- Ну ось що, хлопці, - сказав капітан Ватаманюк. – Сказане вами нічого не змінює. Пояснює, звичайно, чим ви так довели людину, з якою я працюю півроку і ні разу не бачив її таким „втомленим”, як він з катера по трапу виліз, але старпомового покарання для боцмана не скасовує. По-перше, тримати команду в гарному тонусі і дисципліні – старпомова, а не капітанова справа. Капітан туди не мішайсь. Прийду я оце до Анатолієвича й скажу, ти його розцілуй, і не лай, і ще грамоту дай, бо Орнела Муті щойно пішла від нього до Адріано Челентано. Ну якась італійська комедія виходить, а не пароплав. По-друге, є речі, які мають залишатися між мужчинами, щоб не відбувалося. Проговорився вам боцман про свою Бріджит Бардо, - нема чого це далі поширювати поза очі. Кому треба – сам розповість. Тож я цю всю сентиментальну історію вже забув і старпомові не переповідатиму. І по-третє, з одного боку і добре, що на „Альтаїр” ви пішли з дорослою тверезою людиною, яка дочекалась тамтешнього старпома і забрала в нього санітарний паспорт на Меггі. Бо ось що накажете робити, якби ви той санпаспорт зі щепленнями не привезли? Хоч за борт ні в чому не винну собаку викидай, і нехай пливе собі до берега.
- Гав, - поважно підтвердила в цьому місці Меггі.
- З іншого боку, повернулися ви вже з нетверезою людиною. Інакше я ніяк не можу пояснити, що ця доросла людина з якогось дива зголосилася виконувати усі забаганки двох пацанів замість просто погодувати вас морозивом.
- Тю, ми не хотіли ніякого морозива! – не втримався Сергійко.
- Як швидко діти ростуть, - зітхнув капітан Ватаманюк. – Вже й морозивом від вас не відкупишся. Значить так, разом з боцманом залетіли, разом і покарання відбуватимете. Це буде по-чесному. Чим там старпом його ощасливив?
- Сплести мотузяних матиків, під кожні броньовані двері на судні.... – згадав Сергійко.
- І будку для Меггі сколотити, - додав Десниско.
- Ну так сам Бог велів, вперед за орденами.
З Широкого Плеса вони знялися рано-вранці, на світанку. Туман дійсно стелився низько-низько над самою водою, але така тонесенька його смужечка, що вже на рівні верхньої палуби усе було ясно. Дениска розбудив грюкіт якірного ланцюга у клюзі, потім завівся головний двигун і почала легенько вібрувати переборка, до якої він притулився лобом.
Він вискочив з койки і став штурхати Сергія в плече:
- Вставай, Рвач подивимось.
- А котра година? – не бажав прокидатися Сергій. – Підйом вже був?
- Показилися, кадети, спіть іще, - невдоволено озвався з нижньої койки Богданчик.
Тож милуватися світанком і туманом, і щулитися від вранішньої прохолоди й бадьорості Дениско відправився на палубу в гордій самотності. Якщо чесно, йому просто не терпілося продемонструвати всім свій новенький болгарський тільник.
Рвач виявився вузьким, як горлечко пляшки, гирлом Дніпра, обидва береги якого було підсипано брилами каміння, щоб не підмивало, а посередині вирувала могутня Дніпрова течія. Вміли все ж таки предки називати річки. Рвач – і все вже зрозуміло з імені. Інше велике гирло, під лівим берегом, на якому десь за туманом, островами і комишами лежала Гола Пристань називалося Прогної. Теж все зрозуміло.
«Таврія» знялася першою з трійці, що ночувала на Широкому Плесі, і жваво посунула на вихід огородженим буями морським каналом, розганяючи туман форшевнем. Перш ніж зайти у вузький Рвач, питали дозволу в диспетчера з веселеньким позивним «Кізомис- радіо 18», а ну як назустріч хтось суне, і не розійдешся з ним у каналі. Але як не виглядав Дениско той мис і кіз на ньому, побачив лише якісь пляжні грибки на березі й дерев’яні будиночки по правому борту.
- Пройшли піонертабір, - доповіли в цей час диспетчерові по рації, мимоволі пояснюючи дислокацію і Денискові. Просто посеред того піонерського табору стирчав високий маяк на сталевій башті.
І тут Дениско помітив, що брили каміння так само позначають кромку каналу, але... берегів за ними вже немає. Дві кам’яні висипки видавалися далеко від берега... в море?
Дениско підпільником стирчав на крилі містка й не мав у кого спитати, аж поки судно не пройшло висипки й не стало повертати праворуч, на новий курс, і на крило з якоїсь нагоди вийшов електромеханік Дмитрович.
- Ні, Денисе, ще не море, - засміявся старий моряк. – Це ще БДЛК. Бузько-Дніпровський лиманський канал. Це ще лиман, тут мілко, і великі судна можуть рухатися тільки спеціально прокопаним каналом. Бачиш он два маяки за кормою створяться? Ну, на одній лінії сходяться, один вище, другий нижче? Це Станіславо-Аджигольські створи. Таким курсом і підемо, куди вони вказують. Якщо створи залишаються на одній лінії з судном, значить ми на фарватері.
- І що оце, задом наперед їдуть? Тобто оглядаються весь час? – не повірив Денис.
- А в нас дзеркало заднього виду є, - не змигнувши оком, підколов Дмитрович. – До речі, саме час його протерти, там спеціальну ганчірку треба, піди, спитай у третього помічника.
Ось це Денискові на флоті геть не подобалося. Приходиш весь із себе діловий, з важливим дорученням, а вся стернова рубка несподівано вибухає реготом і третій помічник Євген Олексійович, тримаючись за живіт питає лише:
- Хто прислав?
Дениско вже приносив боцманові напильник з машини, щоб заточити лапи якоря, пив чай на клотику й півгодини шукав якийсь ахтерпік, який за його припущеннями мав би бути десь поруч зі вже знайомим форпіком, назви ж схожі, а виявилось якраз – на протилежному кінці судна, останній відсік на кормі. Тільки капітан Ватаманюк, от спасибі, кеп, залишився незворушним, підізвав Дениса до локатора, зняв тубус і показав, що малює промінь на екрані.
У самому центрі круглого зеленкуватого екрану горіла яскрава крапка.
- Це ми в центрі, - пояснив капітан.
І довкола цього центру світобудови обертався тонкий зелений промінь, на мить висвітлюючи то якість яскраві точки, то якісь звивисті лінії берегів . Промінь біг собі далі, а береги продовжували флюоресцирувати і жити на екрані. І лише з наступним обертом променя подавалися трохи назад. Раптом промінь, наче наштовхнувся на якусь перешкоду на екрані, спалахнув неначе знак оклику з багатьма крапками.
- Оце і є радіолокаційний рефлектор на створах. Дзеркало не потрібне, мені все й так видно, по локатору, - пояснив Борис Павлович.
- Ну давай, іди вже в кают-компанію. А після сніданку зайдіть разом з Сергієм до моєї каюти, буде з вами окрема розмова.
Ось тут Сергій і видав батькові про боцмана, і що несправедливо, і вони почули те що почули й понуро сунули тепер удвох на штрафні роботи до боцмана. На бак, в царство старих канатів та іржавих ланцюгів. Вірніше, сунули утрьох, з Меггі, яка носилася довкола, але Меггі особливо не переймалася своїм штрафним статусом, обгавкувала усіх чайок та мартинів, що кружляли довкола судна, вискакувала передніми лапами на фальшборт і поважно оглядала горизонт, висолопивши язика. Лівого берега вже було геть не видно, лише подекуди над водою стирчали якісь купки – мабуть, верхівки високих дерев, а правий височенький берег бовванів своїми жовтими глиняними урвищами десь аж на горизонті. Дув вітер, гуляла зелена хвиля, кричали чайки – і це все ще було не море.
- Кого я бачу! – навіть зрадів їм боцман Каримов, ефенді, або краще – бей ефенді, без церемоній. – Все ті ж люди в Голівуді!
Боцман сидів на палубі в оточенні розплетених старих канатів і саме навіщось бив якимось дерев’яним молотком з круглою колотушкою по жмутку прядок, на які вже розпустив старий швартов.
- І ви проштрафились?
Денис лише скрушно зітхнув і зробив спробу всістися на чавунний кнехт.
- Дени-исе, - лише несхвально протягнув боцман.
- А, ну так, - голова боцмана, - згадав Денис і передумав сідати на кнехт. А Сергійко почав було насвистувати, але виявилося, що на судні це також погана прикмета.
- Грошей не буде? – спитав Сергійко.
- Аби ж то. Бурю накличеш, - відповів боцман. – А в бурю, що з грошима, що без...
Лише Меггі не порушила жодного пункту флотського етикету, коли всілася на задні лапи якраз навпроти боцмана й тричі гавкнула.
- Ось що, панове юні мореплавці, - сказав нарешті боцман, надивишися на їхні похнюплені мармизи. – Я бачу ви ще не досягли просвітлення на флотській службі. А перше правило матроса яке? Правильно – не попадатися начальству. Але якщо й попався, й на горіхи отримав, не біда. Існує друге правило. Зальоти слід відпрацьовувати бадьоро, а не понуро. Бо куди ти з підводного човна, тобто з судна, подінешся? Чи мені старпом не загадав би плести ці матики і без жодних зальотів? Мені ж за це гроші платять. Валютою! І годують. Оселедцями! Моряк байдики бити не повинен, навіть якщо робити на судні нічого, в нього від неробства приходять в голову думки, і тоді ховайся. Ну хіба що загадав би я це робити стерновим і стояв би над ними лякачкою, та ще й показував як воно та що. Не той моряк пішов зараз, ой не той! Чому їх тільки в тих морських школах учать? Прямий вузол зі злодійським плутають. А так, сам все зробив - і спокійний.
Але обидва юних мореплавці, чим далі слухали цю підбадьорливу промову боцмана Каримова, лише, навпаки, ще більше хнюпилися.
- Що, теж вузли плутаєте? – зрозумів боцман.
- Ні, - чесно заперечив Дениско. – Не плутаємо, бо жодного не знаємо.
- Ну то радійте, ви потрапили в правильний час у правильне місце! Я не боцман буду, якщо через півгодини кожен з вас не опанує високу науку зав’язування десятка морських вузлів! Це ж дуже просто! Сідай де стоїш, ось вам по шкертику в зуби, і роби як я.
- Ось всі думають, що морські вузли якісь дуже складні й заплутані. І це головна помилка. Усі морські вузли дуже легко зав’язати, дуже легко розв’язати, і при цьому вони тримають міцно. Хитрощі лише в тому, щоб не забути, який вузол для чого призначено. Що я там казав? Прямий? Його призначено для зв’язування двох кінців однакової товщини. Роби раз – і боцман перехрестив кінці шкертика у своїх руках, - Роби два, - і перехрестив ті ж кінці ще раз, - отримуй прямий вузол. В боцмана вийшло дві акуратних петельки, одна в одній. Боцман для певності посмикав шкертик. Тримає.
- Показали мені плоди своєї штрафної праці. В Сергія – справді прямий, в Дениса – бабський. Ось дивіться – тут обидва кінці потрапили в петельку, а тут один зверху, інший знизу, це бабський, геть не тримає й віддається, варто за нього потягнути. Ану пробуйте.
І таки справді, Денисів вузол від натяжіння поповз і розв’язався, Сергіїв лише тугіше затягнувся.
- Ну ось ви два вузли вже й завоїли, а переймалися, – посміхнувся боцман. – Але ж я казав, що легко і розв’язувати. Ану Сергію, пробуй. Затягнувся? Ні, зубами не треба. В кожної снасті є ходовий кінець, і корінний. Короткий, який ви тримаєте в руках, - ходовий. А корінний, довгий, може бути будь де, на в’юшці, на щоглі, на іншому пароплаві, канати ж недарма довгі роблять. Тобто зазвичай розплутувати можна лише ходовий кінець. Бери тепер свою красиву петельку за ходовий і корінний, смикай в різні боки, витягай ходовий.
У виконанні боцмана це взагалі було схоже на якийсь фокус. Сергій смикнув і собі, петелька розпрямилася, і він легко висмикнув кінець з вузла.
- А ви боялися, - сміявся боцман. – Ну, злодійський вузол – ще легче пояснити. Усі моряки на автоматі в’яжуть прямий, бачите, обидва ходових кінця знизу, обидва корінних зверху. От серед ночі моряка розбуди, раз – і прямий. А матроси раніше жили у великих кубриках, всі гамузом, а речові мішки свої зберігали в баталерці. Як довідатись, чи ніхто до лантуха твого не лазив, баталер, скажімо? А ось так – злодійський вузол, це одни короткий зверху, інший знизу. Якщо не придивлятися, різниці з прямим не побачиш. Поліз злодій-баталер до твого мішка, порився, і зав’язав усе назад, звісно, прямим. Тут ми його і попалили. Питання є?
Хлопці, спробували зав’язати ще і злодійський.
- Так, це воно. Ну і наступний, на основі все того ж прямого, ви всі добре знаєте. Те що в дитсадку звуть «з бантиком», коли вчать черевики зашнуровувати. Але «бантик» лише один, а не два, і зветься він – рифовим вузлом. Це колись, коли вітрила треба було зменшувати, їх скручували і в’язали поверх ось такими вузлами. Називалось це – взяти рифи. Раз – і парус зменшився вдвоє, вже його вітер не пошматує. Стихнув вітер – смик за «бантик», тобто ходовий кінець, - знову велике вітрило, любо-дорого глянути. Молодчики, вже чотири вузли вичили. Далі – ще легше.
Боцман узяв свій шкертик трохи не по середині і почав ним обертати, від чого два вільні його кінці закрутилися в косичку, вправно зловив довший кінець – корінний – і пропустив його в петельку, що залишилася зверху.
- Удавка. Вже з назви зрозуміло. Це якщо вам треба обв’язати якесь дерево, чи щоглу, чи сваю причалу. Раз, і затягнули.
- А це штик. Просто тричі обносимо корінний кінець ходовим. Теж все дуже просто, ним кріпяляться, скажімо, за кільце чи скобу на причалі. Ну в нас таких вже й не залишилось, а в Туреччині чи у Венеції – повно на причалах. Ну або за такелажну скобу. Але пам’ятаймо, цей вузол тримає лише при натянутому кінці. Послабили – раз, і поповз, і вже знову у вас в руках. А щоб цього не було, ось тут робимо два шлаги і отримуємо рибальський штик. Скільки це вже, сім?
- Ось ще один важливий вузол. Якраз восьмий – вісімка. Взяли свій шкертик в руки, перехрестили як прямий, а тепер ще раз так само і потягнули. Що отримали? Правильно, цифру вісім з двох петель, я кріплять нею...
- А-а-а! – несподівано закричав Дениско, аж Меггі загавкала. – Так волосінь на рибальських гачках зав’язують! Я не знав, що це так називається!
- Ну ось бачиш, кадет, а казали, що жодного вузла не знаєте.
- Ще один важливий для життя моряка вузол – бесідковий. Він – навпаки ніколи не затягується, тому його використовують, скажімо, коли треба людину з води витягунти. Кинули цьому нетямусі за бортом кінець, а він – раз, і довкола пуза бесідковий зав’язав. Можна на борт його тягнути, не задушить.
Це був доволі складний вузол, який теж нагадував якийсь фокус з передаванням кінців з руки в руку та іншими незрозумілими рухами, але боцман врешті навчив їх в’язати його, не відпускаючи кінця з рук, просто довкола поперека.
- Якщо ось тут двічі пропустити, буде подвійний бесідковий, і його використовують альпіністи для страховки, але це просто для довідки, не для протоколу. Бо десятий – дуже важливий вузол. Шлюпковий. Ним шлюпку кріплять на буксир до катера чи пароплава, і його можна віддати, коли буксир натягнуто внадрай, чого інші вузли не дозволяють, їх спершу послабити треба. В’яжуть за баночку, ось так. Накинули, під баночку, перехлеснули і «бантик». Ось пішов внадрай – боцман помахав шкертиком перед носом Меггі, вона вчепилася в мотузок зубами і потягнула до себе, - Денисе, смикай за ходовий кінець. Віддалося? Питання є? – питання були тільки в Меггі. Схоже, вона образилася.
- Ну, вцілому все. Навчу вас ще якось марочки накладати, огони і кнопи заплітати на швартові, і готові тобі матроси палубної команди. Ще двійко-трійко важливих вузлів якось іншим разом покажу. Усе інше макроме, як ось ті ж мати, складається з цих простих вузлів, які треба зав’язати тисячу триста сімдесят сім раз, і буде вам щастя.. Але це і в букварі піддивитися можна. А ось ці прості й невибагливі вузлики кожен моряк має знати, як школяр абетку. Від цього життя іноді залежить. За скільки ви цих десять вузлів, як думаєте, зможете один за одним зав’язати?
- Ну, хвилин 5, - припустив Сергійко.
Боцман лише хмикнув, відібрав і розклав перед собою десять шкертиків.
- В кого годинник з секундоміром? Засікай, Денисе.
- Пішов!
А ось це вже було ні на що не схоже, боцман, який до цього показував їм усі хитрощі повільно, крутонувся на закаблуках між розкладеними на палубі і розвішеними на бруску шкертиками, а кількість рук у нього, здавалося, потроїлася, як у якогось індійського бога. Останньою він затягнув бесідку довкола тулуба. І виглядло це, ніби фокусник Акопян, довго і нудно показував діткам перед сном, як саме він їх дуритиме, а тоді – раз, спритність рук і ніякого шахрайства – глядачі все одно не встигли помітити, як саме він дістав зайця з капелюха.
- Двадцять п’ять секунд! – ошелешено оголосив Дениско.
- Старію, - сказав боцман. – У вашому віці, джентльмени, я вкладався в шістнадцять. Ну, чого призадумались? Тренуйтеся!
