Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитиного Рогу...
Борис Антоненко-Давидович, Там, де тіні забутих днів, 1927р.
І здавалося б – якісь там новітні містечка, згаслі індустріальні гіганти, з яких стирчать слизькі від налиплого бруду труби, розстилаються загиджені палісадники, тісняться запльовані чорно-білими ошурками насіння двори, лавки у парках риплять своїми поламаними ребрами, дахи напівпрогнилих хат сіро шкіряться зубчастим шифером, лишають руді сліди на світлих штанях та футболках іржаві гвинтики лавок, опори гойдалок, шарудять на вітру використані пластикові стаканчики, тріщать під ногами биті зелені пляшки, сонячні жовті мініавтобусики життєрадісно скачуть на вибоїнах, дороги, шляхи – це взагалі окрема тема цих місць;
майоріють темними плямами цьогорічних асфальтових латок, зяють глибокими ямами, засипаними строкатим камінням, на їхньому в основному світло-сірому фоні вирізняються помаранчевими хробачками недопалки, а це чудове зелене скло пивних пляшок, а жовтогарячі, ультрамаринові, малинові, бірюзові, фіолетові, салатові, бузкові, смарагдові етикетки та пачки з-під морозива, насіння, горішків, чіпсів, бляшанки – знову-таки з-під пива, або енергетиків, або банальних слабоалкоголок; о, ці зелені дороги Подніпров’я, ці козацькі шляхи, викладені зеленим шлаком заводів, шлаком кольору життя; чого вартують ці заводи – як поетично, задумливо і флегматично вони розпалюють люльки своїх височезних смугастих труб, як поволі випускають нід містами, степами, зеленими шляхами сивий, подеколи білуватий, як борода діда мороза, подеколи чорний, як кіптява індустріальної революції, дим; а ця ядучо-оранжева лава, що ллється з високих штучних пагорбів, цей ніжно-абрикосовий серпанок над нею, особливо вночі, коли місто мерехтить золотими вогнями (аґнєй так мноґа залатих…), чорніє небо – небо чорне, високе, засіяне зорями, достоту, як у пісні, зовсім не таке небо у великих містах, у вічносвітлих мегаполісах з рядами ліхтарів обабіч багатосмугових прямих вулиць, над якими небо – розмите, акварель, на яку плюснули води, і змішалися барви, і поповз брудним шматтям ввесь паперовий малюнок; провінційне небо чорне, густо-чорне, насичено-оксамитове з перлами далеких зірок, з розкинутим через усю широчінь шифоновим шаликом кольору слонової кістки Чумацьким Шляхом, інкрустоване коштовним камінням стожарів, сузірь, сусідніх сонць (рубіни, смарагди, циркони, алмази, сапфіри, гірський кришталь), і в цьому густому і чорному небі, загуслому від запахів південних степів та зачарованому вицвілим полиском зеленошлакових доріг, на самому його краї, розливається гаряче абрикосове варення, персиковий джем, тягучий мандариново-апельсиновий сироп – і, здавалося б, ну що там ті малі індустріальні містечка, в центрі яких лежить 2-3 вулиці, що перетинаються між собою, утворюючи в серці міста химерний трикутник, або перетинаються навхрест, п’ятиповерхові хрущівки, обкладені блідо-лимонною плиткою, розбиті дороги, всі всіх знають, декілька технікумів, філіалів мегаполісних вузів, металургія, ріки плавленого металу, іскри, стріли кранів, бетонні паркани, обідрані колони стадіонів, градирні з площею підошви завбільшки з парк, парки без лавок, під деревами яких копають собі хробаків місцеві рибалки в високих гумових чоботах – і, здавалося б, ну є такі міста, де ще стоять обписані балончиками леніни, подекуди і брєжнєви, і джуґашвілі, і дзержинські, і орджонікідзе, і маркси, під якими підлітки та підліткуюча молодь гасають на скейтах та тріалах, роздовбуючи темномармурову плитку п'єдесталів, під якими збираються купки відданих пенсіонерів з червоними прапорами в тремтячих руках, а знуджені вимушеним спокоєм на час міні-парадів паркуристи та інші любителі міського екстриму відкидають з обличчя довгі пасма вогкого й запиленого волосся й підтягують свої джинсові колготи, поправляють капюшони, чекаючи, коли закінчиться пафосне сичання з-поміж вставних щелеп мітинґарів і сіро вбрані невільники минулого поступляться майданчиком для нової порції екстремальних вправ... – війна пам’ятників? – та яка там війна, в тому-то і справа, що – що нам з тих містечок, що нам з цих гнилих перекособочених хатин, що обліплюють бляклі хрущівки двох-трьох головних вулиць, що нам до тих мізків, закацюблих у мазуті, заляпаних гарячою лавою, що нам з тих вагонів руди, з тих порослих травою, деревами і новітніми стежками давно спустошених кар’єрів, хай скніють собі на втіху, розкидаються абрикосами навсібіч, що з того нам?!
– Ач які, ці знуджені сонцем провінції, що розкидаються абрикосами, пастельним фруктовим золотом; тільки-но роззираєшся довкола навесні, аж ось воно – потужний масив води, товща місцевого рукотворного моря, Моря, для тих, хто виріс у передгір’ях, серед білоцегляних висоток, де нагромаджені тополі, школи, свічки чотирнадцятиповерхових малосімейок, стовпи електропередач, шпилі костелів, вигнуті спини пагорбів, це направду Море, скільки вистачає погляду та розвороту голови, тулубу, для тих, хто звик до подачі води за графіком, ця – така близька і така жива вода – Жива Вода, ця блакитна ідеальна рівнина, гра барв, контрасти, постійна переміна, перемінна постійність; ач які, ці збриджені фізії, що гидливо озираються на всі шість блоків найбільшої і найпотужнішої в Європі атомки, ці нашпакльовані мармизи, ці неголені пики, після яких тільки і лишається, що – калейдоскоп етикеток-бляшанок-недопалків, ач які! – бідні, убогі, нещасні істоти, забуті долею і птахами.
Довга дорога по вулиці Херсонський – чи веде вона на Херсон? Хтозна, мабуть, таки веде – і на Херсон також, звідси, з цього напівострова, взагалі є тільки два шляхи: на північний захід та північний схід. Якщо подовжити вулицю Херсонську на карті, вона виведе через Умань з її Софіївкою та добровільними хасидськими гето, до яких гоям – зась, через Рівне і Брест аж до Ґданську, від моря до моря. Дорога немов пролягає крізь село, по боках тягнуть квітуче гілля до автівок вишні та абрикоси, біліють стрункі елеґанцькі тополі, вздовж дороги чванливо громадяться новітні хати з червоної цегли, сором’язливо зиркають спідлоба низькими вікнами колись білі хатки-мазанки, раптом влітають у цей вузький коридор хат і фруктових дерев широкі і світлі розвилки, то ліворуч виникне пуста площа перед гаражами, амбарами, автомийками, то праворуч олійниця або військова частина. Тут ростуть дивні тропічні дерева – може софори? – у них величезне листя, як у лопуха, тільки не ганчір’яне, а лискуче, як і личить дереву, з них висять довжелезні зелені шаблюки, вони довго думають навесні, чи варто випускати на світ своє величезне листя – лишається тільки дивуватися, як таке велике листя встигає проживати своє веселе зелене життя, адже опадає воно також раніше, ніж у інших дерев; під софорами час від часу пасуться коні, достоту – стрункі темні коні, в густій кавового кольору шерсті з полиском і з гострими чорними вухами, або майже-білі, брудно-білі, світло-сірі, в яблуках, зі світлими очима та віями, це, певно, для них вигадали слово лошадь – бо ніяке інше – ані кобила, ані коняка – невзмозі передати того теплого вицвілого іржання, густого поту, жовтого бруду білого хутра.
Як відкараскатися від асоціацій? Ось – дерев’яні одноповерхові будинки, з прибудованими терасами, у багатьох уже за нових часів заскленими, широкі палаццо сільских куркулів, у яких тхне трухлявим деревом і гниллям, а знадвору линуть медові спокуси абрикосового, вишневого, яблучного квіту, така собі сабербія, позамістя трохи вбік від серця города, таке є чи не в кожному місті – тихі фазенди з розміреним життям, наповнені пахощами і кольорами, влітку – ще і плодами, недалеко, за їхніми спинами, стоїть високий парк, перед ними – заводоуправи, відреставровані офіси, вантажівки та фури, роби, раби, пластикові вікна серед сірих облущених стін сталінської архітектури, латаний асфальт, гарчання цехів, кпп – словом, важка, ох яка ж важка промисловість, з її інструкціями з техніки безпеки, які виконуються нечасто і несумлінно, її чадом, спеціальними окулярами, кресленнями і планами, з її високочолими інженерами тут, на місцях, у залах нарад, по-простому кажучи – мітінґ-румах, конференц-зв’язком, корпоративними номерами телефонів, вічно забитою електронною поштою, та «недільними батьками» – менеджерами вищої ланки, прибуваючими в якості ревізорів раз на декілька місяців в дорогих сірих костюмах – як раз під колір сталінських будівель заводоуправ, і для них влаштовуються пишні бенкети (камембер, шинка, млинці з червоною ікрою, чилійське вино, форель і сьомга, курвуаз’є і генесі).
Та, власне, що з того нам і – як позбутися зайвих ілюзій?
А весна оживляє все. У свіжій зелені щойно пробуджених до літа дерев оживають і топлятся заводи і заводики, крани, кряжі, опухлі обличчя алкоголіків, кудись раптом зникає різнобарвне сміття, тільки вицвілі торішні недопалки валяються між плиткою та в тріщинах асфальту, і бита зелена пляшка між леніним та московською капличкою нікуди не поділася.
Квітнуть абрикоси, за кілька днів цей квіт облітає, рясно встеляючи тонкими пелюстками подвір’я, вистрілюють білими шапками суцвіть поміж молодого листя вишні, вбирається у квіт груша і яблуня, буяє м’яка травнева трава, червоніють тюльпани, жовтіють нарциси. Готуються бузок, каштани та вишуканий ясмин. Рожево горить персик.
Так, тут є й персики, тут насичено квітнуть рожевим субтропічні персики.
Дідько, нація ж – це не ті, що живуть зараз, хай їм грець! – хай їх буде всі дев’яносто бісових відсотків, проклятих рабів у робах! І планку нації виставляє не той так званий народ з його шароварним матюкливим народництвом та напханими за щоку галушками, висота нації, чорт забирай, то не висота підборів, а сила – то не хрускіт потрощених щелеп! – то чого ж тоді так важко, так безвідмовно умовно, так боляче і тужно любити ці зелені краї, ці літаки над травневими балками, це тепле ранкове молоко, розлите понад селами та річками, ці розмазані – мов пензлем – над степами облаки, ці гарячі оченята пухнастих кульбабок у шовку трав, цих коней з лебединими, дарма що густо-кавовими, шиями, і віслюків з неспіввідносно великими головами, і видр у тихих заводях міських пляжів, і схилені до хвиль верби та розслаблені в присутності близької води розлогі тополі?
Так страшно стає раптово від того, що цього могло ніколи не бути перед моїми очима, і ця медово-гостра суміш пахощів південної степової весни могла б спокійнісінько розчинятися у димах смугастих труб, і дерева так само виростали б у напівзруйнованих більш як столітньої давности будівлях з вензелями, і у не встиглих вирости у будинки цокольних поверхах, поміж каменів на косах і на дахах дерев’яних кабінок вбиралень у приватних секторах.
Втім, пахощам цілком байдуже, вдихаю я їх чи ні.
Їм навіть байдуже, вдихаю їх я чи ті, хто розбив ту зелену пляшку на півдорозі між леніним і капличкою.
Власне, їм узагалі все одно, чи вдихає їх хтось. Будь-хто. Невідь-хто.
Так само стає прикро за ту самотню абрикосину, що найпершою розквітла цієї весни на схилі Купальської балки. Прикро, що вона, у своїй ніжно-рожевій пелюстковості, купана щедрими променями, оточена діловитими бджолами і власним солодким пилком, могла скинути свій квіт нерозпізнаною серед трав, верб, тополь, в’язів та шовковиць, на тлі синяви змієподібної річки та неба, і ціле величезне село, жодна пара спраглих за довгу зиму очей могла би не приділити уваги цьому густо квітучому гостинному дереву.
І що з тих помаранчевих недопалків величній дамбі, що охороняє і тримає в міцних камінних обіймах це таке спокійне, таке блакитне і таке прозоре навесні Море? І хіба хвилям важить, чи заколисують вони білих чайок та сірих бакланів, а чи дешеві пластикові атрибути вечірніх зустрічей позірних друзів біля води?
І як забути про сміття, яке покриває мудра трава, мов добросерда матір нерозумного сина? Як то треба заплющувати очі, аби не помічати загорілих татуйованих рук та побитих босих ніг з-під закочених до коліна чорних спортивних штанів та ницости на кирпатому, такому неукраїнському обличчі їхнього власника? Яку то слухати музику в навушниках – і – на якій гучності – аби не чути остогидлих зеківських інтонацій?
І хіба нація – не та сама трава, не те ж Море, не те ж небо, що задивляється у хвилі, не ті камені та темні лебедошиї коні, хіба нація – це щось відмінне від цих пахощів, від цього весняного буйства, від рожевости персикового квіту та білого піску, на який накочуються обважнілі хвилі після проходу недалеко від берега баржі?
Хіба ж нація так само мудро й упевнено не переплавить весь свій бруд, не проросте через нього гострим листям кульбаб, на завіє своїми плодючими черноземами? Хіба нація – не така сама дика і всеупокорююча природа?
І тут – як хочеться вірити у силу пелюсток! У вірну любов до світла жовтогарячих соняшників! У впертість ріп’яхів та устюків степового зела!
Як повірити в те, що бісові дев’яносто відсотків колись закриють свої чорні роти та відпочинуть від пустих розмов і – дадуть себе закохати, заколисати, залюбити?
А весна оживляє все. Власне, в листопаді, коли довго чекаєш першого снігу серед сирости та мряки, або наприкінці лютого, коли збиваєш з чобіт ненависний, посірілий за зиму сніг, також не віриться, що – от-от – і зацвіте рожевим персик.
