Із вогню, та в полум’я
На обід був суп харчо і печінка з гречкою. Правильна така печінка, зі смачною підливкою. Дениско навіть хлібом її вимакав. І компот в емальованих кружках. Вони з Сергійком не стали пити компот одразу у кают-компанії, а подякували кухареві через віконце і поважно вийшли з кружками на палубу й прилаштували їх на якомусь металевому ящику поблизу курилки. Чесно кажучи, змавпували зі стернових-мотористів, які робили так щовечора, не усвідомлюючи, що хлопці виносили в кружках гарячий чай, щоб трохи прохолов. Ну і закурювали під цю справу й травили свої матроські байки під чайок. Красота. А компот – що йому станеться? Компот треба пити в салоні і підливати з чайника.
Але сидіти в курилці на палубі було добре й без курива. Сидиш собі, а повз борт пропливають якісь буї з якимись номерами, вже геть не річкові, високі, конусом, з якимись фігурами на вістрі, що позначали вже не бровки вузького канала, а вісь фарватера.
- Латеральна система, - поважно прокоментував Дениско.
- Чого-чого? – не зрозумів Сергійко.
- Ну буї бувають кардинальної і латеральної систем. Кардинальні огороджують небезпеку з усіх боків, а латеральні вказують рекомендований шлях. Мені Євген Олексійович все пояснив.
- Денису більше компоту не наливати, - засміявся Сергійко.
Битися було не варто, але образитися вже було можна. Але тут Сергій схопив його за рукав і показав кудись ліворуч:
- Диви-диви, а це що за хатинка на курячих ніжках?
Просто посеред води, дійсно як хатинка на ніжках, чи – на одній ніжці, як чапля, стирчала якась будівля: бетонний балкончик, якийсь сайчик, башточка. Від цього будиночку на курячих ніжках шлях, позначений буями, розгалужувався: потягнулася ще одна стежка праворуч від їхнього курсу.
- Маяк? – спитав Сергійко. – Там що, живе хтось?
- Створ, - авторитетно заявив Дениско. – Автоматичний.
- Що ще за створ? – не зрозумів Сергійко.
- Треба менше спати, - відповів Дениско. - Мені Борис Павлович вранці на карті показував. Ось цей фарватер – на Миколаїв, а цей – на Очаків.
- Так ти вже лоцманом можеш працювати, сусанін! Всі дороги вивчив! Пора переселятися до лоцманської каюти, - намагався за іронією приховати своє роздратування Сергій: все-то цьому Денису вже добрі люди порозказували, готовий капітан.
І тут загуло. Ревун. Хрипкий і противний. Три довгих сигнали, отих, що Денис колись вичитав на переборці в стерновій рубці. Загальносуднова тривога.
- Тривога! – підірвався на ноги Сергій. – Мерщій за рятувальними жилетами до каюти! Місце збору – кают-компанія!
- Та облиш! Тривога навчальна. Вчора старпом обіцяв провести... – і знову виходило, що Денис у курсі всіх суднових справ, а Сергій не при ділах.
- Ну й сиди тут дундуком, - махнув на нього рукою Сергій і стрімголов побіг до надбудови.
- Ну чого ж – сиди. Піду, звісно, але як поважна людина, без паніки, - сказав Дениско вже Меггі, бо Сергія вже і слід прохолов, а договорити з кимось треба. Сказав, забрав і забуту Сергієм кружку і розвальцем попрямував до надбудови. Броньовані двері з палуби захлипнулися прямісінько йому перед носом. Що характерно, тренована Меггі, яка всю дорогу ганяла довкола нього кругами, як вівчарка навколо барана, всередину вскочити в останній момент якраз встигла. А двері тепер не відчинялися, як він не навалювався на задрайку. Денис згадав, що в перший же день на судні його спеціально інструктували не затримуватися в цих дверях, бо воні підважені тугою пружиною і автоматично захлипуються по команді з містка. Може покалічити, якщо підвернешся. Денис збіг трапом у галерею, але тамтешні двері теж вже було зачинено. І теж наглухо. Ну так, казали ж, що з містка, централізовано, усі двері... А біс його знав, що таке оте «централізовано».
- Відкрийте, - став він стукати в ілюмінатор якоїсь каюти. І якийсь стерновий-моторист навіть його побачив, і підмигнув, і помахав рукою, але замість допомогти – опустив перед ним броняшку ілюмінатора. Денис біг вздовж галереї до наступного ілюмінатора, і цей же матрос вже в іншій каюті знову махав йому рукою і зачиняв броняшку. Ілюмінатори по лівому борту швидко скінчилися.
- Куди ж його тепер бігти? – розмірковував Дениско. Можна через крило на місток, але ж там зараз усе начальство. Вставлять фітиль. Можна на корму в машину, але механіки цього не люблять. До форпіка, під малярку і там відсидітися. Ніхто і не помітить, що його нема. А то ж підуть чесати язиками та кпинити, цим морякам тільки дай привід.
Отож він розвернувся й побіг галереєю на ніс судна, саме туди, де боцман Каримов колись проводив виховну роботу з Богданчиком. І вже коли добіг і сховався, раптом подумав:
- А що як тривога не навчальна? Могло ж таке бути.
- Закінчити герметизацію зовнішнього контура, старшим груп доповісти на місток! – пролунало з динаміка на носовій щоглі. Ось як те називалося – герметизація.
- Пожежна тривога! Загоряння в районі форпіка! Аварійній партії провести розвідку осередку пожежі!
- Ой, що ж це робиться? – подумав Денис. – Це ж я у цьому осередку на районі!
Він потягнув носом повітря і відчув... запах диму. А потім побачив і сам дим! Густий! Чорний! Клубами!
- Горимо! – хотілося йому закричати, але хто почує?
Денис вчасно згадав, що сидить на ящику з пожежним піском, але що далі? Чим той пісок черпати він абсолютно не уявляв, відкрив, подивився на кружки, які все ще тримав у руці, і заходився зачерпувати ними пісок, ще б і води у рота набрав би, якби мав. А дим все прибував і прибував. Денис закашлявся.
Аж тут набігла ціла купа слоників у протигазах та захисних костюмах з баграми, топорами й іншим пожежним реманентом, заляпали Дениса з ніг до голови піною з вогнегасника, доповіли по рації на місток, що є постраждалі, насильно поклали Дениса на носилки, і все ще не знімаючи своїх слонячих одностроїв, потягли до надбудови. Верхньою палубою інша партія, вже не слоники, а порядні матроси в касках і рятувальних жилектах, тягнули пожежний рукав на бак, і мабуть щоб зробити Денисові приємне, відкрили вентиль на брандспойнті саме тоді, коли ноші з Денисом проносили повз них.
- Ого напор! – не втримався від захвату Денис, бо лежав горілиць і бачив, що фонтан піднявся вище щогли. Але потім усі ті бризки полетіли донизу...
- Ну хоч не в піні тепер, - мужньо вирішив мокрий, як хлющ, Денис. А ноші вже заносили до кают-компанії, на столі якої було розгорнуто імпровізований лазарет. На іншому столі кухар Шурик у білій курточці й ковпаку акуратно розклав увесь хірургічний інструмент і саме виніс з камбузу каструлю з окропом. Ну хоч цей без протигазу!
- Тримайся, малий, - співчутливо сказав йому кухар Шурик, обережно зняв з носилок і переклав на стіл.
- Може, обійдеться без ампутації.
- Яка ампутація! – заволав Дениско.
Але тут знову пролунали отих три довгих дзвінки тривоги і голос капітана оголосив по трансляції:
- Пожежу ліквідовано! Відбій тривоги!
- Ну ні, що я, дарма розкладався? – прикро вразився кухар Шурик. – Асистенте, закоти свою тільняшку, бо запачкаю! – і спересердя поставив Дениску на пузі хрест зеленькою.
Слоники нарешті зняли свої протигази і виявилися третім помічником Євгеном Олексійовичем і електромеханіком Дмитровичем.
- Ну ти бачив, який кадет! Пісок в кружку і вперед! – похвалив Дмитрович.
- Тільки от як він в самому осередку пожежі опинився? – спитав Євген Олексійович. – Мабуть, щось таке знав, підслухав план навчань вранці.
- Так це були навчання?! – ледь не вигукнув Дениско. – А що ж тоді так горіло?
- Димова шашка. Сам підкладав, - задоволено сказав Євген Олексійович. – Знатно диміло, правда?
Ну, на розборі тривоги, через годину, зі старпомом зовсім інша розмова була.
Ось воно море
А колись він звався островом Морської батареї. Красиво. А зараз – острів Первомайський. Тьху ти, ну ти. Жодної романтики. Цих першотравневих міст та селищ по всій країні сотні поназивали. Але в якому ще з них, крім Очакова, була своя морська батарея на острові просто на вході в Бугсько-Дніпровський лиман, яка тримала той лиман на замку?
У Кримську війну, ту саму, розпочату Нахімовим в Синопі, форт на острові витримав багатогодинну артилерійську дуель з англійською ескадрою, а таки не пустив ворогів у внутрішні води. Тоді англійці вперше використали броненосну батарею, ще несамоходну, але вже зашиту в листи броні посудину, яку тягнув на буксирі колісний пароплав. Ядра відскакували від похилої броні, як горох, тож ситуація виявилася патовою, а дуель безрезультатною: могутні стіни форту англійським ядрам теж не по зубах виявилися.
А головне – фарватер під цим строжовим островом виробляє такі колінця, наче навмисне примушує ворожий корабель підставлятися з усіх боків. Муха не проскочить.
В революцію 1905 року, в казематі батареї чекав на суд і вирок після свого невдалого повстання на крейсері «Очаків» лейтенант Шмідт. Судити його чомусь вирішили саме в місті, на честь якого було названо бунтівний крейсер, попри те, що повстання відбулося в Північній бухті Севастополя. А стратили на сусідньому острові Березань. Але Березань вже не в лимані, а в морі.
Скільки ж це разів автор цієї геть вигаданої історії геть насправді проходив тими викобелистими колінами фарватера повз той Первомайський острів? Не порахувати вже. Може з сотню, а може й більше. І з закритими очима вже, здавалось би, міг би всю цю красу описати. Вже наприкінці канал підходить під саму Кінбурнську косу, - піщану, вузьку, довгу,- яка і відділяє лиман від моря. І за косою вже видно, як вирують і піняться хвилі, розбиваючись об її піщаний пляж, і чутно вже гул прибою, а судно суне ще по спокійній воді, з лиманського боку. Коса все вужчає і вужчає, хвилі подекуди вже, як слід постаравшися, через неї перестрибують, зелений маяк стоїть не на самому її кінці, бо змило б хвилею. Далі бовваніють іржаві скелети кількох кораблів, які цього не знали, і вночі правили просто на Кінбурнський маяк, намагаючись вскочити в лиман, щоб сховатися від шторму, а вискочили просто на пісок. По іржавих кістяках тих суден і по вузькій, як лезо, косі поважно прогулюються банькаті чайки. І ось коса обривається просто в зеленкувату глибину, але ще відсвічує жовтим піском десь там, під водою. Перша довга хвиля одразу підхватує судно на спину, шипить під бортом, обдає піною палубу, а судно перевалює через перший гребінь, кланяється старим знайомим хвилям, дзеленчить десь на камбузі посуд, який забули закріпити в гніздах, хвиля прокочуються за корму, але їй на підмогу суне вже наступна. І так тепер буде завжди, на довгі місяці рейсу. Тепер тільки поспівай рахувати лобом переборки на хитавиці, якщо ловитимеш ґав.
Ось воно, море. Ось вона, воля. Позаду тісні фарватери, низькі мости, береги, буї, все що обмежує і тисне – пливи куди хочеш. Хвиляста синь від краю до краю, окреслена лише горизонтом. Звідси починаються усі морські шляхи, та хоч довкола світу.
Так, мої герої щось задовго до моря добиралися, але встигли трохи оморячитися, придивитися, що на судні до чого, кілька раз ледь не потопити славний пароплав «Таврія», напитися чаю на клотику, наточити лапи якоря напильником і ще дечому з нелегкої моряцької роботи навчитися у спокійній домашній обстановці. Подивимось, чи не слабкі вони на морську хворобу. Чи писатимуть їм потім у характеристиках оте казенне «морські якості відмінні», яке означає, що хитавиці й шторми цьому морякові, як з гуся вода, йому своє робить, скільки б там синоптики не нарахували вітрові балів, а хвилям дециметрів.
Але це вже в другій частині книжки. Мені так здається, що в ній вже буде менше від Статуту служби на суднах морського флоту, зате більше від Лоції Чорного моря. Воно й зрозуміло. Наша «Таврія» щойно взяла курс на порт Ереглі. На Туреччину! Йохохо!
