Споночіло. Світло новеньких фар безжально шматувало темноту, мотор кидав авто в осяяну, вихоплену з пітьми галерею і Максимові зовсім не хотілося спати. Не до сну було. Він переконував Славика, що з барсеткою нічого не вдіється, але, що ближче наближався до Макарівки, то крихкішою ставала та впевненість. Хтозна, що тому чолов’язі замандьориться. Може, зазирнувши до барсетки й угледівши її вміст, смоловар давно вже зробив ноги? Оце буде прикол! Та щось таки говорило Максимові, що цього не станеться. Він знав цих мужиків – точнісінько такими вузьколобими колгоспниками кишить Лисянка. Підгребти відро дерті з ферми – о, це їхнє, на це вони мастаки, а коли доручиш їм постерегти сто тисяч – будь певен, стерегтимуть, як сільський п'янюжка стереже од плечистої буряковолицьої „половини” останню заначку! Варто мабуть гальмонути десь і дійсно, на придачу до обіцяної десятки, взяти тому бульдозеристові біленьку. Нехай ковтне неборака, що він бачив у своєму сивому житті, крім отого нахмуреного заводика! Нехай звеселіє його темна, затюкана дрібними негараздами, душа. Максим не скупий!
Усе ж під’їжджав до нещасливого місця вчорашньої аварії з тривогою. Ось і закрут. Спинився біля шлагбаума, прихопив пакет з пляшкою та сякою-такою закуссю (Пам’ятай, хлопе, мою добрість!) і рушив до заводу. Знов жухнуло в ніс дошкульним повівом (як вони тут витримують?), а ось і вчорашній трудар – походжає біля химерно освітлених хворовито-жовтими ліхтарями ємностей з вогняними отворами внизу. Тут, не злиняв! Помітив Максима, підійшов.
– То що, мужик, моя барсетка на місці?
– А куди вона дінеться? Пішли в котельну, оддам.
Зайшли до просторого, здається, аж надто яскраво освітленого приміщення, посеред якого стояли два, як зрозумів Максим, парових котли. Навколо труби, крани, равлики вентиляторів…
– Он, – робітник байдужо кивнув на підвіконня, – забирай!
Максимові зробилося смішно. Насилу стримався: його барсетка, його неоціненна барсетка, за якою полює зараз ледве не пів Києва, за якою полює Славик, через яку кинувся десь у біга сіромашний Костик, непоказна дерматинова барсетка зі ста тисячами доларів усередині, лежала собі спокійнісінько на найвиднішому місці – на підвіконні брудної запилюженої котельної поміж якогось жалюгідного мотлоху, лежала й дожидалася його, свого господаря! Дарма він юртувався. Взяв її, рідненьку, до рук, погладив, перевірив пломбу. На місці! Таки не вдержався – пирснув.
– Тебе як звуть, братане?
– Інокентієм.
– А мене Максимом. Інокентій, це як – Кеша?
– Можна й Кеша, – відповів понурий маломовний трудяга в заяложеній спецівці.
При світлі Максим роздивився його краще: на вигляд років сорок, не так щоб високий, сутулуватий. На абияк поголеному обличчі – тонкі, щільно стулені губи, прямий ніс, темні глибокі очі. З-під масного картузика випинаються рідкі неохайні пасма русявого чуба. Максим чомусь подумав, що Кеша живе сам, без дружини.
Біля вікна був столик, поруч два стільці.
– Сьорбнеш? – Максим присів, дістав пляшку, закусь. Тривога минула, закортіло розслабитись, випити, погомоніти з цим глупуватим хуторянином, який цілу добу тримав сто тисяч доларів на зачумленому підвіконні.
– Та я, в принципі, не особо… Й робота…
– Нічого, Кешо, сідай. Зі мною можна. А робота не той… – стояла й стоятиме!
Інокентій сів навпроти, простяг руку й на тому ж таки підвіконні, серед порохні, відшукав сумнівної чистоти склянку, добув з кишені дранину, витер. Випили.
– А ти хоч знаєш, Кешо, – промовив, дістаючи сигарету, Максим, – що, блябуду, там, в барсетці?
– Нащо мені? Вона ж твоя.
– Точно, Кешо. Моя. Моєю й останеться. Це ти акурат, Кешо, сказав. Твоєю вона ніколи не буде. Та ти не печися – свою десятку отримаєш. А тут, Кешо, – Максим плеснув долонею по дерматину, який чорнів поруч, на столику, – тут брате, блябуду, сто тисяч. Ненашими!
Схоже, ця новина не справила на робітника ніякого враження. Він дивився вбік і зосереджено жував сардельку. Максим звеселів остаточно:
– Сто тисяч! Доларів! Дійшло?
– Сто то й сто. Вони ж не мої.
– Ха-ха-ха! – реготав Максим. – От дурандас! Ти ж міг узяти їх собі! Сто разів уже міг прихопити мою барсеточку й дати тягу. Шукай тебе потім! Сто тисяч! Ти хоч знаєш, бовдуре, що то за гроші?
– Знаю.
– Він знає! Куди тобі! Я й то не докумекав іще до кінця, як дати їм раду. А ти, Кешо, ніколи не матимеш таких лавандосів, даруй уже мені мою прямоту. Ти, Кешо, й такі як ти, завжди скнітимете на оцих-от ржавих, ніякому хріну не потрібних заводиках, отримуючи з запізненням свої жалюгідні крихи, а такі, як я, Кешо, пузо вигріватимуть на сонечку й матимуть все! Отак, братику. Ти вже не зобижайся. Бо ти, Кешо, тупий придуркуватий селюк, отак! Вперше й востаннє у твоєму нужденному житті навернувся тобі шанс, а ти лише водиш байдужки плечима! Бо ти не такий як я, Кешо. Ти й не будеш таким як я, Кешо, ти й не повинен бути таким як я, Кешо! Ти такий, яких мільйони, такий, як Гальмо; Гальмо теж ні біса не одержить, ти хоч десять баксів отримаєш, а Гальмо взагалі ні грама не отримає, схоже, навіть дечого збудеться, а знаєш, Кешо, чому? Тому, що все отримаю, Кешо, блябуду, я! Розібрав? Втямив, питаю? – Інокентій мовчки кивнув. – Я, Кешо, всякчас отримував, що хотів. Хай там як! Захотів – узяв, іще захотів – ще взяв. А ти й такі, як ти лише вкалують, аби було мені що брати! І так буде довіку, Кешо. Й було довіку.
Максим відхилився на стільці, закинув ногу за ногу.
– Пам’ятаю, Кешо: мав я тоді років сім, а пацанка одна з нашої вулиці в Лисянці (я сам з Лисянки) бавилась такою гарненькою іграшковою автівочкою на батарейках та з дистанційним керуванням. В нас тоді таких іще не було – їй привезли з-за бугра. Ну скажи мені, Кешо: начорта дівці машинка? Це ж цяцька для хлопця! А мені дуже кортіло мати той автомобільчик! От я його в тої пацанки й відняв. Та й побіг, зарив на Тікичі в очерет. Її матуся, звісно, мигцем до моєї: так мов і так. А я що: не брав, не знаю і вобще, мене там не було! Обнюхали вони всю хату, надвір'я – нема машинки, значить правда за мною! Я грався тоді тою цяцькою, заникавшись на горищі, аж поки батарейки не сіли, а тоді шпурнув пацанці через штахети. Отак, блябуду, Кешо! А якось ми з Гальмом, Гальмо – це міхом пришелеплений мій друганчик, стибрили в сліпого гаманця…
– В сліпого? – перепитав Інокентій.
– Ага – в сліпого! Вловлюєш, який прикол! Ми тоді, забув уже якого беня, в Звенигородку з Гальмом поперлися, а там сліпий попрохав нас перевести його через вулицю. Ну, ведемо, дивлюся: а в нього гаман з кишені стирчить! Ото була хохма, коли він дякував нам та нахваляв, які ми гарні виховані діти, а портмонет уже грівся в мене за пазухою! Сміховина!
Інокентій підвівся:
– Вийду, треба перевірити бітум. Я скоро.
Максим приплющив очі. Нарешті втома його наздогнала. Тіло налилось теплом, обважніло, закортілося впасти головою прямо на цей масний, запаскуджений мухами, столик та й заснути. Нарешті він може розслабитись – барсетка тут, все нормально. Треба ще, правда, дістатися Києва. Нащо ж він пив? А, нічого – перекуняє часинку в авто й буде як огірочок! Вернутися в Київ, „розплатитися” з Гальмом, а тоді можна й до Христинки… Христинка. Вона його чекає… Знічев’я розгорнув якийсь виробничий журнал, що припадав пилом на краю столика, під пальці втрапила тріснута й склеєна скотчем авторучка…
Хряпнули двері котельної – повернувся Інокентій.
– Давай-но, Кешо, ще по п’ять крапель і – форца, розбігаємось.
– Зараз, – господар почовгав кудись углиб приміщення. Максим налив півсклянки й поставив пляшку.
– Зарубай собі, Кешо: ніколи нічого не проси. Ніколи! І ніколи не бійся. Нехай вони бояться, а ти не бійся. І завжди бий першим…
Саме в цю мить генеральний директор компанії „Колор-трейдинг” Павло Павлович Чечель відчинив дверцята тераріуму й просунув до мамби руку…
