- Мольфар, звісно б собі з тим порадив, учинив обертин* і фертик! – Невідаль з якого дива майнула думка, чей же ніколи не знався, не водився із цим людом. Посада не дозволяла, та й цікавості не мав.
Дощ, який раптово розпочався, так само раптово й закінчився. Павутинки провисли під краплями дощу і вмовкли, як провислі струни, не годні видати жодного звуку. І ця тиша його вбивала. Підступна байдужість заповзла в нього наче паралітичний газ. Знову осунувся біля найближчої смереки. Ось трохи подрімаю, і відпустить. Він далі вперто вбачав, що то якась недолеглість у ньому самому. Навіть таки почав западати у стан дрімоти, коли відчув тоненькі жала укусів, якби з десяток мініатюрних стріл увіп’ялись йому в ногу. Закачав нагавицю – червоні мурахи – видко присів їхнє кубло. Душив їх, але й потуги не зробив, аби встати, здавалось це було понад його можливості. Іще б трохи подрімати, можливо тоді...
Ці мурахи мене спровадять на той світ, - лютував у серці, - лізе по тілу, як по своїй власності, - і не боїться, не кається, і не перепрошує за незручності. Що ж тут вдієш? Душив скільки міг тих упирів, тільки ж усвідомлював, як це усвідомлює кожна людина лісу - він на їхній території... Вечір відпочивав у тіні безмежної погорди – так йому повсякчас здавалось, що сам світ погорджує ним. Нині природа і світ виразно тріумфували над ним.
Несподівано, як це буває в горах позимніло, і так само несподівано пішов сніг. Та такий великий, та такий лапатий, та так рясно, що все довкола – небо і земля й повітря – стало чимось єдиним, непомежованим. Було враження, що світло, яким повниться галявина не від місяця, а від самих таки сніжинок і що це взагалі не сніжинки, а густий зорепад, який перестрів Землю у глибинах Космосу. Демко відчув холод. Одежа промокла і він, можливо, вперше в горах змерз. Знав скільки зусиль потрібно, аби в в таких умовах розпалити багаття, йому ж було важко навіть пересістись в інше місце...
Раптова байдужість оперезала тіло. Сонна змора знову заволоділа ним. Все це думання і труїння про лісового Блуда врешті занурили Демка у важкий сон, в якому не було ні землі, ні неба, а була лише сама безконечна просторінь – безкрайній і бездонний розшир і ... в нього провалювався і летів і це тривало без кінця. Згадував найжахливіші менти свого життя Прийшло на пам’ять, як чотири довгих години, провів зависши на кам’яному виступі Тянь-Шаню, куди він не дуже досвідчений альпініст завіявся іще студентом. Його життя підтримувалось лише восьми міліметровим репшнуром, що був прив’язаний до скального гачка вбитому в щілину. Чи добре він тримається? Про це тоді не хотілось думати. Ноги метляло вітром, якби він заповзявся вибити з під його ніг цю ненадійну опору. Та була в них рація і поряд були друзі, а відтак надія, що допомога колись таки прийде. Тут же... Глянув на годинника - уже мав би відбувати розмову зі своїм німецьким компаньйоном у Франківську, в затишному, оздобленому червоним деревом ресторані «Станіславський двір»... У ці миті чомусь не вірилось, що десь там існує місто, що можна зануритись у шум його вулиць, чи попити з автомата гарячої кави... Чогось вперто лізла на пам’ять ота скала, коли шалений вітер таки зірвав його з кам’яного карнизу і він завис на линві і відчув під ногами й за спиною пустоту. Ця з’ява так міцно засіла у свідомості, що часами снилась йому й він зривався з постелі в холодному поту. Нині вперше здалась йому незначною подією. Так, тоді банально міг зірватись Нині – гірше. Він в лапищах того, кого бачити не можна, хто ніби й не існує зовсім, про що цивілізованим людям й не розкажеш навіть...
Пронизливий холод остаточно скинув з очей сонне марево. Учіпив кийка намагаючись встати, та відчув, як ослабла рука, що ковзнула по палиці. Невже відморозив руки? обличчя розм’якло і стало добродушно-нетямкуватим. Все тіло шпигає наче голками. Відчуває нестерпну сверблячку, немов на ньому облазить шкіра. У голові, десь у потилиці, виникає біль. Ось він проймає шию, стає жахливим. Це мурахи ці лісові санітари добрались до нього й розпочали свою нищівну роботу. Що може бути гірше? Бачив раз труп «оброблений» мурахами – всеньке життя пам’ятати буде... Невже все це Блуд? Невже то він наслав їх на мене? Ні, то все бандґі* . Блуд ніколи не чинив такого з людьми! Зараз він обов’язково встане! Але навіть поворухнутись вже не стає сили. Невже це і є кінець? Невже його, здоровенного моцара, звела зі світу якась міфічна, нематеріальна субстанція? Краще б завалив мене лісовий вуйко*. Коли так роздумував, прямо перед ним з’явився чоловік пречудової будови, справжній велет, він нагнувся і потиснув Демка за руку, уся постава його дихала величчю, достоту як той мікеланджеловський Творець, що одним дотиком створив Адама. Очі лісового красеня обпекли Демця холодом.
- Ти запраг загубити те, чого ніколи створити б не зміг – за це й покараний.
Перший ляк у від тієї зустрічі у Демця не минув, та, видати, спрацював безумовний інстинкт самозахисту й він зухвало відповів.
- Бог поставив людину над усім лісним звіром, над птаством небесним, і над усіма живими істотами, що населяють землю! Це ти чиниш беззаконня лісний Блуде!
- Я й не перечитиму, - відповів велет спокійно, - заводив людей у лісові заблуді, спокушав самітних молодичок, воно ж і не дивно, коли згадати на пару з ким Господар спровадив мене із неба. Але ж я таки був у духовному небі. Добре знаю, межу мого беззаконня. Це така мізерія в порівнянні з тим, що твориш ти. Я та й тутешні людойки на загал теж майже ніколи не порушували закон на сторожі якого стоять духи землі. Чини мої, мавок й іншого лісового, річного та болотного братства мізерні витівки в порівнянні з твоїм учинком. Часами були це просто забави – от щоб не дати людям забути за себе. Не конче пішло воно нам на користь. Через те, що змізерніли ми в людських очах, забули небораки, що навіть ім’я Мавка, не щось дрібне, не якась там пустотлива киця, а Навка, що значить смерть.
- Виджу, ти заповзявся мене залякати, та як світ світом не було такого, аби Блуд когось там убивав, - усе ще не давав за програне Демко.
- Поки іще цю землю не заселили ваші нові боги, існував єдиний природний закон, був він простий, як гебльована дошка. Суть його чинити добро і уникати зла. Це не був закон людям накинутий – він був у їхньому серці. Волі людини властиво було прагнути блага. Коли цього в людині нема, вона вже не зовсім людина. Щось змінилося в тобі. Перевернулося в твоїй свідомості. Я того не розумію і направити не годен. Тому мусиш відійти.
Демко більше не сперечався - життя відлітало від нього. Тепер воно летіло перед очима наче сіро-чорні мішкулянції з минулих літ. Німі та потворні кадри з нездалого фільму, що називався його життям.
Про що були його думки в оці останні хвилини? Можливо про найрідніше – домівку, Касуню... На диво ні. По ньому мов по законній своїй власності снували мурахи. То ж і думав лише про них. Чомусь завше порівнював людей з мурахами. А ото коли нещодавно прочитав, що все своє досить довге життя мураха робить справи, які їй зовсім не потрібні - здобуває їжу, яку відразу ж віддає іншим; змагається з ворогами, які особисто їй не загрожують; будує споруди, загальний план яких їй невідомий. Переконався - безглузде створіння. Достоту як людина. З висоти своєї посади теж жодної поваги до людей в нього не залишилось. – А ото тільки хотів зробити щось справді корисне для себе й диви – Блуд вчепився. Зупинив. Свідомість залишала Демка. Іще не усвідомлював, що життя теж його залишає.
В тупій індиферентності ранку ніхто навіть не зауважив, що сенс світу змінився, обертаючи іще одну сторінку.
Словник малозрозумілих слів.
*Обертин – відсилання назад насланих чарів (гуцульська говірка).
*Бандиґі – вигадки (гуцульська говірка).
*Так у горах величають ведмедя.
