Шановна редакція.
Нещодавно натрапив у серед залишків Інтернету на ваш конкурс, і одразу ж захотів щось написати. Такі актуальні теми давно не обговорювалися у мережі. Можливо за останні декілька десятків років це просто усім набридло, або я занадто пізно долучився до дискусії. Пропоную вважати цього листа невеликою передмовою до самого твору.
Але ж до біса тепло. Кактуси на підвіконні вже давно позасихали, так і не дочекавшись високої води. Сиджу за столом, додруковуючи листа. Кляте сонце, поки сходило, спалило мені праву щоку так, що та тепер жахливо щемить. Доводиться тамувати той щем, періодично прикладаючи до щоки розрізану навпіл сиру картоплину.
Нікого у нашому будинку, а, можливо, й на цілому світі, вже абсолютно не хвилює, який він має вигляд і як виглядає ув очах оточуючих, чи не порушує він правил етикету і хто із сусідів та чим займається, чи підвищуватимуть тарифи і кого виберуть у мери, чи приймуть таки Закон про Опозицію та чи бути Україні в ЄЕС. Можливо у сій байдужості і є якийсь сенс.
Піт струмками тече з чола. Пальці потіють, аж під нігтями мокро. Періодично витираю руки об себе і намагаюся не нахилятися над клавіатурою, щоби не замкнуло. Не зважаючи на запхані ганчір’ям щілини під дверима, до квартири починає потроху прибувати вода. Вона змочує собою застилки на підлозі, і я відчиняю вхідні та балконні двері настіж, беру нотбука на коліна і вмощуюсь на столі.
Я не останній. Проте нас залишилося не так і багато.
Один дядько унизу, одягнутий у все чорне (і як йому не жарко) з самісінького ранку плаває на величезному човні повз напівзатоплені машини та будинки і збирає людей з дахів та балконі, мов дід Мазай зайців. Обіцяє усіх відвести у сухе, безпечне місце, і, завантаживши повен човен, так, що той трохи не перекидається, зникає за рогом. Де ж то можна знайти зараз безпечне місце? Можливо на сусідній чотирнадцятиповерхівці.
Цивілізація летить під три чорти, а тут іще конкурс. Маю щось написати, щось таке, щоби ті, хто випливуть, змогли прочитати це колись і сказати: «Ач, як уміли колись писати?» Та чи буде це колись?
Хтось там із класиків здається казав: «…щоби не сталося, а писати будемо…».
Додаю: і читатимемо, і поспішатимемо на роботу, і чекатимемо на зупинці автобуса, котрий одвіз би світ за очі, і бігтимемо (пливтимемо) по дармове, бо ж магазини порожні, пиво.
Вода продовжує прибувати. Між ніжками стільців уже пропливають якісь дрібні рибки, фантики з під цукерок, пластикові пляшки та інше сміття. Старі застилки попіднімало водою вгору і величезними пухирями носить по кімнаті, не маючи змоги винести назовні, бо ж кінці їм тримає стіл. А я сиджу на ньому й друкую, не звертаючи жодної уваги на того у човні, котрий повернувся і вже збирає людей на рівні мого четвертого поверху. «Не штовхайтеся. Місця усім вистачить.»- заспокоює він усіх.
А тут у голові такі цікаві теми спливають: і смерть, і пристрасть, і любов, і все так погано, і все так добре, і такі всі серйозні. А як уявлю собі, що там зараз на Півночі робиться: просто сивію. Уявіть собі: білі ведмеді бідні, аж буріють од натуги та пливуть у теплі краї, туди де можна вибратися на сухе, викрутити шерсть і обсохнути.
Вода вже піднімається мені по шию і я намагаюся тримати нотбука над головою додруковуючи листа. Маю ще одну мороку. Не можу вирішити, до якого стилю однести своє творіння. Може сонет, хоч що воно таке той сонет, аби хто розповів.
Щоби дописати твір, сеї ночі довелося не спати зовсім. Саме тому, мабуть лиш я один, побачив рано вранці вершника на блідому коні, котрий зовсім безшумно, навіть не цокнувши копитом, пройшов вулицею унизу. Коли він зник за рогом, вода стала заливати вулицю. Проте, може це мені тільки наснилося.
Вода заливає мою голову, і я вже крізь неї дивлюся на дисплей. Закінчую, щоби встигнути, поки той клятий нотбук замкне. Натискаю кнопку «надіслати» і буду випливати крізь балконні двері надвір, та проситися у човен до того Харона.
Я й забув сказати, що той дядько у чорному називає себе Хароном.
«Ваше повідомлення надіслане.»
Це означає «встиг» чи ні?
Біс із ним. На човна точно встигну.
