Спалахує яскрава блискавка, на мить вихопивши з темряви якісь тіні. За нею друга, третя… У тілі неймовірна легкість, ніби воно взагалі відсутнє. Таке відчуття, що замість нього лише розум та невидимі очі. І той його розум все розуміє, навіть краще, ніж раніше, а очі бачать так далеко, як ніколи. Він точно знає, що був людиною, а тепер ніяк не може збагнути: що з ним сталося. Захотів і відірвався від землі, мов хмаринка, полетів над деревами, будинками. Опустився на землю і знову злетів. Якби хтось міг його бачити, неодмінно подумав би, що він — густа хмаринка, яка, мов, дитя, щойно навчилася стрибати і літати. Так він бавився, поки не згадав за рідну неньку. І ось яке диво — тільки подумав про неї, як одразу побачив, потім опинився поряд. Вона сиділа біля вікна, ніби виглядала його, перемагаючи велику зажуру. Він теж поглянув через знайоме вікно і відчув біль серця, не свого, звичайно, а маминого. Вона дивилася на стежку по якій він завжди йшов до її хати, дивилася так, ніби більше ніколи його тут не побачить. Швидко звільнившись від того болю і тих думок, ніби віддавши матері старого батькового піджака, який в дитинстві любив приміряти, він сів поряд і гладив її згорблену спину. Вона того не відчувала, але їй, здається, полегшало. Піднявши й собі голову, побачив за вікном жовтопузу синичку яка біля самісінької шибки парила в повітрі, весела пустунка посміхалася і запрошувала з собою. Не відаючи перешкод, він одразу опинився у пташиному гурті де було дуже гамірно. Обернувшись на мамин двір, знову побачив її у вікні. Цього разу вона думала про батька. Він теж пригадав кремезного чоловіка у військовій формі, який завжди дивився на нього з портрету, що висів над вікном. Був веселим і сердитим, інколи дивувався, здавалося, що й солдатська пілотка на голові піднімалася, було, а іншим часом сварився. Але все те було в якомусь іншому вимірі, де не завжди легко ходити по землі, де часто страждають і плачуть. Інша річ зараз — він знову парив біля берези, яка шелестіла своїм листям, забавляючи пташок. Та не пройшло й хвилини, як уже сидів біля батькової могили, де панував спокій. Тут навіть прилягти схотілося, і він мостився немов у батькове ліжко. Духмяний чебрець лоскотав його, нахиляючись від легенького вітру, а біла півонія сипала білі пелюстки. Та враз ніби на зранене серце закапали сльози якоїсь красивої жінки, він став вдивлятися в її обличчя. Воно було дуже знайомим, навіть зніяковів, бо точно знав, що він його цілував. Вдивлявся, поки не впізнав свою Валю. Ось вона з невеликими косичками перед ним. Весь час мотляє ними, а йому так і хочеться посмикати чи розв'язати вплетену стрічку. Ту малу вже заступає інша — зовсім тобі дівка — на спині товста коса дістає аж до самісінької талії, а спереду через благеньку кофтину видуваються дівочі груди, які то піднімаються, то опускаються, особливо коли вона хвилюється. Тільки він погляне на неї, як вона одразу червоніє. А в нього мов кам'яним стає все тіло, навіть ноги не йдуть, лише в душі так солодко та так щемко. Поки простяг до неї руку, вона також пропала. Роззирнувся навколо, а вона сидить на траві і сплетений вінок із живих квітів на голову одягає. Вітер підняв її легку спідницю і оголив білі ноги. Він не знав, що на нього найшло, але йому вкрай зохотілося сидіти поряд і хоч раз доторкнутися до тих горбиків, які не давали спокою. Тільки зібрався з силами, як та чарівна принцеса у вінку кудись поділася. Він намагається розгледіти, але так швидко повечоріло, просто за лічені секунди. Якби ж місяць присвітив — ковзнув поглядом по небу. А він тут як тут, вискочив з-за хмари та й усівся на вершечку верби. А під вербою якісь молодята любляться. Його ніби жаром обдало, бо він відчув її гарячі вуста і ті два горбики, які дуже часто то опускалися, то піднімалися, ніби груди ось-ось розірвуться навпіл. Неслухняні його пальці розстібають маленькі ґудзики на її кофтині, а губи шепочуть: «Валю, люби мене зараз, а я любитиму тебе все життя…» Хлюпоче вода у річці, переквакуються неподалік жаби, а вечір так і ховає закоханих від білого світу. Перебував би у тому часі довічно, бо він, може, і найщасливіший був за все життя. Але все пропало так швидко, як і з'явилося. Зараз його Валя вже метушиться в лікарні, несе важелезний пакет з ліками, а потім сидить, схиливши голову, під дверима якоїсь палати. Біля неї два вродливих парубки, вони теж стривожені. У старшого до болю стиснуті кулаки, а в молодшого налякані очі, з яких ось-ось покотяться сльози. То це ж його сини! Ніби хто йому підказує. Дійсно вони, милується ними, та вони зовсім не помічають його. Штовхнув одного, а той навіть не відчув і не озирнувся. Штовхнув другого, він махнув рукою, ніби хотів відігнати настирливу муху. Вони вкрай зосереджені, по черзі заглядають у двері, щоб хоч одним оком побачити, що там коїться. Його новому тілу теж захотілося туди зазирнути. Він з легкістю проскочив через маленьку щілинку, здивувався тому дуже та зрозумів, що йому і двері б не стали на перепоні. Тільки там пропав його хороший настрій, чомусь стало важко дихати, рухи уповільнилися, тіло ніби наливалося свинцем. У палаті було тісно, багато людей у білих халатах схилилbся над кимось. Тільки з’явилося бажання поглянути на того чоловіка, що лежав перед ними без ознак життя, як одразу злетів до самої стелі. Придивився до обличчя того смертника, бо саме так називали його лікарі, і налякався. Впізнавши себе, одразу відчув біль. Тепер би швидше вибратися звідти, бо те тіло притягувало його, мов магніт притягує маленький цвях. Але він не цвях, він з усієї сили намагається звільнитися від тієї сили, і хоче знову стати легкою хмаринкою. Від того весь напружився, вітром промайнув повз свою Валю і синів. Заспокоїти б їх, але повернутися вже не міг. Чийсь голос зверху кликав його, ніби заблудлого у лісі, він його чув і знав, що мусить йому підкоритися. Шалений протяг у широкому коридорі, мов буревій засвистів біля самих вух. За швидкістю нічого не було видно, лише за маленькими вікнами весь час блимало світло. Чиясь рука з товстими пальцями схопила його і викинула на щось тверде й холодне, схоже на мокру гальку біля моря. Він жадібно вдивлявся, намагаючись між яскравими спалахами, хоть щось розгледіти навкруги. Хотів добратися до води, бо вона, здавалося, хлюпотіла зовсім поряд, та не міг і кроку ступити. Спрага мучила так, що хотілося кричати, просити про допомогу, але його голосу зовсім не чути. Та ось блискавка з темряви вирвала дві постаті — білу й чорну. Чорна простягає до нього руки і хоче схопити, мітить за чуба, як утопленика. Серце, яке ніби знову з’явилося у грудях, страшенно заколотилося. Він скаче, мов боксер перед суперником, присідає і, навіть, зовсім падає, аби тільки ухилитися від тієї страшної руки, яка то з’являється у період спалаху, то щезає у темряві.
- Господи! Хто вони такі? — встиг подумати, як блискавка знову засліпила очі. — Розгледіти б хоч одну». В ту мить поривчастий вітер зірвав чорний плащ з однієї постаті, відкривши обличчя страшної потвори, і він закричав, мов переляканий хлопчина. Той крик рознісся розкатим відлунням слідом за наступним спалахом. Думав, що кінець, та перед ним з’явилося зовсім інше обличчя — настільки приємне, що й очі відвести не в силі. Страх одразу пропав, а душа наповнилася незвіданим досі щастям. Забув за все, але тільки на мить, бо дві постаті почали битися. Він принишк, очей не спускає з того двобою, розуміє: на карту поставлено його життя. Про це йому ніби хто сказав, чи вклав у його голову свою думку. Та де та його голова? Замість неї теж лише думка — вона і бачить, і говорить, і сприймає. Він зовсім інший, але не має часу себе вивчати, бо постаті б’ються до крові, як запеклі вороги. А він то падає від жаху і безсилля, то знову піднімається, на мить налившись неземними солодощами. Наступний спалах показує: чорна потвора перемагає, вона збила з ніг білого воїна, уже заносить меч для смертельного удару. Ще секунда і настане кінець світу, хоча він і так не знає в якому світі зараз. Його тіло затряслося, мов від електричного струму, і він закричав щосили. Потвора здригнулася, а добрий воїн тим часом схопився на ноги. Знову задзенькала зброя. Колюча блискавка опускається все нижче, б’є по ногах, мов розпечена шабля, від чого приходиться навіть підплигувати, аби тільки було не так боляче. Плигає з останніх сил, а білий воїн все б’ється з тою потворою, ніби сам мусить померти. Та ось його захисник знову терпить поразку, а в нього під ногами затряслася земля і затріщала. Сльози відчаю вмить покотилися з очей, мов у дитини, і він закричав утретє: «Прости мене, Господи!!! Каюся в своїх гріхах! Ка-ю-ся!». Чому таке вирвалося, сам не знає, бо ніколи не каявся та і про гріхи нічого не знав. Але від того крику, чи каяття, миттєво стихла блискавка, розвіялася й темрява. Він опинився на самому краю безодні, а поряд лежала мертва потвора з встромленим у грудях мечем. Здавалося, очі ось-ось вискочать з орбіт, шукаючи того неземного спасителя, а знайшовши його, зрадів як ніколи, і та радість розлилася по всьому тілу, ніби сам здобув перемогу. То були лише його відчуття, бо захисник сидів неподалік і, здається, плакав. Такий сильний, а плакав мов дитина. Невідомо звідки з’явилося бажання доторкнутися до плеча і сказати: «Спасибі тобі, друже». Тільки наважився те зробити, як сильний порив вітру зірвав білий плащ і перетворив молодого воїна на ангела. Він не посмів наблизитися до цього неземного створіння, так і стояв з протягнутою рукою. І знову чиясь думка підказувала: плаче від радості, що врятував земну людину. Врятував земну людину!.. Врятував земну людину!.. Повторювалося навкруги різними голосами. Він не бачив навколо нікого, але точно знав, що то радіє небо і земля. Він був у стані якоїсь ейфорії. За коротку мить пригадав своє життя, ніби проглянув його на короткій кінострічці, і відчув себе воїном, який, не виконавши завдання, став дезертиром. Усвідомивши таке, одразу розгубився, уп’явся благаючим поглядом в ангела і, здається, навіть не кліпав очима. Велика зневага до себе душила горло. «Чому ні про що не здогадався? Чому ж думав лише про матеріальне, про що зараз було соромно навіть згадувати? Від цього нового розуміння, нового світогляду розривалася голова, яка, здається, не могла умістити того в собі. Погляд знову затримався на постаті ангела, від чого збудженість змінилася на спокій. Захотілося витерти йому сльози, та не знайшов у собі сили, зробити хоч крок.
— Прости мене. Я більше не буду таким, — випалив новопредставлений так щиро, як ніколи. — Змінюся, обіцяю, аби тільки був у мене шанс, — запевняв, поклавши руку на серце.
Ангел не відповів, лише повернув до нього своє обличчя, з якого дивилися великі здивовані очі, а потім опустив їх і важко зітхнув. «Тут усі так кажуть», — подумав про спасенну душу. Далі була крута дорога на гору, де кожен доповідав про свої справи, а потім падав на коліна і просився знову на грішну землю, щоб стати іншим, і вже наступного разу сміливо постати перед Творцем Всесвіту. Падала стара бабуся і падав здоровий відкормлений молодик, лише худий бородатий чоловік у старих штанях низько вклонився і пішов собі далі. Митарства... Митарства… — ніби листя шепотіло навкруги.
В ту мить здалеку почувся крик відчаю, який пройняв до кісток: «Миколо!!! Миколо!!! Тільки не залишай мене!!!» Важко було збагнути чи то жіночий крик, чи пораненої вовчиці, але від нього він ніби остаточно проснувся. В той час невеличкий дід з довгою бородою схопив його за руку. «Куди цього преш? — гримнув на ангела. — Йому ще рано». Світло й темрява знову заблимали у знайомому коридорі, як і тоді. Знову та біла кімната, під дверима якої сидить його Валя з синами. Знову страшенний біль, до якого так не хочеться звикати…
— Слава тобі Господи! — радіє лікар, який цілу ніч «витягував його з того світу». — З поверненням тебе! Тепер будеш довго жити, — витирав він своє спітніле обличчя білою шапочкою.
— Що зі мною було? — ледь питає Микола у своєї Валі, заплакане обличчя якої схилилося над ним.
— Їхав на вантажній машині і потрапив в аварію, — прохлипала вона. — Лежав тут, ніби зовсім мертвий. А коли підключений апарат запікав, я закричала на всю лікарню.
— Досить тобі, ще поживемо, — ледь ворочає язиком у сухому роті. — Чула, що лікар сказав? — намагається посміхнутися.
Він поворушив руками, повільно підняв одну, за нею другу, здивовано розглядав їх, ніби бачив вперше, потім помацав груди, не вірячи, що його тіло знову змінилося.
— Все, як і раніше, — сказав тихо і перевів погляд на присутніх, які нічого не могли второпати, лише лікар, спинився біля нього, звів брови на зморщеного свого лоба, бо все зрозумів.
— Це реанімація, тут різне трапляється, — сказав по хвилі. — Буває, що й зовсім помирають, а потім оживають. Я, звичайно, все робив, що міг, але Бог вище мене, це він життям розпоряджається, — зізнався щиро, бо хоч і був заслуженим лікарем, мав п’ятдесят років за своїми плечима і велику пошану від людей, отримував величезну радість, коли повертав безнадійного пацієнта до життя. — Значить, ще не твій час, Миколо. А там було гарно, нічого не боліло і не хотілося повертатися. Чи не так? — знову звів брови над допитливим поглядом, бо багато потойбічних спогадів чув за довгий час роботи у цьому відділенні.
— Там билися за мою душу, — відповів Микола і засоромився мов дитина.
— Так то галюцинації, — сказав не без іронії. — А ти думав, що на тому світі побував?
— Я просто впевнений, я все запам’ятав до подробиць, — мало не образився Микола.
— Дурниці, їх треба забути і ніколи не згадувати, — радив лікар, задоволено посміхаючись і далі. — Хто, насправді, туди потрапив, той не повернувся, а ти тут, тобі ще жити та й жити.
Микола переводив розгублений погляд від Валі, до своїх синів, знову хотів прочитати їх думки, та зрозумів і без того: вони вірили лікарю, а не йому.
— Усе було, мов насправді, — сказав уже якось невпевнено, бо й сам почав сумніватися. — Якби Валя не крикнула, можливо, й не повернувся б, — тепер і сам дивувався, бо щоб кричали в одному світі, а чули в іншому, таке навіть вигадати складно.
Він продовжував обмацувати своє тіло, ворушити ногами, його рухи ставали дедалі впевненішими, а погляд більш веселішим. Тепер він дивився на синів і, яким би не був біль, він починав радіти, що повернувся до своєї сім’ї.
Знесилений лікар пішов відпочивати, а йому теж захотілося спати, чи то від таких пригод, чи від ліків. Та коли засинав, знову побачив обличчя свого ангела. «Не залишай мене ніколи, прошу тебе», — ніби саме вирвалося щире прохання. Відповіді не було, лише посмішка — нагорода за всі його страждання. А Валя, вважаючи, що ті слова сказані їй, раділа та щосили тисла Миколину руку.
