— Бісова дівко, скажеш на кінець, куди гроші поділа? Коли ні, то битимем поки не зізнаєшся! — кричали дві старі баби у потертих суконних піджаках та теплих хустках — рідна Марія та її сестра Варка.
— Не брала я і не бачила, — плаче семилітня Оксанка та знову голосно ойкає, бо зла тітка Явдоха з усієї сили б’є її дубцем.
— Скажи, доню, куди ти їх поділа, мені ж віддавати нічим, — умовляє мати. — Скажи, бо уб’ють за гроші, вони ж на нову хату збирали! — морщить лоба та кривить рота, ридаючи.
— Не брала і не бачила, — знову повторює дівча та ще голосніше плаче, не розуміючи, звідки таке лихо на неї звалилося.
— Як не скажеш, голкою під нігті колоти будемо! — кричить розлючена Явдоха, більше на гадюку схожа, ніж на молоду жінку. Вона б і матір Оксанину побила, бо знає, що та не віддасть, у неї і копійки за душею не було ніколи.
Стоїть дитина посередині, а навкруги страшні обличчя родичів, які крізь сльози ніби по колу ходять та на вовчі морди перетворюються. Все допитують її, мов на суді страшному, про гроші, яких вона ніколи не бачила.
— Поклали гаденя на теплу піч, то воно їх там знайшло. Куди поділа? — тупає товстими ногами та без жалю коле маленькі пальці розлючена тітка, бо для неї гроші понад усе.
Вищить до без тями дівча та не може вирватися, цупкі чорні руки рідної баби Марії, мов залізні кліщі, вчепилися у її плечі. А жінки не стихають, мов збожеволівши, та знову дитині заганяють під нігті голку. Верещить Оксанка на все село та ніхто не йде, хоч би просто поглянути, що ж тут коїться. Посиніло дівча від болю та встялося на місті.
— Нехай ще там посидить! — горлає розпатлана Явдоха, відкриваючи ляду сирої ями, що замість погреба була, та штовхає туди дитину.
— Мамочко, спасіть мене! — захлинається від крику донька, хапаючись за драбину. — Спасіть, я не брала! — клянеться мов перед смертю та не зводить очей з неї.
— Спасіть її, мамо, — не витримала п’ятирічна сестричка Галя. — Вона не винна! — верещить і собі з переляку, поки й під нею не з’являється мокра калюжа.
— Та що ж ви за люди такі! — ніби схаменулася Наталка. — Рідня називається, а самі гірше німців. За гроші ладні моїх дітей занапастити.
— Нехай по вашому, — поступилася баба Варка, коли Явдоха далі хотіла чинити розправу. — Тільки гляди, Наталко, не віддати тобі таких грошей, коли й хату продаси! — трясе перед її обличчям скрученим пальцем.
— Тоді втоплюся, не йти ж мені з торбиною по світу! — відказала голосно, ніби іншого й бути не може. Сама схопила кинуту палицю та й собі вдарила семилітню Оксану, не розуміючи, чому вона не зізнається.
Тремтіла дитина, гикала, шморгала носом, розмазувала брудними закривавленими рученятами сльози по обличчю та швидко вилазила з тої темної і страшної, мов домовина, ями, навіть не зойкнувши після останнього удару. Зашурхотіли своїми довгими спідницями баба Марія та її рідна сестра Варка, тікаючи з двору, а поперед них з прокльонами чимчикувала тітка Явдоха. «Що посієш, те й пожнеш», — випалила їм у слід сусідка, виглянувши з-за паркану, а отримавши дулю від Явдохи, знову сховалася. Оксана намагається ступати худими ногами по траві, а вони трусяться та не слухаються, ледь дійшла не до матері, а до меншої сестрички, обняла її та затрусила плечима. Їй здалося, що прийшло спасіння саме від неї, бо тільки вона їй вірила і за неї просила. Не маючи більше сил плакати, все поглядала на свої пальці, до яких тепер не доторкнутися. Повернувши голівку до матері, по складах ледь промовила: «не бра—ла». А груди все гик та гик, аж голівка сіпається, не дають толком і слово вимовити. «Може, все-таки пригадаєш?» — благає крізь сльози мати. Оксана більше не відповіла, ще сильніше загикала, а мати, нагнувши голову, потягла до хати важкі чоботи.
До ранку не спало дитя, вже і сльози не течуть, а воно все хлипає, спинитися не може. Тільки задрімає, одразу заверещить не своїм голосом, знову здається, що голкою колють під нігті та у глибоку яму штурляють. Схопиться і мати, витре холодний піт з чола, але й слова не скаже, бо не знає, що далі робити, коли знову рідні тітки стануть гроші вимагати. Так і перезимували.
Ранньою весною баба Варка з Явдохою почали сіянку з печі знімати, що висіла на жердині в кінці черені. Залізла туди Явдоха та розв’язала ряднину, якою підв’язували вінки з цибулею. Обидві побачили там старі чоботи. «А ти казала: і чоботи хтось вкрав!» — закричала Варка, витягнувши шию, мов гуска, щоб краще все бачити з долівки. Явдоха зі злістю жбурнула їх з печі, аби стара карга замовкла, а звідти вилетіли гроші, замотані у брудну білу хустку.
— То це ж ті, за які Оксану били та всі пальці дитині покололи! — аж стрепенулася баба. — Бісова ти дівка, п’яною чоботи в цибулю запхала та й забула! — крикнула на Явдоху, бо вже давно вони не мирили.
— Звідки вам знати, може, то не ті, — вмить зіскочила прийомна дочка з печі та штурнула матір, вихопивши з рук гроші.
— Ти що, дідову схованку знайшла? — зарепетувала не своїм голосом Варка, бо після смерті діда «Ведмедя» все його гроші шукали. — Чи від мене наховала? — кинулася до неї та хотіла за волосся схопити.
— Під хату марш на своє місце! — вивернулася з під її рук Явдоха та скомандувала, вказуючи на двері. — За робітниками дивіться, як би зерно не розтягли, а то намолотять! — аж бризкала слиною, бо на кінець сама тут хазяйкою стала.
— І де тільки ти взялася на мою голову, — шмаркала стара носом та витирала очі. — Не дав Бог мені дітей, то випросила на свою біду четверту дитину покійної Гапки. Ще й Василя дурного на тобі гуляці оженила. А то я не знаю, як ти, вже не хлопців, а мужиків у сіно ночами водила! — доказувала мати про наболіле за життя. — Чесна вона… Покритка ти, а не дівка! — не кричала, а вже пищала баба Варка тоненьким голоском, який від злості та образи ледь тягла. — Померла б немовлям, а я тебе виходила, — ридала, приказуючи. — Раніше ти поступлива була, а після батькової смерті, мов змія стала. Був би він живий, то убив би тебе на цьому місці, — знову вхопила за волосся та відпустила, зустрівшись із страшним поглядом Явдохи.
Зарипіли у хату двері, а вони навіть не почули, переступила поріг людина, а вони і її навіть не помітили.
— Невже гроші знайшли? — сплеснула руками, здивована Наталка, здогадавшись про все.
— Тут тільки тебе не вистачало, — гаркнула на неї Явдоха, — своє роби і не сунь носа, куди не просять.
— Знайшлися, Наталко, знайшлися… Не треба віддавати, — кивала головою баба Варка. — Прости мене, бо так з гріхом і померти могла, — схрестила на грудях руки та вклонилася навіть. — А ти, — прикипіла поглядом до прийомної дочки, — що посієш, те й пожнеш, дівко! — вигукнула зі злістю.
Помчала Наталка додому, бо її Оксана якраз зі школи повернутися мала. Зустріла її ще на дорозі та заплакала на радощах. «Бог змилувався над нами. Знайшлися… Не прийдеться віддавати…» — проказала крізь сльози. Думала, що донька теж зрадіє та кинеться обнімати. А вона подивилася на свої пальці, які так довго розпухлими були та боліли дуже, на нігті, які після того ще не всі виросли, обернулася і мовчки пішла додому.
Давно те було, але й тепер, здавалося Оксані, нічого страшнішого за життя пережити не довелося. Не вилила переляк жодна знахарка, бо після того куди її тільки не водили. Не допомогли і екстрасенси, до яких зверталася уже після сорока років. Говіла і в церкві та все марно, бо всі в один голос говорили: треба матір простити, а вона й досі не може. Всім все прощала і вдачі нібито м’якої, а матері простити не може. Їй би забути якось, та не виходить. Пройде час і й знову насниться, чи привидиться все до подробиць. Заверещить вночі, аж всі свої стрепенуться, а потім довго хлипає, ніби в живу рану знову голки заганяють. «Жорстока мати, сама повинна була заступитися, а вона навпаки», — часто крутилося у неї на думці. — Та й після того жодним словом не обмовилася, не пожаліла дитя рідне, лише натякала, що скоро всі підуть старцювати по світу, бо прийдеться свою хату продавати.
— Прости доню за той випадок, — вперше почула від матері, коли прийшла провідувати її в лікарню. — Забери мене до себе, — просить немічна, доживаючи свого віку.
— Тісно у мене, — відповіла Оксана. — У своїй хаті доживайте». Побачивши сльози у материних очах, навіть відвернулася, бо образа дитяча назавжди їх віддалила — такою великою вона була.
— Що посієш, те й пожнеш», — прошепотіла ображено. На що дочка лише махнула рукою.
Згадає інколи Оксана своє дитинство, серце знову з зашпори зайде. Чи то всі тоді так жили, чи тільки вони, навіть зараз точно сказати не може. Не на ліжку, а на куфайці під лавкою спати доводилося. Коли на печі на просі, чи на ячмені, то просто рай. Ще тільки сонце сходить, а вона вже босяка корову виганяє пасти. Невдовзі посиніє вся, ступаючи по холодній росі, тоді розстеле стару куфайчину та сяде на неї, підібгавши ноги під себе, згодом приляже, бо оченята злипаються, та так їй солодко стане, на сонці зігрівшись. А коли проснеться, знову їжа мерещиться, бо давно вона тут, а снідати ніхто не кличе. Корова, мов розуміє та пасеться собі неподалік. Придивляється Оксана, як вона смачно їсть траву, поки голова знову впаде на груди. Та тільки задрімає, як хтось уже кричить, помітивши таку пастушку, щоб корова з чужого городу нічого не смикала. Схопиться одразу сонне дівча, очі протирає та клянеться, що все бачить.
Від коли себе пам’ятає, мабуть з чотирьох років, все у баби Варки працювала. Спочатку гусей пасла, потім свиней, корів. Вона брата змінила, а її сестра менша, як тільки підросла, адже старші мали іншу роботу робити — город копати, полоти та жати. Всі діти разом з матір’ю все за щось відробляли — то за кусок старого жовтого сала, то за стакан меду, то за муку, чи крупу повесні, такі вони були бідні. А баба Варка, виходить, все життя їх виручала. Людям говорила: «Близькі родичі, куди їх подіти». Батько й мати самі могли б заробити, тільки в колгоспі як на той час, так і довго після того нічого не платили, головне було трудодні виробити, інакше й судити могли б, навіть батькові ордени за взяття Сталінграда не допомогли б. Правда їх ніхто тоді не діставав, ніби соромився показувати нагороду, за вбитих людей, соромився своєї участі у тій великій бійні. Та й про що розповідати, бо після у німецький полон потрапив та в їхньому концтаборі був. І хоча звідти втекти пощастило та до своїх через фронт на пузі прилізти, йому все одно не повірили, що він не шпигун німецький. Змучений просився на передову, щоб померти від ворожої кулі, а не від своєї. Жінки теж не дуже розпитували, самі в окупації нажилися, на німця працюючи, за що їм ще й досі очі кололи. Партизан за солдат не вважали, ніби й визнали, коли німця бити треба було, а після знову бандитами називали. Все ж, хто вижив та повернувся по війні у свою хату, вважав себе щасливим. Так і в Наталчиній було — її фронтовик всього три дні не міг борщу наїстися та з жінкою накохатися, а потім одразу до роботи, бо її після війни ще більше стало - треба було працювати і за вбитого брата, і за родича. Можна б і з свого городу не пропасти, не ледачі та і сім’я, по тих мірках, не така й велика — всього п’ять душ, якби не податки: зерном, яйцями, молоком та м’ясом. Тому й не могли прожити без того сала чи муки баби Варки і діда «Ведмедя». А в нього свої привила — тільки взяв, вже й відробляй. Ото й відробляли з того голодного сорок сьомого, бо минали роки, а життя кращим не ставало. Було, увірветься терпець у батька на владу, на начальників, на родича — діда «Ведмедя», тоді обернеться на його хату, помахає кулаком, ніби на всіх разом, та й скаже: «Що посієш, те й пожнеш, падлюко!» Ніхто того не почує, а йому трохи полегшає на душі.
Тільки до діда, здавалося, ніякі прокльони не чіплялися, до влади тим паче, вони далі свою справу продовжували. «Ведмідь», може, й один на село такий спритний був. Про нього говорили: «Куди не гляне, вже бачить, де заробити можна, бо в Америці ще змолоду побував». Сам розказував, як потрапивши в полон у першу світову, на пана робив аж за океаном. Навчившись там багато чому, відкупився та додому приїхав. І вже через декілька років навіть у місті про нього знали. Скрізь голод та холод, а в його хаті більш—менш, бо він як меншому, так і більшому начальству хороші меблі робить. Потім навіть здалеку приїздили — так швидко слава про нього поширювалася. Згодом пасіку завів, з тих пір за медом, особливо перед Спасом, черга під двором стояла. За крупою та мукою, особливо по весні, теж до нього їхали, бо в усіх по одному городу, а в нього їх багато. Однієї старої родички за половину врожаю обробляє, другої тільки за два мішки борошна на рік, третьої за пів літру молока щодня, а там і батькових всі сімдесят соток житом засіяв, бо він все одно на його подвір’ї вештається, то там щось та і з’їсть. Ті жито молотять, ті корів пасуть, одні відробляють, другі копійки заробляють. І поки влада метикує: чи все то законно, у нього робота не стоїть. Ще й баба на базарі торгує, як не в селі, то в районі, а після того по дворах, звісно, не простим людям, молоко, сметану, сир масло підводою розвозить. Вона слухняна, все зробить, як «Ведмідь» скаже, бо діставалося їй кулаків за життя. Ніби й хазяйка, але то коли діда вдома немає. За те сердиться часто на нього, але не скаже, зціпить зуби і мовчить. Щоб якось себе заспокоїти, подумає: зате їм смачно. Дід теж любив поїсти. Та тільки не було і їм волі — поспіхом снідали, бо вже день закрутився, нишком обідали, поглядаючи на вікно, щоб ніхто у хату не зайшов, поки м’ясом пахне. Досхочу наїдалися лише ввечері, після чого живіт спати не давав. Сусіди інколи бачили, як дід бігає при місяці навколо хати. Скаже, було, що город стеріг, коли там ще й не сходило, чи сад, коли жодного яблука на дереві вже не лишилося. Явдоху — прийомну дитину їсти садовили окремо, бо донькою росла та чужою залишилася. Чи була коли радість у тій хаті, ніхто не знав, може, тому і Явдоха злою стала.
А люди, як тільки неділя, чи празник, так і зберуться на годину—дві під чиїмось двором та й обсудять, бо у кожного зуб на ту сімейку, чи заздрість — самі того не знають. Зійдуться та згадають: як брат Явдохи — Степан з армії прийшов, не тільки гостинців привіз, а ще й товариша по службі. Гостюють хлопці біля Явдохи у дідовій хаті, бо у Степановій тісно дуже, там брати з невістками живуть. Степан більш мовчазний, а його товариш Василь все про свою службу розказує, та все по-городському, по-російськи так і чтокає — геть свою мову забув, хоча з сусіднього села. Дехто сміється з нього, а Явдоха мліє — з першого погляду покохала. Василь ніби не помічає, кучерявий чуб висуне з під картуза, чоботи армійські намаже дьогтем, ремінь затягне поверх гімнастерки та й побіжить ввечері по селу до дівчат, забувши за Явдоху. Вона біситься та все брата просить: умовити Василя, оженитися на ній. Коли терпець увірвався, погрожувати стала: «Вижену тебе з цієї хати, раз Василь до іншої ходить. Я тут рідна, а ти ніхто». Нема куди подітися Степану, тому й зводить товариша з своєю сестрою, на її багатство натякає та підхвалює на всі боки. Василь і сам не сліпий, все йому тут до душі, крім Явдохи — село, не бідний колгосп та багата, по тих мірках, господа діда «Ведмедя». На кінець погодився та тільки за умови — Степан повинен на його сестрі оженитися, яка в дівках засиділася — двадцять сім літ уже виповнилося. Поїхали вони на оглядини в сусіднє село. Побачив Степан ту Валю, яка вже місяць лежала на ліжку, від вагітності потай збавившись, поглянув на її бліде, мов смерть, обличчя та й відсахнувся. Повернувся додому сумний, а тут Явдоха нове придумала — повіситись зібралася, коли Василь її не візьме.
Гуляють два села одне велике весілля. Сміється щаслива Явдоха з якої так і пре жіноча похіть, що мало якій жінці дається. Щаслива і Валя, яка вже порозвішала та на ноги стала. Чухає Василь потилицю раз-по-раз, дівчатам моргає, думає, що у Явдохи сприсне та кудись збігає. Сидить сумний Степан біля Валі, її стрічки з вінка руками перебирає та все не вірить, що йому ввечері прийдеться з цією худою щукою спати лягати. А гармошка грає, захмелілий люд танцює, аж курява з під чобіт піднімається. Всі веселяться, бо не часто таке в селі буває.
Хороше було весілля, пригадують жінки і через багато років. Розщедрився «Ведмідь», ніби рідну дочку заміж віддавав. Народила Явдоха двох доньок, таких же лупатих та опецькуватих, як і сама. Водить того Василя за собою, мов теля, на мотузці. А люди за своє: напоїла зіллям, причарувала. Вона плює, щоб не зурочили та сміється, бо щаслива, а вони не вірять. Степан все лається з своєю Валею, дітей хоче, а їх Бог не дає. Коли бувші товариші нап’ються, так Степан і дорікає Василю, що той йому ялівку підсунув. Василь же у відповідь нагадує, як товариша виручив, одружившись на покритці, бо не чесною була його сестра Явдоха.
Не було в селі секретів, тому потрапила на людські язики і Наталчина Оксана, яка вже виросла та після семи класів на Донбас до сусідчиної дочки дитину няньчити зібралася. Чи хто розтолкував, чи сама допетрала, що інакше не вирватися з села? — питали у її матері. А Наталка не хоче відпускати та лякає дочку: «Помру я, коли поїдеш. Толю в армію заберуть, а Галя ще мала, не потягну сама всю роботу». Заглядає в її очі, наробившись за життя та заслабівши. Тільки не розчулити Оксану тими словами, пішла на поїзд, навіть не обернулася. Люди одразу здогадалися — сердита й досі на свою матір.
На Спаса під вечір жінки знову зійшлися, цього разу згадали, як діда «Ведмедя» бджола за язика вкусила, коли сам хотів нишком з’їсти спілу грушу, бо навіть баба Варка не мала права і однією ногою в сад ступити. Спішить він до хати, висолопивши язика, на здорову картоплину схожого, слова сказати не може, лише пальцем на рота показує. Баба Варка, бігає навколо нього та з переляку руками по своїх худих стегнах б’є. А робітники гуп та гуп ціпами на току біля повітки, тільки поглянуть на діда, так від сміху і стриматись не можуть — їм здається, що той не в собі і навмисне кожному язика показує. Діду зовсім не до сміху, він хрипить і синіє, а вони регочуть — такий смішний був у нього вигляд. Схопила тоді Наталка дідову здорову голову, а той, здогадавшись, вмить присів перед нею, ніби приспічило йому дуже, сам рота ще більше роззявив. Наставляє вона його на сонце, а сама всередину вдивляється, коли ще й руку туди засунула, дід зовсім на траву поточився. Робітники ойкнули та ціпи опустили, бо що й буде, як дід помре, хто ж їм за ціле літо заплатить. Підхопили його під руки та в холодок потягли, вилили на голову відро води з колодязя, бо той уже й очі пускав під лоба. А Наталка бігає та всім бджолине жало показує, сама не вірить, що так швидко заробила на стакан меду. Після того дід ще з годину сидів, мов з картоплиною у роті, яка з часом ставала все меншою і меншою, поки й сховалася.
Сміються жінки, пригадавши, одна Наталка насуплена, бо дитина їй жодного листа не написала, ніби й матері у неї не має. Сусідка листи від своєї дочки читає: «Підріс онучок, якого Оксана няньчила, в садочок пішов. Всім вона догодила, за що паспорт отримала. Тепер з подругами на цілину подалася, великі гроші заробляти». Заплакала тоді Наталка та пішла додому, повторюючи про себе: «Не я винна, то ж рідня». Не родичалися з тих пір родичі, бо та розправа то затихне, то знову оживе між ними. На кінець і Наталка від дочки листа отримала. «Заміж вийшла і в якусь Астрахань поїхала», — читає менша Галя неграмотній матері. «А ми ж би весілля справили та людям жениха показали, — заливається слізьми мати. — Не я винна, то ж рідня», — хитає головою та хилить тепер її до меншої дочки, боїться, що й та не приголубить. Сама взяла відра і пішла по воду. А там знову новина: напилися Василь із Степаном та побилися цього разу, згадавши вкотре, що той на покритці оженився, а той на яловій. Сміється з них село та гадають: що ж далі буде?
— А в тебе, чи не горе. Дочка заміж вийшла та ще за городського. То нехай собі живуть, — втішає її сусідка. — Зараз все не так, як колись. Не ті женихи, не ті й наречені, нема такого діда, як «Ведмідь» був, нема вже і такої рідні, як у нього колись.
Працює далі Наталка в колгоспі, бо нікуди їй подітися від тої роботи. Та й жалітися гріх, бо вже зерном та буряками платять, але у них і зараз бідно. Чоловік геть розпився. Не те, що б у господу щось приніс, то і її зароблене пропивати став. А вона все частіше свою Оксану згадує та поштарку виглядає — чує материна душа, що скоро вісточка буде. Отримала, тільки від свекрухи, яка лає їхню дочку та нечепурою обзиває, наполягає додому забрати, бо все не так робить, навіть чоловікові догодити не може. Зажурилася від того Наталка, ночами не спить, вже б поїхала, але й зараз копійки за душею не має, хоча Явдоха знову допомогти пропонує, а потім відробити. «Близькі родичі, куди їх подіти», — каже людям такі знайомі слова. Надиктувала мати листа Галі на самого начальника міліції Астрахані — чого не придумаєш, коли дочка в біду потрапила. Не дуже надіється на чудо, але все ж чекає відповіді, адже просила розібратися і доньку додому відправити. Дивувалася потім радянській владі та хвалила її, бо сам жених привіз, ще й одразу матір з батьком на пошту повів — мусив назад телеграму дати, а вони — підтвердити, що все у них в порядку. Говорили на вулиці жінки, дізнавшись про те, і не могли наговоритися, така їм влада хорошою стала.
А Оксана худесенька, аж синя. Здавалося, не їла і не пила з тих пір, як з дому поїхала. Тепер у матері все їсть, наїстися не може. Біля неї чоловік голодний сидить, на одному хлібові та воді тримається, боїться, що його тут отруять, чи причарують. Вже б додому чкурнув, але ще рано, міліція на сімейні розбори неділю часу дала. Згодом відправили всім миром, навіть куска хліба на дорогу не запропонували, бо так Оксані схотілося.
Довго дочка від своїх заміжок відходила, поки рум’яними стали її щоки. Раділа Наталка, що помічниця вдома, а піймавши інколи її холодний погляд, знову лякалася, бо тепер вік змушував визначитися — з ким доживати. Думала одне, а вийшло зовсім інше: Толя оженився та у прийми пішов, Галя вчитися поїхала, Оксана заміж за місцевого вийшла, хоча й казах молодий з цілини сватати приїздив, і той жених знову хотів її забрати, навіть дільничний міліціонер з Астрахані листа прислав, щоб тільки за нього вийшла. Був би чоловік, але він від горілки помер, тому Наталка зовсім сама лишилася. Знай, виглядає Оксану, а вона заходить рідко. З нетерпінням онуків чекає, надіючись, що тоді все наладиться, а їх Бог не дає. Так і доживала, не раз каялася за свої гріхи та тільки у своїй хаті, бо в усій окрузі жодної церкви немає — в одній склад, у другій клуб, у третій чайна тепер. Каялася та просила у Бога Наталка ладу не між чужими людьми, а хоч між своїми. З тими словами і померла у холодній хаті, без миру, як люди казали. Біля Степана її поховали, який з Василем побився за пляшку горілки, геть забувши вже за своїх жінок — ялову і покритку.
Думала тоді Оксана, що все ще попереду, та не встигла оглянутися, як швидко і її життя пробігло. Доживає і вона свого віку, теж сама, як і мати, бо чоловік давно до іншої пішов, дитинка там у нього народилася. Тепер вона переглядає свій шлях: як поїхала з дому, як, мов рідну матір, полюбила жінку на цілині, у якої жила, а та запросила свого племінника недолугого, бо сподобалася дівка роботяща. Той місяць крутився біля неї, поки й повіз з собою. Він був високий, чорнявий, з темними очима та твердим характером, чим дуже подобався не тільки Оксані. А вона поряд молоденька, світловолоса, з рум’яними щічками, які, здавалося, тільки налилися дівочою красою. Думала, що до віку любитиме, але пісним і коротким видалося їхнє кохання — вже через неділю він пішов до своєї коханки, а через півроку неділями додому не навідувався. Плакала вона ночами, бо живіт вище носа виріс, як його мати казала, від чого потрапила в лікарню та семимісячну дитинку народила. Свекруха наполягає: «Відмовся, все одно він жити з тобою не буде. Нікому твоє дитя не потрібне, тим більше слабе і недоношене». А з лікарями по-іншому говорить: «Сяка — така, сама приїхала, йому життя перевела, тепер не хоче дитину забирати». Так і скаче, мов та сорока — одним одне наговорить, другим друге, навіть матері листа написала. «Мені б швидше її в село відправити, зітхнути з полегшенням», — вже розказує тій, що немовля забере та поїде з ним звідси, щоб і сліду ніхто не знайшов, бо і за те сама подбала.
Не бачила Оксана свою дитинку і не годувала груддю, слабеньке воно у спеціальній камері весь час лежало, запам’ятала тільки щось червоно—сине у пологовій залі та й те ледь пригадує. Немає ні жалю до нього, ні радості, самій всього вісімнадцять років. І так їй захотілося за все забути та поїхати додому, бо тут вона так і лишилась не розписаною і не прописаною. Припасти до материних грудей і добре виплакатися. Надумавши таке, вона поступилася перед свекрухою, відмовилася від дитини, хоча точно й не знає, коли те зробила, бо часто в гарячці лежала. Тепер все життя шкодує та мріє: як би говорила з донькою, та як раділа своїй кровиночці, а та водички принесла, хлібця купила. Тільки вийде на вулицю, так і виглядає на дорогу, надіючись, що колись донька сама її знайде. Шукають же люди один одного, по телевізору показують, то може, ї їй пощастить.
Постукала одного разу молода жінка у хвіртку. Завиляла хвостом собака, не гавкнувши ні разу. Відчинила стара Оксана та завмерла — мов сама перед собою стоїть, років сорок з плечей скинувши. Замилувалася ніжним личком, рум’яними щоками, пізнає свої рівненькі, мов стріли, брови, а під ними добрі сірі очі та ямочку на правій щоці.
— Прийшла на матір подивитися, яка мене народила та чужим людям віддала, мов непотріб, — почула від неї та захиталася, неначе сильний вітрюган валив її з ніг. — Думала, що якась п’яниця, чи каліка, таку ще б простила, — сказала красуня, придивляючись до старої виснаженої жінки.
— Доню! — ледь вимовила Оксана, простягаючи до неї руки.
— Є у мене мама, виростила і вивчила, повезло мені з нею, — відсахнулась молода від старої. — Доню! — перебила її Оксана та руки на грудях схрестила.
—Ніколи не прощу, бо давно залягла образа у серці, — сказала і пішла до автомобіля, який чекав неподалік.
— Доню! — крикнула втретє рідна мати, поспішаючи слідом, поки крізь куряву щось бачила, але її вже ніхто не чув.
Ходить з тих пір стара Оксана на кладовище та з своєю матір’ю говорить, клянеться, що простила за ті гроші прокляті. Надумавши, що вона не почула, знову йде наступного дня, повторює все спочатку та до могили припадає. А звідти одного разу, мов і насправді, її голос знову нагадує: «Що посієш, те й пожнеш…» Налякалася тих слів Оксана та побрела по кладовищу. Могилу діда «Ведмедя» відвідала, якого за жадність давно вже вбили. Біля хреста баби Марії присіла, яка з горища впала та не встала більше. На могилу Явдохи лише поглянула, яка не так давно яблуком вдавилася. Кинула дві цукерки бабі Варці, за те що колись про гроші зізналася. Постояла ще трохи, пригадала все, а потім додому пошкандибала, нагнувши голову мало не до землі — таке все не миле стало у цьому світі. Сама не до хати повернула, а до сусідів. «Чи не прогавила автомобіль червоний?» — знову перепитує, який потім до темна виглядатиме біля своєї хвіртки. А взнавши, що нікого тут не було, махнула рукою та, ніби докоряючи, і собі почала: «Що посієш, те й…» Не доказавши, схаменулася та стулила свого рота, бо, як не боляче було, а віднині своїй дитині лише щастя бажати вирішила. Знову каялася за гріхи та просила у Бога ладу не між чужими людьми, а хоч між своїми рідними.
