Одного дня життя всіх нас ставить перед вибором, що важливіше: «правда» чи «чисте сумління». І це не залежить від того сильний ти чи слабий, добрий чи злий. Правда і сумління в кожного свої. І в кожної конкретної людини вони мають свою ціну. Питання лише в готовності платити
У двері подзвонили. Олег відчинив одразу бо знав - це Вовка, хлопці домовились сьогодні піти гуляти. Вони познайомилися десь тиждень тому і вже встигли по справжньому потоваришувати. Вісімнадцяти річний юнак радів тому, що нарешті знайшов друга з яким можна потусити та попити пива.
- О привіт, Вован - радісно вигукнув Олег і додав. – зараз я тільки куртку вхоплю.
- Та почекай. – відповів той – можеш мені води налити, бо пити хочеться.
- Тю, не питання - кивнув Олег, та побігши до кухні запитав. - тобі якої? Газованої чи звичайної?
- З бульбашками, - відповів хлопець зайшовши до квартири та поставивши простий целофановий пакет біля стіни.
- Ось тримай. – промовив Олег повернувшись с кухні.
- Дякую, - гість зробив пару ковтків, та змовницьки поглянувши на Сергія промовив – ти презервативи узяв?
- Ні… - тихенько відповів юнак.
Максим розчаровано зітхнув.
- Ну ти даєш. Ми на дискотеку зібрались, чи як?
- А… - зашарівся Олег і побіг кудись до кімнати - ну звісно.
Поки хлопця не було Вова швидко дістав з карману шприц і виприснув його вміст до чашки. Після чого сам шприц кинув до пакету.
- Ну, пішли?, - збуджено промовив Олег повернувшись зі своєї кімнати.
- Слухай можеш спробувати воду… - серйозно запитав Вова, - якась вона дивна на смак.
- Ану, - Олег взяв чашку в руки та відпив трішки. Смак був дивний і не приємний. – не знаю. Може чашку погано вимив. Зараз нової принесу.
- Та ладно вже, пішли, - відмахнувся Вова.
Олег швиденько виплеснув вміст чашки в мийку та накинув куртку на плечі. Вова тим часом викликав ліфт. Коли Олег вийшов ліфт ще кудись їхав.
- Отже ш розкаталися. – пробуркотів Вова.
- Нічого скоро буде. – відповів Олег замикаючи двері тамбуру.
- От дідько, - ляснув себе по лобі Вовка, - забув в тебе дома пакунок.
- То може хай валяється, - знизав плечима хлопець, - потім забереш.
На мить здалося, що Вова якось налякано смикнувся, і швидко випалив:
- Ні, ні, ні. То мені треба по дорозі до бабусі закинути.
- Гаразд зараз винесу.
- Дякую, - кивнув Вовка.
Олег швидко відчинив двері, схопив пакет та поквапився назад, бо чув, що ліфт вже приїхав. Але вискочивши за двері побачив, що поряд з Вовкою стоять двоє міцно складених чоловіків. Один рішуче ступнув до отетерівшого Олега, показав якусь ксиву. Та представився:
- Лейтенант Скворцов, отдел по борьбе с нєзаконним распостранєнієм наркотіков. Что в пакєтє?
- Не знаю - похитав головою Олег.
- Откривай. – жорстко наказав Скворцов.
Не розуміючи що відбувається Олег відкрив пакет. Міліціонер зазирнув туди та протягнув:
- Таак. Будем оформлять протокол.
Олег, весь тремтячи з переляку, глянув у пакет і побачив там кілька шприців, якийсь пакуночок та пару «таблеток» сухого пального.
***
Остап сидів у кріслі та намагався впорядкувати дихання. Контролювати свою агресивність ставало дедалі важче, а знайти роботу краще від охоронця у нічному клубі поки не вдалося. Та і кому потрібен кремезний чоловік без минулого та родичів у великому місті? Багато кому. Але від братків Остап намагався триматись подалі. Не залежно від того працюють вони на державу чи представлять «приватні структури». Був ще один варіант – але ще питання, що гірше.
Не розплющуючи очей чоловік зітхнув. Він не знав скільки ще зможе протриматись. Свого часу, його попереджали, що так буде. Та тоді це було за для справи, заради ідеалів та вищої мети. Дурень. Себе занапастив і справі не допоміг. Тепер він просто стомлений звір за яким невпинно полюють. Наразі він зумів відірватися від погоні, та чи надовго?
За мить до того як у двері подзвонили Остап встав та пішов відчиняти. Звіриним чуттям він зрозумів - сталось щось погане. Але цього разу прийшли не по його душу. Коли він відкрив двері красива заплакана жінка здригнулася. Це була Марина, сусідка з верху, самотня мати якій Остап час від часу допомагав. Важке життя виснажило її та не змогло стрети простої краси матері та дружини. За три місяці які Отап знімає тут квартиру вони стигли не погано потоваришувати. Навіть з Олегом, її сином, чоловік зумів порозумітися. Жінка раділа - нарешті знайшовся зрілий чоловік що може допомогти з дитиною. Остапу подобалася Маріна, але зробити наступний крок він не наважувався. Боявся. Себе.
І от вона, уся в сльозах, стоїть на порозі його квартири.
- Заходь, - промовив чоловік, - щось з Олегом?
Жінка лише кивнула і пішла слід за Остапом до квартири. Не питаючи нічого зайвого чоловік одягнув куртку та почав взуватись.
- Розповідай, - не піднімаючи голови запитав Остап, - побив хтось?
- Ні. - рішуче захитала головою жінка. – гірше.
На мить чоловік застиг. Почувши її голос Остап збагнув як сильно стис горло Марині відчай безвихідного становища. Крижане бездонне провалля вже готове поглинути свою жертву з головою. Такий самий відчай він побачив багато років тому, коли замість побратима на зустріч прибігла його мати. Жінка проклинала все і вся та благала допомогти. І серце юнака не втримало. Саме тоді він погодився.
Остап піднявся взяв жінку за плечі і запитав, чітко промовляючи кожен склад:
- Так, дивись на мене і розповідай, що сталося?
Марина схлипнула.
– Мені більше нема до кого піти. …А тобі… а ти… - жінка готова була метатись як звір у клітці, та нарешті наважившись швидко випалила. – Мені потрібно три тисячі доларів. – і вибачаючись додала - Але ти не хвилюйся я віддам. Чесно-чесно.
Вона підняла заплакані очі і зустрілась зі спокійним поглядом таких теплих та спокійних очей Остапа.
- Розказуй навіщо? – якомога лагідніше запитав чоловік. – може якось ще зарадити зможу.
Збиваючись та давлячись слізьми Марина переказала як їй зателефонував слідчий. Як викликав на допит. Як розказав що загрожує її сину і як можна розв’язати це «ускладнення». Протягом усієї розповіді Остап відганяв слизьких примар спогадів та втримати звірину лють, що мимоволі закипала всередині. Він стис кулаки аби не було видно як нігті перетворюються на пазурі, і намагався не сильно напружувати губи аби не видати те як сильно збільшилися ікла. Єство Остапа прагнуло розірвати тих покидьків на шмаття. Але чим це зарадить? Тим часом Марина закінчила свою розповідь і Остап опустив голову.
- Грошей в мене нема…
Марина здригнулася і голосно заревівши сповзла по стіні. Остап стис кулаки так що пазурі уп’ялися у долоні. Він хотів допомогти дуже хотів, але не міг. Тих чотирьох жалюгідних сірих папірців з портретом людини, що ніколи не була американським президентом, точно не вистачить. Хазяїн бару грошей не позичить. Зрештою Остап йому ніхто. Братки теж не дадуть нічого не перед. Лишався останній варіант. Філін обіцяв гарно платити, і такий спеціаліст як Остап потрібен йому терміново. Але мати з такими істотами справи… Це точно себе занапастити. З іншого боку, що він втрачає? А хлопцю все життя поламають. Глибоко зітхнувши Остап поліз у кишеню за молільником та промовив:
- Але я знаю де їх узяти. – Марина підняла на чоловіка погляд в якому змішалися мольба та надія, а Остап запитав дістаючи візитку з заднього карману джинсів. – де його тримають?
***
Гарна, коротко стрижена дівчина вдягнена лише у сутінки кімнати докладала усіх своїх жіночих сил аби бути лагідною та милою з хрякоподібною людиною у чорній рясі. У мерехтливому світлі свічок вона виглядала майже не винною. Та всеодно спостерігача аж пересмикнуло від огиди. Здавалося б він бачив за своє життя вже вдосталь таких от кімнат аби не зважати. Та все ж якийсь хробачок точив серце. З іншого боку людям притаманний страх смерті і вони намагаються влаштуватись в житті якомога комфортніше. Та і банальні радості плоті притаманні усім живим істотам. Але спостерігач ніколи не міг збагнути лицемірства. Страх можна зрозуміти, зі зрадою зміритись, підступність очікувати, а ненависть прийняти як факт. Але лицемірства він ані зрозуміти ані прийняти не міг. Це відчуття спостерігач зневажав усім своїм серцем. Навіть більше ніж найстрашніший з усіх смертних гріхів – страх.
- Ну чего ждеш? – слащавим голосом протягнув хряк в людські подобі.
- Отче, - дівчина доволі вправно зобразила сором’язливість, - может не стоит так часто здаватися на волю плоти. Грех всетаки.
- Сучка, - товстелезна долоня дала такого ляпаса дівчині, що та впала на ліжко, - замолкни и займись, делом. У меня за…
Закінчити він не встиг. Вікно келії різко відкрилось і на підвіконня ступив стрункий юнак у чорному італійському костюмі, і довгому кардігані.
- Доброго вечора.
Дівчина зойкнула і поквапилась загорнутися у ковдру. Мармиза священика пішла червоними плямами від гніву, але прокльони штовхалися у нього в горлянці не даючи одне одному вирватись на зовні. Юнак тим часом спустився з підвіконня на дорогий персидський килим.
- Усього сорок два дюйми, - здивовано вигнув брову гість, поглянувши на плазмовий телевізор - а не малувато для кімнати відпочинку поважного духовенства?
- Слиш чорт, ти ваще хто такой? – нарешті видихнув священик очі якого палали ненавистю. – ти вообще знаєш кто я такой!?
- Здогадуюсь, - промови гість знімаючи перчатки.
- Красава, - промовив священик, згадавши за ким сила. – ти за РПЦ слишал? Так вот я под ними. Ща мигом браков донецьких подгоним, пацани по понятиям вопрос разрулят.
Очі гостя небезпечно звузилися. Наступної миті долоня сталевими лещатами стисла жирне горло.
- А ти певен, що мені це цікаво. – в обличчя священику просичав порушник спокою.
Але подих священика перехопило не від мертвої хватки крижаної долоні. І від того, що він побачив. Очі незнайомця палали криваво червоними райдужками з вертикальними розрізами зіниці, а білосніжну злу посмішку прикрашали гострющі ікла. Священик намагався хапнути побільше повітря, але не міг. Його серце калаталося в грудях і в так йому теліпалися коротенькі товсті ніжки. Посміхнувшись вампір відштовхнувся від підлоги і підлетів разом зі своєю жертвою метра на півтора.
Монашка нарешті оговталася від шоку і готова була підняти лемент. Та гість поглянув на неї і приклав вказівний палець вільної руки до губ. І очі дівчини широко розкрилися. Вона почала хапати повітря широко розкритим ротом і намагатись гукнути що сили. Та з горла виривався лише тихий хрип наче хтось обірвав усі зв’язки. Вона вхопила себе за горло і стала борсатись у істериці. А вампір повернув голову до священика і промовив:
- Ви отче, займаєтесь, - гість ніби замислився добираючи слова, - так би мовити, делікатними справами місцевих ієрархів. Отже маю до вас кілька запитань. І гадаю ви хочете відповісти на них.
Священик кивнув. І вампір опустившись на підлогу відпустив монаха. Товстелезне тіло важко грюконулося о підлогу і почало гучно сапати повітря. Вампір відвернувся аби ще помилуватися розкішним убрання келії. Коштовні речі він любив. Але потягу до кричущої розкоші не розумів. Краса має бути елегантна і стримана, а надмірок кричущих коштовносте більше притаманні блазням, не королям.
- Отже, - промовив вампір готуючись поставити перше з низки запитань.
- Отче наш єже сі на небесі – прекрасно поставленим баритоном на розпів почав священик.
Вампір здивовано підняв брову та повернувся.
- Облиш це – стомлено зітхнув вурдалака, - ти ж навіть не віриш що спрацює. – І, уважніше придивившись до знаряддя віри, додав – не знав що Карден робить православні хрести. Та добродію ти так захопився брюліками, що навіть освятити цю іграшку забувсь. Ай-я-я-яй.
Вампір підійшов до священика. Повільно, не звертаючи уваги на слова молитви, однією рукою закрив товстуну рота, іншу поклав на пальці, що судомно стискали золоте, декороване коштовним камінням, розп’яття. Поглянувши у розширені від переляку очі жертви монстр сповна насолодився первинним страхом та відчаєм безсилого здобича. Монах готовий був ось-ось розридатися і впасти на коліна благаючи про милосердя. Але вампіри не знають такого почуття. Одним натиском вурдалак зламав пальці людині. Усі. Просто розчавивши їх. Та міцніше стис священика не даючи йому вирватися чи закричати. Коли той перестав борсатись вампір прошепотів пряму у вухо:
- Мені вже набридло. Тож я почну ставити запитання, а ти почнеш відповідати. Коротко та по суті.
***
- От і добре. – кивнув вампір шматком ряси стираючи кров з долоней. – радий, що так швидко змогли знайти спільну мову. На цьому мушу відкланятись.
Священик полегшено видихнув намагаючись не ворушити руками зайвий раз.
- Хоча, - замислено промовив вампір, дивлячись на позолочену люстру - ні, є ще одне питання.
Монах сіпнувся та навіть перелякатися не встиг як потвора блискавично опинився поряд і легко, наче суху гілку, звернув товстелезну шию. Огрядне тіло гупнулось о підлогу, а вампір перевів погляд на дівчину. Монашка вже не намагалася закричати, лише забившись у куток тихо рюмсала загорнувшись у ковдру. Зустрівшись поглядом з кривавими очима монстра дівчинка завмерла і проковтнула сльози. Вона намагалася не дихати і не дивитись на лютого хижака, що стояв від неї усього у трьох метрах.
- Що ж з тобою робити, дорогенька, - видихнув їй в обличчя вампір, що раптом опинився зовсім поряд.
Дівчина втиснулась в стіну і почала перелякано шукати чим можна боронитись. Вампір лише зітхнув та похитав головою.
- Розумієш, - повчально і майже лагідно почав монстр. – магія у цьому світі має гейсову механіку. Тобто ти чимось офіруєш аби отримати силу, або маєш себе в чомусь обмежити. У твоєму випадку це целібат. Давно ти про нього згадувала? – вампір зло посміхнувся думкам жертви, - Так, обожнюю цей момент. Розумієш сповідь та епітім’я це відмазки для людей. Хіба матір-настоятельниця про це не сказала? Шкода, шкода. Гейсам та обітницям, які ви на себе берете, пофіг на сповіді. Так ваш Бог пробачає і ти могла потрапити до, вашого, раю. От тільки за порушення правил сили не дають. – вампір цокнув язиком, і дівчина здригнулася побачивши ікла звіра у всій красі, - Тут вже доведеться потерпіти.
Вампір ще раз посміхнувся. Монашка згадала ще щось і німе питання постало на її обличчі. Від напруження вона почала дихати частіше, а вампір кивнувши її здогаду відповів:
- Так я вампір, вищій між іншим, і не можу зайти до оселі без запрошення. – Вурдалака розвів руками і винувато посміхнувся. – але розумієш, ту така справа… Для монашки на воротах я поважний, богобоязний, бізнесмен, що за триста доларів отримав право на відвідування відповідних келії. Ти ж прекрасно знаєш чим насправді є ваш… заклад. Тож своїх гейсів я не порушую. – Наступному здогаду дівчини вампір стомлено зітхнув. – Ах, дім бога… А ти давно заповіді читала, дорогенька? Церкви вашого патріархату, ваш бог, не відвідує вже дуже давно. Тим більше я католик. Був.
Вампір ще раз зітхнув, поправив печатки, та вставши промовив:
- Отже, - безжальна посмішка щезла з обличчя і льодяний тон пройняв монашку до кісток, - з тобою я награвся, а сьогодні ще справи чекають. І в одній з них ти маєш мені допомогти. Бісеня!
Останнє слово вампір промов як наказ, і за мить, у хмарці диму що огидно тхнув сіркою, з’явився юнак років двадцяти. Вдягнений у драні джинси, шкіряну куртку та високі шкіряні чоботи. Коротко стрижене волосся хлопця мало неприродно червоний колір. Поряд з одягненим у бездоганний строгий костюм вампіром він виглядав особливо дико.
- Кликали, пане?
Посміхнувся новоприбулий. І ледь не рачки підбіг до монашки та почав її обнюхувати. Обличчя дівчини перекосило від огиди і задушливого запаху сірки. Бісеня гучно втягнув повітря і задоволено видихнув:
- Аххх. Свіженька.
- Вона мені ще потрібна, - холодно наказав вампір, - можеш робити з нею, що хочеш, але залиш живою.
Очі дівчини перелякано розширилися. А Бісеня облизнувся та відповів пану:
- Красно дякую.
- Забирайся, - не повертаючи голови кинув вампір, і додав – заводь машину. Я зараз буду.
- Так пане, - кивнув біс, схопив монашку і щез у хмаринці диму.
Вампір ще раз скинув оком кімнату, і повернувши погляд до розп’яття промовив:
- Не розумію я тебе. – в його голосі можна було почути не прикритий сум – Не розумію у що ти граєш. Я пам’ятаю цей народ під Жовтими Водами. Тоді ми вірили що розчавимо бидло одним поштовхом. Але вони йшли в бій з твоїм ім’ям на устах і перемогли. Поряд з ними стояли справжні монахи, ті що вели та вчили. Такі що я навіть дивитись на них не міг. А нащо ж тобі потрібні ці? – вампір кивнув у бік мертвого священика. – не розумію.
Але розп’ятий мовчав. Як завжди. Вампір заплющив очі і опинився перед машиною.
- Бісеня, - вдаючи не терпіння промови вампір.
- Вже біжу. – відгукнувся водій поспішаючи відкрити задні дверцята перед паном, - нашу гостю я влаштував у багажнику. Їй там все сподобалось.
Вампір гмкнув та сідати не квапився. Довго чекати не довелося. За якусь мить заграв телефон. Не дивлячись на дисплей він натиснув кнопку «підняти слухавку» і підніс апарат до вуха.
- Кажи, Почвара, - доброзичливо промовив вампір, - звісно ми можемо зустрітись. За півтори години у кафе «Парі» на Петровського. Знаєш де це? Мм… он воно як. Гаразд. Тоді за годину біля того ж кафе. Так одразу поїдемо на Центральний Ринок.
Поклавши слухавку вампір перевів погляд на свого слугу та промовив:
- Все чув?
- Так пане. – радісно кивнув панк, та запитав – він погодився?
- Поїхали.
***
На дворі була майже десята година вечора і холодний осінній вітер не додавав комфорту та затишку. І хай у центрі великого міста життя тільки починало вигравати усіма яскравими кольорами ночі, одинока постать, була не досяжна для виру подій. Остап байдуже спостерігав за перехожими, точно знаючи, що відступивши на крок з від межі світла був невидимим для людей на вулиці. Та ніхто його і не шукав. Людям рідко цікаво, що відбувається навколо.
З-за рогу легко, шерхочучи шинами виїхав, чорний BMW. Машина рухалась настільки плавно, що здавалось ніби це змія, що підкрадається до здобичі. Зупинившись прямо навпроти Остапа, на місці яке майже випадково звільнилось пів хвилини тому, водій відкрив передні пасажирські дверцята. Не чекаючи додаткових запрошень чоловік вийшов з химерного захисту тіні і сів до машини.
- Поїхали. – владно наказав Філін з заднього сидіння.
Машина неквапливо рушила, ніч тільки починалася і поки, що все йшло за планом.
- Отже, Почвара, - привітав Остапа вампір, - тобі від мене потрібні гроші?
- Так, Філін, - дивлячись на віддзеркалення дорого костюму у тонованому лобовому склі промовив Остап, - ти казав що я потрібен в якості бійця. Але щось мені підказує що тобі не денний сторож потрібен.
- Правильно, - костюм у віддзеркалені не ворухнувся, коли вампір легенько кивнув, - Маю на меті один проект.
- Таємниці поганий початок співпраці. – похитав головою Почвара, - тим більше якщо збираєшся розраховувати на мою відданість.
- Цуцик, а чине…
- Борек, замовкни. - вампір різко перебив водія., і зітхнувши продовжив - Наш гість правий. Але розкрити карти отак зразу не можу. Не переймайся влаштовувати кінець світу я не збираюся. Скоріше навіть навпаки. Саме тому маю пересвідчитись що можу тобі довіряти.
- Цікаво – Почвара поглянув у вічі вампіра, - а чого б це вурдалак переймався долею світу?
Філін гмикнув та запитав:
- А чого б це вовкулаці перейматися долею простих людей? – вампір гірко посміхнувся якимсь своїм спогадам, - А що тебе дивує? Звісно я вивчав особу які вирішив запропонувати роботу. Правду кажучи, не поділяю твого підходу до справедливості. Влаштовувати хрестовий похід проти можновладців аби захистити бидло…- побачивши реакцію Остапа виправився, - вибач, простих людей. Як на мене це марна справа. Прості люди мають захищати свої інтереси самі. Якщо ж мозку не вистачає це зробити, то ніякий лікар їм вже не допоможе.
- І як могла та бідолашна жінка зарадити свої біді? – зло запитав Остап.
Філін зітхнув. Пояснювати, що він казав не про конкретний випадок, а про загальне ставлення Почвари до життя він не став. Просто поглянув на думки, що більше за все наразі турбували співбесідника та промовив:
- Її проблема не відсутність грошей, а байдужість суспільства. Чи навіть сусідів. Скільки б ти вбивав поганців їх місця займатимуть інші. І так буде до той пори доки люди не усвідомлять, що зло треба карати. Власноруч.
Остап опустив голову. Вампір був правий, до бісової матері правий. Ніщо так не сприяє розвитку хвороби як бездіяльність імунітету.
- Тоді що ти мав на увазі, - повільно запитав Почвара, - коли казав що хочеш врятувати світ? Що рухає тобою?
- Бажання відновити баланс. – знизав плечима вампір, - бо мені не подобається та клоака в яку котиться вся ця планетка. І ще більше не подобається жалюгідне положення мого роду. Бути дрібною прислугою демонів це огидно. – проричав вампір, та заспокоївшись додав, - Але для цього мені потрібна допомога. Я прекрасно усвідомлюю, що світу для існування потрібен баланс. Біленькі ж з червоненькими тільки і шукають приводу розпочати Апокаліпсис. І така перспектива мене аж ніяк не влаштовує. Простим людям гадаю теж нічого приємного вона не несе. – побачивши підходящу ціль Філін наказав Бісеняті, - Борек, зупини тут. – і знову повернувшись до перевертня промовив, - Як бачиш моя ціль теж шляхетна і торкнуться кожного знедоленого на цій планеті. Але робота це складна і не швидкоплинна. Тож в якості оплати я готовий допомагати тобі втілювати мрії. Звісно коли ми матимемо на це вільний час.
Вовкулака закусив губу. Для такого як Філін збрехати не важко. Зрештою не честь та гідність стають запорукою успіху в суспільстві. З іншого боку досягти успіху не маючи вірного друга та поплічника теж нереально.
- Я не знаю, що насправді в тебе на меті. І вона може легко перекреслити всі гарні справи, що я зроблю з твоєю допомогою.
- Резонно, - кивнув вампір, - Але глянь на це з іншого боку. Скільки ти вже вовкулака? Сімдесят років? – Філін похитав головою, - І ти все ще вберігаєш людяність. Це довгий строк. Як для твоєї породи так можливо взагалі рекорд. Але скільки ти ще протримаєшся? Матінка Природа візьме своє. Вона завжди так робить. Одної прекрасної ночі, коли на небі сяятиме повний місяць, ти вже не втримаєш себе. І розум потоне в кривавому мороці. Спочатку ти не будеш цього помічати. Тільки наслідки. Ну там почнеш прокидатись у незнайомих місцях. Чи знайдеш зранку сліди погано прибраної крові у квартирі. Але за кілька років взагалі забудеш як приймати людську подобу.
Остап мовчав. Вампір був правий, Жага вже міцно вхопила його за горло. І з кожним повним місяцем втримати контроль над звіром ставало дедалі складніше. Вже і сире м’ясо не допомагало, лише розжарювало апетит.
- Отже, - промовив вампір, - вибір маєш простий. Або приєднуєшся до мене, і маєш змогу втілювати в реальність свою справедливість. Або продовжуєш безсило стискати кулаки і чекати доки Природа візьме своє, і ти розірвеш на шматки так милу тобі родинку. Обирай.
Вампір розвів руками, а Почвара опустив голову. Чекаючи на Філіна він вже встиг все зважити кілька десятків разів. Знав що буде саме так. Та всеодно опинився не готовий постати перед безжальністю фактів. Вовкулака глибоко вдихнув. Зрештою якщо поряд з Філіном буде саме він, а не хтось інший, то зможе зупинити цього монстра. Коли настане час.
- Гаразд, - Рішуче кивнув Остап, - я згоден. Де підписуватись?
- Та ну, - холодно посміхнувся Філін, - я ж не демон. Али ти правий підтвердження мені потрібне. Бачиш отих двох бритих молодиків?
- Так, - відповів Остап знайшовши поглядом двох міцних хлопів у спортивних костюмах.
- Вбий їх. – холодно наказав вампір.
- Що!? – Остап підстрибнув ніби його ужалили, - Ти здурів? Нащо мені їх вбивати?
- Я так наказав, - спокійний і трішки стомлений голос крижаним душем впав на палаючу лють Остапа. – Моя справа складна і вкрай ризикована. Отже я маю знати що, у відповідний момент, ти виконаєш мій наказ. Швидко та чітко.
- Вбиваючи без невинних? – вовкулака важко сопів, його нігті потемнішали та видовжилися, а очі перетворилися на вовчі.
- Так. - впевнено кивнув вампір. - Сьогодні ти вбив пару гопників, що віджимають мобіли в перехожих, а завтра я допоможу тобі вбити депутата який задавив маму з дитиною на трамвайній зупинці. Як на мене більш ніж щедра пропозиція.
Вампір перевів погляд на вовкулаку. Почвара думав дивлячись на свої руки. Колись він вже отримав таку саму пропозицію. Тоді він погодився без вагань і став вовкулаком. Але справі це не допомогло. Тепер повторювати свою ж помилку він не хотів. Але з іншого боку як тоді так і зараз вибору особливого він не мав. І якщо дійсно хотів правди для людей мав за неї заплатити свою ціну.
- Гаразд… - важко видихнув Остап.
- От і добре. – кивнув вампір, і швидко додав - Але, не перекидатись. Вбити просто руками і не залишати по собі слідів. Гадаю з цим проблем не буде?
- Так.
- Після того як все зробиш, – промовив Філін коли вовкулака відкрив двері - повертайся поїдемо по твоїх справах.
Остап мовчки вийшов та відправився виконувати наказ.
- Гадаєш зробить? – запитав Бісеня.
- Ми йому потрібні. – не повертаючи голови промовив Філін, - А ще він вбивця.
- А не надто ми взагалі панькаємось з цим цуциком? – огризнувся Бісеня
- Він найкращій. – холодні рубіни очей Філіна дивилися прямо. – і доки він буде нам у пригоді я буду допомагати йому гратися у Робін Гуда. Зрештою все має свою ціну.
***
На цій центральній вулиці було тихо. Бо не така вона вже і центральна, попри назву. Там вище, за мостом, на пагорбі розгорялося життя. Частіше проносились засоби пересування вартістю з квартиру чи добрий будиночок. А тут було тихо. Трохи далі невеличка черга стомлених перехожих чекала останню маршрутку. Робітники прибирали стільці «макдональдзу», а бездомні собаки шукали поживи у смітті великого ринку. Життя завмирало до наступного ранку. Самотня жінка, що куталася у осінню куртку виглядала особливо вразливо та беззахисно. Коли біля неї зупинилася довга чорна машина, Марина вирішила потроху відійти подалі, шукаючи прихистку у будівлі яку ненавиділа увесь сьогоднішній день.
- Завтра о шостій тридцять. – промовив Філін протягуючи Почварі пачку банкнот.
- Не запізнюйтесь – відповів Остап і вийшов з машини.
- Прекрасно, - відкинувся на сидіння вампір коли двері зачинились, - тепер рушаємо до вівтаря. Час наближається.
- Слухаюсь пане, - відгукнувся Бісеня і вирулив на дорогу знаючи, що скоро і собі отримає ласий шматочок.
Побачивши крокуючи до неї Остапа Марина застигла в очікуванні боячись навіть дихати. Здавалося наче вона зависла над безоднею і тримається лише за тонесеньку хворостину.
- Все гаразд, - Слова Остапа рішучим ривком повернули жінку на тверду землю. - ідемо.
Та розслаблятися було ще дуже рано, оговтавшись Марина вимовила:
- Тоді давай поквапимось. Не хочу тут залишатися жодної зайвої хвилини.
Остап важко крокував слід за жінкою. Вони йшли добре освітленими та майже пустими коридорами піднімаючись в гору, а він згадував як скривавлений та побитий спускався у похмурі підземелля де навіть лампочки під жерстяними абажурами зустрічалися рідко. Тоді і зараз він йшов визволяти тих кого вважав близькими. І тоді як і зараз коридорами та кімнатами лунала москальська промовка слідаків. Але тоді він ніс помсту та справедливість. Криваву та безжальну. А зараз мав грати по правилах. Огидних, мерзенних правилах написаних аби знущатися над чесними людьми та захищати бандитів.
Серце важко загупало у грудях і тілом прокотилася хвиля жару. Остап глибоко вдихнув притамовуючи гнів, ховаючи його якнайдалі у свідомість. Нарешті вони прийшли. Почвара сів скраєчку і намагався не дивитись в очі слідчим. Не звертати уваги на їх вкрадливо лестиві голоси, і не дратуватися їх паскудній грі. Актори з них ніякі, а удавана ввічливість та турбота викликали з пам’яті огидні спогади. Ті слідаки теж були ввічливими та уважними. Але замість китайських костюмів носили зелену форму з синіми галіфе та сині ж кашкети. І сиділи вони не у гарному світлому кабінеті з кондиціонером, а у сиром барлогу де смерділо кров’ю, потом та страхом. На мить Остап заплющив очі згадуючи як розірвав мотузку і глибоко встромив пазурі в обличчя того, що підійшовши запропонувати цигарку. І перш ніж кашкет з зірочкою на червоному обідку встиг впасти долу другий слідак позбувся голови, а Остап виривався в коридор сіючи смерть та біль.
Вовкулака відчувши солоний присмак крові на язику, поквапився вирівняти дихання. І спробував думати про щось відсторонене та пасторальне. Виходило погано. Але він розумів, що інакше не можна. Хай як бажає помсти він має чекати слушної нагоди. Тому наразі все що він міг це гарно запам’ятати обличчя слідчих та їх імена.
Нарешті спектакль закінчився. Остап передав конверт. Марина забрала переляканого сина і всі у трьох пішли на двір. Тільки тепер жінка дозволила собі розплакатись і чоловіки почали її втішати. Міцно обійнявши обох вона стала по черзі дякувати Остапу та Богу за те, що допомогли, не полишили у скрутну годину.
- Ну годі, - тихо промовив Почвара, - все вже позаду. Тепер все буде добре.
- Дякую, дякую, дякую… - без зупину повторювала жінка
- Все позаду. Поїхали додому. - Лагідно вимовив Остап.
Марина налякано здригнулася та підняла погляд на свого рятівника.
- Правда? - запитала жінка згадуючи ту страшну машину на якій приїхав рятівник. Марина боялася, що наразила сусіда на небезпеку. Але які вона мала варіанти?
За дивною іронією долі вона була права хуч навіть не уявляла під чим йому довелося підписатися цього разу. Правду кажучи і сам Остап не уявляв.
- Так, все буде добре. – щиро, та може трішки сумно посміхнувся Остап, -Ходімо. Поки не прохолонули на радостях
***
Полум’я свічок палало рівно освітлюючи німу жертву, міцно прив’язану до вівтаря. Її заплакані очі благали про милосердя, але навіть тіні такого почуття не відбивалося у криваво червоних очах істоти, що рівно та урочисто читала закляття, кидаючи інгредієнти у палаючу чашу. Закінчивши магічну формулу Філін дістав спеціальний кинджал і почав повільно та обережно різати дівчинці судини. Вона хотіла пручалася, але шкіряні ремені не давали нормально вдихнути не те що поворухнутись. Монашка намагалася кричати, але голос так до неї і не повернувся. Нарешті дівчина здалася на волю смерті, бо усвідомила – все що вона може це повільно померти під монотонні звуки закляття.
Філіну треба було аби жертва помирала повільно. Крапля за краплею відаючи своє життя у два бокали богемського скла. Усвідомивши марність опору монашка лише беззвучно схлипувала здригаючись в такт уповільючихся ударів серця. Раптом вона відчула крижаний подих неминучого, що наближався повільними кроками. Серце намагалося битись в такт кроків, але марно. І хоча гість наближався дівчині здавалося, що він віддалявся уводячи за собою її життя. Кров крапала все рідше і рідше. Аж поки остання краплинка не стекла по доріжці прокладеній по зап’ястку. Повільно зібралась на кінчику холодного пальця, ніби прощаючись перед останнім кроком. І нарешті зірвалась долу аби розчинитись у кривавому озері. А дівчинка раптом звільнилась від ланцюгів та холодного тіла. Не одразу збагнув, що відбулося вона спробувала зістрибнути зі столу та тіло її не послухались.
- Вітаю ясновельможного пана Азума, - промовив Філін і схилив голову перед новоприбулим.
- Вітаю, пан Стефан, - сухим листям прошурхотів голос людини у чорному шкіряному плащі. – навіщо ти мене кликав?
- Мій пане, я закінчив підготовку і готовий почати діяти. – спокійно промовив Стефан і рішучій погляд кривавих очей вампіра зустрівся з холодним поглядом блакитних очей Азума. Вампір дістав з під рук дівчини два бокали і протягнувши один гостю додав – прошу пана. Молода, гаряча, з присмаком пристрасті та хтивості.
- Прекрасно. – кивнув Похмурий Жнець. І прийняв бокал – з чого плануєш почати?
- Я наштовхнувся, - вампір відійшов від вівтаря та обіперся о стіл з магічними інгредієнтами, - на кілька згадок у незалежних джерелах, що Його народження таки цілком ймовірно. Чи навіть вже відбулося. Вважаю треба перевірити.
- Дуже добре. – кивнув Азум.
- Також паралельно перевірю вашу гіпотезу с приводу Старих. – Стефан потер підборіддя, - на цей рахунок в мене теж є кілька зачіпок. І ви абсолютно праві, без них нічого не вийде.
- Прекрасно. – проричав лицар Смерті. – Тоді починаємо нашу гру. В першу чергу стережися червоненьких, вони вже про щось здогадуються. Гадаю і білі не забаряться.
- А зелені з сірими? – спокійно запитав Філін.
- Слуги Пані нам не будуть заважати. А зелененькі – Азум знизав плечима, - вони давно не робили ніяких активних кроків. І це мені не подобається. Звісно ви перевірте. Було б гарно якби чутки виправдалися.
- Ясно, - замислено промовив Філін, - тоді буду триматиму вас у курсі подій.
- І я вас, - кивнув Азум, і перевів погляд на дівчину, що померла заради цієї зустрічі – Не можна відпускати цю душу.
- Я подбаю про це, - зло посміхнувся Філін.
- Тоді за наш успіх.
- За наш успіх.
Бокали легенько дзенькнули зустрівшись і двоє, що робили однакову справу для різних королів у такі несхожі часи, сповна насолодилися смаком ще теплого напою. Посміхнувшись лицар смерті розтанув у повітрі, а Філін повернув погляд на душу, що безсило намагалася вирватись з магічного кола.
- Не заздрю я тобі, - зло промовив вампір та гукнув – Бісеня.
За мить у двері увійшов юнак і запитав не зводячи очей з душі.
- Ви кликали пане?
- Вона твоя. – кинув вампір виходячи з кімнати, з бокалом крові в руках. - потім прибереш тут все.
Коли двері закрилися пазуриста лапа Бісеня вхопила душу монашки. Демон облизав губи роздвоєним язиком і прохрипів облизавши:
- Твоя безпорадність триватиме вічно.
Кімната з вівтарем потонула у тумані. А замість неї з’явилася стіна якогось підвалу з прикутою до неї трійкою стражденних душ. Рокована монашка намагалась пручатися та марно. Демон безжально спускав її шкіру пасмами та заганяв крюки у м’ясо. Бідолашна дівчина померла раніше ніж змогла усвідомити, що може говорити. Тепер її мовчазна агонія тільки додавали сил Бісеняті. Вона усе життя боялася бути безпорадною та беззахисною і тепер цей страх стане її всесвітом на цілу вічність, живлячи та посилюючи демона, що заволодів душею.
***
Остапу не треба було довго збиратись. Швидко закинувши нечисленне майно у потерту сумку, вовкулака одягнувся та зробив собі кави. Зібратись з думками було важче. Добре що до ранку було вдосталь часу. Про двох вбитих хлопців він вже забув. Давно звик стирати такі епізоди з пам’яті. Важче було забути тихе життя до якого вже почав звикати. Але шлях обрано і треба рушати. Зрештою так навіть буде краще для Марини та Олега.
Залишивши на столі чашку холодної кави Остап вийшов з квартири. Передавши ключі та гроші вічно відповідальній бабусі з першого поверху. Він кинув конверт з грішми до поштової скриньки Марини. І вийшов на вулицю де вже чекав чорний BMW з сильно тонованими вікнами.
