-„Що?
-„Ну, дисертацію.”
- „А..” - тут помітно сумнішав  Микола,  - в школі  теж непогано”.
- „Вибач, друже не подумав”, – рятував ситуацію вже Остап.  Себто, „теж не подумав”.
  За такими розмовами пиво в Остапа закінчувалося, як  втім і час, відведений для відпочинку сантехніку Івану його сварливою, але пунктуальною дружиною Галиною.  Хлопці  йшли до своїх домівок, а Остап залишався  наодинці з самим собою та своїми думками. Приходила тітонька –ніч  і приносила з собою чорну ковдру із  казковим  малюнком  на ній – маленькими золотими зірочками та  уламком  місяця –чарівника. Остап лягав просто на підлозі  в спальні, підкладав під голову свої  пухкі долоні  рук і  спокійно  засинав. А вранці починався новий день...
*                                                                  *                                                  *
   Якось після солодкого сну Остап, слухаючи спів пташок, деякий час лежав у спальні горілиць. І раптом почув шум, крики, галас, що запанували надворі. Загомоніли сусіди, заскавчали собаки. По вулиці  одна за однією промчались машини. „Що то є?” – подумав Остап. „Тривога!”. „Тривога” - сповіщала міська дзвіниця. „Небезпека!”. „Гм, треба вдягатись”, - подумав Остап. Через декілька хвилин він вийшов на вулицю і раптом  побачив перед собою  делегацію жителів міста. Делегацію очолював маленький вусатий дядечко в капелюсі та портфелем в руках. Поряд з ним, забігаючи на  крок вперед, йшов ще один - теж вусатий,  з рудим волоссям, з ластовинням на обличчі, але вже без капелюха та портфеля. Він щось щебетав на вухо  своєму  супутнику, гарячкувато махав руками і кидав урізнобіч насторожені погляди.  
- Я ж кажу вам, Сергію Олександровичу, він іще жахливіший, ніж Чудовисько, ось побачите! І взагалі  - це погана ідея...
Непрошені гості зупинились як вкопані, коли побачили Остапа.
-..жахливіший, ніж Чудовисько, – прошепотів    вусатий гість з рудим волоссям.  
-Дозвольте! – розпихуючи всіх інших, перед Остапом з’явився ще один дивак у міліцейській формі . Остап помітив, що однією рукою він тримався на  зброю, що висіла  в нього на поясі. – Дозвольте! Ви Остап Вернигора?.
- Так, я, – слухняно відповів Остап.
- І ви мешкаєте за вказаною адресою? - незнайомець помахав перед собою якимсь папірцем.
- Так.
- Іван Іванович, я вас дуже прошу, залиште ваші штучки для своїх бандитів. – втрутився в діалог маленький вусатий дядечко  в капелюсі. – Це ж вам не міськвідділ!
- Та  я ж  для справи, так  би мовити.
- Остапе,  я  -  мер нашого міста.   Сергій Іванович, можливо ви чули.
- Щось таке, – погодився  Остап.
- Розумієте, тут така делікатна справа,  ви схоже дуже є-є-є незвичайна людина... трішки  більша за всіх  є-є-є відомих людей в нашому місті.
- Угу, - кивнув Остап.
- То може ви нам допоможите,  всьому  місту, я маю на увазі.
-А що трапилося?
- Сьогодні вранці  на околицях нашого  міста  з’явилось велетенське Чудовисько, бридке та смердюче. Змій дванадцятиголовий. А у нас в міському бюджеті не закладено коштів на боротьбу з такими .. потворами. Та і якось несподівано це все.
- Що хоче?  – поцікавився Остап
- Традиційно.  Когось із молоді. Золота. Нахаба одним словом. Тo ви як?
- Завтра  вранці   вас влаштує? Мені треба трішки приготуватися , – весело  запропонував Остап.
- От і добре!! – зрадів  і собі Сергій Іванович.
*                                                                       *                                                             *
    Після того як гості пішли геть, Остап  хутко перевдягнувся,  причепив до дверей  масивного замка, закрив його  довгим металевим ключем,  вийшов на вулицю та   рушив  у напрямку  центральної площі міста. Власне сама площа його не цікавила, об’єктом його подорожі  був  один з його знайомих, можна навіть сказати друг – лікар з місцевої лікарні  Сергій К., на прізвисько Гіпоцельс.  Він був таким собі домашнім лікарем для  Остапа, щиро хвилювався за його здоров’я, самопочуття та душевний стан. Тож  хто може допомогти в такій важливій ситуації як бійка із страшним Чудовиськом? Тільки такий абсолютно надійний та відвертий друг.
Гіпоцельс радісно зустрів  Остапа у себе на подвір’ї.
- П-п-ливіт, д-луже! Що пливело тебе до мене?Якісь п-п-лиємні речі, я сподіваюся.
Лікар не вимовляв деякі літери, але як і раніше, Остап на це уваги не звертав. Хоча  все-таки Гіпоцельс виглядав кумедним, з цією  ріденькою борідкою, з лиця сухорлявий, з довгим волоссям, рухливим носом  та абсолютною відсутністю літери „р” в його словниковому запасі.
- Вітаю, друже. Я потребую  певної допомоги.
- Угу. Слухаю уважно.
- Ти чув про Змія?
- Про Чудовисько. А як же! Це зараз  наймодніша новина. Кажуть, що  він погложує спалити все місто, якщо не будуть задоволені його вимоги. Телолист, ги-ги.
- Отож.
-  Так  ти підеш з ним розбишатися? То ж небезпечно,  а  тобі хвилюватися не можна.
- Сергію...
- Та кажу тобі. Я  лозумію, ти звичайно велетень, маєш надзвичайну силу, але є ж то Чудовисько! Його просто так не пелемошеш !!
- Я знаю як його подолати. Але мені потрібна твоя допомога.
- Ну, лозповідай.
І вони продовжили розмову.
*                                                                          *                                                       *
Наступного дня на  околиці міста, там де знаходилося  єдине міське озеро, зібралася ціла  купа народу. Мало не всі жителі міста прийшли подивитися на бійку Чудовиська та велетня Остапа. Найазартніші влаштували тоталізатор. І хоча головний міліціонер міста Іван Іванович Тремпельок  погрожував усіх розігнати за допомогою „особливих”  методів, народ не поспішав залишати свої позиції. Ситуацію  благоприємно використали  місцеві  торговці і всі бажаючи могли покуштувати  чогось смачненького, що пропонувалось придбати за зовсім символічну ціну. Було тут і щось  і з „кріпенького”. В засідці, за пагорбом, з однієї сторони сиділи  міліціонери, з іншої – військові. Грала легенька музика. Всі чекали розгортання  подій.
Нарешті, з  зеленого лісу  вийшло Чудовисько. Бридке та смердюче, воно хитало своїми головами і  плювалося вогнем на всі  боки.  Музика  розчинилася у повітрі. Городяни, як неживі,  мовчки дивилися на Чудовисько.
- У-ааа!  Спалю усіх!!!!! У-ааа!!! – хором з дванадцяти голосів погрожував  Змій.
- Ну! Де ж він? – задавали питання собі та один  одному всі присутні. Хвилювавcя  мер міста, нервово стискував зуби головний міліціонер, хвилювалися торговці, музики, друзі Остапа, нарешті. Але його самого  не було. Що ж сталося?
Раптом на пагорбі з’явився  вершник, в лицарських обладунках, невеличкого зросту, на  конику-горбоконику.
- Давай битися, а не миритися! – писклявим голосом  запросив вершник Змія до спілкування.
- Що?? – вирячив очі  Змій. –  Ти хто, пігмей??
- Я той, хто  знищить  тебе! Я той хто,  нанесе тобі нищівну поразку і  потягне твоє вонюче тіло вулицями міста, щоб усі могли побачити твою нікчемну загибель!!
Після таких образливих для Змія слів, вершник розвернув свою шкапу, стиснув його острогами і почав утікати від  Чудовиська  в сторону від  міста. Тільки смуга за ним і  лягла.  
Змій, перевалюючись з боку на бік та матляючи покрученим хвостом, кинувся  на сміливцем.
- Куди ж це вони? -  турбувались городяни.
Та схоже вершник знав що робив. Стратегія була  його простою, але надійною. Він зупинився  біля самого озера, підняв списа і продовжив свої погрози на адресу Змія.
Чудовисько, важко дихаючи, добігло до героя, який  кинув  йому виклик і стрибнуло вперед, мабуть сподіваючись  розчавити його своїм  сіро-зеленим тілом. Теж непогана стратегія. Та вершник виявився не з простого тіста зліплений! За мить до зіткнення із Змієм, він  разом зі своїм коником стрибнув в сторону, а Змій, це велетенське Чудовисько, впало прямо  в  каламутну воду міського озера.... До неба злетіли пар, що утворився від зустрічі двох стихій - вогню та води,  злетіла і сама  брудна  вода. Заскавчало Чудовисько, Змій дванадцятиголовий, захлинаючись темною водою озера, отак от  воно вилізло на протилежний  берег і   швидко зникло в далечині...
Всі присутні городяни радісно закричали, сплеснули руками, до неба  злетіли  їх капелюхи, а вище всіх -  капелюх мера та його заступників. А вершник.....Він зник так само непомітно, як і з’явився...
*                                                                         *                                                            *      
  
    Після  такої показової перемоги  друзі Остапа, Микола  та Іван прийшли до нього в оселю, сподіваючись вразити велетня розповіддю про дивного вершника, рятівника міста.  Як виявилось, Остап  міцно спав на своєму імпровізованому ліжку,  гості почули ще на вулиці  перед будинком його храп.
- Теж мені, герой! – пробурмотів Микола.
- Ага, а ще велетень!
Мовчки вони дивилися на Остапа.
- Що, сплюх, спиш?  - закричав Іван.
- Га?- не  міг зорієнтуватися Остап. Він відкрив очі і втупився  у хлопців.
- Там без тебе Чудовиська вже знищили!!
- Як?  - не міг зрозуміти Остап.
- А так! Спати менше треба, ледацюга, страхополох...
- Та я...
- Ти –ти..
Раптом Микола вирячив очі, смикнув Івана за рукав светра і прошепотів:
- Дивися...
В кутку кімнати лежали лицарські обладунки, спис, шолом, збруя, ще щось...
Хлопці зневажливо глянули на велетня, а Микола ледь вичавив із себе:
- Як ти міг, ненажера! Людина місто врятувала, а ти її того... Тобі що, снідати було нічим?
Та ми після цього з тобою..
Нарешті Остап прийшов до тями і гучно зареготав:
- Ви що, з дуба звалилися? Це ж моє..
- Твоє?
- Єгеж. Хлопці, ви що думаєте, я міг би впоратися із Чудовиськом без зайвої допомоги? Та немає вже тих  славетних хлопців, що могли б йому гарних стусанів надавати та увігнати в землю добрячою булавою. От я пішов до свого друга, лікаря. Є в нього чудова  речовина зменшувального характеру, випив  скляночку – разів  у три менше стаєш, дві скляночки – в шість разів. Щоправда, діє вона недовго, тож і прийшлося усе  поспіхом робити. А шкапу стару зайняв у  сусіда - цигана, обладунки сяк-так змайстрував із шматка заліза.
- Але навіщо??
- Бо, мої друзі, Змія треба не силою брати, а розумом, не булавою, а кмітливістю! Сила – вона ж не зажди потрібна. А вода в нашому озері отруєна, риба ще років десять назад повиздихала,  тож  скупнувся  дванадцятиголовий – довго не буде його в наших краях... Отак от.
     Правду сказав Остап, не чули  в місті більше про Чудовисько, та й в Україні кажуть теж його немає. Втік мабуть за кордон,  в тридесяте царство.
І я в гостях у Остапа був; медове пиво пив, і хоча в рот не попало, а по бороді текло, вам щось таки і набрехав. Отак от.    




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Симпатична побрехенька

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 12-02-2007

Остап

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© svetakedyk, 09-02-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0283420085907 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …