Зелений ліс навколо станції стоїть стіною, немов теж зібрався захищати її до останнього подиху. Дерева риплять та журливо гойдаються від вітру, який хтозна-звідки й налетів. Він жене над ними величезну чорну кулю, з якої сиплеться радіаційне лахміття і попіл.
На дорозі від Прип’яті до станції – рух без правил. Мчать пожежні й машини швидкої допомоги, їх дуже далеко чути, бо всі з увімкненими сиренами. Це вже не перші, а ті, які викликали по рації. Їх багато, і вони ледве встигають розминатися. Між ними прудко шастають «Жигулі», «Москвичі» і мотоцикли. Іноді машини гальмують і підбирають тих, хто біжить, бо всіх цієї ночі піднято по тривозі. Серед них пробирається і машина директора станції. Він запізнюється, і ніхто не знає, як він нервує, бо був далеко за містом, – сам дідько поплутав у таку хвилину. Поглядає на пожежу й очам своїм не вірить. Зиркає на ходу на годинника, який показує пів на третю. Прикладає його до вуха, може, зламався, але той упевнено відбиває секунди. Та ось і прохідна. Швидкість збавив, автомобіль не їде, а повзе по території, але його все одно трясе, бо він їде по чорних грудках, які не вдається об’їхати. Через відкриті вікна на ходу вдивляється у ті завали, полум’я, яке пішло вже вище вентиляційної труби. Машина спиняється біля адміністративного корпусу. Прямо перед нею задзвеніло скло і посипалося вниз, а з розбитого вікна на першому поверсі, ледве тримаючись на ногах, вийшли дві постаті. Вони чорні, чумазі, ні лиця, ні рук не видно, хитаються, але йдуть. Завиває сирена швидкої і спиняється поряд із ними. Молоденька медсестра і фельдшер тягнуть їх у свою машину, бо побачивши її, вони зовсім знесилились. Тільки вона від’їхала, як через те розбите вікно вискакує ще один чоловік, такий же чумазий, і мов не в собі. Пробіг трохи за швидкою, а потім махнув рукою і повернув назад. Директор упізнає в ньому заступника головного інженера Воробйова.
– Це твоя робота? – несамовито кричить на нього з автомобіля, бо шум і тріск пожежі глушать його голос.
– Чому моя? Є керівник експерименту, є начальник зміни блоку, начальник...– намагається виправдатися.
– Де представник «Донтехенерго»? Параметри цього експерименту нещасного зняв? Хоч би що зараз підказав! – перебиває його.
– Я його послав крутити засувки в машзал, бо все знеструмлено, вручну відкриваємо, а діаметри величезні... Нехай крутить, чого йому без діла ходити?
– Можна було й далі послати, невелика птиця. Реактор цілий? – питає про головне.
– Звичайно.
– Веди до мене всіх начальників, будете доповідати. Рвонули тут на всю область, а може, й на всю Україну! Шкури зараз з вас зніматиму! – кричить, бо вже в істериці.
По битому склу, по графіту і шматках ядерного палива, по радіоактивній воді всі збігаються до нього в кабінет. Там уже закипіла робота – телефонии на столі не замовкають, а то й дзвонять усі одночасно.
– Відключити АТС, бо не тільки Москва знатиме, а й весь Радянський Союз,– кричить директор по одному з них.– Ніякої паніки бути не може! Евакуйовувати нікого не будемо! Радіація в нормі. Викиди технологічні. Так і кажіть,– пояснює першому секретареві райкому партії.
– Головного лікаря, швидко! – наказує комусь уже по іншому.– Ще не приїхав? Скільки, кажете, поступило із станції? П’ятдесят? Ого! Багато... Яка променева? Чи ви всі подуріли там! Як не передзвонить через хвилину, то головним іншого поставлю! Лікарня забита, а він на подушках ніжиться!
– Ага, одразу знайшовся! – кричить в іншу трубку.– Чому не на місці? – питає у того.– Уже одягаєшся? Швидкий який! Підтверджуєш діагноз? Спросоння чи що? Ти розберися спочатку, а потім доповіси. Швидко тільки, бо почнуться зараз дзвінки! Та дивись мені, щоб до Москви не дійшло!
– Доповідай далі, ти ще ні слова не сказав,– звернувся до начальника зміни блоку, який і досі топтався перед його величезним столом.
– Ми все робили правильно, Максиме Миколайовичу. Претензій до персоналу не маю. До моменту натиску кнопки аварійного захисту «АЗ» п’ятого роду оперативний запас реактивності складав вісімнадцять стрижнів. То бак зірвався в реакторному відділенні стодесятикубовий з аварійною водою.
– Твій висновок! – несамовито кричить директор.
– Сталася радіаційна аварія. Не така, як у вісімдесят другому, а набагато гірша. Пожежники гасять, готується до роботи другий аварійний насос, електрики працюють на всіх відмітках, скоро повинні подати струм.
– Кажеш, радіаційна аварія? Який рівень радіації?
– У дозиметриста радіометр показує тисячу мікрорентген за секунду.
– Так це ж небагато,– уже спокійніше говорить Степанов.– Я можу доповісти в Москву, що реактор цілий?
– Так, можете,– впевнено відповідає начальник зміни блоку.
Директор швидко набирає номер телефону, по його руках видно, що дуже нервує, а почувши перший сигнал у трубці, схоплюється з місця.
– Директор з Чорнобиля,– промовляє спокійно.– Так, аварія. Зірвалися баки аварійної води. Все погасимо, через годину все буде в нормі,– доповідає своєму міністрові.– Для чого комісію? Самі впораємось. Що питаєте? Причина? Мабуть, помилки проекту. Толком ще не розібралися. Обіцяю... зробимо своїми силами. Всі працюють. Безліч прикладів справжнього героїзму. Просто безліч, пізніше відмітимо. Мій колектив вистоїть. Чи чисте місто? За попередніми даними підвищення незначне, у межах норми. Реактор цілий. Хмара велика, але є вітер, до ранку рознесе. Слухаю... Слухаю... Добре... Будемо охолоджувати реактор!
– Хто на проводі? – перепитує, схопивши інший телефон.– Начальник штабу цивільної оборони? Де я був? У кабінеті головного інженера. Там теж не відповідали? А з яких пір я повинен вам рапортувати? Яка, кажете, радіація? Скільки наміряли? На двісті п’ятдесят рентген зашкал? Про це дзвонять із Мінська у Москву? Вони зафіксували? Наша хмара туди вже дійшла? – звів брови на самого лоба та вирячив очі. – Яка евакуація?! Про це й мови не може бути! – директор кинув трубку і втупився очима в керівника єксперименту, а потім у заступника головного інженера.
– Ну і бухнули, чорти б вас побрали! – лається як тільки може на спеціалістів, які стоять мовчки.– Відкрити всі засувки! Реактор не розхолоджувати ні на хвилину! – кричить та стукає по столу, а потім витирає піт з чола і знову тягнеться до телефона.– Хочеш чи не хочеш, а ще до вищого начальства дзвонити треба – до завідуючого сектором атомної енергетики ЦК КПРС.
– Я – Степанов, директор Чорнобильської станції. Бувший? Та ні... Бувшої станції, кажете? Не розумію... Так, той самий, що доповідав на двадцять сьомому з’їзді партії. Додаткові кіловати не вийшли... Вам уже доповіли? Так підтверджую... радіація в нормі, справимося своїми силами. Подаємо воду в реактор, охолоджуємо. Доповідати? Звичайно, буду через кожну годину, а треба, то й частіше,– після розмови не сів, а впав на свій стілець, бо говорити з таким високим начальством звик тільки стоячи.– Бувший, каже. Я вже й сам не знаю, чи я бувший, чи нинішній. Мабуть, краще було б, якби був бувший. Лякає він мене... Я вже й так перелякався, далі нікуди.– А ви чого слухаєте? Роти пороззявляли! Воду подавайте! Охолоджуйте! Чи вам вуха позакладало! – зірвався на підлеглих начальників не своїм голосом.
– Головного інженера знайшли? – кричить по телефону на чергову АТС.– Чи ти там спиш на посту? Погано тобі? А кому зараз добре? Свідомість втрачаєш? Слухай, потерпи трохи, не кидай свій пост! Не кидай, прошу тебе. Хто сказав, що подався рибу ловити? Не пам’ятаєш? Шукай тоді далі.
А час іде... На блоці пожежа не стихає. Кожна хвилина тут смертельна. Начальник зміни реакторного відділення бігає поміж завалами, шукає двох операторів. Гукає, але марно. У відповідь чути лише шум пожежі. Він пробирається у темноті далі, часто спотикається і падає, хапаючись руками за шматки палива й графіту. Уламки арматури й гострі осколки бетонних блоків обдирають його тіло. Нелюдський голос виривається через проломи в покрівлі і лунає над завалами: «Валера! Відгукнись! Я врятую тебе!!!...» Це він кричить, бо в цьому повітрі почув запах смерті. В гарячці підняв руки до неба і трясе від горя кулаками, сльози безсилля ллються по обличчю, засмаглому від ядерного загару. У відповідь з нічного неба лише відсвічується вогонь та чути голоси пожежників, які теж приймали в ці хвилини у себе смерть. Нікого не знайшовши, він знову спішить по завалах, по зруйнованому маршево-ліфтовому блоку вгору, перемагаючи ядерну втому. Пробирається до самої реакторної зали, де повинні бути ще два оператори. Цей начальник зміни реакторного відділення не знав, що вони, ошпарені радіоактивним паром, самі покинули гибле місце, зійшли вниз і вже знаходяться в міській лікарні. А зараз він, досвідчений фізик, знесилено опустив руки, бо зрозумів: реактора більше немає, він перетворився на вулкан, який водою не загасити. Охолоджувати також нема ніякого сенсу, бо його нижні комунікації відірвані. «Треба припинити. Треба доповісти начальству»,– свідомість підказувала правильний вихід. А в машзалі у цей час продовжували запускати ще один насос, щоб подавати воду в реактор, бо ніхто ще не усвідомив: це – кінець. Він пояснює, а вони слухати не хочуть, бо в них наказ керівництва. «Треба всіх рятувати... Рятувати живих»,– повторює той на ходу. На нижній відмітці доповідає начальнику зміни четвертого блоку: «Реактор – зруйновано... Його немає... Треба вивести всіх людей... Негайно дайте команду!» – «Реактор цілий, продовжуємо подавати воду для охолодження! Ми все правильно робили. Ти переплутав, то горять конструкції, будівлі... Їх погасять. Йди в медсанчастину, тобі самому погано»,– почув таке у відповідь. Почав знову доводити своє, але марно. Йому вказували на двері, але він не здавався, бо все зрозумів і хотів порятувати ще живих людей. Шкода, що його – досвідченого фізика, який так хотів переконати керівництво, але втратив свідомість, забрала швидка допомога.
Серед завалів блискає і ліхтарик заступника головного інженера Воробйова, того самого, який міг би прислухатися до оперативного персоналу і дати команду про припинення експерименту.
– Індюки! Японські карасі! Прилад вони у каптерці замкнули! Носом тепер міряй! – кричить на дозиметриста.– Тут сам чорт не розбере! – переступає через шматки палива під ногами, заглядаючи до реакторної зали.
– Зашкал! Зашкал! – повідомляє дозиметрист.
– Та викинь ти його к єдреній фєні! Запам’ятай: вибухнув бак аварійної води! Зрозумів? Тут, дійсно, сам чорт не розбере, а він розібрався! Умник!
…Час – пів на п’яту. Знову доповідають. Ледве самі стоять на ногах. Нарешті прибув головний інженер станції. Ті самі слова, ті самі висновки. Все повторюється різними вустами, летить аж до Москви, рапортували Горбачову і всім членам Політбюро. Тепер вже звідти дають вказівки: «Тримайтеся! Подавайте воду, ні в якому разі не розхолоджуйте реактор».
…Уже й світати починає, а навколо реактора, який щосекунти випускає смертельне випромінення, до цих пір крутиться брехня, породжена некомпетентністю або ж страхом перед відповідальністю, аби тільки відсунути ту жахливу мить зізнання. Хто перший скаже? Хто візьме на себе таку сміливість перед людством, перед майбутніми поколіннями? Серед керівництва таких не було.
Головний інженер хапається за голову і панічно скрикує: «Кінець! Кінець!» Питає директора: «Мені що, повіситися?» Знову хапається за голову. Його панічна розгубленість враз змінюється на непохитну впевненість і він завіряє в гарячці: «Впевнений, вистоїмо... Нехай ще один досвідчений фізик усе обстежить. Де Соколов? Підняти якомога скоріше, нехай сюди їде. Всі тут, а він вдома. Хто ж розбереться краще, як не справжні фахівці!» В цю мить він навіть не розумів, що посилає його на півтори тисячі рентген, на вірну смерть, після чого той проживе всього тиждень. А вони не повірять і йому, або не захочуть...
У міській лікарні
З даху машинної зали сповзали один за одним пожежники, їх нудило. Хто не міг іти самостійно, приземлялися поряд із чорними шматками, а то й на них. Ходячі пішли у напрямку медсанчастини першої черги. Довго стукали в замкнені двері, попрямували далі – у медсанчастину другої черги. Тут двері були забиті гвіздком. Хтось їх вибив і дістав бинти та марлю, щоб перев’язати товаришам попечені руки, з яких текла кров, аби тільки протриматися до приїзду швидкої допомоги. У багатьох нутро вивертає, все пливе перед очима, дехто втрачає свідомість.
…Машин швидкої вже багато, поз’їжджалися з усієї округи, але й вони не встигають усіх вивозити. Тепер біля реактора порожньо, лише шланги звисають до самого реактора. З них тече вода, вона, як і раніше не гасить, а створює радіаційну пару, підсилюючи і без того смертельну радіацію. Всі пожежники прип’ятського караулу разом із своїм командиром давно залишили цей пост.
…У міській лікарні світяться майже всі вікна. Надворі тільки почало сіріти. Лікарня забита постраждалими. Вони в коридорі, в палатах, у приймальному відділенні, їх так багато, як на базарі. Хто сидить на стільці, хто лежить на матраці просто на підлозі. Інші стоять, обпершись об стіну. Між ними бігає розгублений медперсонал. Дві медсестрички сидять за столом, пишуть історії хвороби і в кожного розпитують: рік народження, де живе, що болить, де був, з чого почалося, мають на увазі хворобу.
Обличчя постраждалих стомлені, у кого буро-коричневі, у кого сірі, а в декого – майже чорні. Вони всі якісь неземні… Запухлі обличчя, з лопнутих пухирів, мов лахміття, звисає клаптями шкіра, з-під якої з живого м’яса тече кров. Чоловіки сердяться, підганяють сетричок, які все щось пишуть і пишуть... Один із них не витримує – гатить по столу кулаком і вимагає негайно викликати головного лікаря. Декілька чоловіків стоять біля вікна, очі у них блищать, самі вони неприродньо збуджені. У кутку стоїть виварка, над нею по черзі нахиляються ті, у кого блювота вивертає все нутро. Хто не встиг добігти, той блює прямо під ноги. У коридорі і в палатах чути стогін. То стогнуть ті, хто раніше поступили в лікарню, але й досі їм не надали медичної допомоги, вкололи тільки щось заспокійливе з огляду на те, що їхнє збудження – на межі нервового зриву.
Більшість хворих стоять мовчки. Їхні до краю стомлені очі нічого не виражають. Ця ніч їх зігнула, переварила в шаленому котлі й викинула геть. Вони старіють так швидко, що не одразу можуть упізнати знайомого чи колегу. У більшості немає ран, але вони відчувають, що приречені, бо не мають сил навіть для боротьби за власне життя. Ці чоловіки ніби переступили цієї ночі через тридцять чи сорок років свого життя, а тепер стоять у черзі вже за іншим, за потойбічним. Пекло було вночі, про таке у жодній біблії не написано. І самого диявола бачили, він гудів у реакторі, виглядав у шпарину з-під відсунутої кришки і випускав свій дух, який пронизував наскрізь, забираючи за лічені хвилини людське життя.
…На подвір’я міської лікарні знову заїхала машина швидкої допомоги. Сестричка, яка перший раз з’їздила на станцію, змінивши ту, яка втратила свідомість, щось збуджено розповідає іншим. Чергові санітари тягнуть до приймального відділення працівника станції, який ледве переставляє ноги. Позаду дві санітарки підхопили під руки ще одного. Той виривається і співає на весь двір: «Расскинулось море широко и волны бушуют вдали…» Співає, неначе добряче випив. Вони тягнуть мовчки, бо знають, що не п’яний, сьогодні й такі вже були.
На подвір’я на швидкості влітає «Волга» головного лікаря. Ще на ходу стукають дверцята.
– Коліть заспокійливе,– наказує фельдшерові.– Латентний етап променевої,– промовляє, відчиняючи вхідні двері.– Усім видати йодистий калій. Дістати всі запаси й негайно просити Київ, щоб підвезли, бо того що є, не вистачить. Медперсоналу також прийняти пігулки, бо до ранку всі поляжемо.
Чоловіки, похитуючись, хапаються за стіни й дають йому дорогу.
– Хворих переодягати, одежу – в целофанові пакети,– чути знову голос головного лікаря в коридорі.– Всіх міряти РАПом – і в душ! Усіх мити, крім лежачих з відкритими ранами,– додає він, побачивши пошматовані обличчя й руки.– Скільки поступило? Сто один чоловік? Де ж нам їх розмістити? Всіх ходячих виписуйте негайно, з наркологічного відділення піднімайте – і на чотири сторони їх! Реаніматолога кличте! Лікарів з усіх відділень на ноги! Швидко!!!
…У двір лікарні заходять рибалки, їх невеликий гурт, може, вісім чи дев’ять, кроки невпевнені, обличчя засмаглі, неначе ввечері з річки, а не вранці. Половина з них веде свої велосипеди, ці йдуть впевненіше, бо є за що триматися. До рами прив’язані вудки, а на рулях висять целофанові пакети з мальками. Вони ставлять велосипеди під паркан і прямують до приймального покою. Побачивши, що там повно народу, виходять назад.
– Коли стояти, то краще тут, на свіжому повітрі, бо там така задуха і запах блювоти. І що то воно таке? Мене теж так вивертало, думав, що й кишки виплюну. А воно в усіх так. Ви чуєте, хлопці? Не інакше, як радіація,– говорить один із них.
– Яке ж воно тобі свіже це повітря? Уже й ранок, повинна бути свіжість, запах хвої, а воно таке, як і вночі – густе, противне і з якимось присмаком. Оце від нього нудить і голова важка, неначе їх дві, а не одна,– говорить другий.
– Правильно, голова, неначе не одна, а дві, ще й гудуть обидві. І що то воно таке, ваша радіація? Де вона? Все ж як і було? Може, випили щось не те? У мене товариш один був, подобалося йому самому пити, випив вночі щось із пляшки, яку намацав, ледь копита не відкинув,– розказує той, який не рибалив, а спав на березі майже до ранку.
– А що ж там було? – питають хором.
– Ховав від жінки пляшку та й поставив поряд із ядом, яким вона жука колорадського бризкала, добре, що не кріпкий був, а то б на той світ відправила, гадюка така. В лікарні тиждень нутро йому мили, і не пив після того, може, й цілий місяць. Я йому пропоную, а він мені каже: «Вова, ти не розумієш...»
…Двері приймального покою відчиняються, і на подвір’я виходять два чоловіки, чимось дуже схожі на цього Вову. Вони біжать до нього, обнімають, мов рідного.
– Ти з ними прийшов, чи, може, нас провідувати?
– З ними,– зізнається.– Усім стало погано й мені також, вони пішли, і я слідом,– говорить товариш.
– Пішли з нами, бо як ляжеш з ними, то не вийдеш,– так санітарка сказала.– Каже: драпайте, хлопці, поки цілі. Пішли, Вован, дезактивацію тобі проводити будемо. Ми швидше тебе вилікуємо, ніж вони, аби тільки знайти чим.
Вони поспішали вийти з двору лікарні, тягнучи за собою дружка. У двір знову заїхала швидка допомога, не вимкнувши сирену. Хтось уже хапає ноші, і несуть пожежника, його чоботи у смолі аж до півноги, каска лежить на животі, мов у мерця.
…Надворі почало світати. Легкий вітер гуляє по подвір’ю міської лікарні, носиться над містом, над вокзалом, над річкою, розносить смертельне повітря, якого ще не знала земля. Він розганяє чорні хмари, які притрушують усе, перетворюючи його на мертве. Зриває білий цвіт із вишень і несе його за річку. Здавалося, що наступив ранок нового часу й нового виміру. Все пливло за тою хмарою, неначе у нову галактику.
Тривожний ранок
Рано вранці Поліні зателефонував молодий журналіст Микола, над яким їй довелося взяти шефство.
– Чи знаєте, що у нас на Чернігівському напрямку сталося? У мене є інформація: вранці з Києва ще затемно туди їхало багато автобусів, машин і летіли вертольоти.
– Тобі треба було в розвідку йти, а не в редакції працювати. Ну, що там могло статися? – сердиться Поліна.
– Ви мене не розумієте, щось дійсно сталося. Товариш в Іванків на вихідні до батьків поїхав, по телефону розказував: ні світ ні зоря гуркотіли машини на трасі, їхали одна за одною, в основному військові, були і бронетранспортери, танки. Він такий був схвильований, що й мені те передалося. Чи не аварія на атомній станції? А може, на локаторах що? Я їх не бачив, але дещо й про них чув. Там такі поля від них, що люди на зомбі перетворюються. Але що з тими антенами може статися, хоч і нема у світі, кажуть, аналогів. Отже, атомна? Ви мене чуєте, Поліно?
– Чую, чую. Думаю, що нічого страшного. У тебе безмежна фантазія. Спи довше, сили набирайся, вихідний день сьогодні. Можливо, якісь приготування до свят, до параду, а може, навчання. На вулиці так гарно стало – весна повним ходом наступає, дерева зеленіють. Вітер, правда сильний і хмари надув. У цьому році красиві травневі свята будуть.
– А ви казали, що працюватимете сьогодні.
– Я буду на роботі, матеріалу багато незакінченого лишилося, до травневих свят треба все підтягти. Тільки приїду після обіду, бо хочу ще вдома дещо зробити. А ти відпочивай, Миколо. Бери свою дівчину і в гідропарк свіжим повітрям дихати. Нема дівчини, кажеш? Тоді знайомся, не будеш голову дурницями забивати і головний редактор наш спокійно спатиме, бо ти йому кров дуже псуєш. Таке написати! Сховала я твій чорновик, може, колись і дістанемо, а поки що рано.
Через години дві Микола знову зателефонував:
– Із-за бугра радіостанції передають: радіаційний фон у них дуже підвищився. Думають, що це в нас щось сталося, бо вітер з нашої сторони дме. Радіація у них висока, розумієте? Вчора до півночі слухав і сьогодні, але наші так глушать, що майже нічого не чути. Ви новенького нічого не взнали?
– Спала я, Миколо. А ті станції взагалі ніколи не слухаю. Звідки мені знати, що там ті капіталісти наробили? По телевізору передадуть, по радіо, союзні газети напишуть, якщо і правда щось було.
– Товариш мій каже: знову туди багато машин і автобусів їде. Не одна чи дві, а цілі колони. Розумієте? А Стаса із мого випуску на атомну з військовими посилають. Він військовий кореспондент. Його в списки включили, перепустку дали. Розумієте? – говорив Микола майже пошепки, але Поліні цього разу передалася його тривога.
– Ти хоч не записуйся ні в які списки і нікуди не їдь, пошлють, тоді й поїдеш. Дитина, а не журналіст.
– Нічого ви не хочете розуміти. Біда якась! Я з вами порадитися хотів, не дзвонити ж мені до нашого головного редактора. Він, мабуть, хропе, мов ведмідь у барлозі. Я думав ви... А ви... Не чула, не знаю, мабуть...– його голос враз пропав, тепер у трубці чути було лише короткі гудки.
«Правду говорив редактор, нагородив нас Бог молодим спеціалістом»,– подумала Поліна. Вона вкрила свою Оксанку, бо та лежала скрутившись бубликом із холодними ногами, і пішла у свою спальню. Прохолодне повітря, що заходило із відчиненої квартирки, ще навіювало сон. Спати хотілося, але сон більше не йшов, вона знову стояла перед вікном і дивилася, як вітер розгойдував дерева. Пройняла якась невідома тривога і, здалося, що все змінилося, навіть повітря. Сили темряви витіснили той учорашній циклон радості, про який вона щойно згадала, вони перемогли цієї ночі, вона відчула це всім серцем. Між будинками сходило бліде сонце, проглядало між хмарами, і здавалося, що й воно не несло радості.
Задзвонив знову телфон, Поліна схопилася і, взявши слухавку, невдволено сказала:
– Миколо, це знову ти? І що цього разу скажеш?
– Це Сергій, Поліно. А тобі кавалери ні світ ні зоря дзвонять, чи що? Слухай мене уважно. Зараз приїде від мене чоловік, він забере Оксанку і повезе на Кавказ, на море. Розумієш?
– Господи, яке море? Що ти придумав, Сергію? Ти в мене хочеш забрати дитину? У неї школа, іспити на носі, та і взагалі ти не маєш права! Я мати – і вона буде зі мною! Так вирішив суд.
– Послухай, бо я чую, що ти не змінилася, не добавилося й розуму. У Чорнобилі – страшна аварія. Хто зрозумів, той тікає. Дай мені врятувати дитину. Коли буде все нормально, я сам привезу її назад.
– Яка може бути аварія? Ти все вигадав, щоб забрати Оксанку. Як було добре, коли я тебе не чула! Ти приносиш мені одні нещастя.
– Можеш і ти їхати, я тобі все прощу. Якщо не хочеш, то сиди там, сама проситися будеш.
– Де ти є, скажи чесно? На Кубі чи в Ташкенті? – питає у свого колишнього чоловіка.
– Для чого воно тобі? Якщо будеш зі мною жити, все розкажу. Заживем по-новому і не тут, а махнем за кордон назавжди. Коштів у мене вистачить. Вирішуй, Поліно.
– Ні, Сергію, з тобою – нікуди. Тут я буду, у своєму Києві.
– Ну, і дурепа,– його голос пропав, а вона ще стояла деякий час і дивилася на телефон.
Коли прийшла до тями, поклала слухавку й пішла на кухню готувати сніданок. Про Сергія не хотілося навіть думати. Але що сталося? Микола теж про те ж саме щось торочив. Справді, якщо все співставити... На кухню прийшла Оксанка.
– Мамусю, швиденько, я вже запізнююсь. Через п’ятнадцять хвилин мені треба вийти. А хто дзвонив?
– То з роботи. Вмивайся, доню, і до столу.
– Тато дзвонив? Чому ти неправду говориш? Я б теж поговорила, бо скучила за ним.
– Ой, доню, складний він чоловік.
– Тобі складний, а я його люблю. Я ж не винна, що у вас незаладилося.
Їхню розмову перебив наступний дзвінок, на цей раз у двері. Поліна розгубилася, стала перед вхідними дверима, але не відчиняла. Після невеликої перерви дзвінок знову повторився.
– Мамо, ти чого? – спитала здивована донька, витираючи мокре обличчя рушником.
Вона простягла руку до замка.
– Не відчиняй. Я тебе нікуди не пущу,– Поліна у відчаї схопила її.
– Та що з тобою, мамо? – Оксанка рішуче повернула замок, і двері відчинилися.
У квартиру зайшов високий немолодий чоловік у темному строгому костюмі.
– Автомобіль біля під’їзду, давайте якомога швидше. Сергій Кирилович вам дзвонив? Чому ж ви не готові?
– Я її нікуди не пущу,– ледь промовила Поліна.
– А куди їхати будемо? До татка? То я зараз,– зраділа Оксанка і, не дочекавшись відповіді, швидко побігла одягатися.
– Це ви?..– протяжно промовила Поліна, вдивляючись у обличчя чоловіка.– Ви – той самий Віталій Володимирович. Мабуть, не забули: темний провулок, розірване пальто, ви уміло збиваєте мене з ніг, не цілуєте, а кусаєте мої губи. Ще б хвилина – і ви згвалтували молоду дівчину. Який гріх! Правда, про що мова? Ви ж з органів, вам усе дозволено. І все тільки тому, що я не погодилася бути вашим агентом – доносити на інших,– тепер вона не плакала, як тоді, не кричала у відчаї, а сміливо нагадувала про той випадок.– Як ви могли прийти у мій дім? Мій колишній чоловік з вами тепер товаришує, чи, може, ви колеги, одне діло робите?
– Ми з ним давно знайомі і, можна сказати, старі друзі,– процідив той з насмішкою. Але зараз не до цього, часу обмаль. Ти будеш їхати?
– Ні, з вами – нізащо.
– Не дуже гонорися, бо ламали й не таких. Я до тебе ще приїду. Ти й зараз ще нічого,– він до боляю стис її лікоть.– Сергій поганий, то, може, я кращий? Сама не хочеш, то давай дочку.
– Дочку... з тобою? Ні, Оксано, то погані люди, не збирайся нікуди, доню, нехай самі їдуть хоч на край світу! – Поліна голосно крикнула, але він одразу схопив її і рукою затулив рота.
– Цить! І на ви, мені ніхто ще не тикав, я просто нікому не дозволяю. Зрозуміла? А ти давай швидше в машину,– звернувся до Оксанки, яка завагалася, дивлячись на матір.– Батько так наказав, без речей, брати тільки необхідне,– він узяв її за плечі й повів на вихід.
– А тато де? – питала розгублена донька.
– На Кавказі чекає, він матері все сказав по телефону.
– Мамо, правда?
– Так, доню, сказав, що аварія якась сталася, говорив, щоб тікали звідси. Невже таке видумав?
– Для чого б він вигадав?, сама скоро взнаєш,– знову процідив крізь зуби чоловік з органів.
– Мамо, я тобі подзвоню, як тільки приїду, ти тільки не плач! – якось схвильовано говорила Оксанка, але вертатися не збиралася.
– Мамочко, не плач, скажи в школі, що я захворіла! – сказала, заходячи до ліфта.
Поліна побігла за ними, але біля під’їзду, прямо перед нею хряпнули дверцята автомобіля, і він зрушив з місця. За ним помчав і другий. Вона тремтіла, плакала, але не кричала, бо від такого стресу не могла і звуку видавити із свого горла. Та й що комусь до її біди. Всі стали байдужими до чужого горя. Чи хто прийшов би на допомогу. Вона подивилася на свій будинок, на під’їзд. З квартирок пахло супом і смаженою рибою. У школу бігли діти. Усе було, як завжди. Поліна поглянула на похмуре небо, на низькі хмари, які спускалися майже до самих будинків. Не розуміючи, що сталося, вона побрела сходами у свою квартиру шукати телефон того молодого журналіста Миколи, щоб хоч щось дізнатися про ту аварію...
* * *
Ксюша схопилася, не може розібрати спросоння, що її непокоїть. «Мабуть діти розбудили, які кричать у під’їзді, поспішаючи до школи», – вирішила вона. Вони завжди галасливі. Ліфт зайнятий, жикає туди-сюди, а вони, не дочекавшись, побігли вниз. Завжди так – всі спішать в один час. А вона... Вона теж завжди спішить, вибігає з дому рано, бо на роботі в кондитерській треба тісто поставити, щоб підійшло, поки всі посходяться. Сьогодні проспала, вже пів на восьму. Тіло стомлене, неначе після роботи, а не перед початком. Славко, мабуть, уже побіг, тишком прийшов, щоб її не розбудити і навшпиньках вийшов. Вона заглянула на кухню, потім у ванну – скрізь порожньо. Поглянула у вікно, на той четвертий блок. Загасили таки, інакше й бути не могло, але ще щось горить в одному місці, від нього димок крутиться навколо височенної труби і піднімається вгору. Подзвонити б до своїх на роботу, сказати, що піду до лікарні, вони знають про вагітність, усе зрозуміють. Але телефон не працює. «Такого ще ніколи не було, але що поробиш»,– говорить сама до себе.
Ксюша замикає квартиру й спускається вниз. Сонце вже піднялося високо у небо, надворі тепло, неначе літо. Біля під’їзду сидить немолода мама і в’яже щось, її трирічний синок у піску ліпить пасочки. Біля неї дві молоді мами з колясками, вони вийшли зранку на свіже повітря. «Треба Славка попросити, нехай таку коляску і нам дістане, імпортну, вгадати б тільки якого кольору»,– подумала про своє.
– Аварія на станції велика. Твій пожежник не був там? – спитала у неї жінка, припинивши своє в’язання.
Ксюша не здивувалася, бо її Славко примітний, під’їжджає іноді до самого під’їзду на пожежній машині, тому його всі тут і знають.
– Викликали вночі, а чи повертався додому, не знаю.
– Тоді й твій у лікарні. Тут машини за великим начальством весь ранок їздили, казали водії, що такої аварії ще не було. А ще казали, що із станції всіх у лікарню звозять, там забито так, що й сісти ніде.
– Мій Славко в лікарні? Такого не може бути, він завжди здоровий був...
– Чудна ти! Він же пожежу гасив, а не спав у пожарці!
Ксюша побігла до автобусної зупинки. «Мабуть, одразу в лікарню поїду, на всякий випадок, а потім уже на роботу, все одно запізнилася»,– вирішила так одразу. Заскочила в автобус. Тут було тихо й спокійно, як завжди. Виглядає у вікна. Біля магазинів уже стоять черги, значить, щось викинули в торгівлю. Стоять люди і біля гастронома, там, можливо, ковбаса, масло, сир, бо свята на носі. Велику чергу побачила і біля універмагу, який ще не відкрився, мабуть, і тут якісь дефіцити даватимуть, бо завжди в кінці місяця щось та й дають. Нічого, може, і з її роботи хтось чергу займе, то й вона ще встигне на ті дефіцити після лікарні. Люди теж розмовляли та виглядали у вікна. Одна жінка каже другій: «Часу не маю зовсім, хоч би туалетної бумаги набрати». А всі теж перепитують, щоб і собі не проґавити. Проїхали її «Кулінарію. Вона побачила своїх дівчат, які вже торгували на вулиці пончиками й різними тістечками. «Мабуть, у завідуючої з планом погано»,– міркувала Ксюша про своє. По тротуару бігли діти, вони спішили до школи. Біля одного будинку молодь наряджала автомобіль – прив’язували ляльку посеред капота й ладнали стрічки. «Такого не було, щоб у вихідний день у місті не зустрівся весільний ескорт»,– говорить дідусь, який уже скупився і повертався додому. Протиснулася до виходу, час виходити. Тут чути розмови про аварію на атомній.
– Горіло цілу ніч, так страшно було. А потім чорна хмара опустилася на землю, якби вдень, то й сонце б закрила. Кажуть, що багатьох з опіками в лікарю привезли. Звозити почали вже з двох ночі. Один, кажуть, біля реактора так і зостався, а другого витягли зовсім обгорілого. Комусь свята, а комусь отаке нещастя!
Ксюша відчула, як її знову охопила тривога. «Дай Боже, щоб це було не про мого Славунчика»,– просила Господа, поглядаючи на двір лікарні, де було дуже людно. Вона вискочила з автобуса й кинулася туди бігцем.
Тут жінки метушаться, заглядають у вікна, кличуть своїх із верхніх поверхів. На дверях санітари стоять непорушно, нікого не пропускають всередину. Всі розмовляють про страшну аварію. Серед медперсоналу, що бігає туди-сюди, Ксюша шукає свою знайому. Схопила її за халат, як тільки побачила.
– Ольго Михайлівно! Олечко! Пропусти мене до Славка!
– Не можу.
– Скажи, з ним погано?
– Їм усім погано.
– Пропусти, я тільки побачу й назад! Усього на одну хвилину.
– Ладно, давай бігом, бо зараз головний лікар із міськкому партії повернеться.
Ксюша піднялася на другий поверх, знайшла палату, в якій лежить її Славко. Відчинила двері й злякано завмерла. Він був зовсім не схожий на себе – на руках і на всьому тілі опіки, обличчя замотане бинтами, замість очей і рота вузенькі щілини.
– Славунчику, дорогенький,– злетіло з її вуст, вона кинулася до нього й хотіла поцілувати, але не знайшла куди.
Узяла за руку, але він відсторонив її, ніби не радий.
– Чого ти прийшла? – ледь питає, бо важко говорити.– Йди звідси, тобі тут нема чого уробити. Прийдеш завтра, може, красивіший буду, – ніби жартує.
– Я принесу тобі поїсти, давай з одежі щось візьму, бо піжама в тебе стара й куца.
– Нічого, на танці у ній не ходити. Приходь завтра,– знову ледь повертає язиком у роті.
– Молока принеси йому,– почувся голос Ольги Михайлівни, яка й собі заглянула у палату.– Багато молока йому треба.
– Він не п’є молоко,– заперечила Ксюша.
– Сьогодні питиме. Хоча б три літри,– говорить знайома лікарка.
– Сонечко, що робити? – питає вона у Славка.
– Тікай, кажу, тікай, як можна швидше. Страшна аварія. У тебе дитина. Рятуй нашу дитину!
– Славунчику, ти що? Я тебе не покину і без тебе тікати нікуди не стану. Полум’я загасили, діти в школу пішли, у місті все спокійно, як і завжди. Я зараз за молоком і одразу до тебе. А ти чекай,– вона схопилася, взялася за ручку дверей, повернула голову, щоб ще раз поглянути на нього, а він заплющив очі й відвернувся. – Кажуть, що ви герої і нагороди скоро дадуть, – додала, що чула.
П’ятеро хлопців, які лежали у цій палаті, повернули до неї голови і здивовано поглянули, ніби почули щось дуже дивне. А Славко так і не поворухнувся. «Переживає, що опіки на обличчі,– вирішила Ксюша,– дурненький, я ж його і такого любитиму, бо він найдорожчий».
Автомобіль через затори, пости міліції, які вже скрізь були виставлені, спішить у найближче село по молоко. У машині ще одна жінка пожежника, за кермом її батько. Розмови тільки про одне – аварія. …
Назад машина знову мчить на великій швидкості, міліція не впускає у місто, бо документів на руках вони не мають. Просяться, показують молоко, розказують, що не на базар, а в лікарню пожежникам. Радіють, бо їм усе ж повірили. Заносять у лікарню аж шість банок, щоб усім пожежникам вистачило. Умовляли хлопців пити, надіючись, що пройде інтоксикація від отруєння газами, як повідомили лікарі. Від молока хворі стали ще більше блювати, а лікарі запевняють: нічого, швидше вимиється ота отрута.
У палату зайшла жінка з Південатоменергомонтажу прибирати, їх тут багато, замість роботи, направили сюди на допомогу. Вони весь час миють підлогу, миють безперестанку всі поверхи і кожен куточок. Дозиметрист ходить за ними, поглядає на свій прилад і знову говорить, що погано. Всі стомилися, але без суперечок починають усе спочатку. У всіх палатах і коридорах відкриті вікна, бо в приміщенні і надворі велика задуха. Через вікна заходить радіоактивний пил, який розносить вітер, той пил осідає на все і на людей також. А ще скрізь гама-промені, яких вони не бачать, а хто здогадується, той і зараз не вірить.
У коридорі чути голос головного лікаря, який усім наказує: покинути приміщення. Радить прийти після обіду, бо зараз хворим будуть ставити крапельниці. Санітарки і медсестри бігають по палатах, виганяють сторонніх на вулицю, бо ніхто не виходить. Ксюша тільки помахала своєму Славку, а він і від того відвернувся. «Тікай, кому сказав», – знову повторив те саме. У лікарняному дворі було людно, як і вранці. Хтось кричав у вікно, хтось умовляв санітарку передати передачу, багато людей скупчилися біля стенду – щойно вивісили списки хворих.
Вона знову сіла в автобус і поїхала додому трохи перепочити. У місті було все, як завжди, так їй здавалося: біля магазинів стояли черги, а прямо на вулиці з лотків торгували всякою всячиною, у парку на мангалах смажили шашлики, а на шкільному стадіоні проводилися змагання. Менші школярі, забігши в автобус, розповіли, що вчителька не прийшла до школи, а замість неї прислали якогось чоловіка із штабу цивільної оборони і вони півдня вчилися користуватися протигазами. Проїжджаючи повз будинок реєстрації шлюбу, Ксюша побачила декілька машин із весільними прикрасами. З будинку якраз вийшли молоді, які хвилину тому одружилися. Вона не розгледіла їхніх облич, а лише бачила, як хлопець ніс на руках наречену. Дув вітер і тріпотів її довгою фатою. Усе було, як і в них зі Славком. Вона трохи заздрила, бо знала, що в цієї миті молодята дуже щасливі.
– Сімнадцять весіль на сьогодні,– повідомила жінка, зайшовши до автобуса на тій зупинці.
– Піст зараз, можна було до Паски потерпіти,– сказав літній чоловік.
– Вам про Бога, а їм своє,– знову чути жіночий голос.– Нехай женяться. Дівчатам заміж треба йти, коли беруть. А вони й так два місяці ждали.
Вийшовши з автобуса, Ксюша зустріла знайомого, який на будівництві п’ятого блоку працював, зараз додому повертався.
– Сьогодні не працюємо, начальник усіх відправив. Багато хто йти не хоче, бо тоді, кажуть, не заплатять. І мені треба було залишитися. Аварія не на нашому блоці, там нехай гасять, а ми б робили собі.
Скрізь біля будинків стояли групками люди, біля її під'їзду також. Виходили й раніше, але ввечері, бо вдень у кожного свої справи.
– Що за проблеми обговорюєте? – спитала вона, побачивши серед них свою сусідку.
– В село картоплю садити зібралася, а міліція з міста не випускає. Думала попуткою добратися, то всі дороги перекриті, скрізь одні пости. А дівчата на дачу не потрапили, бо там теж пости стоять,– хвалилася тітка Тамара. – Ні сюди, ні звідси не пускають.– Чому ж так? Коли це з аварією пов’язано, то ми заручники, чи що? Нічого я не пойму!
– Може, дійсно, щось серйозне сталося,– говорить інша.– Моя сусідка не на четвертому, а на бетонному вузлі працювала в нічну зміну, то й вона в лікарні разом із пожежниками. Ті гасили, то обпеклися, а вона чому? – питала, здивовано поглядаючи на інших.
– До хлопців за компанію,– засміявся дядько Антон.– Нехай там їх забавляє – баба здорова.
– Дурень ти! – закричала на нього жінка.– Погано їй дуже, хотіли провідати, то нас до неї не пустили. Може, радіація?
– Де б вона там взялася, ваша радіація,– чути сердитий голос дядька Антона.– От баби! Уже придумали. Та від її вузла до четвертого блоку далеко,– махнув він рукою і знову затягнувся димом від цигарки.
– А чи погасили? – питає старенька баба Ліза.
– Зараз онук нам розкаже,– говорить тітка Ліда, з якою Ксюші завжди було про що поговорити, незважаючи на велику різницю у віці.– Він зранку велосипедом як поїхав з хлопцями на залізничну станцію пожежу з мосту дивитися, то недавно тільки повернувся. Що там, Петю, погасло? – махає йому рукою та кличе до гурту.
– В одному місці тільки залишилося, все інше загасили! – крикнув той на ходу і помчав з хлопцями далі.
– На обід приїдь та біля школи не крутися, бо вчителька побачить, чи директор, буде тобі за прогул, а так до понеділка, може, й забудеться,– наказувала онуку.
– Їм у школі сказали: не виходити з дому і кватирки навіть позачиняти! – повідомив на ходу Петька, ще раз об’їхавши їх на своєму новенькому велосипеді.– То хто ж мене побачить?
– Чого ж так сказали, не знаєш? – знову клопочеться бабуся. – Заходь і ти додому, антихристе окаянний. Заходь, кому сказала! – сама лише похитала головою, бо того вже й не видно було.– Земля під ним горить. Хоча б до армії ні в яку халепу не вліз,– говорить тітка Ліда сусідам.– А чому ж наказують вдома сидіти, дівчата? – сама здивовано питає у присутніх.
– Петька накаже, ви тільки його послухайте. Пішли, Лідо, додому, обідати вже хочеться,– басив дядько Антон, докурюючи свою папіросу. – Машин нагнали багато різних, то, може, щоб не заважали. А то ви знову свою радіацію туди приплетете.
* * *
Марина часто згадувала бабусине село. Біжать вони з сестричкою Іринкою по вулиці босоніж, а біля кожного двору височезні берези. З двору навпроти вибігає трохи менший літами Павло, а ще менший Васько. Всі разом припустили чимдуж аж на край села до копанки. У ній вода тепла-претепла, чиста, мов сльоза, поки не зайде перший, а потім одразу стає каламутна, немов у калюжі. Та вони все одно плавають. Маленькі жабенятка весь час торкаються тіла, але вони звикли до них. Бризкаються, кричать, а замерзнувши, вилазять на густий спориш, що килимом розстелився навколо, вигрівають побаблену від води синювату шкіру на сонці, а потім знову – шубовсть у воду, бо ні деревця тут, ні кущика, лише вода, сонце і небо. І так до тих пір, поки не захочеться їсти. Потім – гайда додому! Змочать по скибці чорного хліба у воді, притрусять її цукром – смакота... Нічого смачнішого після тих літ не їла. Згадувала все цієї ночі, бо довго не спалося. Заснула, мабуть, коли в селі вже треті півні співати стали.
Наснився сон, він теж був про село. Вечірні зорі, у небі час від часу пролітають німецькі літаки, але діти на них не звертають уваги, бо звикли. Вона серед них найстарша, тільки почала ховати свої пупирці на грудях. Тепер вони не бігають по вулиці, не купаються у своїй копанці, бо війна... Сидять вечорами на лавці за хлівом, ховаються, щоб не забрали в Німеччину, на облаву і серед ночі вже чекали. Але вони щасливі, бо вміють мріяти – літають високо в небі, танцюють між зірками, пригадують щось цікаве з минулого, з того часу, коли ще не було війни, а потім грають у вигадку. Такого було навигадують та насміються, що й літаків ворожих у небі не чують. Цієї ночі теж так було, тільки вві сні. Але ввірвався туди знайомий звук – і все спинив. Марина вже чує той настирливий телефонний дзвінок, який намагається повернути її до реального життя. Ще не прокинувшись, автоматично намацує телефонний апарат, що стоїть на тумбочці біля ліжка. Апарат падає і вона миттєво прокидається. З підлоги хапає напіврозбиту слухавку, з якої чути знайомий чоловічий голос:
– Марино! Мариночко! Прийти не зможу. Уже лечу в Чорнобиль! На станції аварія! Мене включили до складу групи. Скільки там буду, не знаю.
– А я чекала, що ти вранці з квітами... Ти так казав,– ледь промовила, протираючи заспані очі.
– Приїду, як тільки повернуся. Чуєш? Обов’язково! З величезним букетом троянд. Марино!.. Марино!...
– Алло! Алло! Кириле! Я тебе... кохаю!
Зв’язок перервався. Вона остаточно прокинулася і радіє, що він не почув її останні слова. Смішно просто, у такому віці й таке сказати. Але вчора поряд з ним було так затишно, від нього віяло теплом і чимось рідним. А вдома самотньо. Все життя самотнє. Куди спішила? Для чого і для кого? Сама обрала свій шлях. Працювала б десь у школі, в лікарні, чи на заводі, мала б дітей. До цього часу вони вже дорослими були б. Яке то щастя! – думала так про своє життя і заздрила простим людям. Вона закрила руками обличчя, по якому текли сльози. Чому ж зараз так болить серце? Чому так усе гостро сприймається? Не пропало життя, не пройшло марно. Вона й зараз любить свою роботу. Станься все заново, обрала б те саме. Чому ж тоді душа рветься на шматки? Від того, що Кирило не прийшов? Йому щось загрожує? Так, так... вона це відчуває. Отже, кохає? Треба подзвонити на станцію, як тільки приїдуть, почути його голос, застерегти. Вони ще будуть разом. Попереду в них ще багато літ. А поряд із ним вона ще зовсім молода. Шкода, що вчора не запросила його до себе. Але час не повернути...
Займався ранок, їй здалося, що тривожна й зловісно таємнича малинова зоря сьогодні, народжувала новий день, якого, здається, ніхто не чекає. Душа тріпотіла, мов листочок на вітрі, і чомусь боялася нового часу.
Згодом Марина вже була на роботі, все дізналася про ситуацію, яку передавало сюди керівництво Чорнобильської станції. Вона все поглядає на годинника, на якому зараз рівно 9.00. Думає, що комісія вже добралася на місце. «Борони вас Боже, ви теж смертні люди!» – шепоче, дивлячись на небо з вікна свого кабінету.
Але літак ЯК-40, на борту якого знаходилася перша оперативна група фахівців для вивчення обставин, що склалися на Чорнобильській станції, в цю мить тільки відірвався від злітної смуги московського аеропорту «Биково», затримавшись аж на дві години.
– Якою володіємо інформацією? – спитав Кирило Іванович у призначеного голови цієї групи.
– На станції пожежа. Реактор цілий. Подають воду для його охолодження,– відповіли представники Гловного конструкторського апарату, кивав головою і представник генпроектанта, погоджуючись.
– Радіаційний стан у межах норми,– доповнював представник інституту імены Курчатова.
Він був задоволений, бо це означило, що активна зона, яку саме вони розрахували, надійна і керована, коли в такій критичній ситуації реактор уцілів.
Завдання цієї групи – якомога швидше ознайомитися з ситуацією, щоб до прибуття найвищої урядової комісії мати достовірну інформацію для доповіді. Літак швидко долає відстань. І вже через чотири години у Прип’ятському міськкомі партії йде нарада. Тут доповідають, сперечаються, вірять і не вірять. «Краще один раз побачити, ніж десять разів почути»,– підсумовує голова московської групи, після чого вертоліт цивільної оборони МІ-6 біля залізничної станції Янов піднімається у повітря. На його борту голова групи, представник Союзатоменерго, представник головного конструктора реактора, Кирило Іванович і фотограф. Вертоліт набирає висоту, залітає з боку бетонозмішувального вузла і міста Прип’ять. Висота чотириста метрів.
– Знижуйся, як можна нижче! Зависни! – кричить пілотові голова групи.
Зависли на висоті двісті п’ятдесят. Усі мов прилипли до вікна, очі жадібно вдивляються у той чорний четвертий. Завмирають від побаченого і, не відриваючись, витирають холодний піт. Ясно, мов день, сталося те, чого боялися все життя, те, що раніше прокручувалося тільки в уяві, але то все було блякліше, бо існувало в теорії. А зараз... Кирило Іванович ущипнув себе за щоку, щоб пересвідчитися, що це не сон. «Очі б мої такого не бачили»,– злетіло з його вуст. Наступні слова – «реактор зруйнований» – ніхто не насмілювався сказати, бо кожен знав, що це означає. Відчували: потрібно зізнатися, все одно доведеться це зробити всупереч усьому, бо то правда. Зізнатися перед мільйонами людей!.. Але це величезна трагедія... Кирило Іванович відчував, що всі зараз про це думають, тільки мовчать, бо їхня гордість – білий красень четвертий блок – тепер чорний. На уцілілих ділянках покрівлі машинної зали та інших, блищить на сонці застигла смола, у якій цієї ночі пожежники грузнули по самі коліна. Лежать переплетені один з одним пожежні рукави, а внизу, біля стіни машинної зали, стоять кинуті людьми пожежні машини. Вони стоять, мов свідки трагічної боротьби людей з невидимою атомною стихією. Оддалік, біля водосховища, на золотому піщаному березі лежать човни, катери, а в напрямку міста групами йдуть люди. Це працівники, яких з будівництва п’ятого енергоблоку відпустив начальник. Вони йдуть якраз по сліду радіоактивного викиду, вже й без того отримавши чималу дозу опромінення, принесуть ще й додому ту страшну радіацію на взутті, одязі, у волоссі. Від міста Прип’ять до Чорнобиля і далі стоять автобуси, які з’їхалися сюди для термінової евакуації населення. На київській трасі в основному рух в однин бік. Нікому і в голову не прийшло, що ці красиві старовинні місця, де земля віками була такою щедрою, покидають люди.
А вертоліт усе крутиться над чорним четвертим блоком.
– Затримайтесь тут ще,– просить голова групи.
Знімають фотоапаратом. Щоб видніше було на фотокартці, відчинили двері, фотографують і дивляться вниз. Вертоліт зараз у потужному потоці радіоактивного випромінення. Всі без респіраторів, але вони про них і не згадують, бо знаходяться в шоковому стані. Придивляються до самого центру того чорного прямокутника, де з щілини й зараз виривається вогонь і дим. «Ось воно!» – кричать, угледівши кругле око реакторної шахти, яке, здалося, трохи примруженим, немов там зрів гігантський ячмінець.
– Да,... ребятки! Это конец! – нарешті вирвалося у представника головного конструктора.
Опустившись на землю, вони об’їхали машиною навколо зруйнованого блоку разом із керівництвом станції. А в бункері спитали директора: «Так цілий, чи ні?... Ви ж доповідали...»
– Все, блока немає,– сказав подавленим голосом директор, і його голова опустилася на груди.
Вони й самі це зрозуміли, але їхній розум не міг так швидко із цим погодитися, тому знову піднімаються в небо й жадібно шукають очима те примружене око серед чорного прямокутника, бо завтра вранці треба доповідати урядовій комісії, що сталася велика атомна трагедія світового масштабу.
Хапонув бери, то лікуйся
Медперсонал не ходить, а бігає. Носять важкі сумки з флаконами, шукають по всій лікарні штативи для крапельниць, яких не вистачає, швидкі звозять їх із сільських лікарень. В аптеці не встигають виписували ліки. Хворим капають довго, до трьох годин кожному. Блювоти поменшало, обличчя веселішають, очі краще проглядають на білий світ, руки стають слухняними, повернулася й повага до людей у білих халатах. Хто відкапався, той уже ходить. Пожвавішало й за вікном. Там увесь час до когось гукають. Серед білолицих стоїть і чоловік із ядерним загаром, він теж кличе своїх:
– Сергію! Ти де? Ти там живий? Хоч через сестричку передай! – кличе товариша із Славиної палати.
– Нормально! – відповідає той, підійшовши до розчиненого вікна.– А закурити є?
– Спусти шпагат, а я прив’яжу,– тут так уже придумали.
Тягнуть шпагат угору аж на четвертий поверх.
– Йди і ти до нас! Чого кругами ходиш? Ти теж нахапався? – радить приятелю, висунувшись із вікна до самого пояса.
– Я – нормально! Ось дезактивувався! – показує пляшку горілки. –Тобі треба?
– Ні, мені вже влили,– Сергій має на увазі крапельницю і показує на свою руку.
– Хлопці! Коли зайва і не жалко, то прив’яжіть до нашого шпагату, тільки обгорніть, чим-небудь, щоб, не дай Боже, не розбилася! – просять з іншого вікна.
– Лікуйтесь на здоров’я,– говорить внизу чоловік.– Віра! – подає команду наверх.– І тому дурному Сергієві сто грамів налийте, воно не змішається і не завадить, – просить засмаглий чоловік.
«Віра!», «Майна!»,– підхопили інші, спускаючи та піднімаючи шпагати, вірьовки для білизни та бинти.
– Вставай, Славко, пішли в курилку, там уже наших багато,– запрошує Сергій.– Нічого, що перебинтована голова, посидиш з нами. Полегшало й мені, а то думав, що Богу душу віддам.
– Мені щось не дуже,– відповідає Славко, намагаючись встати.
– Не хочеш у курилку, то пройдись по коридору, там теж гуляють. А заступник начальника електроцеху після крапельниці побіг знову на четвертий блок, каже, що там без нього хлопці нічого не зроблять.
– Значить, здоровий, бо не всі встали.
– Лікар сказав, що дурний, довго не побігає.
– То вже його справа,– відповідає Славко.
У кімнату для паління набилося багато народу. Розмова одна – про аварію.
– Дядю Льоню, я тобі привів пожежника, який на сімдесят першу відмітку залазив,– повідомив Сергій.
– Невже? Дай на героя глянути. Дивився на тебе і піджилки трусилися. Я навпроти на п’ятому блоці сторожував. Усю ніч там просидів, бо команди не було, а сам пост залишити не посмів. Славком, кажеш, звати? Молодець, – поплескав того по плечу.– Я аж потилицю чухав, поки ти не зліз звідти. Чого не куриш? Бери, добрі люди знизу передали, ще і сто грам є. Не будеш? Тоді хоч понюхай. А хто це у нас замотаний, більше ніж ти?
– Начальник мій, лейтенант Приходько.
– Пожежник теж. Молодці…… хлопці! – дивиться на його руки, бо хотів потиснути за звичкою та побоявся взятися. – Що ти кажеш? Та хіба ж тебе розбереш, що ти там белькочеш? Всунути в дірочку, яка для рота? Чи можна, хлопці? – дивиться на лейтенанта, а потім на інших.– От народ… А не загориться там біля неї,– всовує йому цигарку, бо той дуже просить.
– Нехай затягнеться. А коли й загориться, то погасимо,– сміються пожежники.– Не таке гасили.
– Тебе і мій начальник Аркадій Миколайович бачив,– говорить знову до Славка, переконавшись, що лейтенант уже приноровився курити.– Він із Білорусії їхав своєю машиною, сина в армію провів. Побачив пожежу – і прямо до четвертого блоку газонув. От якраз тоді, коли перша швидка допомога приїхала, а може, ще й раніше, не буду брехати. Він теж відчував те, що і я, – страх, тривогу, таке ніби щось срашне станеться. А воно вже сталося, хлопці. Страшніше вже нікуди. Терпкий запах, очі пече, ну, як і в мене. Один, каже, забрався на сімдесят першу відмітку, то я й вікно відчинив, щоб краще його бачити. Це про тебе, Славко. Бач, усі за тебе хвилювалися! Ми ще тоді зрозуміли: ти герой. А мій начальник і каже, що в Хіросимі люди не були так близько від ядерного вибуху, каже, там бомба зірвалася на висоті сімсот метрів. Хлопці, то чого він мені ту Хіросиму приплів? Він що думає, що... Але такого не може бути! Про таке ніхто не говорить. Якби сталося, то ми б з вами, мабуть, тут не сиділи? Чи, може, просто трохи?.. А в Хіросимі більше?.. Тоді, може, від того ми й неграми стали? Нехай ви обпеклися, а я за триста метрів був і теж чорний. Невже ж таки вона – радіація?
– Чув я, що ви після зміни ще ходили до свого начальства в контору,– говорить Сашко, посміхаючись.– Поперлися з дурного розуму, – додав, підморгнувши іншим.
– Ходив, бо мене міняти ніхто не прийшов. Далеко йти було, аж два кілометри, попхався, чи як ти там кажеш: поперся. Сміється Сашко з дяді Льоні,– теж давай підморгувати хлопцям.–???? Вони мене як побачили та питають: «У медсанчастину самі дійдете, чи вас вести?» – «Під руки, чи що?» – перепитую. А сам, хлопці, не брешу, ледве дійшов назад, блював по дорозі, думав, що там і зляжу. А ти, Сашко, електрик? Значить, це ваше господарство коротило? У всіх вікнах миготіло так, неначе сто блискавок одразу. Та я знаю, що ти невинуватий. Чув я сьогодні, що електрики і турбіністи – теж герої. Нарівні з пожежниками представлять вас до нагороди і дадуть, коли не по ордену, то по медалі та по премії.
– Які премії?! На носі свята, а ми четвертий блок розбухали, а третій спинили,– відповідають хором.
– То молодці, що спинили. Я думав, що і він бабахне. Так лихо, а так – взагалі...– махнув рукою. – Думаєте дядько Льоня нічого не розуміє? Ех, куріть, хлопці, нехай усе минає!
– Хоч би оператори сказали, що ж там у них сталося? – сказав Славко, поглянувши в їхній бік.
– А що вони скажуть? Тепер і вони такі, як усі. Тільки чому в них ні респіраторів, ні радіометрів, пігулок йоду і тих не було,– дивується дядя Льоня.
– Льошка точно знає, хоч він і молодий оператор, але він ядерник. Мовчить, мабуть, японського карася боїться. А той вбив собі і всім у голову: ми все правильно робили, все правильно... Та ну їх,– махнув рукою Сашко.– О, стажери їхні заглядають. Руки недавно розігнули, їм останнім крапельниці ставили, а то як схрестили на грудях біля реактора, так і сюди їх привезли.
– Бідолахи... Молоді дуже. Налякалися, а руками душу закривали. Різне я в житті бачив, особливо на війні, а то й на мене страх був найшов,– затягнувся димом дядя Льоня.
– Стажери і говорити вже почали, а то думали, що так німі й залишаться,– посміхнувся Сашко.
– Не смійся з них, не можна так. Діло-то непросте... Ви гуляйте, соколики, а я піду свою Люсю провідаю. Вона на бетонному вузлі вночі на зміні була. Теж покинути робоче місце не могла, бо двісті сімдесят чоловік працювало. Спішать, у цьому році пуск нашого п’ятого блоку. Потім ще один будуватимуть. Хтось тут аж дванадцять збудувати пропонує. Ви про таке не чули? – звертається до хлопців. – Правда, тепер, мабуть, передумають. А моя Люся теж чула вибухи. Земля задвигтіла, каже, а воно в землі бухає, потім один сильний, за ним другий, мов звуковий бар’єр від літака, тільки сильніший набагато. І я те саме чув. Скло в ту мить посипалося, я аж присів. І товарняк на станції – ту-ту!.. Поторохтів далі. В ту мить полум’я вирвалося і пішло!... Тепер усім погано, ви там були, то вам погано, а ми з Люсьою там не були, нам теж погано, лікареві он крапельницю поставили, бо він усю ніч вас возив, і йому не краще, рибалки під червертим на теплому каналі малька ловили, на судака збиралися, а замість того сюди прийшли, головний лікар сам ледь ходить, а він на станції взагалі не був. Кажуть вранці, коли сюди приїхав, випалив одразу: синдром променевої, а потім затих із діагнозами – і мовчок. От і думайте, хлопці. Дядя Льоня вам все розказав. Думайте, що то воно сталося, а я пішов. Люсю провідаю, погляну, щоб ніхто до неї не приставав, вона одна з жінок тут, а вас багато.
У коридорі теж людно, хто ходить, хто стоїть та розмовляє, хто у вікно дивиться. На посту навпроти молоденької сестрички сідає на стілець Сашко, тримаючись за край стола.
– Вам погано? – питає та в нього і вже готова кликати лікаря на допомогу.
– Ні, біля тебе посидіти хочеться,– каже він, заглядаючи їй у вічі.– Признайся, жених у тебе є?
– Для чого тобі? Чи ти в женихи набиваєшся?
– Та не заважай їй, хлопче, вона ж на роботі, – втрутилася в їхню розмову немолода жінка теж у білому халаті. – А ти, доню, не слухай, бо їх тут зараз ціла черга буде, женихів таких, — спинилася біля столу. – Будеш добре працювати, переведуть на кращу роботу,– хвилюється за свою доньку, бо тиждень тому ледь влаштувала сюди, звісно, не без блату.
– Мені й ця подобається,– говорить сестричка, поглядаючи на Сашка.
– То це наша мама? – кривляється той.
– Ви поки хворі, то всі так лащитеся. Йди у свою палату, кому сказала! – сердиться жінка.– Тобі лежати треба, а не до дівчат залицятися.
– Як тільки випишуся, свататись до вас прийду, бо дочка у вас дуже гарна і не така сердита, як ви,– говорить Сашко, ще й намагається всміхатися.
– Йди від гріха подалі,– мати під руку веде його до палати.
– Я вам не тільки руку готовий подати, а навіть голову нахилю, вдівайте хомута Сашку-гуляці, добровільно здаюся, бо нагулявся вже. То віддасте її за мене, мамо? – поглядає на присутніх і знову всміхається.
– На ноги тільки зіп’явся і все йому скажи одразу! Лікуйся, синку, потім видно буде,– і собі всміхається і мати, бо не лаяти ж хлопця за такі слова.
– Не слухай їх, доню, бачиш, що з ними твориться: один лежить, встати не може, а другий не в собі, неначе п’яний. Забула, як ця хвороба називається, одним словом після шоку. Розумієш? Так лікар каже,– говорить вона до дочки, повернувшись з палати.
У коридорі з’явилася старша медсестра, просить хворих лягти на свої ліжка, бо прибули лікарі з Москви, будуть оглядати. Всі слухняно розходяться по палатах. У Славковій на сусідньому ліжку лежить прапорщик із охорони. Він уже вкотре повторює: «Втечу додому, тільки лікарі пройдуть і втечу. Жінка, діти хвилюються, досі не знають, де я. І я не знаю, що з ними». – «Лежи. Хапонув бери, то лікуйся»,– радить йому Славко.
На іншому ліжку молодий наладчик стогне. Він тільки-но дізнався, що Володя Шапошник помер о шостій ранку.
– Чому замовчують? Чому мені не сказали, то ж мій товариш? Він помер, і ми помремо! Всі помремо!...– істерично кричить.
Почувши про померлого, до палати збіглися хворі. Всі стояли мовчки, ніхто не заспокоював молодого хлопця, бо кожен думав про своє. Лікарі вкололи йому заспокійливе і він затих, а згодом почалася в нього гикавка, яка, здавалося, всі нутрощі вивертала. Настрій знову змінівся, всі лежали на своїх місцях мовчки і чекали столичних лікарів, які одразу за зовнішніми ознаками, за ядерним загаром, відібрали двадцять вісім чоловік для подальшого лікування.
…За вікном знову гамірно. Просторий двір лікарні заповнений людьми і дітьми, які кличуть своїх. Слава дивиться у стелю, на душі моторошно, бо й він потрапив у ті списки. Скрипнули двері в палату, з’явилася голова Сашка:
– Славко, там і твоя стоїть, теж кличе,– показує на вікно.
Він повільно підвівся, підійшов, і серед густого строкатого натовпу одразу очима знайшов свою Ксюшу. Вона здалася йому худенькою, маленькою, дуже стомленою, від чого очі на змарнілому обличчі стали ще більшими. Казав їй: «Тікай звідси. А вона не вірить, чи не хоче від мене тікати. Так і знав, що прийде. Іншим разом, мабуть, щеміло б серце, а зараз його ніби немає, залишилося там – на четвертому блоці. Все там залишилося: і здоров’я, і, мабуть, життя. Зараз все байдуже...» Так він думав і мовчки дивився на неї. Відчував, що вона плаче. Не помилився...
