Той витвір павучка, яким вони з Тетяною милувалися й захоплювалися ще вчора, дивувалися його раціональній пропорційності та елегантній тендітності, раптом перетворився на ганебну ознаку неохайності. І не тільки фізичної, а й духовної, якщо подивитися на все оте іншим поглядом, в іншому ракурсі. Знову внутрішній голос, та тепер вже роздратовано й обурено, мовив: «Естетка знайшлася!» І та фраза, вражаюче несподівана у своїй відвертій брутальності, ніби зірвався важкий камінь і погрозливо без упину, набираючи шаленої швидкості, що не зупинити, покотився вниз, раптом злякала його.
Зупинилася біля пейзажу. Тетяна просила, не продавати ні за які гроші. Так це дійсно був шедевр. І створювався він нелегко.
- Як часто те, що є красивим у природі, перетворюється на звичайну банальність, якщо на полотно його переносить невправна рука і байдуже серце.
Ні, ні, ні, Таню! У нього так не буде! Він цього не допустить. Пекельно-відчайдушні пошуки й відважні балансування на межі високого й земного буквально висмоктували сили. Ніби й провалювався в сон, та м’язи руки не відпочивали – подумки виконував звичну роботу. Уява не дозволяла безжурно спати. Вона примушувала кожен нерв відчувати найменший, найлегший, найтендітніший доторк до полотна. Все те було таке крихке й мінливе. Безжалісно сіпало душу, бо ніяк не давалося: ось-ось… і вислизало, не дозволяло спіймати себе. Та він теж упертий. Тепер знав точно: воно того варте. Те, що для багатьох буденне, навіть не гідне ані найменшої уваги, переносив у високе й таке, що бачать тільки оголені, а тому чутливі нерви. Зауважував, як проходячи мимо таких вистражданих полотен, відвідувачі раптом зупинялися і вражені не могли зронити ані слова. Були спантеличені, приголомшені, а заздрісники – геть пониклі й розчавлені, Жодні слова були не в змозі передати глибинні почуття від побаченого.
- Дивись, яке плесо! Здається, по ньому можна без перепон пройтися і воно витримає, навіть не прогнеться. Але то небезпечна ілюзія. Адже під ним глибина! Відчуваєш? Вона манлива, загрозливо-небезпечна, потайна.
Так! Так! Він знає, як все те перенести на полотно. Довгі дні, ні, які там дні! І дні, і ночі, й місяці наполегливої роботи. Постійне й терпляче лесування. Кілька уважних доторків до полотна й тривале очікування, доки висохне фарба. Потім ще кілька мазків, відтак знову чекання. І так неймовірно довго, терпеливо, безліч разів. І врешті коло замикається. Прозорість і глибина водного плеса – то не міраж, то реальність, захоплююча феєрія світо-тіней і сонячних блискіток. У Тетяни на очах з’явилися сльози, а він знав, що зробив все, що міг і робота гідно завершена. Тепер її не вагаючись можна показувати найсуворішому критику.
Він виставляв і виставляв картини, а спиною затуляв те павутиння, що на вікні. Відчув, як десь із глибини народжується й міцніє роздратування. Тепер потерпає він! Сором який! Тепер мусить закривати вікно спиною. Вловив мить, коли незнайомка зупинилася біля чергового полотна, і непомітним помахом руки змахнув павутиння, Полегшено видихнув повітря із грудей. Хух! Нарешті відчув полегшення, немов після довгоочікуваного звільнення!
Проте чому ж бо вона нічого не каже? Невже не подобається? Та ні! Вона переповнена почуттями. Хай. Він розуміє, навіть і без зайвих слів. Невимовлені почуття ще вагоміші, вони хвилюючі й приємно-бентежні. Бачить, вона таки зробила правильний вибір. Відразу зрозумів: у неї й справді вишуканий смак.
- То що ж хочете придбати? Здається, ви вже визначились?– запитав несміливо, а душа метнулася на вершину блаженства.
- Мені подобається ось ця… і оця. Але я вагаюся…
Звичайно, вагається, інакше й бути не може, адже перед неї його найкращі роботи. І кожна з них - то шедевр. Шедевр, який уже не повторити, як не повернути назад час, як не ступити в одну і ту ж воду річки, як не …
- Знаєте, мені треба таку, щоб на ній можна витирати пил під час вологого прибирання. На цій можна? Фарба не злізе? – її елегантний палець із красивим доглянутим нігтем вказав на одну з його найкращих робіт.
Ошелешено подивився на гарне обличчя жінки, відтак перевів погляд на її елегантне зап’ястя, так доречно прикрашене браслетом тонкої ненав’язливої краси, а затим, ніби здалеку чуючи свій голос, коротко сказав:
- Не продається. – А ще через мить додав: - Роботи не продаються.
***
Почувся стук у двері, ввійшла Тетяна.
- Я на хвилинку. Принесла поїсти, - сказала тихо.
- Ні, ні, не буду. Ніколи мені, - проговорив скоромовкою. - Хочу попрацювати при денному світлі.
- Та поїж бо. Знову ж сама кава та сигарети. Еге ж? Ось поїж, я ж старалася.
- Ну, гаразд, давай. Тільки швидше, швидше, – поспіхом, не відриваючи погляду від полотна, почав їсти ще гарячі пельмені,
- О, а павутиння таки зняв. Шкода павучка, - сказала зітхнувши. - Проте, мабуть, правильно, у тебе ж люди різні сюди заходять, воно якось… негарно, все-таки, - мовила, проходячи і роздивляючись роботи.
- Так, заходять. Дуже різні. Хай потім розкажу, які. Вдома, - сказав і посміхнувся, щось пригадавши.
- Так, все, - закінчив їсти, нетерпляче додав: - Іди, мені працювати треба. Іди, іди, не заважай.
Уже коли відчинила двері, щоб вийти, окликнув:
- Тань! –посміхнувся самими очима й зігрів несподіваним теплом. - Не ображайся. Добре? Я й правда хочу ще попрацювати.
- Та знаю. Не засиджуйся тільки довго.
- Не буду, - сказав і знову поринув у роботу.
