Траса оперізала ліс, що сто років тому належав маґнатові, після революції – радгоспу, а зараз – нікому. Нічийний гай похмуро шпортався через простору асфальтову смугу, що нею зрідка розмашисто ревіли авта. Крутий віраж – заворот до селища Замети.
Наразі шлях був вільний. Пласка поверхня парувала втомою та сповіддю чужих колес, неначе степ, затолочений копитами орди. Навіть травневе зеленіння, що буяло гураґанно навкруги, не в змозі було остудити спекотний епідермій шляху. Десь там почулося наближення авта.
А з того боку – теж. Був травень місяць, другий тиждень, і з неба сипалось передчуття. Учора був дощ – холодний, рясний. Усі, хто міг, сховалися по кам’яницях, а ті нещасні, що необачно опинилися зовні, дрижали густим тремом – і жадний одяг їх не рятував.
З-за рогу завиднілось авто пана депутата. Про це можна було здогадатися за особливого кольору номером з незвичними літерами. Шоста модель „Ауді” їхала квапливо, поглинаючи колесами спопелілий від напруги шлях. Керував порожнім авто сам пан пан депутат. Вірогідно, їхав із райцентра на дачу, розташовану в мальовничій місцині, що сто років тому люди її кликали Марійкиною вирвою, після революції – Соціяльним млином, після Другої світової – ніяк не кликали, бо млин зруйнували, а нову будівлю звів аж у дев’яностих пан депутат – свій триповерховий замок. Марійкина вирва – то місце, де сходилися два гаї: один сосновий, інший яворовий. Це ніби яма, складена з галяв і ручаїв, краєвид, дуже подібний до швайцарського. Тепер пан депутат оту Швайцарію нашу обвів міцним височезним парканом – щоб електорат не розтягував майна. Швайцарського майна.
З іншого боку теж рухалося щось, за виглядом – протилежне депутатській машині. Густий морок негоди та розлогого гілля напівховав те залізне опудало. То був „Запорожець” діда Грицька, пенсіонера, збурювача суспільних обурень і частого гостя у райадміністрації. Правда, того гостя вже давно не заведено було приймати, та іноді – на якесь свято – він таки отримував змогу потрапити перед очі начальників-олімпійців.
Дід Грицько мешкав у крайній хаті села Замети. Після війни прийшов – скалічений, одноокий – і влаштувався рахівником до радгоспу, що мав тоді гучну назву: „Сталінградський”. Гіперактивний суспільно, в радгоспі він завжди був другим після голови – але головою так і не став. Хтозна, чому. Мабуть, був аж надто упертий і „не наш”.
Він часто згадував війну й Німеччину. Побачене за кордоном вразило його. Десь місяць вони з товаришами мешкали на фермі такого-собі Дедерманна, Еріха. Добрий був чолов’яга. За сто років до війни тими місцями подорожували Штраус і Ваґнер, десь неподалік височили ґрандіозні палаци короля Людвіґа; потім з півдня переселилися напівшвайцарці Дедерманни – кремезні, білошкірі, з попелясто-сірою дратвою волосся. Радянські воїни глузували з фермерів, називали їх „їжаками”. Відтак, вони були вражені суворою реґляментацією та небаченою на батьківщині чистотою, що панували на хуторі. Щось таке німецьке, швайцарське увійшло в діда Грицька тоді, замолоду, тому його хата в Заметах вважалася взірцевою. Саме до нього за радянських часів водили „начальство” чаювати, залагоджувати за столом складні питання, гальмувати розвиток конфліктів. Однолітки продражнили його Чемберленом. Пам’ятали ще старі такого хиртомудрого лорда. „Поведемо до Чемберлена”, казали в клюбі на зборах, коли питання заходило в безвихідь. І вели. І відкривався глухий кут Золотою брамою консенсусу...
Два авта неслися назустріч одне одному, і зіткнення було не оминути. Відтак, зустрітися їм не судилось. Пан депутат несамовито думав про щось своє – можливо, про необхідність лавіювати між псевдопартійних угруповань у райцентрі, при цьому лишаючись на належній височині електоральної поваги, а може, про те, що й цього року теж не зможе поїхати з родиною на відпочинок. „Ауді” розрізала простір з люттю ножа. Дід Грицько спокійно, по-старечому міркував про свою козу – єдину, яку не продав; його непокоїло її самопочуття. Але коза – то була лише сублімація глибших проблем. Чемберлен почував себе зрадженим. Неначе підписав не ту угоду. Підписувано тую домовленість було з якоюсь тінню посеред заповненого людом стадіону, а як урочисте дійство добігло кінця, усі, як один, глядачі схопилися зненацька на ноги й голосно зареготались.
Міраж було перервано дійсністю: кругляста, ощирена хромом пащека чорного авта в кількох метрах від нього. В цей час і пан депутат теж помітив залізяччя пенсіонера. У нього виокруглились очі, руки зробили некерований рух убік. Тіло Чемберлена теж неконтрольовано здригнулося – тож обидві машини вилетіли на узбіччя шляху. „Ауді” пірнула в рівчак, потім випурнула й жорстоко сіпонулася, наскочивши на величезний гнилий оцупок. Хромовану щелепу було зім’ято ущент. „Запорожець” спурхнув, ніби птах, тицьнувся своїми кругленькими оченятами у пагорбок понад рівчаком і перекинувся набік, люто ворочаючи брудними, гарячими від швидкості колесами.
Та повернімось до міражу. Про що ж таке сублімував Чемберлен? Вже кілька років він відчував глибоке обурення, читаючи в ґазетах так звану „правду” про війну. Щороку, то гірше ставало. То той міф розвіють, то цей розвінчають. То ж жити як? Нічого не лишилося, тільки шал і самота. А оце вчора відвідував школу, де директором його старий друзяка Самусь, і був прикро вражений – зняли стенд „Вони захищали рідний край” (старий, ще років двадцять тому з Самусем робили), а повісили щось на кшталт „Обличчя району”. І, зрозуміло, найперше серед обличь – пана депутата...
Минуло кілька хвилин. Пан депутат болісно отямився й спробував випростати тіло. Боляче, майже неможливо. Нога застрягла у понівеченому тулубі авта. Розкидані повсюдно скалки дряпали шкіру за найменшого руху. Пан депутат вирішив дістати мобільний і зателефонувати кудись, де можуть допомогти – до міліції, лікарні, до своїх помічників, до своєї приймальні. Він щільно обмацав себе – нічого! Де ж воно, до біса, поділося, подумав він. І раптом помітив – розчавлений, нещасний у своїй безпорадності мобільний на підлозі авта. Як він міг там опинитись? Та хіба це тепер важить...
Пан депутат став видяряпуватися назовні. Міцним штуханом він висадив дверцята. Йому пощастило це зробити, і двері з грюкотом повалилися на ґрунт. Він важко віддихнув і став сіпати своє тіло з авта, тим паче що в повітрі розносився підозрілий одорат чогось нафтового. Вогненебезпечність підштовхнула його наполегливість. Дуже скоро більша частина пана депутата вивалилася на травицю, лишалося витягти лише ноги.
Десь біля вуха дзвенькнув цвіркун. Щось шугонуло в любисткові хащі, забуялі навколо оцупка. Небо розвиднілося, ставши тремтливо-блакитним, з очманіло-сюрреалістичним декором хмарин. Збуджені вітром дерева схилили своє тендітне віття до спітнілого обличчя жертви ДТП.
Ноги посувалися повільно. Зрештою, будь-яка справа в пана депутата завжди посувалась повільно. Чим повільніше, тим вигідніше. Тут ситуація була інша, та доля сліпа, вона часто діє за інерцією. Одна з колош гучно розірвалася, звідкись зациділа, скапуючи на ґрунт, кров. На тому боці видніло щось велико-жовте, химерно скоцюрблене, але що воно є, перевернутий вниз головою пан депутат знати не міг. Він тягнув свої ноги, і це було таки важко. Навколо відгонило бензином.
Нарешті витягнуто другу ногу. Пройшло хвилин десять – жадної машини. Дивина! Пан депутат тихцем розплатався на зеленій чуприні землі, увібрав її соковиту прохолоду, закрив потомлено очі. Парадокс: потрапив до аварії, а відпочиваєш, наче на курорті. І ніяка тобі не Італія, ніяке не Балі – узбічний рівчак. Якби так тривало до скону!
Зненацька спочинок перервав голосний стогін з того боку шосе. Глухий, старечий зойк. Біль, страждання. Пан депутат аж підскочив – і відразу ж щось пекучо кольнуло в колінах. А стогін повторився. Ще голосніший, ще більш відчайдушний. Пан депутат пересилив себе, зіп’явся на скалічені ноги – в очах потемніло, дерева навалилися важезною масою – й почвалав у той бік, звідки чулися муки. Страшно було перетинати дорогу. А що, як якийсь шаленець зітре своїм швидкісним транспортом тебе на порох? Люди, вони такі...
І все ж довелося. Він шкутильгав, тягнучи ногу, іноді доводилося допомагати їй руками. Десь неподалік прогуркотів поїзд – так, метрів за сто залізниця. Дивно, зовсім обруч люди, багато людей, що з легкістю та залюбки допомогли б – і вони гуркотять собі повз тебе, не підозрюючи про лихо...
Діставшись узбіччя, пан депутат сперся на дах перевернутого на бік авта. „Запорожець” хитнувся, знову почувся зойк – ближчий, сильніший. Але в нього поки що не було сил. Він безпорадно стовбичив, трохи зігнувшись від болю, міцно зчепивши повіки, утиснувши ноги у ґрунт. На дачі ще не встигли сполошитися. Дивуватися почнуть, можливо, хвилин десь за п’ятнадцять. Він телефонує додому щопівгодини. Каже, що з ним усе гаразд, жартує, що Лєнін ще на місці, а ластівки й досі мешкають у кубельці під вікном п’ятого поверху будинку навпроти. Тепер телефонувати незвідки. Хвилюватимуться – це точно.
Зрештою, відпочивши, пан депутат таки вирішив подивитися, що ж там воно стогне. Він, звісно, вже зрозумів, що це той самий „Запорожець”, який так несподівано випурнув посеред шосе.
Пан депутат сторожко обійшов машину і вперся в гущину якихось чагарів. Серед тендітної травневої травички він примітив краплі крові. Всередині нього щось враз охололо. Пан депутат нахилився і крізь лобове скло авта побачив покручену масу людського тіла. Упереміж: одіж, м’язи, волосся, кермо. Дешева пародія на діда Грицька.
Те, що то був дід Грицько, пан депутат зрозумів одразу. Він добре пам’ятав останній візит пенсіонера – скільки було галасу, лайки, нервувань. Дід умів наполягти на своєму. Його мало обходило чуже. Тоді готувалися до прийому високих гостей з Києва, тож Чемберлена довелося прийняти – аби заспокоївся; хтозна, що він міг накоїти, якби не прийняли. Ще з порога Чемберлен повів себе загрозливо й неввічливо – влетів до кабінету, не причинивши дверей. Зарюмсана Альбіна – секретарка – мусила зробити це за нього. До речі – донька відомого адвоката! Діду цього разу не сподобалося те, що поле неподалік його хати віддали на відкуп якомусь американцеві. Бач, янкі закортіло випробувати український чорнозем! Хай на своїх аризонах експерименти ставить.
Пану депутату довелося довго втішати старого. Відмовитися від тієї суми, яку запропонував Джордж Сей району та особисто йому, він не міг. Пообіцяв дідові виклопотати поїздку до санаторію ветеранів і полагодити електрику для села. Ветеран з огиддю стрепенувся. „Не для того прийшов! Електрика – це добре, та покупати, пане, мене не треба! Най лишається янкі, най паплюжить нашу землю, та мене не чіпай! Я й без тебе і до санаторію, і до шпиталю, і до могили...” Того дня пан депутат нагримав на всіх – на Аліну, доньку відомого адвоката, на дружину, дітей, покоївку. Все стояв перед очима той дід. Нащо сказав про санаторій? Мав пояснити, що, дякуючи американським грошам, полагодять врешті шлях на село, відремонтують школу, а може, і клюб. Чому не так пояснив?
Лобове скло „Запорожця” було вкрите тонким мереживом тріщин. Воно розвалилося від першого ж доторку. „Григорію Панасовичу, як Ви там? Ви живі?”, тривожно спитався пан депутат, просунувши голову в новоутворений отвір. Намагався сполучити в голосі турботу і ввічливість. Найголовніше у спілкуванні з людьми – знайти необіхдний тембр.
Відповіді не було. Знепритомнів або мертвий – перелякано подумав пан депутат. Він нахилився ще нижче, просунув руки ув отвір, спробував схопити якийсь ближчий кусень одежі, й спершу це йому вдалося, та з надмірної напруги рука мимоволі відсмикнулась і випустила тканину. Тоді пан депутат став на коліна (штанями з найдорожчої в райцентрі анґлійської вовни) й посунувся у просвіт увесь. За якусь мить його обличчя було в кількох сантиметрах од зім’ятих грудей Чемберлена. Дід раптом захрипів, закапав слиною з рота, причому кілька крапель потрапили на обличчя пана депутата. Він скривився, мало не блювонув прямо на діда. В цю мить око, одне темно-синє око Чемберлена відкрилося, і в ньому промайнуло збентеження і нерозуміння. „Що... Що таке?”, вихрипів він, облизавши заслинені губи. „Спокійно, Чемберлене, заспокойтеся. Тепер все буде добре. Зараз я спробую Вас витягти”, підбадьорював пан депутат, охоплюючи діда за хисткі плечі. „Так... Зараз, зберіться.” – „Що, знову ти?!”
Чемберлен аж здригнувся від несподіванки. Поступово до нього приходило розуміння стану; він упізнав людину, що намагалася його врятувати – рудовусого череваня з бляклими очиськами. Саме він стільки разів облудою та хитрощами обходив його вимоги, змушував годитися не на те, на що сподівався. Лукава, химерна людина... „Відчепися!”, заволав дід. „Сам вилізу! Без тебе впораюся!” Пан депутат отетерів, відчуваючи, що застряг. Та то було лише миттєве відчуття. Він вільно міг виповзти назовні. Так і зробив. Чемберлен тим часом став борсатися, водночас лаючись на нього та час від часу скиглячи від болю.
„Ах ти ж, Іроде бісів! Купити мене хтів! Ай... Чорт! Не поважаєте нас, все руйнуєте. Двадцять друге червня – брехня, двадцять вісім памфілівців – брехня, Зоя Космодем’янська – теж брехня... Ай... Ай... Сам ти брехня! Скільки крові... ай... пролили, скільки людей... прекрасних людей загинуло. Та що ви про те знаєте? Га? Есесівців звеличуєте. Кажете: НКВС пам’ятники підривало. Ах ви ж, гади! Я вам... ай... покажу! Такі ж самі фашисти, як і тоді. Ай! Ай! Ото бісова дитина, не лізе. Давай. Давай!”
У нього не виходило. Він застряг. Слід було трохи підняти авто, а це міг зробити тільки хтось інший. З інших же був, Чемберлен з прикрістю це усвідомлював, лише пан депутат, цей Тартюф. Доведеться його просити.
„Гей ти, зраднику! Що, хочеш, щоб я тут сконав? Давай, допоможи. Ай-ай... Підніми трохи машину, вона не важка, не те що твій буржуйський лімузин. Чуєш? Ай... Чи не хочеш?”
„Але ж ви не дуже ввічливі, пане Чемберлене. Добре, зараз.”
Пан депутат прихилився плечем до даху авта і припідняв машину. Дійсно, це було не дуже важко. Мабуть, найважчим елементом в ній був сам водій.
„Отак і тримай... Ай-ай-ай!”, дід заволав від болю, з силою вигинаючись і волочучи своє тіло до діри у віконці та чорної порожнечи рівчака, що глибочила під ним. Зусилля й тортури були неймовірні. Машину хитало, не зважаючи на те, що її тримав не такий вже хирлявий пан депутат.
„Оп... оп...”, приказував Чемберлен, звиваючись, наче вуж. Панові депутату піт ішов зливою, заливаючи все обличчя, випікаючи очі, затікаючи до рота.
„Гей, владцю, ти там тримаєш, чм як? Чи ухекати мене хочеш? Так це просто – гепни машиною, і все, мені гаплик, не витримаю. Чуєш? Дуже зручно – ну, впало авто, дідуган загнувся. Дізнаватися все одно ніхто... оп... не буде... ай-ай! Ти ж у нас обличчя району!”
„Помовчали б ви, шановний!”, розсердився пан депутат. „У вас тільки й справ, що людям заважати, голову задурювати. А в мене – цілий район. Вам американець нещасний заважає... незрозуміло, до речі, чим саме... а в мене вас таких, розумників, кількасот. Тож мовчіть і рятуйте себе, поки я тут.”
„Ти диви, розпатякався. Так, заважає мені той клятий янкі. Мав я з ними справу... в Німеччині... вони, чорти б їх, вважають... оп... що війну без нас... ай... виграли. А ми їм запобігливо: аякже, панове, саме так, панове. Тьху! І цілуємо в дупу. І ти цілуєш. Що, не так? Га? Оп...”
„Дурень ти, Чемберлене”, в пересердю мовив пан депутат. „Таж вам, селюкам, од того Джорджа прибуток. Шлях відремонтуємо, та й клюб, і школу. А ти, Чемберлене, протестуєш. Проти чого? Проти зиску, проти добробуту...”
„Добробут! Пхе, чули таке? Буржуйські витребеньки! Хіба це добробут, коли ти, сопліє, лімузином їздиш, а інші навіть на ровер коштів не мають, га? Добробут! Нам – шлях, тобі – новий палац, або Канари, або лімузин, чи не так?"
„А ти що, палацові заздриш? Та я своїм горбом той палац заробив. Що там було до мого палацу? Звалище. Такі, як ти, сміття викидали. А місце, щоб ти знав, історичне”, пан депутат аж почервонів, та авто втримував.
„Горбом! Де ж той горб? Чи не під смокінґом? Та й не соромно ж тобі, Пашо, я ж тебе ще дитям знав, у любистку купав...”
„А коли знали, то чого доскіпуєтесь? Маєте також знати, що родина в нас чесна – і я такий. Просто посада... Та я все роблю, щоб...”
„Щоб що, щоб що?”
В цю мить десь удалині почувся дивний гуркіт. Він наближався, розмірений, ритмічний, глухуватий. Дискусіянти прислухались. Наче вулкан рокотав на фоні пташиного співу та шелестіння дерев.
„Що воно таке?”, вихопилось у Чемберлена.
„Не знаю... Ви вже вилізли?”, роздратовано звернув до діда пан депутат.
„Та ж лізу, лізу. Ти, Пашо, м’якше зі мною, бо...”
„Ой, будь ласка, не погрожуйте! Знаю, вже знаю – великі знайомі цабе. Ґубернатори всякі там, ґенерали. Комуняки недобиті...”
„Ото! Тебе добити забули! То люди, а ви...”
Та в цю мить з-за рогу показався величезний комбайн. Не наша машина, а якась чудернацька, європейська. Комбайн містера Джорджа, та він сам – за кермом. Хвацько насунутий на лоба смугастий кашкет, майка з американським орлом, модерні шорти й стильні, певно що фірмові, кросівки. Величезний червоний писок і несподівано добрі, лагідні блакитні очі.
„What’s up?”, схвильовано почулося з комбайну.
„Що він хоче, той янкі?”, люто процидів дід, що добре знав німецьку, та зовсім не розумівся на анґлійській.
Пан депутат, натомість, анґлійську знав.
„Питає, що сталося”, відказав він і крикнув американцеві: „It’s an acci-dent. We need a help. Could you help us?”
„Oh! Of course, I can!”
Зачудовані очі Джорджа заметушилися, вимикаючи химерну машину.
„Fucking buttons… What’s that? … Wait a bit, I’m going.”
„Каже, щоб зачекали, от зараз вимкне свій комбайн”, переклав пан депутат.
„Комбайн він вимкне! Пхе! Ач який Генрі Форд! Ейзенштейн, блін!”, лаявся Чемберлен.
Тим часом Джорджеві таки вдалося вимкнути двигуна. Він хвацько вистрибнув з кабіни і підбіг до перевернутого авта. У його рухах вчувалась упевненість і сила – отак візьме й самотуж поставить на колеса. Щось на кшталт цього він і намірявся зробити, доки пан депутат не відмовив:
„Ні, ні, гадаю, це зайве. Це може зашкодити містерові Грегу, understood? Краще допоможіть мені витягти містера Грега.”
„Did you make a call?”, мимохідь запитав американець, заступаючи пана депутата в підтримці авта.
„Call? Ні, в нас немає телефона. We haven’t got a phone.”
Джордж, підтримуючи могутніми плечима „Запорожець”, однією рукою розстібнув складну кишеню на шортах, витягнув звідти малесенький клапоть металу й розкрив його. То був телефон. Чемберленове око аж зблиснуло.
„Take it.”
„Я дзвоню!”, схвильовано повідомив пан депутат, набираючи номер наманікюреними пальцями. „Дякую, друже, Джордже!”
Тим часом американець обережно поставив авто, нахилився і став витягати діда. Він кряхкав і лаявся, щось казав незрозуміле, але в такій ситуації – рідне для всіх; тут були б зрозумілі й гарлемський сленґ, і співуча мова Фріско. Пан депутат нестямився, як Чемберлена було вже напіввитягнуто. І в цей час шугонув вибух. Злетіла на повтіря депутатська „Ауді”. Над головами принишклих до ґрунту свідків свиснуло щось велике – мабуть, дверцята. Кількахвилинно вони полежали. Потім стали оглядатися. З правого боку вони побачили два багаття – палали „Ауді” й комбайн, який американець поставив зовсім поряд з депутатською машиною. Янкі плюнув, щось рикнув своє і знову взявся до діда.
За п’ятнадцять хвилин приїхала „швидка”, ще за дві – даїшники та міліціянти. Пан депутат, американець і Чемберлен сиідли на травичці й пили потрошку коньяк, який пан депутат завжди носив у внутрішній кишені піджака.
Коли Чемберлена взяли на ноші, він несподівано заплакав. У нього не було серйозних ушкоджень, та щось змінилося всередині. Навпроти нош стояли двоє замурзаних, розпатланих чоловіків, які щасливо посміхалися і щиро переймалися його болем.
„Гей, янкі, ходи-но сюди”, змахнув ослаблою рукою Чемберлен.
Джордж, широко всміхаючись, крокнув до нього.
„Ти це, чуєш, заходь, га? Той його коньяк”, він кивнув у бік пана депутата, „гидота. А от наша горілочка... І, взагалі, спасибі...”
Джордж, трохи подумавши, зняв з голови смугастого кашкета і вклав дідові в руку.
„Take. It’s a gift. For you.”
„Це подарунок...”, переклав пан депутат.
Шосе пашіло швидкістю емоцій.
