Був тихий, по-літньому теплий вечір. На небі одна за одною з’влялися зірки. У повітрі стояв запах квітучих садів та польових трав.
Село Липки, що примостилося під лісом, недалеко від того місця, де Прип’ять впадає у Дніпро, збиралося спати. Наталка сиділа на маленькому стільчику біля хліва і доїла корову. Під її вмілими руками молоко двінкими струменями виспівувало у дійниці, збиваючи його на запашну піну. Чоловік Павло теж закінчував свою вечірню роботу.
– Чудовий вечір! Яка заворожуюча тиша. Це нам з тобою, Наталко, нагорода за наші поневіряння на цілині. Звикли були й до того… Мабуть, людина до всього може звикнути. А над нами Бог змилувався, приїхали в такий куточок, де тільки святим жити. Місцеві свого щастя не розуміють, бо тут від народження живуть. А я ніяк не намилуюся і не надихаюся. Та ще й робота у лісі. Тут тобі і ягідка, і травичка, і грибочок виріс у прохолоді, ще й заробітки непогані. Спасибі Богу за таку нагороду.
– З ким ти там говориш? Сусід знову прийшов, чи що? – сердито обірвала його Наталка.
– З тобою ж і говорю, а ти вже й хвилини постояти не даси. Все роби та роби, а її – роботу – ніколи не переробиш,– буркнув, розсердившись.– В тебе там як? Пішло молочко, мабуть? Корівка вже на травичці від’їдається. Сама поздоровішала і нам молочка прибавила,– заторохтів ніжно, бо не любив довго сердитися.
– Скільки разів казала: не заглядай у дійницю! Зурочиш корову – я тобі дійницю на голову надіну. Чую, що вже душок горілчаний від тебе пішов! Все життя чоловік, як чоловік був, а сюди приїхав, – неначе сказився! Як не перед добром це, Павле.
– Завела вже своєї. Ти колись теж була і красива, і тиха, тепер знай бісишся, теж погане віщуєш. Подумаєш: випили на роботі під шабаш по сто грам. Хіба це багато? Виходить, що й на сто грам не заробив? Спасибі тобі велике за таку ласку! – зняв шапку та демонстративно низько вклонився.
– Іди з-перед моїх очей! Роботи весною багато, а ти заладив то по сто, то по двісті. Дружків у нього багато, і всім щось треба.
– Аякже, Павло нарозхват! Дай Боже тільки не забути, хто і що просив. Тому колодки напиляти, тому дошки, тому дрова потрібні. І всі – до мене, бо я в нашому лісництві тепер, виходить, за головного спеціаліста. На техніці вмію, на пилорамі вмію, ліс валити навчився, кладу дерева, мов олівці.
– Менше вихваляйся. Якби ж ти грошима брав за свою роботу, то й ми б раді були, а то одні пляшки. Пляшки сьогодні, пляшки завтра, а через рік-другий зіп’єшся і ніхто тебе не шукатиме, бо такі і в лісі непотрібні. Валятимешся попід парканами, як Іван Лялечка у мокрих штанях. А мені як жити? А діти наші? Соромно дуже...
– Тіпун тобі на язик! Розкаркалася, мов та ворона! Ще нічого не сталося! Я ж багато не п’ю, а потроху, для настрою, так сказать... Брав би й грішми, але тут гроші не ходять. І взагалі гроші – то хабар, за нього можна і в міліцію попасти, а могорич – святе діло, кожен несе. То викидати його, чи що? А вранці – як огірок! Обмився водичкою з колодязя – і як на світ народився.
– От Бог щастя послав! Як до нього не підійди, а він нічого розумного не скаже! Завтра приїдуть Славко з невісткою і Галочка наша картоплю садити, то я ось їм розкажу, який ти став.
– Но, но!.. Надумала вона!.. Батька соромити вони будуть! Не п’яниця я, від ста грамів ще ніхто не спився. А ти, мабуть, хочеш, щоб я зовсім тут за твоєю спідницею бігав? Не буде цього! – крикнув та тупнув ногою, розсердившись на свою Наталку.
– Приїхали сюди з цілини, а тут так гарно, немов у Бога за пазухою! Тільки б жити! Так нова біда прийшла – дружки, п’янки-гулянки, – продовжувала, ніби не чуючи його слів.
Корова тупнула передньою ногою, махнула хвостом, відганяючи мошку, а Наталка схопилася за дійницю, щоб та молоко не перевернула, потім встала і витерла сльози.
– Досить тобі, Наталко, досить. Може, трохи й розбалувався. Шабашка за шабашкою… всі просять… Розумієш? Давай спробую по-іншому, а може, й вийде. А ти не сердься, бо в тебе ж серце хворе,– забрав у неї дійницю з молоком та поніс до хати.
Наталка сіла на лаву, вкопану під хатою, ще раз витерла сльози і намагалася заспокоїтися, тримаючи руку біля грудей. Згадавши про дітей, – повеселішала. Подумки вже планувала свою роботу: що їсти готуватиме, коли в хаті прибиратиме… Усе рідше вони спішать до неї, відриваються у своє життя, на свій хліб. Такою і вона колись була. А ще пригадала, як мати плакала, на цілину не пускала, документи ховала від неї, а вона все одно по-своєму зробила. Тепер її час прийшов. Коли й не треба, шукає для сина якусь невідкладну роботу, аби тільки частіше його бачити, готує для дочки-студентки сумку з харчами, і як та не може, сама везе у Київ. Заодно побачить, що діється там у гуртожитку, від її материнського ока ніщо не сховається. А то, дивись, і грошенят підкине. Їх малувато стало, на цілині більше заробляли, але й так можна жити.
– Як тобі, Наталко? Вже краще трохи? – заглядав Павло в її очі, повернувшись із хати. – Я сьогодні слово тобі даю: більше не питиму.
– Так то й ні?
– Ні грама. Чуєш?
– Може, і правильно, бо за ті роки, що ми тут, мабуть, цистерну горілки сам випив.
– Ти що, Наталко! Хоч уявляєш, що кажеш?
– Тоді діжку, отаку,– показала на погріб.
– Так багато!– здивувався та став придивлятися до тієї діжки, налитої по вінця водою, щоб не розсохлася. – А втім не така вона вже й велика, – повеселішав, – Петро, мабуть, більшу випив, – міркував уголос, розглядаючи ту діжку, ніби вперше її побачив.
– Яка ж печінка таке витримає?! – хитала скрушно головою Наталка.
– Сказав – ні грама, значить, так і буде! – знову повторив свою обіцянку, підійшовши поближче до діжки та заглянувши у воду, від чого аж моторошно стало.
– Сідай, Павле, біля мене та відпочинем трохи, – запрошувала Наталка.
– Раніше ти казала: сідай, голубчику, сідай, рідненький...
– Казатиму й зараз, аби тільки лад у нас з тобою був, бо ніхто нам жити не заважає, це ми самі собі вже заважаємо. Розумієш, Павле? Ти тільки поглянь, як красиво! А за селом твій ліс, сосни високі, стрункі, голову як задереш, то аж закрутиться від тієї висоти. До Дніпра рукою подати. Тільки б жити та радіти! Чи не про таке життя ми з тобою на цілині мріяли? Господи, усе тут до душі – пшениця до пояса, трава аж під руки, гриби майже по коліна, вітер не дме, а лише голубить. Рай земний та й годі. А ми молодість свою на цілині згубили. Грошей хотіли заробити. І що привезли звідти? Діточок.
– Не так було: Славко нас переманив і Галочка умовляла переїхати, коли в них гостювала.
– А тут обжилися. Пам’ятаєш,: як мене в Україну з літами тягло, мов до рідної неньки,– сказала вона й знову змахнула сльозу.
– Звичайно. І за матір’ю все побивалася. Тепер і її заберемо, Наталочко. Може, і на свята першотравневі. Ось посадимо картоплю і поїдемо. А що? Нехай живе з нами, хіба вона тут заважатиме?
Так вони сиділи та говорили неначе й не було тієї сварки. Вони не так часто лаялися, але іноді, бувало, і до бійки доходило. Зараз Наталка думала: сьогоднішня розмова вже давно назрівала, може, тепер одумається. А чого вона хоче в цьому житті? Щоб розуміли одне одного, щоб з добрим словом та в любові віку дожити, дітям підсобити. Павло сидів мовчки і теж думав про життя, збирався, правда не вперше, берегти свою Наталку, бо здоров’я у неї слабке. А без неї як же він буде? І діти йому не простять. Та він і сам собі не простить, коли що, бо, мабуть, і зараз ще кохає, хоча вони давно про те не говорять. «Скажу їй про кохання, вона така щаслива буде. Скажу сьогодні, а коли ні, то завтра, бо сьогодні ще запах горілчаний чути, – вона так казала».
Терся об їхні ноги собака, теж шукаючи ласки та любові. Брязчав довгим ланцюгом, соваючи мордою свою миску та долизуючи молоко, а потім узявся службу нести перед господарями – все гавкав на ворота, де згодом з’явилася голова сусіда Льоньки. Він довго вдивлявся у їхній напівтемний двір, поки озвався:
– Павле, то ти тут із своєю Наталкою сидиш, чи мені так здається? Ви як ті голубки, тихо, мирно, а моя все кричить не своїм голосом. От я й пішов з дому. Рибалити йду. Давай швидше, ще за Петром зайти треба, та намета не забудь, бо вночі холодно, а в ньому ми до світанку трохи перекимаримо.
Павло засовався на лавці, не знаючи, що йому тепер і казати.
– Ти ж тільки слово дав! – мало не вигукнула Наталка.– Поклявся, а сам рибалити пообіцяв іти? – розсердилася на чоловіка.
– Та то ж до того було. До того, розумієш? Тепер, мабуть, вдома буду, раз таке діло. Хоча рибка завтра лишньою не була б, діти рибку люблять.
– Будь удома, Павлушо.
– А коли пити там не буду, то пустиш? Нехай вони п’ють, а я – ні грама. Зате рибки дітям наловлю – лящ і судак уже пішов.
– Ти ж не втерпиш, та й вони від тебе не відчепляться. Чи я не знаю тих п’яниць!
– Я ж не пропащий, як той Іван Лялечка, не стану і все! – аж тупнув Павло ногою.
– Іди вже, бачу, що дуже хочеться тобі. Рибка-то завтра не завадить, аби тільки без того... Спробуй тримати слово, бо більше не повірю.
Ще вона не доказала останнє слово, як він заметушився, схопив невеличкого намета, взяв сітку, вудку, гумового човна, трохи поїсти, бо все приготував ще раніше, чмокнув Наталку в щоку й чимдуж подався на вулицю.
Такою була Галочка…
Галочка та її подруги з гуртожитку бігли в цей час по Хрещатику, спішили в кінотеатр на останній сеанс. Вони розмахували своїми сумочками, зиркали на перехожих хлопців, кліпали довгими віями, шепотіли одна одній щось на вухо, коли спинялися перевести дух. Вони молоді, їм тільки за двадцять. Хрещатик миготів своїми вогнями, великі київські каштани шелестіли листям, погойдуючи високими канделябрами зі свічками, які ще не розпустилися, ще не забіліли, але вже ось-ось цвістимуть. Зараз ще чекали команди від сонця, від його теплих променів, щоб умить розкритися й прикрасити це чудове місто над Дніпром своїм неповторним квітінням. Дівчата вже добігали до кінотеатру, постукуючи своїми тоненькими підборами, – встигли! Вмостилися зручніше на своїх місцях, ще раз пошепотіли одна одній на вухо та й заспокоїлися, бо погасло світло і почався кінофільм. Емоцій у такому віці було так багато, що вони хлюпали через край. Слідкуючи за подіями, що розгорталися на екрані, Галочка одразу встигла покохати головного героя, зненавидіти зрадницю і чекала щасливого кінця.
Коли події на екрані йшли до свого завершення, побачила трохи далі поперед себе Валеру. Того самого чорнявого, високого, елегантного молодика, який нічим не поступався головному героєві з екрана. Бігала до нього на побачення, крутила волосся на бігуді, підмальовувала і без того чорні брови, аби тільки йому сподобатися. Зараз бачила його профіль, він часто повертав голову до своєї сусідки, а та нахилялася до нього – вони розмовляли. Галочці не вірилося, що він з іншою, обличчя пашіло, вона вже не розуміла, що там на екрані, бо підступали сльози, кліпала нафарбованими повіками та це не допомагало – руки вже розмазували чорну фарбу по щоках. Думала, що все скінчилося, але коли виходила з зали, він наздогнав.
─ Знайомся, Марічко, це Галочка, я розповідав тобі про неї, ─ звернувся до своєї супутниці.
─ Приємно було познайомитися, ─ дівчина ледь помітно кивнула головою, але видно було ─ неправду каже. ─ Бувайте, дівчата на мене чекають, – намагалася всміхнутися, а вийшло, мов кислу сливу з‘їла.
Нарешті вони залишилися вдвох. Стояли мовчки. Галочка не знала, з чого починати, а Валера не поспішав виправдатися, зрозумівши про ревнощі.
─ Ти замерзла, ти вся тремтиш, ─ зняв свого піджака й накинув на її плечі.─ Я з інституту повертався і зустрів стару знайому з нашого заводу, вона й запросила мене в кіно. І гадки не мав, що ти тут, ─ вважав, що якраз нормально скомпонував свою думку.
─ У тебе з нею колись був роман? ─ випалила одразу, бо не могла більше терпіти.
─ Ні, дружні відносини, тільки й того… Колись проводжав після святкового вечора. У нас на «Арсеналі» такі вечори часто бувають! Наступний буде завтра. Прийдеш? А чому ти про неї питаєш? Ти ревнуєш?
─ Таке придумав! Щоб я ревнувала? – Ніколи! Чому ж тоді вона очей з тебе не зводила!
─ Тобі просто здалося.
─ А ти її цілував? Ну, хоч раз? Скажи по-правді, ─ допитувалася в цього чорнобривого стрункого юнака.
─ Було одного разу, ще минулого року, правду тобі кажу. Але не склалося у нас з нею.
─ Я віддразу відчула, що вона в тебе закохана, а ти? ─ вдавала, що спокійна, а всередині все кипіло, у голові стукало, бо ревнощі брали гору над розумом.
─ Отже, ти ревнуєш! ─ він обняв її за плечі й пригорнув до себе.─ Раз ревнуєш, значить…
Вони ще жодного разу не говорили про кохання. Вона уявляла іноді по-дівочому: теплий вечір, соловейко заливається, посміхається ясний місяць, а вони цілуються, потім він бере її обличчя у свої долоні і зізнається, що кохає. А іншим разом по-іншому придумає – так і забавляла себе першим зізнанням.
─ Це нічого не значить, забудь, ─ випалила з переляку, поки він не встиг доказати.
─ Злякалася, а сама знову тремтиш. Тут би сказати віршами, але я не вмію. Скажу просто: Галюсю, я тебе кохаю, тебе одну. Чуєш? Ти мені стала така рідна, ніби знаю тебе років десять, а то й більше ─ з самого дитинства. Розумієш?
Здалося їй: завмер високий каштан над ними, почувши магічні слова з молодих уст, засміявся місяць прямо в лице, обернулися перехожі, здогадавшись про це. А вони стояли навпроти, взявшись за руки.
─ Я теж тебе кохаю, я так сьогодні налякалася, мені було так боляче… ─ їй хотілося доторкнутися до його вуст, але вона ніколи не бачила, щоб хтось цілувався на людях. Тому вони просто гуляли Хрещатиком, потім звернули на Володимирівську і дійшли майже до самого Софіївського собору.
– Ось тут я й живу. На квартирі, звичайно. Колись і свою отримаю, бо на чергу став, ─ він показував на будинок і на свій під’їзд. ─ Пішли до мене, поп’ємо чаю, а потім на таксі відвезу тебе в гуртожиток, ─ не чекаючи відповіді, взяв її за руку і повів сходами на третій поверх.
Вона йшла мовчки, пригадавши чомусь слова матері: «По квартирах не ходи, бо чоловіки тільки про своє й думають ─ як чесну дівку обдурити… Незчуєшся, як і пізно буде».
Сама блиснула поглядом на нього, а він усміхнувся. Почервоніла. Хлопець міцно стис її руку. «Нічого вона не розуміє в коханні ─ подумала про матір. – Жила в степу на цілині, та й коли то було. А в мененеї – справжнє. Сьогодні сам зізнався».
─ А де господиня цієї кватрири? ─ тихенько спитала, переступивши поріг. – Познайомитися треба, щоб не подумала про мене чого поганого.
─ Іншим разом, бо в село поїхала, зараз всі картоплю садять, вона теж своїм допомагає, ─ сказав Валера й запросив до кімнати.
Поки він готував чай, вона роздивлялася фотокартки і портрети, що висіли на стінах. На них справжнісінька фотоісторія – від весілля і до цих пір, можна було прочитати все життя. Видно, як виростали діти, як старіли батьки. Все тут було так, як і вдома, у її батьків. За столом вона про щось говорила, а сама все думала: невже він сьогодні скаже, щоб вона вийшла за нього заміж? Але ж вони тільки два місяці, як знайомі. Мама з татом такого не зрозуміють, вони, мабуть, довго зустрічалися, поки вирішили побратися. То це ж вони! А вона пішла б, якби він тільки запропонував. Звичайно, пішла б, бо він такий красивий, хороший і так уміє цілувати... Такі думки збуджували її, і вона відчувала, як щось приємне розливається по її тілу. Валерій відкоркував пляшку шампанського – вони випили за кохання. Тепло і млість все більше перемагали, проганяючи дівочу скутість. У якусь мить вона зрозуміла, що чекає чогось, чекає і боїться… Ці відчуття страшенно боролися в її душі, бо їй було вже двадцять два. Валера ввімкнув музику, а вона не заперечувала. Спочатку слухали Висоцького, потім він поставив платівку Джо Дасена, обняв її за талію, і вони почали танцювати. Ніжна мелодія, його руки і його вуста… Вона відчула у ньому все чоловіче, відчула вперше – і не могла тому протистояти. Він узяв її на руки й поніс до ліжка. Вона налякалася, але не вистачило сили відштовхнути його. Він шепотів про кохання, а вона купалася в його любові, забувши про все.
…Відходила ніч, за вікном займався ранок. У квартирі стояла тиша, ніби й не було тої музики молодості. Стомленому ласкою тілу, хотілося спати, але заснути так і не змогла. Крадькома поглядала на свого Валеру, але чиїсь нашіптування не давали спокою: яка легковажна, безсоромна, що наробила? Що скаже мати, коли дізнається? Він говорив лише про кохання і ні слова про весілля. Бути коханкою? Ха-ха-ха! Що ж тоді говорити іншому? З ким була, кого кохала? Це все – вино й ті прокляті ревнощі, – розсердилася на себе. Винна у всьому вона – ота Марічка. Тепер минули чомусь усі бажання. Сказати йому про це? Ні, ніколи… Вона тихесенько встала, одяглася і тихо зачинила за собою двері чужої квартири. На вулиці вже стукали колесами трамваї, треба було поспішати у гуртожиток, зібрати речі і ─ до батьків у Липки. Мати здогадається, по очах побачить… Нічого, вона заспокоїть себе, поки добереться. А Валера? Так хочеться, щоб він її знайшов і сказав, що не може без неї жити. Він знає, де шукати. Але чи захоче?
Незабутня ніч
Наталці не спалося. Кричали сичі біля хати, гавкав собака у дворі, згодом почав завивати. Тільки вона задрімає, він знову затягує свою пісню.
– Та що ж це таке? І в мене серце пече, ніяк не заспокоїться,– говорила сама до себе, виходячи з хати у темний двір.
Сіла на ту лавку під хатою, де вони з Павлом про життя говорили. Посварилася пальцем на Сірка, який соромився при хазяйці затягувати жалісної. А він крутив хвостом, торохтів ланцюгом, підбігши ближче, лизав їй руки.
– Чого віщуєш, бісова твоя душа? Може, їжаки, чи лисиця бігає неподалік? Тоді стережи господарство наше. А віщувати на погане не смій, бо жити тільки починаємо. Прийняв нас цей край, слава тобі Боже,– вона перехрестилася на тих словах і збиралася йти в хату, але Сірко знову задрав до неба голову.– То що ж ти надумав оце, га? Чи з Павлом що на воді сталося? Невже втопився? Матінко Божа і ти, Миколаю Угоднику, прийдіть на допомогу рабу Божому Павлу,– зашепотіла в темряві молитву, піднімаючи й собі очі до неба.– Говорила дурневі: сиди вдома. Прости його Господи і мене прости, лаяла його сьогодні, сама не знаю, що на мене найшло, все можна мирно розрішити, просто терпіння іншим разом не вистачає. А може, що із Славком? – перелякано схрестила руки на грудях.– Та ні, він сьогодні не на чергуванні. Чи кого підміняє!? Ой, всі святі, зійдіть з неба! – перехрестилася тричі на схід, звідки Спаситель повинен прийти вдруге на землю.– Та що це я вигадую!.. Там усе нормально, все надійно, така хороша робота, така станція, таке місто, а я всіх святих турбую. Невже ж Галочка, коза моя, в халепу яку потрапила? Ні, не може такого бути, вона в мене розумна. Спить давно, бо я наказала вранці сюди їхати, картоплю садити, а вона слухняна, без материного дозволу нічого не зробить. Мабуть, мати старенька не спить та про мене думає, чи навіть заплакала від нудьги. Заберу скоро, всі не проти, а то ще помре там недоглянута,– вона вже збиралася зачиняти двері, коли Сірко знову затягнув ще жалісливішої.– Цить! – тупнула на нього ногою. – Іч, що надумав? Мені ж відпочити треба. Вже все переказала, а він виє… Погляну ще й на вулиці.
Наталка відчинила хвіртку – та й завмерла. Під її воротами лежало щось чорне. Вона придивлялася до нього, боячись підійти ближче, але й так розгледіла щось біле й тонке з-під тої чорної істоти, неначе поросячі ратиці.
– Не як сам лукавий примостився! – сплеснула з переляку руками.
Те чорне забурмотіло, заворушилося, але знову притихло.
– Господи! Налякалася як... Невже розбудила! – задкувала до своєї хвіртки, але, почувши хропіння, обімліла.
– Павле, це ти чи що? – ледь вимовила з переляку. – Всяке було за життя, але щоб так, щоб валявся, мов свиня в піску, – такого ніколи. Ти ж тільки сьогодні слово дав, а я тобі повірила,– причитала, мало не плачучи.– Напився – і не до рибальства стало, бісова твоя душа. Йди до хати, кажу тобі! – наказувала, але не голосно, щоб сусіди не почули.– Так, так, розумію... Яка хата! Так нализався, що тільки на чотирьох хіба, як Сірко, чи й того гірше,– бурчала Наталка, а почувши якісь розмови трохи далі на вулиці, схопила його за одежу і потягла в хату, щоб ніхто його таким не бачив.
Де і взялися сили у хворої, коли таке трапилося. Втягла, кинула посеред хати, світло не світила, щоб сусіди вранці не перепитували, сама дістала старого, ще цілинного кожуха, розстелила його поряд і перекотила своє горе спиною на тепле, щоб усе-таки не застудився. Увімкнула маленького кишенькового ліхтарика і зібралася розстібнути йому хоч одного гудзика біля шиї. Світло ненароком блиснуло на обличчя, і вона ледь не впала поряд…
– Матінко Божа! Та це ж не мій чоловік! Не Павло! Це ж Іван Лялечка! Та що ж це я наробила! Втягла у свою хату чужого чоловіка! Якби хоч чоловіка, а то п’яницю безпробудного. А як же тепер бути? Назад у мене сили вже не вистачить, а залишити до ранку – ніяк не можу. Що люди скажуть? Павло і тверезим прийти може, стримати дане слово, а в хаті Іван з нею ночував. Треба щось робити! – Вискочивши з хати, заспішила на вулицю, де було вже світліше, а край неба миготів, мов при пожежі.
– Невже хтось горить, поглянула у той бік.– Точно горить, тільки не в нашому селі, а трохи далі, скоріше за все – ліс. А чи не Павлові дружки палили багаття біля ставка? Самі поснули, а ліс загорівся. Господи, спаси їх, живі ж люди, а він серед них. Собака, бач яка, все відчувала, а я його ще й лаяла,– Наталка знову перехрестилася, задивившись на полум’я, яке так швидко розгорілося і тепер вже палахкотіло високо в небо.
У цей час на дорозі почулися кроки, і з темряви вийшов чоловік. Вона придивлялася до нього, бо так їй не хотілося зустрітися в ту хвилину з своїм Павлом. Упізнавши Андрія з їхньої вулиці, дуже зраділа. Він повертався додому, мабуть, від своєї коханки, про що люди вже давно говорили, не знала лише його жінка.
– Андрію, допоможи тітці-дурепі. Думала, що мій дядько Павло лежить під воротами та й втягла опудало у свою хату, а то – Іван Лялечка. Темно було, розумієш. Туди в гарячці втягла, а назад витягти – сили не вистачає. Забери його, тобі по дорозі якраз, хоч якось дотягни проклятого, жива все-таки людина. Не залишати ж мені його у своїй хаті? Що люди подумають? Хоч він і п’яниця, але сміху скільки буде. У нас поговорити охочих багато. Та й Павло мій вранці з рибальства прийде. Розумієш? Усяке ж буває, ось таке і в мене трапилося, нещастя на мою голову, можна сказати,– говорила вона не спиняючись, щоб Андрій зрозумів та допоміг їй.– А я жінці твоїй скажу, що ти тут возився з ним до пів ночі,– додала ще й таке, бо знала, що та лає його частенько.
Зайшовши до хати, знову присвітила своїм кишеньковим ліхтариком на те чудо з поросячими ратицями, як їй було здалося. Дядько Іван так і лежав на кожусі, тільки тепер чомусь не в штанях, а в чорних до колін трусах, з-під яких стирчали тонкі ноги, мов дві білі палки, обтягнуті шкірою, а біля кожуха вже стояла чимала калюжа.
– От бісова душа! Обмочився, а в мокрому лежати не захотів. І скажи, що п’яний нічого не розуміє – познімав і все. Я ж його в одежі тут залишила, повір мені,– виправдовувалася Наталка.– Тягни, Андрію, його з моєї хати, тягни голяка, вдома нехай його перодягають,– лупцювала того мокрими штаньми, щоб хоч трохи прочунявся, а потім допомогла, підхопивши його під другу руку.– Як буде вириватися, то ти штовхни його добряче, не подохне, цілий буде, Лялечка наша, – давала настанови вже на вулиці. – Тільки дотягни його, бо жива ж все-таки людина, хоч і п’яниця. Я тобі, Андрію, повік вдячна буду. І де ти взявся на моє спасіння! І що б оце я робила! А він і правда, мов та лялечка. Бачиш, яке прізвисько люди придумали. Всі його тягають, носять, якби не вони, його вже давно б не було на цьому світі. Тягни й ти, а коли стомишся, то поклади його та перепочинь, клади сміло де захочеш, бо він все одно в багнові, мов свиня. Завтра син помиє, він непитущий. Іван за всіх уже випив, мабуть, і за правнуків також.
Наталка полегшено зітхнула, ще раз поглянула на той край неба, де продовжувала палахкотіти пожежа. Сумнівів більше не було, і від того нова тривога закралася в серце, бо Славко її – пожежник.
– Піднімуть синочка мого, навіть коли й далеко ліс горить, все одно піднімуть, – гасити ж треба. Але нічого, він зовсім дорослий, вже двадцять сім. Нагороди отримує за хорошу роботу, грамоти, подяки, недавно навіть ордена причепили на груди. Який тільки син! – з гордістю пригадала таке.– І невісточка непогана, балує він її тільки дуже, возиться мов з маленькою. Мене Павло так не балував. Все нічого, знати б тільки, що він щасливий. Дай-то Боже, щоб мого Павла там не було. Закінчилися твої п’янки-рибалки, більше нічого не дозволю,– грозилася пальцем у бік палаючого неба, а потім зачинила хвіртку і попрямувала до хати.– А ти, Сірко, лізь у будку та більше не вий, усе вже устаткувалося. Правда, якби ти не вив, то воно ще б краще було. А так, все одно, що вечори на хуторі біля Диканьки. Де ж тут будеш здоровою!
* * *
Поліна поверталася з роботи в гарному настрої. Здавалося, що літо увірвалося у весняний квітень. Назустріч ішло багато людей, вони були збуджені, посміхалися, розмовляли. Немов усіх накрило якимсь неймовірним циклоном радості. Мабуть, варто написати статтю: як місто змінюється, а може, й земля, коли всі люди усміхаються. Напевно, в такі хвилини вони випромінюють особливу енергію. Коли б отак усі – ця енергія могла б огорнути всю земну кулю і захистити від зла, адже у світі постійно борються дві сили: світла і темна, Божа і диявольська. Та боротьба жорстока, вона закладена в самих законах природи, які ще й досі не вивчили люди. Боротьба триває щохвилини, щомиті. Отже, сьогодні перемогла Божа сила, бо всі радісні. Проходять парочки, ще не вечір, а вони вже пригортаються. У дівочих руках маленькі весняні букетики синіх пролісок. Бабуся веде за руку онука, а він скаче, мов козеня та щось щебече до неї. Треба написати роздуми на цю тему, вирішила вона.
Вдома її зустріла Оксанка, вона цього вечора теж була веселою, обхопила руками за шию і цмокнула у щоку.
– Мамусю, дорогенька,– защебетала,– у мене сьогодні такий урожай! Одні п’ятірки! Так багато за один день ще ніколи не було. Навіть з хімії п’ять. Роздобрилася вчителька, а я думала, що вона така жаднюга, або мене, як ти кажеш, і на дух не переносить.
– Так то ж я не про твою Віру Петрівну, а про щось своє.
– Звісно, про своє, а от до неї воно якраз підходить. Я, звичайно, ту хімію не тягну на п’ять, але можна ж трішки авансом, як сьогодні, наприклад. Я на радощах дуже швидко вивчила домашнє завдання. Тепер знову п’ятірку отримаю.
– Яка ти в мене ще маленька! – пригорнула Поліна її до себе й погладила по голівці.
– Ого, таке скажеш! Я серед дівчат найвища у класі, між іншим!
– Найвища – то ще нічого не значить.
– Мамо, а в нас сьогодні вечір у школі. Пам’ятаєш, я раніше говорила, що ми з нашою класною готуємо виставу за Шекспіром.
– Так, так, щось пригадую. А хто Джульєтта?
– Як хто? Звичайно, я. У мене ж дикція. Класна одразу мене вибрала.
– А Ромео?
– Таке питаєш. Звісно, Колька з десятого, хто ж іще?
– То і я піду з тобою, я теж хочу подивитися, як ти зіграєш Джульєтту.
– Мамо, будь удома, у тебе ж роботи багато, мабуть, знову в сумці принесла статті якісь писати.
– Які статті, коли така вистава!
– Мамочко, прошу тебе. Я ж не зіграю гарно, коли ти будеш у залі. Іншим разом підеш, коли я вже буду сміливою на сцені.
– А що, ти вже не на журналістику, а в театральний намислила собі?
– Яка журналістика! Гнути спину над тими папірцями, як ти?! Те все вже не цікаве. А от сцена!..
– Боже, Боже! Це ж тільки чотирнадцятий! Воно ще десять разів усе зміниться. Біжи вже, а то спізнишся. Тільки дивись мені, дозволяю не допізна. Коли не буде довго, прийду за тобою.
– І не збирайся, мамо, я тоді з сорому помру. Після вистави ми ще потанцюємо трохи. Ми ж не самі, класна з нас очей не спускає.
Вона знову чмокнула Поліну в щоку, схопила пакет з костюмом Джульєтти і швидко метнулася до дверей.
– Ягоза, ти як те пташеня, що в колодочки вбивається. Ще не в пір’ячку, але вже й не голе.
– Нічого собі! Кращого придумати не можеш? – посміхнулася до матері.
– Можу, чому ж ні? Ти як вітер стала, не ходиш, а носишся як по квартирі, так і по вулиці.
– Куди тому вітру, він не поспіє за мною!!! – весело вигукнула Оксанка вже на сходах і швидко затупотіла вниз, а Поліна дивилася їй у слід та раділа.
– Мамочко, ти ж у мене сучасна жінка, а мене й досі маленькою вважаєш. Я вже тебе наздогнала. А ти не помітила, чи що? – кричала вона на ходу.
«Дійсно, не помітила... Мабуть, за останні два роки. Ще три – і зовсім доросла,– подумала Поліна, махаючи рукою доньці вже з вікна їхньої кухні.– Так хочеться, щоб у неї була краща доля. Головне, щоб її любили вірно і ніжно все життя. Бо що то за життя без любові»...
Поліна й незчулася, як думки заблукали у її молодих роках. Знайшли там теж такий теплий літній вечір, коли Вовчик перший раз її цілував. Торкнувся губ і налякався. Він дорослий, а вона ще, мов пташеня, тільки школу закінчувала. Але руки обняли його шию, вуста завмерли від насолоди, бо прийшло перше кохання. Давно минули ті роки, та нічого не забулося. Пам’ятала і ті дві ночі, які провела з ним, коли приїжджав у відпустку з Афгану. Як же він зараз? Невже не хоче її бачити? А їй так хочеться бути поряд, і нічого, що він – каліка. Вона сіла на ліжко, дістала із своєї тумбочки потерту папку з невідправленими листами, взяла чистого аркуша й почала писати. Розповідала йому про свої справи, про доньку, а сама питала в нього про сина. Багато листів написала, та жодного не відправила, зрозумівши давно: не судилося їм бути разом. Зрештою, не стрималася і знову цілувала, обнімала кожного листа, бо серцю так хотілося любити. Поклала і цього листа до папки, сховала її подалі, щоб Оксанка не знайшла, потім набрала телефонну станцію і замовила перемови. Чекати довго не довелося, задзвонив телефон, вона схопила слухавку й почула гудок, за ним другий, третій...
– Слухаю вас,– відповіли на тому кінці.
– Володимире, це ти? – спитала, зібравшись із духом.
– Ні, це син. Тату, підійди, тут якась жінка тебе питає.
Поліна розхвилювалася. Вона не знала, що говорити і з чого починати.
– Слухаю вас,– знову, здається, той самий голос і точнісінько така вимова.– Хто ви? Я вас не чую!
– Поліна я, Володимире, Поліна. Пам’ятаєш таку? Вибач, що турбую. Як живеш, хотіла взнати? – намагалася заповнити паузу, бо тепер на тому кінці була тиша.
– …Живий, отримав протез. Приступив недавно до роботи. Чергую на прохідній одного заводу. Ніколи не думав, що й цьому буду радий. Усе моє життя Афган перевів. А ти як?
– Усе по-старому. Доньку провела на шкільний вечір. Вона так швидко виросла.
– А в мене син кинув інститут, в армію зібрався, доброволець.
– Не в Афган?
– Поки ні, а там... хто знає, що він може утнути. Зараз молодь не така, як ми були.
Настала пауза, вона навіть хотіла покласти слухавку.
– Чому ж ти не написала і не подзвонила? – долетіли слова, а з ними щось щемке різонуло по серцю, мов по болючій рані.– Я так чекав, аби ти тільки знала. Коли й розлюбила, то просто пожаліла б каліку. Чекав, мов божевільний! Чуєш?
– Дзвонила я, але поговорити з тобою не вдалося. І листа відправила одразу, як ти повернувся з війни. Чекала і я, Володимире, теж мов божевільна. Спитаєш у дружини своєї, вона підтвердить, а може, й не зізнається. Але все вже в минулому. Головне, що ти живий і здоровий. Я маю на увазі більш-менш. Усього тобі найкращого, Володимире,– цього разу вона швидко поклала слухавку.
Вечір уже не був таким радісним, як декілька годин тому. Не хотілося вмикати телевізор. Вона стояла біля вікна і думала про різне. Згадала і свій шкільний вечір, коли до їхньої школи зайшов високий курсант, він був дуже красивий, всі дівчата одразу завмерли. В ту мить вона, звісно, не могла й подумати, що цього вечора він її поцілує. Але те сталося. Зараз зраділа, згадавши таке, ніби все було вчора: сходить сонце, вона надула губи, стоячи біля своїх воріт, ревнощі до вчительки, він виправдовується і спішить на поїзд. Їй дуже хотілося, щоб він ще приїхав до неї, щоб знову цілував... Махає йому рукою, і Вовчик з радістю біжить наздоганяти своїх. Спинити б життя на тій миті. Щасливішої пари, здавалося, не було б у всьому світі. Тепер Поліна витирає сльози, які застилають очі. За вікном уже загорілися вечірні вогні, сутінки поступово переходили в темряву. Затупотіли знову дівчата по сходах, повертаючись із вечора. Поліна відчинила двері своїй Оксанці.
– Мамочко, запам’ятай цей вечір – 25 квітня 1986 року, у мене блискучий дебют! – вона кружляє по кімнаті і читає уривок із монологу Джульєтти.
І падає зірка Полин…
По нічному небу розкидані міріади зірок... Серед них була і зірка Полин, яка згадується в пророцтвах святого Іоанна. Якраз цієї ночі, не втримавшись на небосхилі, вона впала на землю, впала на українсько-білоруське Полісся... Не оминула нас та чаша, не обійшла біда стороною і збулося пророцтво...
Ніч охопила половину земної кулі. Спокійно спали всі прості смертні, не скаржилися на сон і відповідальні за ядерну енергетику. Спали міністри, науковці, розробники проекту, монтажники й інші працівники, не відчувало біди і керівництво Чорнобильської станції. Мабуть, ніхто не відчув тої секунди, коли зірка Полин стрімко пішла вниз, точнісінько так, як падають зырки в серпні. З тої миті не якась надприродня сила, а самі люди розпочали розганяти в реакторі, ще далеко не вивчений атом, вважаючи його надійним, мов тульський самовар. Крок за короком збігав час, наближаючись до страшної історичної події.
…Нова зміна заступила на вахту рівно о двадцять четвертій, тобто за годину двадцять три хвилин до вибуху. Все було, як завжди. Ніхто й гадки не мав, що більшість не доживе до ранку, а двоє загинуть через декілька хвилин.
Почали зменшувати потужність, щоб урешті спинити реактор на плановий ремонт. Усе б нічого, якби не експеримент, основна мета якого – отримати дармову електроенергію. Його мали провести вчора, але Київенерго не дав добро, тому перенесли на сьогодні. Зараз усі оператори на своїх місцях, вони, як завжди, слідкують за параметрами. Все нормально, всі спокійні. Та раптом потужність почала різко падати. У такому стані реактор отруюється своїм продуктом, а щоб урятувати його, конче потрібно збільшити її. Старший інженер управління реактором, начальник зміни блоку і старший інженер управління блоком намагаються вручну підтримувати параметри реактора: тиск пари і рівень води в барабанах-сепараторах, однак обчислювальна машина показує, що це їм не вдається повною мірою, а деякі з цих параметрів уже навіть аварійні. Заступник головного інженера нервово вдивляється у прилади. Для відімкнення турбіни слід вимкнути систему аварійного захисту, яка, на його думку, заважатиме проведенню експерименту, тому не вагаючись віддає наказ: заблокувати сигнали аварійного захисту. Всі напружені, секунди – немов биття серця... Програма швидкої оцінки запасу реактивності показує величину, при якій потрібно негайно спинити реактор. Старший інженер управління реактором завагався. Ще є шанс, ще можна припинити експеримент, вручну вийти з того стану. Але, на жаль...
– Давай, Льоня, жми! Дві-три хвилини – і шабаш,– лунає наступний наказ заступника головного інженера.– Було й так, що ця «Стріла» нас дурила,– говорить про обчислювальну машину.– Дві-три хвилини – і всі вільні, можна й «пульку» розпочинати. Трохи спітніли, зате премію додаткову отримаєте,– заспокоює операторів.
Говорив так, бо передбачав, що й директор чекає нагороди, а там, можливо, і йому щось перепаде, у начальства вже й так цих нагород багато.
– Я не стану, це...– почувся голос старшого оператора – молодого хлопця, який тільки три роки, як закінчив інститут, але він ядерник, він тут один, який багато чого розуміє в невидимих складних процесах ядерної фізики.
– Коли так, я Сергія поставлю, він зміну тобі здав, сам додому не пішов, хоче єксперимент побачити. От і стане на твоє місце,– говорить заступник головного інженера, бо знає, що всі тут цінують своє місце.
Завагався й начальник зміни блоку, бо не той режим, не за інструкцією, а можливо, – передчуття. Він не ядерник, але в нього чималий досвід, а це теж багато важить. Вони продовжують, бо є наказ старшого за посадою. Сперечатися нема часу, все змінюється дуже швидко. Відімкнули два турбогенератори, заблокували аварійний захист реактора, тільки б система не спрацювала і не спинила їхній експеримент. Усі спокійні, розпочалося вибігання ротора на вільних нейтронах. Прилади показують збільшення температури у технологічних каналах реактора, бо зменшилося проходження води через активну зону. Потужність стала зростати. Усі враз стають напруженими, куди й поділася впевненість. «Для чого пішли на зміну режиму? Потрібно було стояти на своєму,– промайнуло у голові оператора запізніле переконання, – уже, мабуть, нічого не вдієш! Та ще є один шанс, можливо, врятує».
– Вмикаю аварійний захист! – крикнув начальник зміни блоку, швидко натиснувши на кнопку.
Спалахнуло яскраве підсвічування. Всі завмерли... В активну зону реактора увійшли всі регулюючі стрижні для нормалізації ситуації. «Якби раніше!.. Якби раніше!...– подумав молодий оператор. Але, може, ще й не пізно». Та не знав, що там уже було потужне пароутворення. Температура активної зони стала наростати миттєво. Пішов швидкий розгін електронів, тиск наростав із швидкістю п’ятнадцять атмосфер за секунду. Технологічні канали реактора не витримали, почали руйнуватися паливні ядерні касети. Отже, додаткові стрижні не захистили, а прискорили закипання теплоносія. «Чому?» – зустрілися здивовані очі операторів. На відмітці плюс п’ятдесят на «п’ятачку» почали підстрибувати дві тисячі кубиків, які закривали технологічні канали реактора зверху. Кожен важив триста п’ятдесят кілограмів. Вигляд був такий, ніби хтось підкидає вгору шапки. Це тільки початок, того, що вже не спинити... Усе це бачать інші працівники, які від несподіванки розгубилися. А перед головними операторами – лише пульт управління. Стрілки самописців і приладів розбіглися в різні боки, а за ними й очі оперативного персоналу. Всі якусь мить стояли, мов паралізовані. Страх передався і тим, хто нічого не розумів у ядерній фізиці. Підлога задвигтіла під ногами. Почулися різкі удари в центральному залі, а за ними – потужні вибухи... Один, два, може, й більше, бо страх за скоєне уже заволодів розумом, пробіг по тілу миттєво, мов блискавка. Напружена мить. Такої у них ще ніколи не було... Всього лише мить напівзабуття, а за нею – ясність, швидкі й точні дії, але вже для ліквідації аварії. Чи правильні вони й зараз? Хто знає?
Частину активної зони викинуло вибухом. Це – вибухонебезпечна суміш, вона гаряча, тому піднялася у небо на велику висоту, її розтягло вітром у горизонтальному напрямку, розколихало і створило дисперстну квітку високорадіоактивних радіонуклідів йоду, плутонію, цезію, стронцію і багато інших із різними періодами напіврозпаду. Ця гігантська квітка, заввишки від одного до одинадцяти кілометрів, містить у собі п’ятдесят тон реакторного палива. Це – десять Хіросім! Її підхопив вітер і неспішно поніс у північно-західному напрямку через Білорусь, Прибалтику, а далі – за кордони Радянського Союзу аж до північної Америки. Ще сімдесят тонн ядерного палива викинуто з периферійних дільниць активної зони боковими променями вибуху разом із будівельними конструкціями на дах машинної зали четвертого енергоблоку, на дах центральної зали третього та на навколостанційну територію. У шахті реактора залишилося ще п’ятдесят тон ядерного палива і сімсот тон реакторного графіту. Від вибуху там створилася воронка, яка нагадувала кратер вулкана. Він буде горіти, допоки не вигорить дотла. Від нього високо в небо піднявся стовп вогню. Усіх оповив своїми щупальцями страх, бо такої аварії світ ще не бачив...
Фатальна чорна куля
У невелику кімнату, де ще панувала тиша, де у снах молодого подружжя була тільки любов, заглядала невидима чорна смерть двадцятого століття, яка несла біду не тільки їм, а всьому місту, всій області, всій Україні і всьому земному – видимому й невидимому. Той солодкий сон закоханих прогнав телефонний дзвінок, який так безжалісно відділив минуле життя від майбутнього. Славко за звичкою пожежника одразу схопився на ноги і в телефонну трубку чітко відрапортував:
– Молодший лейтенант Коваленко слухає.
– Черговий Акименко, на станції вибух, вірніше декілька вибухів, а з ними – викид пару і загорання. Терміново прибути на місце пожежі, це – наказ начальника караулу.
– Зараз буду,– Славко нічого не питав, бо, поглянувши у вікно із свого чотирнадцятого поверху, зрозумів усе й сам.
Уже через декілька секунд, одягнувшись, він стояв біля вхідних дверей квартири і збирався їх відчинити.
– Що там, Славунчику? Хто дзвонив? – питала спросоня Ксюша.
– Свої. У пождепо викликають, я ненадовго, туди й назад, а ти спи. Тобі треба відпочивати більше, бо ти у нас тепер мама.
Він дуже незвично сказав це слово, нахилившись над нею, провів рукою по розкинутому волоссю, ніжно поцілував у губи, у щоки, тихенько зачинив за собою двері, а потім швидко загупотів вниз, не викликаючи ліфт. Ксюша схопилася й собі на ноги, бо вже прокинулася від того глибокого сну своєї молодості й кохання. Вона шкодувала, що не обняла його, навіть не почула крізь сон його слів. Поглянула на те місце біля себе, де він лежав ще хвилину тому, прилягла на його подушку, яка ще пахла її Славком. Він сердиться, коли вона ненароком назве його так при комусь, навіть при матері. Подумавши про це, посміхнулася, і поклала руку на живіт. «Хоч би швидше відчути, як б’ється дитина, це, мабуть, – велике щастя»,– посміхнулася і почала вставати, бо сон уже минув. Якісь тривожні думки лізли в голову. Вона накинула на плечі халат і вийшла на балкон. Перед нею над верхівками сосен небо розрізали яскраві спалахи, а від них високо в небо піднімався чорний дим. Він став з’єднуватися в одну величезну густу чорну кулю, яка зависла над вогняним стовпом. Ксюша зачинила балконні двері, бо їй стало страшно, вона тут такої кулі ще ніколи не бачила. А ще зачинила від вітру, щоб він не приніс сюди ту кіптяву. Серце стрепенулося й гулко стукало – аж у скронях його відчула. Вдихнула повітря, яке здалося не таким, як завжди… Знову лягла на свій розстелений диван, який уже не пахнув її Славком. Тривога швидко переростала в знетямлений панічний страх, вона відчувала себе на порозі чогось нового, страшного й тривожного, звідки лише один крок до тої чорної кулі, яка висіла на вогняному стовпі над чорним нічним лісом.
Тим часом червоне зарево пожежі гуляло в нічному небі, добиралося і до її кімнати, ганяло по стінах темні тіні, які тягли до її дивана свої язики і стрибали по ковдрі. Вона налякано дивилася на ту гру, обхопивши свого живота обома руками, намагаючись захистити ту найдорожчу маленьку істоту, нове життя – продовження її і його, її коханого.
Ліквідація аварії
Славко вискочив на вулицю і поглянув на дорогу, на якій майже не було машин. Місто спало, було о пів на другу. У вікнах першого мікрорайону було темно, лише де-не-де світилися вогні. Запалив цигарку і нервово затягнувся, роздумуючи,: що ж робити далі. Десь далеко на вулиці заблищали вогні автомашини. Мабуть, сюди їде, невже зверне – хвилювався Слава, не зводячи з неї очей. Аби доїхати, згоден будь на чому, аби лишень швидше. Нервуючи, він стискав кулаки, розмовляв сам із собою, а потім почав кричати все голосніше:
– Давай сюди, давай скоріше! Я ж на пожежу спішу, а вона не чекає!
Раптом із якогось двору, що між будинками, вискочив мотоцикл. Чути, як запищали колеса на повороті, як заревів мотор, набираючи швидкість. Славко стояв посеред дороги, ладен був їхати з п’яним, з дурним «лихачем», хоч із самим чортом, аби тільки їхати.
– Ставай! Ставай! – несамовито кричав він, піднявши руки, боячись, що той зараз проїде повз нього.– Ставай, ненормальний! – крикнув ще раз.
Мотоцикл загальмував, під колесами запищало й засвистіло, і він швидко скочив на нього, вмощуючись позаду мотоцикліста.
– Туди,– показав у бік труби атомної станції.– На проммайданчик до пождепо, тільки швидко, повік буду вдячний,– він показував на чорну кулю вогню й диму, що піднімалася над четвертим блоком.
– Ти чого, дружище? Своїх не впізнаєш? Чи, може, після гулянки ледь встав?
Славко перевів свій погляд з тої чорної зловісної кулі на чоловіка, за спиною якого вже сидів. Іншим разом вони б сміялися з того, а зараз він просто зрадів.
– Сашко! Невже це ти! Та хіба тебе впізнати у такій касці. Сидиш тут, мов гуманоїд! Думаєш, там щось із електрикою, раз і тебе викликали?
– Мабуть так, але не панікуй! Все зробимо, чи нам уперше? А ти чому такий? Розіспався весь… Чи зі своєю посварився?
– Не вгадав.
– Мені краще. Вільний козак! Де захотів, там і гуляю!
– Гуляй, гуляй! Знайдеться хомут і на твою шию. А в мене все нормально! У всіх би так було, як у мене,– кричав йому на вухо.– На станції, мабуть, щось серйозне скоїлося. Такого вогню з димом я тут ще не бачив. Не знаю, що ти там робитимеш, а мені сьогодні точно дістанеться, бо вогонь росте щохвилини. Машин би побільше, щоб одразу загасити, а в начальника нашого сьогодні день народження, його ще чи й знайдуть. Потім почнуться розборки: і те не так, і інше не туди. Дивись, вогонь вище труби пішов та ще з якимось різнокольоровим феєрверком. Із вогню кидає щось у різні боки! – кричав він щосили Сашкові, який, учепившись у кермо, гнав свого мотоцикла щодуху.
– Не бачив і я такого! Що ж то воно звідти летить? Начальник мій дзвонив, голос у нього був, мов із того світу. Може, і правда щось серйозне?!
Вони на шаленній швидкості мчали сосновим лісом, котрий відділяв місто Прип’ять від атомної станції. Не спиняючись, проїхали повз пождепо, бо там уже нікого не було, всі машини виїхали на пожежу. Остання ревіла попереду на дорозі. Той рев зливався з дирчанням їхнього мотоцикла, до тих звуків примішувався і тріск, а вони, вдивляючись у те страшне полум’я, наближалися до нього.
Під’їхавши до четвертого блоку, почули голос командира караулу. Лейтенант, намагаючись перекричати шарварок від тріскотняви й клекоту, викликав на допомогу караул із Прип’яті. Бігали внизу пожежники, оперативно розкладаючи шланги для гасіння і підключаючись до гідрантів. Побачивши Славка, командир крикнув: «За мною! Потрібно вивчити ситуацію!» І вони першими по механічній драбині піднялися на самий верх машинної зали, де бушував шквал вогню і диму. Тут покрівля горіла в батьох місцях. Деякі панелі від зруйнованої вибухом стіни вже впали вниз, а деякі дуже хиталися. За ними, незважаючи ні на що, по драбині один за одним піднімалися нагору пожежники, тягнучи за собою шланги. Лейтенант раз-по-раз оглядався, попереджаючи інших про небезпеку, а внизу на допомогу вже під’їзджали пожежні машини із Прип’яті.
– Виставити бойовий пост чергування! – давав далі вказівки начальник караулу.– Не залишати до кінця! – кричав щосили і його слова повторювалися різними вустами, котилися до низу, як відлуння самого вулкану, до якого вони вже наближалися. Нарешті в руках пожежників засіпалися шланги, це пішла під тиском вода. Видно було із землі, як водяні фонтани спрямовувалися проти вогняно-чорних клубів, що піднімалися все вище у небо, але не долетівши, перетворювалися на густу пару. Один пожежник, піднявшись на найвищу відмітку – сімдесят метрів, заглядав униз, у саме жерло цієї бурхаючої стихії, щоб розгледіти першопричину, від якої сталося щось неймовірне і незбагненне. Це був молодий, але відважний Славко. Тут полум’я палило по-особливому. На покрівлі гасили пожежу в багатьох місцях. А Славко з лейтенантом побігли вниз, щоб до кінця виконати своє особливе завдання – розібратися з причинами займання. А для цього треба пройти знизу вгору всередині приміщень, звідки валив дим з усіх щілин і вікон. Начальник пожежної частини, спізнившись усього на декілька хвилин, тепер сам кричав по рації – піднімав тривогу по всій області. То був виклик номер три, за яким усі пожежні машини мали прибути на допомогу, де б вони не знаходилися в цей час.
А Славко з лейтенантом піднімаються гвинтовими сходами напівзруйнованого блоку все вище й вище, підсвічуючи в темряві кишеньковим ліхтарем та заглядаючи в кожну кімнату, у кожен зал, щоб зафіксувати все, а потім доповісти, бо все мало велике значення для прийняття правильного рішення. Декілька разів підходили до самого реактора, де пожежа бушувала на декількох рівнях. Тільки в центральному залі горіло в п’ятьох місцях. У цьому ядерному пеклі караул вз Прип’яті з брансбойтів заливав водою бурхаюче жерло реактора. Його активна зона зловісно гуділа вогнем і не поступалася. Ні в кого й на думці не було, що це – зруйнований реактор. У верхній його частині було незвичне ніжно-блакитне полум’я, яке могло йти тільки від нього, бо більше там нічому було горіти, але в це не вірили. Славко затримався на секунду співставляючи те, що бачив зараз і тоді, коли дивився зверху на реактор з найвищої відмітки. Тоді йому здалося, що верхня плита лежала на ньому в розвернутому і трохи нахиленому положенні, не зовсім закриваючи активну зону. «Отже, вибух у реакторі? – Від такого висновку ставало моторошно. – Ні, такого не може бути... А якщо це правда, тоді з відкритої зони йде потужнє нейтронне випромінення. Такого теж не може бути»,– подумав так про себе, поглянув навкруги і ледве впізнав знайомі приміщення.
– Ти чого тут застряв? – закричав лейтенант.– Бач, як усе розтрощило! Ото силища яка!
– Кришку підняло й розвернуло, а вона дві тисячі тонн важить,– повідомив Славко своєму начальникові, не звертаючи уваги на його питання.– Я сам бачив, але не віриться, та й оператори нічого не кажуть, бігають як оглашенні, засувки якісь крутять та шукають один одного.
– Мабуть, з переляку, але то не наша справа. Нам би полум’я загасити.
– А радіація є? Не чули? Бо хлопці біля реактора блюють, дехто вже з ніг падає. Заміна потрібна, видно, що довго не простоять.
– На те начальник є, приїхав уже, тепер від рації не відходить, шукає підмогу – людей і машини. А радіація, якби була, то сказали б. Оперативний персонал не тікає, то чого нам боятися?
Лейтенант і собі поглянув на реактор, від якого виходило випромінення потужністю тридцять тисяч рентген за годину, але вони цього не знали, а здогадуючись, не вірили, тож і гасили, як звичайну пожежу, заливаючи ті нейтрони простою водою.
Слава теж до кінця не уявляв і не розумів масштабів радіаційної загрози. Було гнітюче відчуття незрозумілої тривоги. Очі все вбирали й запам’ятовували. Відчувався потужний ядерний жар, пахло, мов після сильного розряду блискавки. Він прикрив лице руками, як від сонця, бо дуже палило. Заглянув у машинний зал. Від побаченого завмер, бо тут пожежа палала на багатьох рівнях, над сьомою турбіною впала покрівля, а з розбитих маслопроводів витікало гаряче масло і теж горіло. Над завалом піднімався чорний дим, на жовтому пластикеті валялися розжарені графітові блоки та шматки палива, та й сам пластикет горів червоним полум’ям. Проломлена покрівля хиталася і ось-ось мала рухнути. Із розбитої труби під тиском бив радіаційний кип’яток. На нульовій відмітці – яскрава фіолетова заграва, то горіла вольтова дуга на перебитому високовольтному кабелі. Від пролому в покрівлі машзалу вниз до сьомої турбіни опускався густий стовп чорного радіаційного пилу. Цей стовп розширювався донизу, розповзався по горизонталі, покриваючи людей і обладнання. Скрізь під ногами валялося бите скло. У приміщенні резервного пульту управління Славко підбіг до вікна й висунув голову, намагаючись розгледіти хоч щось на території. Але там була ніч... Згори долітав гул і клекіт, а внизу на землі виднілися страшні завали з будівельних конструкцій, балок, битої цегли і бетону. Асфальт був густо встелений якимись чорними уламками. Свідомість не хоче сприйняти, що це графіт і паливо з реактора, як і в машзалі. Свідомісь протестує проти страшного сенсу побаченого.
У зруйнованій маршево-ліфтовій шахті було підсилене відлуння, тут чути, як унизу біля щита дозиметрії хтось голосно питає:
– Який фон, Колю?
– На діапазоні одна тисяча мікрорентген за годину – зашкал,– відповідає інший.
– Значить, десь близько чотирьох рентген, але нібито набагато більше. А де ж прилади ваші?
– Один згорів, другий у каптерці лежить, а вона на замку, ключ, мабуть, хтось у кишеню поклав. Можна двері висадити та вони завалені, не доберемось.
Гвинтовими східцями повз них нагору пробігли оперативні працівники цієї нічної зміни. Розминаючись із ними, Славко пригальмував, хотів щось спитати, але вони були розгублені, майже не в собі і його не помітили. На їхніх обличчях – жах. До нього донісся лише один вислів, який оперативники повторювали без кінця: «Ми все правильно робили! Все правильно... Тоді чому ж вибухнуло?..» Лейтенант, який теж почув ці слова, сплюнув тягучу слину з присмаком металу собі під ноги й матірно вилаявся. «Мабуть, і в нього шок»,– подумав Славко про свого начальника. Тепер повз них пробігли стажери – два молодих хлопці. З їхніх розмов він здогадався, що ті спішать в центральний зал крутити за рукоятки стрижні, бо з пульта вони чомусь не просуваються вниз. Хотів сказати, що там уже нема чого крутити, вже докрутилися, тепер туди не пройти, але вирішив не втручатися. Була все-таки надія, що тут багато досвідчених працівників і рано чи пізно аварію ліквідують.
Усе відбувалося дуже швидко і, здавалося, що не з ними. Свідомість працювала, мов та обчислювальна машина «Стріла», яка видала останні, ще доаварійні параметри, та з ними і застигла. Далі... Далі... Далі... Стукало в скронях, виснажене тіло просилося на спочинок, але якась надприродна сила гнала його по сходах... Усього декілька секунд – і він уже на нульовій відмітці, ніби не збіг, а впав у сорокаметрову яму. Треба поспішати, бо нагорі колеги борються з вогнем, як на фронті. У коридорі на першому поверсі теж бите скло, на якому ковзаються ноги. Навпроти біжить ще хтось із оперативників, на ходу кричить:
– Де хлопці – Ходемчук, Шашенок? Треба рятувати!!! Зараз треба рятувати живих! – і, не дочекавшись відповіді, якої Славко, звісно, не знав, побігли далі.
Він трохи зрадів, що вийшов із тої страшної западні, але то була тільки одна мить, бо ще не все обстежено. Озирнувшись по боках, знову почув клекіт і монотонне гудіння полум’я, воно доносилося через проломи й тріщини, через вибиті вікна, змішуючись із пронизливими вигуками людей, котрі гасили вогонь. Тут було трохи тихіше, але все одно чути надсадне підвивання зруйнованого реактора, у якому горів графіт. Десь зовсім поряд – дощовий шум води, яка ллється донизу, а ще – шипіння радіаційної пари і повітря... Він хоче вдихнути його, жадібно хапає пересохлим ротом, але вдихає щось густе, з гострим запахом озону. Від нього ріже в очах, пече в горлі, легенях, немов вогнем горить усе всередині, душить кашель, навпіл розколюється від болю голова і хочеться блювати. «Треба терпіти. Треба терпіти»,– повторює сам до себе. З’являється підступна думка, що це кінець. Але в ту хвилину згори, з тої високої відмітки – плюс п’ятдесят, донеслися голоси пожежників, які від пекучого вогню чи від того густого повітря, були більше схожі не на людські, а на голоси поранених птахів.
– Господи! Чому ж таке сталося! Все пропало! – вирвався з Славкових вуст крик відчаю.
– Нічого нюні розпускати! Давай нагору! – кричав начальник караулу у відповідь.
Славко підняв руки, щоб почати підйом, і не впізнав їх. Глянув ще раз на свого начальника і налякався: як і в нього, відкрита шкіра була вже буро-коричневого кольору, ніби вони поверталися з Криму, чи навіть із самої Африки.
Так і не визначивши причину загорання, та вдихнувши ще декілька разів важкого смертельного повітря, вони знову почали підніматися по механічній драбині на покрівлю машинної зали на зміну тим, кого вже стягли звідти. Тих не впізнати, вони ледь живі...
