Мавпа прикипіла поглядом до людини, що стояла по той бік загорожі. Це був худорлявий високий хлопець, якому на вигляд і тридцяти не було.
Хлопець важко переводив подих, мов щойно пробіг стометрівку. Його груди і живіт надималися і опадали під темною футболкою, рот був безтямно відкритий, мов у рибини. Вдих-видих. Повітря при кожному видиху шумко виривалося з його рота та ніздрів, змішувалося з повітрям приміщення, наповнюючи його вуглекислим газом, невидними неозброєному оку бактеріями і мікробами, мікрочастинками слини.
Раптом тварина оскаженіла. Страшна, дика ненависть спалахнула і її очах, мавпа вищирила ікла. Вона почала люто гасати по клітці, у якій була замкнена, щосили битися тілом об загорожу, таранячи її.
Якийсь час, мов заворожений, чоловік спостерігав за твариною. Потім різко відвернувся, схилив голову і почимчикував до виходу із зали, не затримуючись біля з інших експонатів виставки.
Опукла пляшка, наповнена брунатним напоєм, що піниться. Кока-Кола. Андрій вперше спробував її пізніше, ніж його ровесники – алкоголь.
Мати, лікар-терапевт, не купувала синові «шкідливих» продуктів і напоїв. Вживання солодощів було суворо обмежене. Хлопець мав харчуватися лише здоровою їжею, ніяких газованих солодких вод, ви що?
І от настав день, коли він – вже не хлопчик, а підліток з ламким голосом і темною щетиною на підборідді і над верхньою губою – купив округлу пляшку з написом на етикетці «Кока-Кола». Специфічний смак кока-коли став не лише смаком свободи, звільнення від багаторічного деспотизму батьків. Ковтаючи темну рідину, що весело поблискувала при світлі сонця на вулиці, Андрій бачив у цьому блиску сяйво своєї життєвої мети.
Спершу він мріяв після закінчення школи піти працювати на завод «Кока-Коли» поблизу Броварів, свого міста. Уявляв, як кожного дня повз нього, встановлені на рухому стрічку, пропливатимуть дивізії цих закоркованих пляшок, упакованих в целофан. Потім його мрії видозмінилися. Андрій вирішив зрівнятися і перевершити таємничого генія, що якось винайшов напій, що видався хлопцеві незрівнянним.
Він переплюне Пембертона. Андріїв напій не питиме весь світ, ні, він його створить лише для себе. Для власного використання. Коли він вип’є ковток, аромат його віддиху відчуватимуть люди і тварини на десятки чи сотні метрів. І це викликатиме у них або ненависть або любов. Чи будь-яке інше почуття, яке Андрій захоче пробудити.
Андрій знайшов мету у житті. Для її здійснення він закінчив університет, занедбав блискучі наукові перспективи, майбутнє, якій пророкували йому викладачі. Весь свій вільний час, свої безсонні ночі він віддавав експериментам над напоєм своєї мрії. Виготовлені експериментальним шляхом зразки якого хлопець неодмінно наливав у пляшки з-під кока-коли. Що поробиш: кока-кола була його слабкістю.
Честолюбна мрія змушувала бриніти потайну струну у Андрієвій душі, схожій на скрипку Паганіні, на якій маестро колись примудрився зіграти свій знаменитий концерт на одній-єдиній струні. Як і у тому інструменті, в душі хлопця інших струн просто не було.
Літо добігало кінця, хоч сонце далі пражило щосили. Наближалася пора виборів. На бігбордах красувалися голови чергових претендентів на політичні куші.
Андрій крокував вулицею. Час від часу його зупиняли, совали до рук якісь газети і листівки із передвиборчою агітацією. Чоловік слухняно брав у агітаторів їхню паперову продукцію, не сповільнюючи кроку і не дивлячись на те, що йому тицьнули, механічно бгав це все, жмакав і точними баскетбольними кидками відправляв у найближчу урну для сміття, яка траплялася на дорозі.
Щойно він залпом випив склянку свого диво-напою. Щоб випробувати його дію на людях. Серце Андрія калатало десь у горлі, коліна підгиналися. На негнучких ногах він підійшов до першого-ліпшого кіоску і, зазирнувши всередину, попросив у продавчині блок сигарет. Його легені з шумом видихнули повітря, насичене вуглекислим газом, у якому у скаженому темпі, - Андрієві здавалося, він це бачить, - товклися, вертілися у диявольській каруселі мікроскопічні частинки, молекули й атоми випитого ним.
«Зараз вона висуне руку і вчепиться мені нігтями у лице».
Йому вручили сигарети. Безкоштовно. Просто подарували. Припухле, злегка розпливчасте, - певно, пиячить, подумав він, - лице жінки було незворушним і байдужим. Жоден м’яз не ворухнувся на ньому.
Стиснувши трофей у руці, чоловік пішов далі, вбираючи голову у плечі, щомиті чекаючи, що позаду пролунає обурений вереск: «Злодій! Тримайте його!»
Тиша.
Знахабнівши остаточно, Андрій перейшов до високого чолов’яги, який щойно виліз зі свого джипа і зиркнувши знизу вгору у його безбарвні світлі очі, суворо наказав: «Сідай у машину і забирайся звідсіля!»
Треба було забрати у нього ключі від машини, шибнуло в Андрієвій голові вже після того, як джип з переляканим власником всередині від’їхав. Він поспішав далі, відчуваючи, що йому попускає остаточно. Усі м’язи поволі розслаблювалися, серцебиття стало спокійним і без перебоїв. Натомість чоловіка заповнювала хвиля гарячої хмільної радості. Вдалося! Хотілося заволати щосили, розлякуючи голубів і перехожих. Йому вдалося!
Тепла волога потекла по щоках. Андрій схлипував, плакав від радості, не зауважуючи цього.
І останній номер сьогоднішньої програми.
Сонце засліплювало, мов потужні прожектори на знімальному майданчику, витискало піт з кожної пори тіла. У закамарку свідомості блимнула думка, який він зараз красень – мокрий від поту, заплаканий, з перекошеним лицем і дикими очима. Підштовхуваний у спину цією думкою, як міцною рукою друга, Андрій помітив якусь дівчину і різко став у неї на шляху.
Навіть не роздивився її, настільки був знервований. Обрав із натовпу – так бездумно дитина хапає першу-ліпшу цяцьку. Засмаглі довгі ноги у золотистих босоніжках, коротка спідниця, світла блузка, розпущене світле волосся - і розпливчасте коло лиця, що різко, мов комета із Землею чи зустрічне авто, що налітає на тебе на повній швидкості, насунулося просто на його лице, затуляючи огляд. Наосліп тицьнувся носом у щось тепле і тверде.
Вони хапливо цілувалися серед вулиці – Андрій і незнайомка. Хлопець зімкнув руки у неї за спиною, шарпнув долонею угору, відчуваючи кінчиками пальців тканину блузки, жар чужого тіла, вигин спини, защіпку бюстгальтера… Вона була слухняною і розслабленою в його обіймах, мов ватяна лялька. Лише її губи, тверді і жадібні, вперто присмоктувалися до його рота, ловлячи його подих, а язик бився об його зуби, намагаючись полізти в горлянку, досягти його зубів, ясен, змочених божественним нектаром.
Жахіття, у якому за ним із диким вереском ганялася по вологих тропічних джунглях зграя розлючених зголоднілих мавп, змусило Андрія прокинутися серед ночі і різко сісти на ліжку, переводячи подих. Таня, - так звали блондинку - лежала ліворуч на боці, накрита з головою ковдрою, непорушна, мов звалений стовбур дерева. Андрій відсунувся від її сонного тіла і наткнувся рукою на оголене плече іншої дівчини. ЇЇ темне волосся безформною плямою лежало на подушці, скуйовджене, як водорості, які прибій викидає на пляж.
Утрьох вони розмістилися на розкладеному дивані у квартирі в багатоповерхівці, куди їх привела одна з дівчат, - здається, оця, Люба. Диван був твердим і незручним, від нього тіло боліло як побите.
Андрій зліз із дивана, навпомацки знайшов на підлозі свої плавки і брюки. Роздратовано совав ногами у штанини, прислухаючись до подиху сплячих – чомусь страшенно не хотілося розбудити котрусь із них. Взагалі кортіло вибратися звідсіля швидше, мов ця незнайома кімната була пасткою, у яку втрапив здуру.
А ще нестерпно хотілося пити, як з похмілля. Хлопець пробрався на кухню – сірий світанок вирвав з темряви обриси предметів. Налив у чашку холодної води з крана. Осушив трьома ковтками.
Він стояв непорушно, дивлячись у вікно кухні на ранішню панораму міста. З відчуттям, ніби все життя прожив у маленькій замкненій кімнатці і от раптово відчинилися двері у зовнішній світ. Світ темних сплячих будинків, що їх мешканці через кілька годин заллють різким електричним світлом прямокутники мертвих чорних вікон, заповнять заасфальтовані дороги міста. На цей світ він зараз дивився згори.
Андрій був відлюдником. Без друзів, дружини чи постійної дівчини. І йому ніколи не бракувало людського товариства. Навпаки, він уникав людей.
Але напій, збагнув хлопець, подарував йому щось цінніше від грошей чи жінок. Він згадував, як миттєво, ніби роботи чи зомбі, люди виконували його накази. З виразом тупої покори на лицях. Це було… прекрасно.
Дивлячись на спляче місто перед собою, Андрій думав, що на такому підґрунті подальше спілкування з людьми не буде обтяжливим і навіть розважатиме його.
Андрій твердо вірив у власну геніальність і винятковість. І не здогадувався, що є лише недолугою пародію на пігмейно-жалюгідні постаті історичних тиранів та літературних і злочинців минулих епох. Що його доля є наслідуванням, спробою переписати чужий сценарій.
Як не знав і того, що за його відсутності у його скромній однокімнатній квартирці щойно було проведено ретельний обшук.
Він ішов вулицею і його скуйовджена голова, як на хвилях, злегка похитувалася у німбі оптичного прицілу. У правій руці він затискав щось устократ цінніше за золотий зливок. Пляшку з-під кока-коли.
Я подамся у політику, думав Андрій, варто буде мені виступити на площі перед людьми і…
Раптом хлопець заточився і впав навзнак на дорогу. Навколо його голови останнім, посмертним німбом поволі розтікалася темна калюжа крові.
Пляшка відкотилася на кілька метрів від тіла. Вона продовжувала лежати на асфальті ще довго після того, як Андріїв труп з простріленою головою прибрали з вулиці. Пластикова форма, наповнена вщерть таємничою рідиною, застигла непорушно, як корабель, що ліг у дрейф, горлечком вказуючи на південь, ніби на таємну мету своєї подорожі.
Раптом біля неї хтось спинився. Розставивши ноги, мов колос Родоський, над пляшкою стояв смаглявий чорноволосий хлопчак. Циганчук, не вагаючись, блиснув білками очей, роззирнувшись навсібіч, схопив теплу, нагріту сонцем пляшку і міцно стиснувши у руці, почимчикував геть.
