…
Сморід зводив з розуму. Схожий на суміш десятка зіпсованих яєць, горілої резини та поту, він нестерпно різко вдарив в ніс приводячи до тями. Реальність поступово поверталась, відганяючи задушливу темряву непритомності.
Голова йшла обертом, перед очима все розпливалось перетворюючись у суцільну різнокольорову пляму, потім на коротку мить набувало виразності і знову зникало. Відчуття притупились, а сили наче остаточно покинули її. Кожен сантиметр тіла, кожен м’яз знемагав від втоми, здавалось на ній не залишилось живого місця. Залишалось просто лежати, сподіваючись що скоро все повернеться на свої місця.
Сонце нещодавно зійшло. Холодні промені, пробивались крізь густий ранковий туман, заливаючи болото сильним але тьмяним світлом.
Розчервонілі запаленням очі нестерпно свербіли і не припиняли сльозитись. Набряклі повіки важчали, все знову кудись зникало, втома перемагала, затягуючи глибоко в себе.
«Якщо це справді те що називають Раєм, то здається когось пошили в дурні. Ну і запах…і смак…смак? Що за…» - болотяна жижа у роті, віддалава гнилою рибою, від чого шлунок судомно скуритло у пазмі. Гулко втягуючи повітря, Мелс різко підвелась. Спльовуючи і відкашлюючись, вона незграбно перевернулась на бік, знесилено опустившись на вогку землю.
«Все ще жива. Жива… Жива? Але ж вчора… Що трапилось?» - погляд ковзнув вбік, зупинившись на чиємусь тілі біля ніг.
Фіцрой лежав вткнувшись носом у щиколотку Мелс, важко дихаючи і час від часу судомно здригаючись всім тілом. Бліде виснажене обличчя спотворювали глибокі подряпини і кілька синців, сяючих всіма можливими кольорами, від світлозеленого до насиченого фіолетового. Темне кучеряве волосся, яке ще кілька днів тому нагадувало грайливі пружинки, під теплими променями осіннього сонця, зараз почорніло і злиплось від поту та крові. Понівечене ліве вухо слабо кровоточило, здебільшого кров запеклась, виблискуючи чорним глянцем під ранковим світлом.
Видовище було не з приємних, криваве місиво, торкалось оголеної шиї, залишало довгі брудні сліди, тонкими цівками зникаючи під светром. Зморщивши носа, Мелс відчула як шлунок скрутило від чергового нудотного спазму. Вміст шлунку важким, обпікаючим комом підступив до горла. Тільки проблюватись їй зараз не вистачало, коли кожен рух приносить стільки страждань. Потрібно опанувати себе, заплющивши очі, вона спробувала відтворити у пам’яті події минулої ночі.
Спогади виникали короткими уривками, схожі на слайд шоу з картинками. Затуманені і незрозумілі, заплутані, і здавались зовсім не можливими. Останнє що Мелс чітко пам’ятала, це адреналін, який жаром розтікався по тілу, шаленим темпом відбиваючи ритм у скронях. Серце відбійним молотком калатало в грудях, здавалось ще мить і воно вирветься назовні. В очах темніло від втоми, але назад дороги немає. Спотикаючись об розлогі коріння, заплутуючись у малинових чагарниках, вони чимдуж мчали нічним лісом. Дерева, галявини, все швидко пролітало повз. Колючі гілки дряпали обличчя з усієї сили впиваючись в незахищену одягом шкіру. Сил зовсім не залишалось та зупинитись було вже не можливо. Ноги наче самі несли їх як найдалі, як найшвидше.
Великі мисливські собаки мчали позаду, готові розвірвати на шматки першого ліпшого бідолагу. Голодне гаркання дюжини пащ відлунням дзвеніло у вухах, кнутом підганяючи не скидати швидкості.
«Занадто близько. Вони занадто близько… більше… неможу…» - єдина думка на яку у відчаї спромігся мозок, остаточно віддавши кермо керування тілом інстинкту самозбереження. Не вистачало кисню. Вдихати морозне повітря ставало дедалі важче, а різкий біль у грудях заповільнював рух.
Раптове тремтіння землі змусило зупинитись. Вони опинились в пастці, звідусіль оточені оскаженілими від голоду собаками. Вирячені божевільні очі пожирали поглядом, зграя як один тріумфально завила, даючи знати мисливцям що здобич у них. Мелс стояла пліч о пліч з трьома до смерті переляканими друзями, вона відчувала як кожен з них важко дихає, як несамовито тремтить рука Оза. Від усвідомлення неминучості такого кінця, тіло налилось свинцем заціпенівши в очікуванні, тільки обм’яклі ноги увесь час підкошувались. Вишкіривши гострі ікла, собаки ходили довкола, тягнучи час і насолоджуючись передчуттям ситної вечері. Гострі кістки туго обтягнуті шкірою випирали при кожному русі. Масивні міцні лапи шаркали по землі, залишаючи глибокі сліди. Черговий різкий поштовш землі, тверда поверхня тікає з під ніг, спалах сліпучо-білого світла і більше нічого.
- Фріц, - здавлено видихнула Мелс, наважившись трохи підповзти до нього. В роті пересохло і набряклий язик ледь ворушився.
Фіцрой не відповідав. Його блакитні очі скляним, порожнім поглядом дивились на Мелс, крізь неї, в нікуди. Обкусані губи беззвучно ворушились, він гарячково щось повторював.
- Ти чуєш мене? – обличчя Мелс тепер було навпроти його так близько, що можна доторкнутись кінчиками носів. Вона покликала його ще раз. Потім ще раз і ще раз, доки у відповідь Фіцрой завмер, затамувавши подих. Його й без того бліде обличчя стало ще білішим, віддаючи тепер хворобливо сіруватим відтінком.
- Не ворушись. Собаки знайшли нас. Слухай. Чуєш гарчання? – уривчасто і ледь чутно прошипів Фіцрой крізь міцно стиснуті зуби.
Прислухавшись Мелс не почула нічого, окрім хриплого квакання жаби в зарослях трави і гидотного булькання багнюки, неподалік них. Роблячи здавалось неможливе, стогнучи і кривлячись від болю, вона сперлась на лікті і трохи підвелась. На цей нехитрий маневр знадобилось значно більше зусиль, аніж можна було сподіватись, від виснаження руки тремтіли, тіло здавалось важило цілу тонну.
Навколо тихо, тільки в’язке смердюче болото, невисока суха трава, кілька зламаних дерев та вицвілі на сонці комиші, більшість з яких Фіцрой поламав прокладаючи сюди шлях. Туман навис над землею огортаючи їх з усіх сторін. Далеко позаду височіли кам’яні стіни лабіринту, сектору шість з якого вони прийшли вчора. Хвилюватись не має причин, наразі тут безпечно. Наскільки це можливо.
- Фіцрой, тут тільки ми.
- Я бачив їх. Їхні очі. Вони близько, - Фіцрой нагадував божевільного, що без упину щось белькоче собі під ніс. Мелс уважно вдивлялась в обличчя друга намагаючись вловити хоча б незначний рух очей, хоча б натяк на реальність, але вони залишались все ж такими непорушними і неживими. Зараз він був не тут, знову і знову подумки переживаючи страшні події минулих днів, які безупину прокручувались в голові, наче мотивчик дурної рекламної пісеньки, від якої майже неможливо позбутись.
Судоми, що зводили тіло ставали сильнішими, його майже без упину трясло, кидаючи з боку в бік. У нападі неконтрольованої паніки Фіцрой корчився і кричав, звивався і бився об землю. Заціпенівши Мелс незнала що робити, крик наростав плавно переходячи у вереск, залиш все так і собаки справді будуть тут як тут в супереч правилам, раді поласувати свіжиною не тільки ввечері але й вранці.
- Фіцрой, припини! Отямся! Полювання почнеться з заходом сонця. Ти чуєш? Поглянь на мене! – Мелс спробувала перекричати лемент друга, але марно, він не помічав її. Дзвінкий ляпас не допоміг привернути до себе увагу, тільки тепер одна щока Фіцроя була багряно червона, що дуже відрізнялось від іншої, смертельно білої.
Руки майже не ворушились. Затвердлі шматками багнюки, висушили і стягнули шкіру. Тінь на ланцюжку, надійно захована під светром, боляче впилась у вцілілі ребра, сковуючи й без того скупі рухи. Впененість що її зараз знудить, по-трохи зникала разом з неприємним присмаком у роті.
- Досить, будь ласка, досить! Припини… - благала Мелс, брудними посинілими пальцями вона з останніх сил стиснула руку Фіцроя, та це також не допомогло. Від безперервного крику починала боліти голова, думки про те що їх так легко зараз знайти не дозволяли зосередитись. Тоді у відчаї, не роздумуючи, Мелс впилась в кисть його руки, міцно стиснувши зуби. Здається вдалося, від болю зіниці розширились, крик раптово обірвався і Фріц повільно перевів дещо здивований але порожній погляд, вперше глянувши на неї.
- Що ти ро… Залиш це собакам, - Фріц різко висмикнув руку на якій яскраво виднілись сліди зубів. Його погляд з кожною хвилиною ставав все яснішим та осмисленішим. Якийсь час він мовчав, важко дихаючи і повільно приходячи до себе, після чого важко зітхнувши, глухо додав, – вони мертві.
- Про кого ти? – не зрозуміла Мелс.
- Сем і Оз мертві, - монотонно повторив Фіцрой, потираючи почервонілу шкіру. Його голос звучав надірвано і хрипло, час від часу зриваючись на кашель.
Ці слова прозвучали далеко та приглушено, наче у вуха Мелс хтось напхав вати, а Фріц говорячи це стояв з іншого боку болота. В одну мить все кудись провалилось, потемніло в очах, а гидкий комок міцно застряг у горлі. По тілу пройшов холод, забувши про біль, Мелс різко підвелась і знову оглянула траву що була навколо. Їх тут немає. Фіцрой перший кого вона побачила прийшовши до тями.
- Брешеш, – єдине що змогла відповісти. Його слова безглуздя! Вчора вони були разом. Ліс. Оз і Сем живі. Вони повинні бути живі. Тепер Мелс пошкодувала що не достатньо сильно вкусила Фіцроя, або ж треба було ще й добряче врізати, щоб він нарешті остаточно прийшов до тями. – Що ти верзеш? Ти не розумієш що говориш!
- Тоді де вони?
- Звідки мені знати де вони, якщо я навіть незнаю як ми тут опинились?! Фріц, якого біса ми знову біля сектору шість, навіщо повернулись сюди? – відчуття шоку повільно поєднувалось із роздратуванням. Голова здавалось готова вибухнути, Мелс мало що розуміла, але відсутність Сема та Оза була не на її користь. Комок душив все сильніше, наче хтось стискав голо металевою рукою, перед очима замерехтіли десятки чорних цяток, тому вона опустилась на землю.
- Що ти пам’ятаєш? – сухо запитав Фіцрой, примружившись від болю. Пошматоване вухо потрібно було
Промити і перев’язати, та всі речі безслідно зникли разом з Озом і Семом.
Мелс переповіла все що змогла пригадати. Старанно намагаючись відтворити найменші деталі, сподіваючись знайти в них підтвердження, що їхні друзі живі. Фіцрой не перебивав, винувато опустивши голову, він втупився поглядом на свої черевики, час від часу киваючи, даючи зрозуміти таким чином, що він все ще слухає. По закінченні розповіді Мелс, Фріц витримав довгу паузу, глибоко вдихнув і сказав:
- Місто залишилось далеко позаду як і стіни шостого сектору, ми зупинились на галявині, щоб трохи перепочити і поїсти чи не вперше за декілька днів. Сем збирав хмиз, а Оз розводив багаття, в місті нам вдалось роздобути трохи такої-сякої їжі. Метрів за сто починалися чагарники, далі сосновий ліс, звідти й пролунав мисливський горн і ми кинулись тікати. Собаки взяли слід, вони загнали нас у глухий кут, я вже попрощався з життям і готовий заприсягтись, що почни дерева падати на секунду пізніше, як від нас не залишилось б і мокрого місця. Земля під ногами раз за разом здригалась все сильніше і дерева вивертаючись з корінням, валились один за одним. Тебе притисло гілякою і ти відключилась. – Фіцрой різко обірвав розповідь, стривожено прислухавшись, але не почувши нічого підозрілого, продовжив. - Тож про що я… А, дерева, на щастя вони відлякали собак, але ненадовго, нам потрібен був час, щоб витягнути тебе. Коли тварюки повернулись, Сем з Озом кинулись вглиб лісу відволікаючи їх. Незнаю скільки часу минуло поки я почув виття виродків, яке супроводжувалось пострілами, а далі я й сам майже нічого не пам’ятаю. Схопив тебе і увесь час не зупиняючись біг, а коли отямився, стояв тут, посеред болота, – докладаючи чималих зусиль, кожне слово Фіцрою доводилось видавлювати з себе. Його очі почервоніли і наповнились слізьми. Голос тремтів, здавалося він тримається з останніх сил. – За ними мчали собаки, загнали їх до мисливців, де ті пристрелили обох. Я не зміг їм допомогти, тепер вони мертві. А сьогодні наша черга, Мелс, сьогодні помремо ми, – приречено закінчив Фіцрой, він замовк в очікуванні хоча б якоїсь відповіді. Відповіді не було.
«Що за дурниці. Він просто не в собі, от і все… Оз і Сем не божевільні, щоб таке вчинити, щоб залишити нас тут самих напризволяще, коли порятунок здавалось так близько. Хоча… Ні! Вони обов’язково придумали щось щоб врятуватись. У них був план, план про який Фіцрой нічого не знає, іншого пояснення й бути не може. Мені потрібно знайти їх до темряви, живими чи… заради всього святого, тільки живими» - поринувши у власні думки, Мелс зловила себе на тому, що після сказаного Фіцрой викликав у неї помітну відразу. Більше всього на світі вона зараз боялась що він виявиться правим.
- Ми повернемось в ліс і знайдемо їх. Ти покажеш дорогу. – нарешті сказала Мелс, повільно підводячись.
- Ми нікого не знайдемо, там нічого не залишилось. Потрібно залишатись тут, якщо повернемось в ліс, це тільки пришвидшить нашу смерть. Нам всеодно не дістатись виходу і квитків у нас немає, все закінчиться не так як ти цього хочеш, - у розпачі прохрипів Фріц, витираючи сльози. Він був вкрай виснажений, на межі чергового нервового зриву; тремтячими руками обхопивши голову, вткнувся носом у коліна. Необачно торкнувшись рукавом до закривавлених залишків вуха, він пронизливо застогнав від болю. Від напруги, суглоби пальців побіліли, важко дихаючи Фіцрой з усіх сил стримувався, щоб не розридатись.
Мелс раніше ніколи не бачила його таким, а точніше вона нікого не бачила таким. Хоча тут багато чого побачила вперше: як легко можна стати здобиччю, як жива людина за мить перетворюється всього лише на шматком м’яса в зубах собаки, як тобі не залишають вибору, померти зараз, або ж потім.
- Все що я хочу, щоб ти помилявся. Мисливці рано чи пізно всеодно знайдуть нас. Це лише питання часу, залишимось ми тут, чи повернемось в ліс. Фріц, поглянь на мене, якщо ми не дійдемо до кінця, то застрягнемо тут назавжди. Нам потрібно забиратись звідси.
Туман повільно розвіювався, відкриваючи дорогу. До лісу йти хвилин десять, потрібно поспішати, вночі у них немає шансів знайти Оза та Сема, як і немає шансів вижити.
