Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45793
Рецензій: 89591

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок 4 з роману

І засурмив третій ангел

© Ганна Ткаченко, 02-11-2012

Перший день після аварії

Трохи перепочивши вдома, Ксюша знову почала збиратися в лікарню. Приготувала легенький обід своєму Славкові. А сама міркувала: де звтра взяти йому молока, на базар ніхто не привезе, бо міліція нікого не пустить у місто, а в село також не добратися. Чимось же треба виводити оті токсини, раз отруївся? Можливо, лікарі ще щось порадять. Склала все необхідне в сумку й знову замкнула двері, раніше такої привітної квартири.
Тепер добратися до лікарні було складніше, ніж уранці. Вулиці в місті забиті різною технікою. Між ними багато легкових автомобілів, які спішили за місто на київську трасу. На вулицях багато піни. «Мили місто й раніше, але простою водою, тепер дуже вимивають, мабуть, начальство високе приїде,– так вона подумала,– але чомусь військових багато, і вони в респіраторах, на них люди здивовано оглядаються, бо всі ходять просто так, несуть із магазину хліб, огірки, помідори тепличні, які й досі продають на вулиці з лотків. А може, якісь навчання чи тренування, чула й таке від людей». Вирішила, що їй нема до того ніякого діла. Скрізь чути розмови про евакуацію. Але всі спокійні, бо нема повідомлень від влади, а їй звикли довіряти.
На подвір’ї міської лікарні людей було ще більше, ніж в обід. Прийшли батьки і діти, навіть маленьких у колясочках привезли. Всі бігають попід вікнами, жінки босоніж, модні туфлі на шпильках носять у руках, бо вони застрягають у розплавленому асфальті. Всі шукають своїх. Біля дверей стоїть санітарка, а поряд з нею – солдатики.
У душу знову повернулася тривога, нерви були на межі зриву, стан вкрай збуджений. Ксюша стояла і все дивилася на Славкове вікно. Нарешті там з’явилася його голова. Сльози душили, вона їх не стримала, і вони закапали з очей, мов град із неба. Славко здогадався, що вона плаче, бо сварився пальцем. Щось почав говорити, потім кричати, але за гамором нічого не чути. Хтось почув і голосно повторив: «Їх уночі везуть у Москву!» Вмить стало тихо, а дружини тих, хто лежав у лікарні, збилися в один гурт і почали голосити. Вирішивши теж їхати, кинулися до вхідних дверей.
– Пустіть мене до чоловіка! Не маєте права! Я вас тут всіх рознесу! – закричали вони різними голосами.
Але солдати стояли стіною і виконували своє завдання. Відштовхували назад жінок, бо ті кидалися битися і навіть дряпалися, мов навіжені. З лікарні вийшов головний лікар, він підтвердив, що двадцять вісім чоловік полетять у Москву літаком. Просив жінок і родичів йти додому і принести одяг, бо та, у якій вони були на станції, згоріла. Заворушився натовп і посунув у різні боки. Двір швидко опустів... Міський транспорт уже не ходив, тому бігли щодуху через усе місто.
Заскочивши у квартиру, Ксюша заметушилася, накидала в сумку одежі й помчала назад. Ноги й сукня стали мокрими від води та піни, бо ними тепер було залите все місто, серце від бігу вискакувало із грудей, але вона поспішала. І що це?.. Перед очима – порожній лікарняний двір. Вітер ганяє по ньому пошматовані целофанові пакети та шмаття чорних бинтів від запеченої крові. *****Бродячі собаки нишпорять під кущами, шукаючи щось поїсти. Біля лікарняних дверей зібралися родичі, журяться, взнавши, що хворих автобусами вже повезли на літак. Тепер жінки в одному гурті, їх теж двадцять вісім, вони від такого горя стали, мов рідні, бідкаються, що їх обдурили, відправили додому, щоб ніхто не голосив, щоб усе було тихо й без паніки. Наплакавшись вволю, поплелися додому, тягнучи важкі сумки, з якими сюди бігли, не відчуваючи ні ваги, ні втоми.

…У вечірньому місті куди не глянь – скрізь люди. Місто не спало аж до ранку, неначе готувалося до великого карнавалу. В погане до кінця ніхто не вірив. Світилися всі вікна. Можливо, у кожній квартирі на столі стояла горілка, бо вона була єдиним народним засобом для покращення настрою і для проведення дезактивації, про що й зараз говорили жартома. Скрізь було увімкнено радіо, усі боялися проґавити повідомлення, яке ось-ось повинно бути. І вони діждалися. Почувши знайомий голос диктора місцевого радіо Ніни Мельник, кинулися у квартири перших поверхів. Голос Ніни був спокійним: «Внимание! Внимание! Уважаемые товарищи! Городской совет народных депутатов сообщает, что в связи с аварией на Чернобыльской АЭС в городе Припяти складывается неблагоприятная радиационная обстановка. С целью обеспечения полной безопасности людей, и в первую очередь детей, возникает необходимость провести временную эвакуацию жителей города в населенные пункты Киевской области».
Серед тих людей, які набилися у квартири, стояла і Ксюша. Стояли один біля одного мовчки, мов при відспівуванні покійника. Вона ніколи не була тут і не знала всіх мешканців під’їзду, а тепер горе звело їх до купи. Від того, що не сама, що вони разом, було трохи легше на душі. Забрязкотіли пляшки, з’явилася й закуска, не знали за що пити, але ніхто не відмовлявся.
Уже після півночі Ксюша прийшла у свою квартиру. В усіх кутках була тривога і присутність чогось нелюдського. Над станцією знову з’явилося високе полум’я. По радіо все повторювали повідомлення. Міська влада запевняла мешканців Прип’яті, що евакуація тимчасова, всього на два-три дні. Радила брати з собою небагато грошей, спортивні костюми, бо багатьом доведеться розміститися в наметах у лісі чи на березі річки. Чути було, як діти в сусідній квартирі кричать «ура!», зрадівщи, що випав шанс – зустріти Перше травня на природі.


Реальний стан речей замовчується…

У міськкомі партії у всіх вікнах теж горить світло. Тут знову йде засідання. Знову доповідають, зараз уже урядовій комісії й самому заступникові голови Ради Міністрів Радянського Союзу Щеприні Анатолію Михайловичу.
– Чому графіт розкиданий по всій території? Звідки взявся? – питає той здивовано.– Схоже, що висока радіація! – кричить на вчених.– Чому нема необхідних приладів для заміру активності? У чому причина? Що ж усе-таки сталося? Наказую терміново спинити реактор! – наказує директорові станції.
Знову не чути правдивої відповіді, хоча її вже знають. Знову відтягується та хвилина, коли повинні самі перед собою зізнатися. Всім хочеться відтягти її якнайдалі. Хочеться, щоб те страшне повідомлення само по собі якось вимовилося, як це було раніше до Чорнобиля, а вина за скоєне щоб розклалася на всіх потроху. Першим про реальний стан сказав заступник міністра внутрішніх справ України, який весь ранок провів біля атомної станції. Його волосся, новенький мундир і все тіло вже були радіаційними. Але не тільки у нього, радіаційними були у всіх тут присутніх, бо радіація не вибирає ні за погонами, ні за посадою. Генерал-майор здогадувався про високу радіацію і відчував її, але не знав ворога в обличчя, не знав як нападати і чим захиститись. Його люди, а їх більше тисячі чоловік, прийнявши естафету в пожежників, стоять на своїх постах. Він сам зміг правильно оцінити ситуацію, хоча не володів знаннями з ядерної фізики. Говорив про припинення руху поїздів через станцію Янов, бо радіація досягає вагонів, закликав робити щось із реактором і терміново проводити евакуацію, для чого за його наказом уже підігнані автобуси і чекають тільки вказівок урядової комісії. Міністр перебиває його і кричить: «Паніки захотіли! Реактор заглушать і одразу все скінчиться!»
На черзі доповідає цивільна оборона. Начальник штабу району ще вночі зафіксував високий рівень і доповів директорові атомної, а потім продублював сигнал тривоги в штаб цивільної оборони республіки. Він і зараз підтверджував, що його прилад фіксує високі поля. Теж наполягає на проведенні евакуації населення. Після такого виступу представник третього управління при Мінздраві теж висловив свою думку. Розповідав про тяжкохворих, яким уже московські спеціалісти встановили діагноз – гостра променева хвороба. Вони отримали дози, які в декілька разів перевищують летальні, про що свідчать зовнішнє і внутрішнє опромінення, ядерний загар, набряки, опіки, блювота, слабкість, шоковий стан. Сумніву немає – радіація дуже висока і вже не тільки на станції. Евакуювати всіх необхідно якомога швидше! Після таких його слів у залі запанувала тиша. Зараз найважче заступникові голови Ради Міністрів, бо саме йому потрібно прийняти рішення, чи вважати те, що сталося, ядерною катастрофою, чи бути евакуації, і що зробити з тим монстром – ядерним реактором. Чути різні пропозиції, після чого почалося обговорення. Сьогодні прийняли рішення – засипати його піском.
– Необхідно багато мішків, лопат, піску, людей. Де все взяти? – тепер усі ці питання ставить генерал авіації Антонов.
– А що, у військових мало людей? – запитує у нього Щеприна.
– Пілоти вантажити мішки не можуть, бо їм треба тримати штурвал. Вихід на реактор повинен бути точним і гарантованим! Руки не повинні тремтіти,– сміливо доводить своє генерал.
– А ти бери двох заступників міністрів, нехай вони тобі й вантажать мішки, дістають лопати, пісок. Його тут скрізь повно. Знайдіть майданчик вільний від асфальту – і вперед... Залучайте монтажників і будівельників, нічого їм байдики бити! – вже кричить міністр не своїм голосом, бо врешті зрозумів, що потрібно терміново братися до роботи щодо ліквідіції страшної ававрії.– Де начальник будівництва? Чому не на засіданні? – одразу перейшов до керівництва.
Сперечалися довго. Уже за північ. Не спить місто, скрізь горять вогні. Працює і далі урядова комісія. Заступник голови Ради Міністрів на вертольоті знову піднявся у нічне небо, хотів ще раз пересвідчитися, бо все одно не хотілося вірити в погане. Вертоліт знову завис над реактором, а він придивляється в бінокль. На тлі розжареного яскраво-жовтого реактора побачив темнуватий дим і язики полум’я, а в щілинах, у надрах зруйнованої активної зони – зіркову блакить, яка мерехтливо просвічувалася.
– Бач, як розгорівся! – говорить Щеприна.– І скільки ж треба вкинути піску в той кратер? – питає в міністра енергетики.
– Повністю завантажений паливом реактор важить десять тисяч тонн. Якщо викинуло половину, то створилася яма, глибиною чотири метри, так кажуть ядерники. Чотири тисячі тонн піску вистачить.
– Грізний противник! У нього влади над усіма больше, ніж у мене! – говорить до всіх, не відриваючи очей від зруйнованого реактора.– Вам прийдеться попрацювати...– звертається до міністра авіації. – Дозводяю садити вертольоти прямо на площі, бо іншого місця, дійсно, немає.
– Вертольоти вже в дорозі, потрібен...
– Я все чув. То вже ваші проблеми, а нам потрібний результат. Дійте якомога швидше! – строго наказує.
Через декілька годин на даху шіснадцятиповерхового готелю «Прип’ять» стоїть генерал авіації Антонов. Він звідти керує польотами – з’єднується по рації з пілотами і вдивляється в небо. Видимість слабка, все накрила чорна хмара. Генерал нервує, бо вертольоти вже підлітають. Він садить їх на майдані біля райкому партії. Край неба рожевіє, починає світати. Гуркіт вертольотів розбудив членів урядової комісії, які тільки недавно задрімали. Тепер генерал Антонов сам піднімається в небо на першому вертольоті, щоб особисто ще раз оглянути реактор з повітря. Довго кружляє над ним і не може зрозуміти,: де він. Піднімається вдруге, цього разу вже з монтажниками і експлуатаційниками. Вертоліт знову зайшов над кратером і завис над ним. Висота сто п’ятдесят метрів. «Високо»,– каже генерал. Опустилися до ста десяти. Пілот розгледів на радіометрі – 500 рентген, але не налякався, бо з радіацією не обізнаний, чи багато, чи мало – не знає. Там унизу в чорному квадраті вони шукають ті координати, за якими доведеться проводити «бомбометання» піском. Їхня ціль – щілина метрів п‘ять шириною. Там усе розжарилося до кольору сонця. У неї необхідно влучити.
Розвідка проведена, підльоти визначені. За ними полетів перший. Полковник, який керує із землі, стоїть під самим реактором поряд із розкиданим ядерним паливом і графітом.
З повітря важко попасти у ціль. Знизу пашить жаром, вони повністю в потоці радіоактивного іонізованого газу. Вертоліт не захищений знизу свинцем, до цього додумалися пізніше, коли сотні тонн піску були вже скинуті. А зараз вони ціляться на око через відчинені двері. Після скинутого піску піднімається попіл, якій збільшує активність щонайменше вдвічі. Ядерна пилюка досягає вертольота, бо він так миттєво відлетіти не може. Декілька таких рейсів – і екіпажі виходять із строю.
Заступники міністрів, справді-таки, допомагають. Працюють хто у чому був – вони у своїх московських костюмах, а генерал – у парадному. Про засоби захисту ніхто не питає. Авіаційний полк із Афганістану вже в дорозі, їх викликали на підмогу. Солдати та офіцери радіють, що для них скінчилися кошмари, але марно, бо тут свій фронт, своя війна, цього разу з невидимим ворогом, промені якого пройдуть через кожного. Скоро вони зрозміють: тут ще менше шансів вижити.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.1907138824463 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …