Я боровся. Я чесно прагнув позбутися негаданої мани: згадував Раїсу, крихітку-доньку, переконував себе, що Лучіка не моя й не може бути моєю, та вона й мови нашої не знає! Але все було марно. Я згинув, втонув у тих її безсоромних, зовні наївних, аспідних перлах і десь у глибокостях душі вже розумів: повороту чортма!
Назавтра ми перетягли риштаки до іншої стіни і я не міг бачити, що робиться в сусідському стані. І її не бачив. Обідом зумисне почовп до їхнього вагончика, буцім, щоб позичити в Кості висок, але Лучіки ніде не було. Повернувся розчарований і злий.
А по обіді в нас зламалася бетономішалка. І поки Сава – мастак на всі руки, крутився біля вкляклої залізяки, треба було тягати розчин від сусідів. Зрозуміло – носієм зголосився бути я. Дорідною підмосковною грязюкою чвалав я до молдаванів та на всі очі видивлявся „свою” Лучіку; повертався назад, тяг стопудові шаплики з місивом і розчаровано зітхав, бо чорноокої „Кармен” ніде не бачив. Висипав розчин і знову, не віддихаючи, швидкував до сусідів, сподіваючись, що вже цього разу…
Мені пощастило всього двічі: перший раз, коли вона виливала з відра помиї, певно прибирала в вагончику, а вдруге – коли сиділа на сходинці того ж вагончика, прихилившись до одвірка та мрійно дивлячись удалину. Сьогодні вона була інша, сьогодні не видивив я в ній ні зверхності, ні самозакоханості, ні безсоромності, але такою вона подобалась мені ще дужче! „Повернусь наступного разу, підійду й заговорю!” – поклав собі, але коли знову прийшов по розчин, то її на приступці вже не було.
Увечері кілька наших пішли в гості до сусідів. Не варто й казати, що серед них брьохав і я. Моя права долоня була забинтована – так завзято тягав розчин, що натер на п’ятірні пухиря. Лучіки й Марчела не було. „По гриби пішли,” – хитрувато моргнув Костя. Всі радісно заіржали. Я теж удав, що мені смішно… Зате назавтра…
Через пухир я нічого не міг робити й Сава вирядив мене до сусіднього сільця (в нашому крамниці не було) по провізію. А від їхньої бригади пішла Лучіка…
Йти було кілометрів зо три. Веселенька стежечка бігла невисоким розгонистим пагорком, по якому то там, то там чатували, наче нашорошені косулі, прегарні зграйки берізок. Я ніколи не вірив ні у Всевишнього ні в нечистого, але тут вирішив: це знак.
– Тобі скільки років? – спитав, аби почати розмову.
– Ну инцелєг, – промовила вона хвилюючим гортанним голосом, який досі я чув тільки оддалік.
– Тобі, – я тицьнув у неї пальцем, – тобі скільки? Вісімнадцять? Двадцять? Скільки?
– Єу? А-а, ань! О, я стара. Маю, м-м-м – двадцять чотири!
Вона таки шурупала трохи по нашому.
– Ти мені любишся, – сказав я.
Вона мовчала.
– Ти дуже мені любишся!
Вона мовчала. Не розреготалася, чого я страшився. Не осміяла.
Я її спинив. І зазирнув у вічі. Вперше я бачив їх так близько! В них було тільки задерикувате підліткове зацікавлення. І більше нічого, ні боязкості ні дивування.
– Дуже любишся!
– Че инсамне? Єшть индрагостіт?
Я мотнув головою.
– Що? Що це є?
Пряме питання й вона чекала прямої відповіді. Та що я мусів відповісти? Що маю жінку й чотирирічну доньку? Брехати я не міг, відчував, що не можу. Відчував, що ця дівчина – це не буденний „зальот” у відрядженні, відчував, що це надовго, назовсім...
– В мене жінка. Й чотирирічна донька.
– Хайдєм! – Вона рушила вперед. – Магазин!
Далі йшли мовчки. Вона ступала зажурено, тихо, не знаходив я вже в її очах ні задерикуватості ні цікавості. Й картав себе за це.
Коли вертались назад (я по джентльменському пер і свої торби й її) на тому самому згірку вона стала:
– Я маю трьох сестер і двох братів. Мій тата п’є рекіу, а мама й ми всі лукрем ла тютюн. Кожен день. Мої сестри не йдуть у шкоала, а йдуть ла тютюн… А Марчел сам, їден. Має багатих тата й мама. І він хоче брати мене де соціє – заміж.
– І як воно тобі? – спитав я.
Вона відповіла коротко:
– Хайдєм!
Наступного дня я бачив, як вони сварились. Лучіка й Марчел. Зайшли за щойно складений пристінок, Марчел махав руками, галасував, а вона стояла відвернувшись упівоберта, й непокірливо підвівши догори підборіддя. Він шарпнув її за плече й ударив по щоці. Я скреготнув зубами. А вона кинула йому в обличчя якесь скупе лунке слово й швидкими гнівними кроками попрямувала в невеличкий гайок, котрий починався зразу за будмайданчиком. Марчел за нею не пішов. Пішов я.
Вона стояла, прихилившись спиною до стовбура та звівши вгору голову. Побачила мене, згорда всміхнулась:
– Чого прибіг?
– Що він хоче від тебе?
– Наші бербацій хочуть від нас, – вона зробила безвиразний рух рукою, – все. Чоловік може все, а фемєя не може нічого. У вас теж так?
– Ні, – сказав я. – Я не хочу все. Я хочу одного. Щоб ти була моєю. Я покину жінку, розведуся. Розумієш? Ми будемо вдвох. Я все для тебе зроблю. Працюватиму, тебе достачу й рідним твоїм поможу – я роботящий. І я ніколи тебе не вдарю. Поїдем туди, де нас ніхто не знає, та почнемо спочатку. Ти й я. Розумієш? Ти розумієш мене?
– Инцелєг…
Я взяв її за передпліччя й наблизив до себе. Але вона відступилася:
– Ні. Так – ні. Я не курва. Треба, щоб по чесному. Дутє, іди й скажи йому. Тоді…
Я пішов. Визвав Марчела надвір, сказав. Він мене вдарив. Цілком резонно. Я б і сам урізав на його місці. Я сприйняв той тичок, як плату за Лучіку й не збирався давати здачі. Але він гепонув мене знову. І я відповів. Ми зчепилися поміж будівельного руб’я, посеред буйної, либонь найрозкішнішої в світі, російської тванюки (все оте їхнє пвдмосков’я, скажу я тобі – суцільна тванюка!), він був вищим за мене й крижастішим, але якимсь недоладним, а я меншим, та жилавішим. Ми довго товклися по кісточки в місиві, кріпко тримаючи один одного за барки й голосно, як воли, сопучи. Потім він знов спробував мене вдарити. Це було б уже втретє і я йому не дозволив, і вгатив сам. А тоді таки вдалося йому. А тоді ми впали, він притис мене до землі, ледь не втопив у гниловоді, та я вивернувся і втовкмачив у грязиво його. Ми боролись люто, затято, мовчки; він тільки випльовував зрідка, навпереміж з дриснею, якісь обривисті слова по молдавському.
Ніхто так і не переміг. Ми просто втомилися, виснажились украй, та попідводилися з калюки захекані й страшні, наче якісь нетутешні звірі. Та ні, переборов таки я. Бо коли почвалав на річку митися, то Лучіка пішла за мною. Вона мила мені спину й полоскала в воді сорочку. А коли я роздягнувся зовсім – відвернулась. Була тиха, спокійна. Дивилась на мене, як дружина дивиться на чоловіка, коли той повертається натруджений з роботи.
Але тієї ночі між нами нічого не було. Спати вона, як і раніше, пішла до нашої куховарки, баби Настасії.
Назавтра я відпросився в Сави й пішов у село – шукати для нас квартиру. Похмурі місцеві лісовички важко піддавалися на вговори; почувши мою просьбу, непривітно хитали кошлатими головами, наче ховали в тих убогих зрубових своїх „ізбах” бозна-які цінності й остерігалися виказати скарб зайді. Врешті я таки напитав кімнату в однієї старенької, але проворної тітоньки, й то заплатою мала слугувати полагоджена мною за літо крівля. Було трохи далеко від будмайданчика, та що поробиш… А повертаючись, стрів Харитонівну, місцеву поштарку.
– От добре, що вас побачила, – зраділа вона, – а то чалапати аж на стройку… Ось, передайте пожалуйста, одному з ваших телеграма. Тільки неодмінно ж передайте!
– Добре, – заспокоїв я Харитонівну, – передам.
Хоча передавати не було знадоби – телеграма адресувалась мені: „Терміново приїжджай захворіла Надійка Раїса”.
Я не міг її кинути. Щойно знайшовши, не міг втратити знов. І я повіз Лучіку з собою…
