1. Тарнополь
Натужно вивергаючи пару, старий локомотив порівнявся з будівлею вокзалу. Врешті, ніби придивившись уважніше до величезної вивіски "Tarnopol", заскреготавши гальмами, вкляк, зітхнувши на повні свої залізні груди. Не зважаючи на обідню пору, на пероні було порожньо, тільки вантажники неквапом загриміли візками до поштового вагону. Сонне провінційне містечко великої імперії, поглинуте серпневими жнивними турботами, спорожніло. Заможні городяни з родинами проводили вакації в заміських садибах, вулицями тинялися тільки випадкові перехожі. Коло дверей порожніх крамниць грілись на сонці закоцюблі від підвального холоду продавці. Годинник на вежі магістрату бамкнув двічі, коли з поданого до перону потяга раптом зійшла запізніла компанія пасажирів.
Увагу перш за все привертав гоноровий сивий пан в строгому англійському костюмі, головно тим, що єдиний з усіх радів прибуттю. На обличчі ж літньої пані, яка зійшла слідом, спираючись на його руку, застигло розчарування, що межувало з огидою. Молода вродлива дівчина, вочевидь, їхня дочка, виглядала дуже втомленою, щоб узагалі якось реагувати. Коли родина в супроводі носильників опинилася на привокзальному майдані, до них, шарпаючи один одного, кинулося одразу кілька візників.
- Святий Боже! – вигукнула, відсахнувшись, пані. – Які дикі люди! Куди ти нас привіз, Стефане?!
Пан, ніби не почувши зойків дружини, тицьнув тростиною в ошатний візок, помальований чорним лаком.
- Чий? – густим басом спитав він польською, і від владного тону візники вишикувалися, мов цісарська гвардія.
- Мій, прошу пана! – озвався один з хлопів.
- Нам потрібен готель.
- На Загребеллі є файний готель "Роксоляна", - одразу запропонував візник.
Пан, хитро всміхнувшись у вуса, махнув рукою.
- Подавай!
Вибір виявився вдалим, візок був на ресорах, колеса взуто в гумові шини, тому вояж брукованими вулицями проходив комфортно. Дещо оклигавши від вагонної задухи, панночка стала з цікавістю озиратися навколо. Помітивши той інтерес, пан повів рукою, ніби розгортаючи широке полотно незнайомого міста.
- Тарнопіль, один із замків Чорного шляху, який, врешті, перетворився на місто.
- А де ж замок, тату?
- Те, що від нього залишилось, ми побачимо, коли переїжджатимемо по греблі на той берег Серету. А поки що, доню, помилуймося парафіяльним костелом і проспектом цісаря Франца Фердинанда І.
Візник, збагнувши, що панство бажає оглянути краєвиди міста, сповільнив хід. Вони неквапом рухалися лівим краєм проспекту. Будинки ліворуч пістрявіли різноманітними вивісками, одна з яких сповіщала: "Готель "Подольський". Пан скоса поглянув на візника, але не сказав нічого. Просто перед ними височів костел, збудований з червоної цегли. Сонце стояло високо, тож розкішні вітражі лише вгадувалися, прикриті густою тінню. Тільки золоті хрести яскраво сяяли на тлі безхмарного блакитного неба.
- Шпиль заввишки цілих шістдесят два метри.
Донька здивовано глянула на батька.
- Звідки ви це знаєте, тату?
Пан хитро всміхнувся (здається, у нього був до цього талант), і видобув з-за пазухи коричневу брошурку. То був путівник видавництва "Штука".
- О! – вдавано обурилася панночка. – Так нечесно!
- Не гнівайся, Анно! Ось, тримай! Тепер гідом будеш ти.
Донька з ентузіазмом взялась до справи.
- Проспект названо на честь двадцятиріччя правління цісаря Франца Фердінанда. Спершу він мав носити ім’я Міцкевича, проте, після довгих суперечок міської влади з польською громадою, перевагу віддали його величності, а пам’ятник великому польському поетові знайшов своє місце в "тінистих лабіринтах міського парку".
- Уявляю, як довго поляки ковтали цю пігулку, - впівголоса прокоментував голова сім’ї.
Візок тим часом звернув праворуч на довгу широку пряму вулицю, розділену посередині алеєю з двома рядами густих лип.
- Вулиця Руська, - оголосила Анна. – Якщо не помиляюся, то ми рухаємося в напрямку ставу.
- Ви б краще дивилися навколо себе, а не в цю нікчемну книжечку, - холодно процідила матір. – Ми, між іншим, один готель уже проїхали. Хто-небудь скаже, куди везе нас цей пройда-візник?
- Він же сказав – у "Роксоляну", - спокійно зреагував пан. – Я чудово знаю розміщення місцевих готелів, знаю, що їхати туди треба через ціле місто, проте не хочу розчаровувати нещасного, що ми не звичайні новоприбулі роззяви. Такий заробіток йому не щодня трапляється, тож хай бідака думає, що зміг нас обдурити.
- Господи! Куди ж ти нас привіз, Стефане! – сплеснула в долоні пані. – Дикий край, де самі шахраї та пройдисвіти!
- Мамо! – вжахнулася Анна. – Цей чоловік нас чує!
- Той що? - продовжила виливати жовч пані. – Він, либонь, і німецької не знає!
- Помиляєшся, голубонько моя Гелено, - пан Стефан вкотре видав хитру посмішку. – Більшість місцевих русинів добре розуміють і німецьку, і польську, і навіть московську мови. Ми знаходимося на перехресті культур, ці землі так часто колись переходили з рук в руки, що люди змушені були навчитися говорити по-всякому. Тому, мила моя Геленко, вони аж ніяк не можуть називатися дикунами, на відміну від багатьох імперських чиновників, котрі навіть однією німецькою пишуть з помилками.
Анна злякано глянула на візника, і на якусь мить їй здалося, що на незворушному засмаглому й обвітреному обличчі того промайнула посмішка. Пані Гелена, гнівно зблиснувши очима, відвернулася, і до самого ставу родина їхала мовчки.
Парова тяга на вулицях Тарнополя не користувалася популярністю. Віддаленість від родовищ кам’яного вугілля не сприяли його дешевизні. Горбистий ландшафт і відсутність дешевої електрики також не дозволяв застосовувати трамваї. Міщани віддавали перевагу гужовому транспорту, між вузькими рейками ступали одягнені в шори коні, запряжені в старенькі пошарпані омнібуси, лише один раз повз них проїхав старий закопчений локомотив, тягнучи за собою повний причіп брунатної цегли. По дорозі, на одному з перехресть, панночка подала непомітний знак, вказуючи праворуч. Якраз через квартал на фасаді нової високої будівлі великими літерами було написано: "Готель "Полонія". Проте впертий пан Стефан так само непомітно відмахнувся, мовляв, пусте, їдемо далі. А потім через кілька хвилин вулиця скінчилася, і візок покотився греблею.
Став виявився доволі широким, свіжий вологий вітерець розігнав спеку, що панувала серед кам’яниць.
- Дивіться, дивіться! Там пляж! – підхопилася Анна, вказуючи на жовту смужку піску, яка простяглася під високим лівим берегом.
- Ох, ця молодь! - осудливо похитав головою пан Стефан. – Самі розваги в голові! А звідси, між іншим, добре видно одразу три цікаві пам’ятки.
- Тату, про замок я вже прочитала у путівнику.
- Про Старий і Новий? – уточнив батько.
- А яка різниця? Вони ж поруч стоять. А церква... Що в ній такого? Проста кам’яна церква в полонському стилі з прямокутною дзвіницею. Це ж навіть не костел!
- А ти знаєш, скільки легенд ходить навколо неї?
Анна, знітившись, скоса підглянула в путівник. "Мов ледачий студент," – посміхнувся подумки пан Стефан.
- Тут нічого про це не пишуть.
- Атож, русинську історію Тарнополя на показ не виставляють, ніби й не було її. А між іншим, подейкують, що тут брав свій другий шлюб сумнозвісний отаман Хмельницький, котрий віддав ледь не всю Рутенію Москві. А на отій дзвіниці стояла гаківниця, з якої простий церковний дяк застрелив ординського хана, який під покровом ночі прямував до міста.
Анна принишкла, зачаровано роздивляючись рапатий сірий мур старого храму.
- Земля ця тече молоком і медом, немов обітований іудейський край, - задумливо мовив пан Стефан. – Проте й крові тут пролито цілі ріки.
Гребля тим часом скінчилася, і брукована дорога стала підійматися на пологий правий берег. По цей бік річки великі кам’яниці поступилися місцем чепурним садибам, що тонули в зеленому шумовинні дерев. Візок поблукав трохи цим квітучим лабіринтом, поки не в’їхав на подвір’я готелю "Роксоляна". Триповерхова будівля нагадувала архітектурою магнатське родинне гніздо з однаковим співвідношенням італійської розкоші, старопольської меланхолії та брутальної фортечної масивності. Будівничі змогли досить точно передати останні європейські тенденції до перетворення віджилих своє старовинних мурів на колоритні житла. Готель залишав по собі враження відчутного шику і разом з тим таємниче дихав старовиною. Ледве візок з прибулими заскрипів колесами по доріжці, посипаній гравієм, як з ґанку назустріч йому вийшли двоє служників та розпорядник, високий молодий чоловік в бездоганному костюмі та пенсне.
Поки служники розвантажували багаж, пан Стефан розрахувався з візником. Той трохи загнув, проте пан торгуватися не став.
- Дякую, пане, - несподівано по-німецькому відповів візник. – "Роксоляна" – найкращий готель, хоч і на відшибі. В "Подільському" номери здають комерціянтам, військовим та всіляким вар’ятам, які біля вокзалу крутяться, а в "Полонії" хоч і готують добре, зате нещодавно відкрили казино, такий рейвах до півночі... А я одразу побачив, що панство культурне. Якщо буде потрібно кудись доїхати – спитаєте у покоївок про Михайла Білика, мене тут всі знають, а я знаю Тарнополь та околиці краще за всіх.
- Я запам’ятаю і матиму на увазі, - всміхнувся пан Стефан своєю фірмовою хитрою усмішкою і рушив до ґанку.
- Ласкаво просимо до "Роксоляни", найзатишнішого готелю Тарнополя! – вклонився розпорядник, безпомилково упізнавши в гостях приїжджих. - Дозвольте спитати, чи панство полюбляє сонце, а чи затінок?
Однією цією фразою йому вдалося достукатися до серця бідолашної пані Гелени. Зазвичай вона ненавиділа готелі, навіть коли відвідувала свій улюблений Баден-Баден, проте така тонка турбота про клієнта вцілила в саме яблучко. Принаймні, надалі вона не відносилася до цього провінційного закладу з упередженням.
- Затінок, - змучено відповіла вона за всіх. – Досить з нас цього сонця.
- Тоді прошу йти за мною, - всміхнувся привітно розпорядник.
Прочинилися важкі дубові двері, і вони опинилися серед приємної прохолоди. Пані Гелена ковзнула схвальним поглядом по чистій килимовій доріжці, що починалася в холі й струменіла сходами нагору, легких білосніжних мереживних фіранках, ажурних меблях. Ще більше настрій знервованої пані покращився, коли вона побачила у масивній вазі на столі реєстратора величезний оберемок ніжно-рожевих троянд, свіжих, не інакше, як цього ранку зрізаних. "Що ж, - подумала вона, - не Відень, звісно, проте й у провінції буває свій шарм." Вмостившись у м’якому шкіряному фотелі, пані нахилила одну з квіток і з насолодою вдихнула легкий солодкий аромат. Пан Стефан віддав перевагу стільцеві, а непосидюча Анна походжала туди-сюди, роздивляючись на стінах пейзажі у важких позолочених рамах.
- Чи надовго ви до нас, шановне панство? – люб’язно спитав сивий реєстратор, розгортаючи гостьову книгу з червоною сап’яновою палітурою
- Доки не залагодимо справи, гадаю, днів зо п’ять, щонайменше, - відповів пан Стефан.
- Як вас записати?
- Стефан Владислав Криницький, професор, пані Гелена Криницька, панна Анна Криницька.
