Серед безкрайньої поліської зелені біліло новеньке місто, мов дитя на моріжку бавилося на осонні. Вулиці гостинно розступалися, ведучи гостей аж до самого центру…Дерева вклонялися, запрошуючи й собі. Високі будинки таємниче підморгували темними очицями.
…Стишилося все в одну мить. У неймовірному видиві, здається, спинилися автомобілі, перестали пурхати пташки, їхній спів ніби за якимсь насланням притлумився, а далі й зовсім змовк, навіть поїзд на вокзалі затримався, хоча мав рушити…
Майдан у центрі міста аж зіщулився від дослуху: звучало пророцтво, можливо, з вуст якогось святого, що нині зійшов на цю землю. «І засурмив третій ангел, і впала з неба велика зоря, що палала, мовби світильник, і рухнула на третину рік та на джерела води», – тяжкими валунами котилися слова майданом. Люди збігалися до діда з довгою білою бородою, а слова все котилися й котилися… Натовп, затамувавши подих, слухав його: «Читайте «Одкровення» святого Іоанна, бо все має збутися на цій землі»,– сказав і… щез, ніби й не було його тут, ніби розтанув у повітрі, полишивши важку ношу слів кожному в серці.
Заворушився майдан, виходячи з дивного заціпеніння, загомоніли люди: про довгий білий плащ, про дивний голос, про голубі очі старого. Мимохіть зводили погляд до неба, бо здався він неземним чоловіком. Розмовами почали рвати гірке враження від почутого: та ні, то здалося, може, привиділося, певне, настрій… Усе стало буденним – злетіло птаство, зблиснув у високості літак, а відтак зрушили з місця автобуси, тролейбуси, помчали різнокольорові легкові авто, шпарко човгаючи асфальтованою широкою стежкою міських вулиць. Ніби прокинулися й зашуміли дерева, подав голос поїзд на станції, збираючись у дорогу.
Переказували побачене очевидці, та на них дивилися, мов на диваків, бо ніхто тому не вірив. А місто зажило своїм щасливим життям, як і до цього.
…Спускалося сонце до самого лісу, злегка торкалося верхівок високих сосен та старих кремезних дубів, пробивалося через негусті хмаринки і знову променями блукало по піщаних берегах, по річці. Вода лагідно мінилася, весело виблискувала, а на її поверхні гралися маленькі гребінці, нагадуючи шибеників-горобців, що порхали у піску.
Річка Прип’ять давно тече у своїх берегах, мабуть, від самого створення світу, бо нікому й на гадку не спадало порахувати її роки. Чого тільки вона не бачила на своєму віку... Напувала цілющою водою древніх русичів, ховала в густих нетрях свої перелази до сховку від татаро-монголів, годувала рибою лицарів-козаків, змивала сльози бідної вдови, яка вирішила сховати свою тяжку долю у її водах, було, що й сама плакала, колихаючи безліч убієнних від німецьких куль та бомб.
Тепер по її водах не пливли, а летіли, ледь торкаючись води, нові судна – сучасні «ракети на підводних крилах». Вони мандрували річкою з відпочивальниками.
Був теплий, майже літній вечір, на ракеті «Вікінг» – багато музики, вогнів, а поряд – первісна природа, як і сотні століть тому. На такому судні багато молоді, чути гітару, пісні. Закохані й романтики стоять біля борту, вони милуються краєвидами, які швидко змінюються, мов у калейдоскопі. А ось і кінцева зупинка – місто Прип’ять. Молодь радіє, всі кричать: «Ура!!!», і галасливе юрмисько скочується до причалу. Звідси на набережну долітають уривки розмов. Молоденький дівочий голос намагається перекричати гітару, на якій уже беруть акорди нової пісні. Хтось із захватом:
– Наше місто молоде, як і ми! Це місто більше, ніж супутник при отій височенній трубі, при нашій знаменитій атомній станції! Це все – одне ціле! А ти хіба не знав такого?!
– Звідки ж знати! Я такого ніде не бачив. Це ж рай у сосновому лісі! – відповідає той.
– Пішли на чортове колесо, звідти все видно! – чути з іншого гурту. – Воно ще не працює, але за гроші, може, і крутонуть спеціально для нас. На першотравневі свята відкривати будуть, а зараз ганяють його порожняком.
Так збуджено говорила молодь, та що там говорила, – радісно кричала, – про своє місто, про свій рай, про свій комунізм, який у цьому місті, мабуть, усе-таки був.
– Кажуть, у нас, як ніде, – нульовий рівень злочинності,– хвалиться високий широкоплечий хлопець, обнімаючи тендітну білявку, та випереджаючи парочку в літах, яка гуляла в цей час по набережній.
– Усі думають, що молодь легковажна. А вони, бач, на які серйозні теми розмовляють! – Сказав і посміхнувся немолодий чоловік з військовою виправкою. Помітивши на руках тих молодих закоханих обручки, ще раз озирнувся і знову не стримався. – Спішать жити, спішать любити, як і ми колись. А може, у цьому і є сенс людського буття.
– Нормальна молодь, радіє всьому, пишається містом,– прислухалася до тих розмов і його жінка. – Говорять про те, що в наших магазинах мотоцикли й меблі без черги продають, що середній вік жителів складає всього двадцять дев’ять років, то про це і в газеті писали. А квартири, й справді, одним ключем можна відімкнути, бо замки скрізь однакові, у нашому універмазі придбані. І про злочинність теж правду кажуть. Дійсно, більше такого ніде нема,– вона задоволено роззиралася, милуючись новеньким містом, що світилося тисячами вогнів, ніби стояло не серед лісу, а у вітрині величезного магазину.
Вони довго розмовляли цього вечора про своє, особисте. Згадували, як уже здавна повелося на прогулянці, деякі епізоди свого життя. Спогади переривала молодь, яка сьогодні ні на кого не звертала уваги. Чоловік зауважив:
– Весна, Світлано! Коли ми її відчуваємо, то що про закоханих казати? – сказав чоловік жінці, узявши її під руку.
О цій порі так тепло ще ніколи не було. Все несподівано прокинулося: і річка, і місто, і люди, і все-все довкола... Сьогодні їхні спогади де тільки не блукали. Вони знов і знов поверталися до цього приємного і теплого вечора. Тим часом молоді хлопці та дівчата раз у раз голосно співали під гітару: «Эх, дороги, пыль да туман, холода, тревоги да степной бурьян…»
Молодь і ті, які були набагато старші за віком, говорили правду, бо всі вони пишалися своїм містом. Кожен із них хотів сюди потрапити, мріяв жити у цьому молодому сонячному місті й працювати на новій атомній станції, де і зарплати «північні», і квартиру довго чекати не доведеться, де природа навкруги майже незаймана. Таким був веселим і мальовничим цей поліський куточок планети ще 25 квітня 1986 року.
Молодята були захоплені своїми враженнями:
– Мені й не снилося, що буду жити в такому зеленому краї, бо народився на цілині, там і виріс. Служив у Москві в пожежних військах, за відмінну службу запропонували сюди – в Чорнобиль. Чому б не поїхати? Так і зробив, тільки ніколи не думав, що доля до мене така ласкава буде, як батько каже, – розказував про себе той кремезний широкоплечий хлопчина білявій дівчині, обнімаючи її у парку на лавочці.– А тут і тебе зустрів. Ми щасливі, Ксюшо? Правду кажу?
Ті слова чув офіцер у відставці і його дружина, бо вони якраз проходили повз них. Жінка схилила голову до плеча чоловіка:
– Ми теж з тобою сюди ледве потрапили. Збиралися навіть судитися, щоб у відставці тут квартиру отримати! – пригадувала вона.
– А я після свого кулінарного технікуму за направленням приїхала, бо я краще від інших навчалася, тому сама обирала, де мені жити. Мабуть, до тебе спішила, Славунчику? – дзвінко щебетала молода білявка.– Ти чекав свого щастя? Я така щаслива! Така щаслива! Я так тебе кохаю! – чула ті магічні слова вечірня тиша. Дружина офіцера аж спинилася, бо хлюпнуло такими щемкими спогадами: вона відчула, що по-доброму заздрить молодим.
Слова закоханих перервалися поцілунком, а офіцер у відставці лише потис руку своїй дружині.
– Ніде не бачив, щоб на вулиці так безоглядно поводили себе, а тут – на кожному кроці. Мабуть, тому, що в основному молоді й живуть. Може, воно й нічого, просто незвично чи ми з тобою постаріли та своє забули,– посміхнувся до дружини.– Тепер, Світланко, ще поживем! Повозив я тебе і по Сибіру, і по тундрі… Та врешті маємо нагороду від долі.
– І що тут такого?! – ніби виправдовувався хлопець перед своєю коханою, піймавши на собі погляди старших.– Я цілую свою законну дружину. Законну, Ксюшо! Ти тільки моя! Хочеш, я крикну на всю площу? Люди!..– підхоплюється, обнімає свою білявку. Весело обганяють знову тих старих, яким не спиться ввечері (так він думає про ту підстаркувату парочку, яка весь час плутається під ногами).– Ми навіки удвох!!! – вони беруться за руки, кружляють по майдану.
– Цить, божевільний, усі на нас дивляться,– затуляє вона йому рота своєю маленькою долонькою.
–Ну то й що? Нехай знають – ми щасливі! Хіба ж втерпиш, коли кричати хочеться! – сміється Славко.
– А ти таким не був,– докірливо каже дружина своєму офіцерові.
– Усе було, моя люба, то ти просто забула, Світланко.
– Якби так, то хіба б забула,– махнула вона рукою біля очей і знову поглянула на молодих, які вже побігли до річки.
Згадувала вона їх цілий вечір, бо нагадали про молодість. Здавалося, що це було тільки вчора, а воно бач як: майнули роки, мов птаха крилом, і старість не маячить десь далеко, а он вона – стала на порозі, згорнувши руки, як у себе вдома… Цього вечора, сидячи перед телевізором, шукала у своїх минулих роках таке палке кохання і таке щастя, а знайшовши серед сірого й буденного, полегшено зітхнула.
Тим часом молоде й закохане подружжя вже спішило додому до свого гніздечка – затишної квартири на чотирнадцятому поверсі. Смачно повечерявши, збиралися лягати спати. Ксюша прибирала на кухні, а Славко розкладав диван, час від часу повертаючи голову до телеекрана, дуже вже хотілося додивитися цікаву передачу. Та ось зашамотів душ у ванній, – Ксюша, впоравшись на кухні, підставила своє тіло пружним струменям води, від чого воно наповнювалося відчуттям палкого кохання та майбутньої нічної насолоди. Раптом відчула на собі мокрі Славині руки… Боже мій, які вони ніжні. Він закутав її у великого рушника і поніс у кімнату.
– Чому ти такий нетерплячий, я ж соромлюся,– шепотіла йому на вухо.
– А я хочу бачити твою красу, твої груди, твоє тіло, воно вологе, пружне і страшенно притягує. Ти в мене ще й досі, мов незаймана дівчина. Скажи, що любиш, скажи ще раз,– просив він, часто цілуючи її вологі вуста.
– Люблю тебе одного і завжди любитиму,– шепотіла вона.
Обличчя ще сильніше залив сором’язливий рум’янець, сама погасила світло й міцніше притислася до свого коханого. Молоді тіла зливалися в одне, воно пливло в безмежних просторах молодості, поки не покинули сили.
– Так не буває, так тільки у снах...– шепотів Славко...
У кімнаті було напівтемно, час був пізній, і нічна тиша мовби охороняла їхнє кохання, чатуючи на кожен звук.
– Я ніколи не думала, що чоловіки бувають такими ніжними. Чула, що вони грубі, ще душа в них не така, як у жінок. А ти в мене зовсім інший. Ти, Славунчику,– найкращий! – вона витирала ніжною долонькою його змокріле обличчя й зазирала в очі.
– Як наш синок поживає? – спитав він між поцілунками, поклавши гарячу руку на її живіт та прислухаючись до дитини.
– Спить ще, лікар каже, що рівно в чотири з половиною місяці битися почне. І чому ти все про сина та про сина, а коли там донечка? – спитала і, ніби ображено, надула губи.
– Ти чого, Ксюшо? Донька теж непогано. Буде нянька, а потім ще й лялька,– так усі кажуть.
Він гладив її розкидане по подушці волосся. Рука на мить спинилася і через хвилину почулося сопіння. Славко міцно заснув. Ксюша потихеньку звільнилася від його обіймів, лягла на свою подушку, але спати ще не хотілося. У напівтемряві милувалася його змужнілим обличчям, злегка кучерявим чубом, молодим м’язистим тілом. «Ніколи не знала: яке те кохання...– прошепотіла, ледь стримуючи від щастя свої ще дівочі сльози.– Ти ще переконаєшся, як я тебе кохаю. Ніхто в усьому світі так не кохав»,– зірвалося з її вуст і, здалося, що стрепенулася темрява, гойднулася, а потім понесла ті слова над нічним містом.
Від вуличних ліхтарів у кімнату пробивалося світло, а далі, посеред лісу, виднілися вогні самої станції. Вітер заколисував дерева, змішуючи темні нічні фарби зі світлими, що грали й ніби бавилися на стінах їхньої квартири, і навіть на ковдрі. Вона насолоджувалася тою нічною грою і, засинаючи, знову дякувала долі за свого Славчика, за ту маленьку дитинку, яка в ній, яка ще не дає про себе знати, але вже зовсім скоро вони її почують. Обхопивши руками свій живіт, вона заснула з щасливою усмішкою на обличчі.
Палкі дискусії
з питань атомної енергетики
У залі Кримського обкому партії людно – тут відбувається важлива нарада. Її основне питання – контроль за будівництвом кримської атомної станції. Присутні – дуже поважні люди: представники Гідропроекту, Держатоменергонагляду, Союзатоменерго, Міністерства енергетики СРСР та інших організацій і відомств. Вони всі без винятку персони дуже високого рівня, амбіційні, у кожного своя позиція, свої переконання, вони не йдуть на поступки чи компроміси. Кожен при бажанні знайде причину своєї непоступливості: для одних – це життєві або наукові принципи, а для інших (їх було чи не найбільше) – крісло, тобто посада, яку вони обіймають. От і засідають уже не один день. Усе б нічого, та дошкуляє задуха, бо на вулицях, здається, господарює вже літо.
Спалахнула суперечка щодо затримки поставок обладнання і проведення монтажу. Представники міністерства та вищих партійних структур увесь час наполягають на дотриманні строків будівництва. Вчені заперечують, бо це не якась там фабрика чи завод, це – атомна станція. Секретар пише протокол, усі дають йому вказівки, перепитують: чи нічого не забув, а на перервах, мов школярі, тягнуть того протокола в різні боки, щоб перечитати написане. Кожен турбується про своє: одні про кошти, другі про дотримання технології, треті про строки, багато й таких, які теж хочуть подати свій голос, але часто оглядаються на владу, тому їхнього голосу майже не чути. У протоколі зазначили частину встановленої правди: будівництво ведеться повільними темпами, відстає від графіка, є й багато інших суттєвих зауважень. Дискусійний запал став згасати, та це не вперше – усе точнісінько так, як і минулого разу. Спокійними були лише представники влади, які ніби все знали наперед. Були й такі, які розуміли цю політику і майже завжди сприймали її як належить, як аксіоматичну даність, бо не перше будівництво велося під тиском і швидкими темпами. Цього разу також усе закінчилося так, як намітила партія. Власне, це нікого не дивувало, бо інакше й бути не могло в радянські часи.
Похилилося сонце поближче до води, ніби збиралося пірнути та відлежатися на самому дні аж до самісінького ранку. Вечір увірвався в розчинені вікна запахом квітів і трав. Зморили до краю учасників наради палкі дискусії, усім захотілося їсти й відпочивати. Після завершення цього заходу група охочих поїхала до Ялти, щоб хоч трохи відпочити від напруженої роботи, помилуватися квітучими магноліями, подихати морським повітрям і відчути, що ти був у Криму.
Марина Григорівна раділа швидкості, вона любила дорогу, любила подорожувати, у тому отримувала нові сили, щоб вистояти, як вона вважала, у своєму складному житті. Тільки зараз зрозуміла, що звалила на себе непосильну для жінки ношу – бути вченим. Пригадувала свій тернистий шлях у науку, на якому, крім наполегливої праці та самозречення, не було нічого. Вона пройшла його, а опам’ятавшись, налякалася, хоча оманливий вогник десь на обрії все кликав і кликав за собою: ось-ось доторкнешся до нього… Мить – і він знову попереду: такими кроками рухається наука вперед, а вони добровільні зреченці – на тій дорозі всі такі різні, і по-різному втілюють свої досягнення у життя. Хоча, ніде правди діти, майже всі без винятку вважали себе причетними (а то й зарахованими) до Вищого Наукового Кола. Те вище коло не раз дурманило її голову, вона, будучи непосвяченою, усіх ідеалізувала, а потрапивши туди, побачила суперечливих людей, у яких емоції часто перемагали розум. Усе б нічого, та в цьому двадцятому столітті в їхніх руках опинився атом. А це – особливий випадок. Серед людей наукового Олімпу відшукати можна й безпечних, навіть здивуватися: як вони туди потрапили? Дивували вони всіх своєю активністю та справами. Отак і сьогодні – запевняли всіх, що наші ядерні реактори абсолютно надійні. Навіть директор її інституту теж стояв на такій позиції. «А що робити, коли запаси нафти й газу вже незначні?» – казала своє слово і влада. Вона говорила і діяла, але чи була відповідальною? Питання захисту людей і територій від нашого мирного атома виринало серед того шторму емоцій, але його майже ніхто не чув, чи просто не хотів чути, тому воно й відійшло на задній план. «Атомні станції потрібно й надалі будувати, бо тільки за ними майбутнє на землі,– зливалися голоси однодумців. –Інакше обов’язково виникнуть військові конфлікти за володіння, мабуть, уже не великих природних багаств, а їх залишків. Битимуться люди за нафту, газ, навіть вугілля й ліс. Але ці війни будуть тільки між капіталістичними державами, бо у нас, в Радянському Союзі, до того часу вдосталь буде енергії атома». Після таких слів завжди були бурхливі оплески. На таких позиціях стоять учені й політики, про це пишуть у пресі. Проблема вирішується всіма розвинутими країнами – це великий атомний вихор, який несеться над землею, а вона – жінка-науковець опинилася майже в його епіцентрі. Тут за шаленою швидкістю і галасливістю як прихильників, так і опонентів ніхто її не чує, навіть якщо вона кричить щосили.
Звільнитися б від цих думок хоч зараз, струснути головою, забути все і просто помічати красиві гори... Але думки знову не давали спокою, знову поверталися до наради, бо там гарячими були не тільки виступи, здавалося, що трибуна і вся зала Кримського обкому партії пашіли жаром. Вона зовсім не шкодувала, що так себе повела, бо не зрадила ні своєї позиції, ні своєї совісті. Розвінчала всі строки будівництва, встановлені владними посадовцями, які так сміливо добралися до атомної енергетики. «І до чого прийшли? – питала у присутніх. – Монтажники працюють в авральних умовах, ніби не на атомній станції, а на будівництві м’ясокомбінату. Це просто неприпустимо». У кінці внесла пропозицію: перевірити всі атомні та вжити на них додаткових заходів безпеки, створити додаткову систему охолодження активної зони, захисну оболонку реактора, як на закордонних станціях. Перевірити: чи є на станціях фахівці з ядерної фізики, особливо у керівному складі, на що зараз зовсім не звертають уваги. На тому й закінчила свій виступ.
Найжахливішим було те, що більшість просто… усміхалася, ніби то була неправда.
– Курчатівців тільки допусти до трибуни! – кричав наступний виступаючий, один із головних спеціалістів міністерства атомної енергетики. – Добралися до всіх, усе проаналізували, навіть кадри всіх міністерств і відомств! Це ж треба!? Вам держава виділяє кошти на розробки! Виділяє й на випробування! То й займайтеся своєю наукою, а вже далі – не ваше діло, і не тягніть воза назад, на якому й самі сидите! За кордоном теж стикаються з великими перепонами при реалізації своїх ядерних програм,– при цьому виступаючий невдоволено зиркнув у бік Марини Григорівни. – А наші справи набагато кращі, ми й надалі будемо у всьому першими. Таке завдання ставить комуністична партія! Зрозуміло? – знову той самий погляд, і знову в її бік.
Під час того виступу Марина поклала під язик пігулку валідолу, бо важко було слухати таких опонентів, які заводили в оману й не такі аудиторії.
– Отже, ядерна гонка в мирному атомі продовжується,– сказав Кирило Іванович з Держатоменергонагляду, коли вже перейшли до обговорення, при цьому поглянув на свого сусіда, а потім озирнувся назад,– он і Марина Григорівна проти, я з нею повністю згодний. У цьому ділі коней гнати не можна, тут усе крутиться довкола атома, його розщеплюють, розганяють, це він – основна технологія, це він дає кінцевий результат – електроенергію. А в нас чомусь усе навпаки. Збираються різні фахівці, до речі, не атомники, і хочуть той атом, якого не знають, використовувати для потреб людей. Чи не парадокс?
Усі шуміли: одні були за, інші проти, хтось виходив до трибуни висловити свою думку, а дехто кричав прямо з місця, користуючись підтримкою своїх однодумців. Усе було так, як у звичайних людей, тільки проблема була не проста – атомна.
– Я від вас такого не чекав! – повільно й твердо сказав представник міністерства, поглядаючи з-під лоба на Кирила Івановича.
– Ну, доповісте своєму начальству про мене, по очах бачу, що доповісте. Але я за безпеку думаю, за людство. Бо атом...
– Годі! – махнув той рукою. – Опоненти звичайно повинні бути! Як же без них,– насмішкувато говорив представник міністерства. – Боротьба двох протилежностей – святе діло. Коли з розумом, то вона, дійсно, на користь науці,– хотів поставити крапку в цій дискусії, але трохи повагався й додав зовсім образливо несосвітенне: – у вашому випадку про розум взагалі не йдеться.
Його ніхто не перебив і не заперечив, думали, звичайно, різне – кому що хотілося, але сказати щось ніхто не наважився.
Не довго трималася пауза, бо сама весна за вікном змінювала настрій. Образа давно вже відступила, залишивши трохи щемливі спогади... Автомобіль продовжував петляти гірськими дорогами. Через відчинене вікно до їхнього автобуса увірвалося терпке повітря, що так пахло морем. А ось і воно... Заблищало між горами сріблясто-синюватими клаптиками, а потім з’явилося все і розляглося аж до самісінького обрію. Воно цього дня було спокійним, виблискувало й мінилося різними відтінками: від світло-блакитного до сріблясто-темного. І здавалося, що нема йому краю, бо воно зливалося з безмежним небесним куполом.
– Як прекрасно! – не стримався Кирило Іванович від побаченого. – Весна, море і гори!.. А на березі – чудове місто Ялта. Цікаво, а чи буде в нас екскурсовод? Бо щороку слухаю, хто ж заснував місто, а опісля – поїхав та й забув. Запам’ятав лише, що люди плавали по морю й шукали хороші землі, придатні для життя. Значить, їх не так і багато було,– говорив, а сам поглядав на присутніх.
– А ми тут атомну будуємо,– ні сіло ні впало бовкнув його сусід, здивувавши всіх, ніби вони про це чули вперше. – Ми теж стоїмо на своїй позиції. Для чого союзній оздоровниці таке під боком? – звів високо брови заступник голови Кримського облвиконкому. А не дай Боже чого?! Ми й надалі будемо звертатися до самого верху,– показав пальцем у небо.
– От тобі й друга пілюля! Знову ножем у спину! Стільки роботи вже зроблено, стільки коштів витрачено! Думав, перетовкли просо в ступі, а вони заново починають!– почувся всім знайомий голос представника міністерства.
Такі наради були нечасто, тому не тільки Марина, а й усі інші ще були під враженням бурхливих дебатів, продовжуючи їх і далі. Тимчасом автобус спускався з гір. У пасажирів настрій змінювався, усі дивилися на квітучі дерева, синє море і з радісними вигуками виїжджали на набережну. Домовилися: більше не говорити про роботу, про свої ядерні проблеми та проблеми всього світу, а водночас і про загрозу людству від того шаленого прогресу.
Перегодя вони з радістю займали місця в затишному ресторані. Всі були повеселілі й збуджені, бо давно вже хотілося їсти і відпочити.
– Як мало людині потрібно, щоб вона відчула себе щасливою, тому пропоную: за щастя, тільки на всій планеті, бо кращого й не придумати! – таким був тост Марини Григорівни.
Усі в цей вечір, здавалося, забули про свої важливі справи, або вдавали, що забули. Забула й Марина. Вона в компанії завжди була простою людиною, не намагалася бути іншою, просто не переставала ніколи нею бути, бо вона – дитина села. Виросла в бабусі на природі, знала просте сільське життя і часто, після таких гарячих нарад, думками поринала в минуле, у просте буття, де поміж високих берез біліють прості хати, а радісна бабуся виходить на дорогу її зустрічати. Тут у бабусиній Березівці вона відпочивала навіть подумки, бо саме тут її корені.
У якийсь момент Марина не стрималася й почала неголосно співати українську пісню: «Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину, де покинув карі очі, повій, вітре, опівночі...» Не чути було навіть тихих розмов поміж присутніми, всі дивилися тільки на неї, дивилися зачаровано, бо вона таки вміла співати. І той талант до пісні передала їй бабуся. Голос Марини набирав сили, а всі один за одним приєднувалися до того співу. Навіть представник міністерства спершу вагався, а потім, мабуть, згадавши про нові часи, співав усе голосніше. Марина дивувалася, що й голос мав непоганий, і в словах майже не плутається, то, може, і душа в нього є, у чому раніше була далеко не впевнена. Доспівавши до кінця, всі аплодували їй, бо вона була солісткою їхнього спонтанного гурту, а ще тому, що вона так швидко згуртувала їх – усіх таких різних за віком і характером, за освітою і сприйняттям довколишнього світу.
– Пісня творить чудеса! – вигукнув представник Кримського облвиконкому і не хотів уже спинятися – відразу заспівував свою улюблену – «Подмосковные вечера».
Запашне вино, п’янке повітря, пісня, музика, а за вікном шумить море... Такого вечора можна про все забути. Так і сталося. Усі були галасливими, мов діти, і щасливими, як закохані. Ніхто не проти був і потанцювати, шкодували, що жінок серед них мало, тому кавалери по черзі запрошували Марину Григорівну. Їй подобалася увага, від чого хотілося просто бути Мариною, або навіть «бабуніною Маринкою», як казали в рідному селі. Вона була вже немолода, але й не старіла. Її струнку, майже дівочу фігуру облягало доладно скроєна сукня трохи зеленкуватого кольору, що так пасувала до кольору її очей. А темно-русе волосся було зібране на потилиці й по-особливому закручене. Проста зачіска робила профіль ще виразнішим і привабливішим, одне слово, – молодим. Було, що навіть колеги часом перепитували про її вік. Вона тішилася тим і ніколи не поспішала уточнювати цифру, яка тиждень тому перевалила вже за п’ятдесят.
– Марино Григорівно, чому ви весь час одна? Така жінка – і самотня… Це просто протиприродно, – наважився спитати Кирило Іванович, який на нараді й позицію її захищав, і про настрій та здоров’я частенько перепитував.
Марина теж відчувала симпатію до нього, але не відповідала. Зустрінуться випадково поглядами – і війне одразу чимось теплим, хвилюючим, та лише на одну мить, бо вона звикла бути незалежною діловою жінкою. Припускала й протилежне у хвилини вечірнього смутку, та все ж таки схилялася більше до тої думки, що чоловік у квартирі їй заважатиме.
– Багато хто навіть у нашій компанії поглядає на вас, мов кіт на сало, а ви все нікого не помічаєте,– сказав Кирило Іванович, подаючи їй руку та запрошуючи на танець.
– Не інакше, як жениха мені знайшли? – іронічно прозвучали її слова.
– За тим не треба далеко ходити. Хіба я не жених? – примружив він лукаво очі. – Я хороший, на роботі в міру строгий, а вдома – домашній, люблю порядок і все сам роблю, – промовляв до неї жартома.
– Ну, який ви лагідний, чи в міру строгий, як ви кажете, це я минулого разу зрозуміла, коли ладна була кинутися і пошкрябати вам обличчя.
– Ага, значить, не вистачало вам слів, Марино Григорівно! Мабуть, усе-таки визнали, що я правий. А я шкодував, дуже шкодував, бо зовсім не хотів вас розсердити. У мене інші наміри були. Я тоді збирався сказати, що хотів би вас бачити поряд із собою не день чи два, а все життя. Ось так! І що ви на це скажете?
Пульсувала кров у його руці, якою він стискав її пальці, відчувалося і хвилювання, а незвичний погляд за коротеньку мить пробрався в самісіньку душу. Буває ж таке? Вона підвела на нього очі й розгубилася, мов молода дівчина. Не одразу знайшлася, що йому відповісти, бо він був так близько, вражаючи якоюсь особливою ніжністю й витримкою, навіть якимсь особливим спокоєм.
– То вино своє діло робить, Кириле Івановичу, вино, вечір і ваша чоловіча сутність, а не почуття,– випалила, трохи почервонівши. – А щодо життя, то його вже не так багато й залишилося. Для чого щось міняти? – грайливо зблиснула очима й усміхнулася. Про себе подумала: «Який збіг! Однакові думки… Таке й раніше помічала. Та потім знову нова робота, нова цікава тема, яка поглинала її всю. Дурниці – це, справді, вино і гарний вечір».
– Не будемо ж ми з вами у такому віці про кохання говорити? – з задоволенням кинула на нього жартівливий погляд, не без зусиль повернувши свою безпосередність.
– Який вік, Марино Григорівно? Людина молода доти, доки вона це відчуває,– знову стис її руку.
– Тоді вам треба молоденьку шукати, може, якась і піде за вас! – засміялася та поглянула насмішкувато, по-дівочому примруживши очі.
– Отже, мої слова у вас тільки жарти викликають, а я думав... Я все-таки пропоную...
– Що ви все пропонуєте та пропонуєте? Ви хоча б спитали, скільки років вашій нареченій!
– Навіщо? Я руку й серце пропоную, Марино! Все інше я знаю. І знаю, що за своїми колючими жартами ви просто ховаєтеся. Он і зараз – почервоніли, мов дівча. Ви сором’язлива, як на свій вік, розумна над свої літа, ховаєте від усіх свою ніжну і вразливу душу, видаючи себе за строгу та розважливу, але то ваша маска. Маска, Марино, бо я відчув вашу ніжність, вашу самотність, бачив, що у вас ще є темперамент, ви фліртуєте іноді, самі, може, того не бажаючи. Але це природньо, і мені все це до вподоби. А ще можу сказати, що ви не кохали по-справжньому.
– Боже мій! Я і не здогадувалася, що ви – казанова, серцеїд!
– Зітріть сльозу, Марино Григорівно, або дозвольте я за вас це зроблю,– він ніжно витер сльози з її розгубленого обличчя і поцілував руку.
Марина дійсно розгубилася, слід було б щось казати, але... куди й поділися слова. Вона їх знову шукала, та марно.
– Я просто вас зрозумів, бо й сам такий,– продовжував Кирило Іванович. – Ми з вами схожі в усьому, Марино, ми зрозуміємо одне одного, я в цьому впевнений. Ми все віддали роботі, все цьому атому... Коли починали, то зовсім інші думки були, а зараз, можна сказати, що ми йому життя своє віддали. Тепер уже інші люди, які, не вивчаючи тих процесів, не знаючи, хто ж зробив ту велику роботу і чим поплатився, керують ним, отримують нагороди, славу й заробляють на ньому гроші,– він говорив на серйозні теми, а сам знову допікав її поглядом, від якого їй хотілося сховатися. Потім вони повільно закружляли, бо вже грали вальс. – Не мовчіть так довго, Марино Григорівно, бо я теж гордий, вдруге не питатиму.
– Звіть мене просто Мариною.
– Це відповідь?
– Відповідь буде в Москві,– їхні погляди враз зустрілися… Усе на мить завмерло довкола. – Де ж ти раніше був? Чому все так запізнюється? – зірвалося з її вуст, видно було: вона вперше так щиро шкодує, що не зійшлися раніше їхні дороги.
Про те, що він давно вже вдівець, говорили всі жінки. Охаючи та ахаючи, не аби з яким задоволенням змальовували його портрет. Не соромилися самі говорити йому компліменти, бо не витримували такого довгого чекання. А вона – ні. Одному Богу відомо, що там у душі, а зовні, мов маска, яку вона не проти зняти, та не може цього зробити.
– Я був поряд, чекав, а ти не помічала,– сказав зажурено. – Ти чарівна жінка, ти красива, ти – найкраща,– шепотів їй на вухо.
Музика стихла, вона знітилася від його магічних слів, від міцних рук і від близького дихання – так здалося їй тієї миті. Здогадуючись про ті думки, він знову поцілував руку, аби знову сколихнути її серце. Кирило Іванович більше не відходив, а вона не поспішала наближати його, всією душею бажаючи іншого життя і вагаючись водночас.
«А може, спробувати? Може, погодитися?» – це було перше, що спало їй на думку наступного ранку. Цього дня вона збиралася летіти в Москву. Ще тільки світало, а вже мучила якась тривога. Серце щось підказувало. Але що? Вона вірила своєму серцю, бо воно ніколи не підводило, перебирала різні варіанти і не могла на чомусь спинитися. Що?.. Що?..
Літак відірвався від смуги Симферопольського аеропорту й швидко набирав висоту. Кирило Іванович теж летів, він сидів поряд, роздумуючи про їхнє життя. Інколи брав Маринину руку в свою, а згодом відчував, що її знову там немає. Марина все дивилася в ілюмінатор і думала про своє. Летіли над Україною, яка в цей час, десь там унизу, під громаддям хмаровиськ, потопала у квітучих садах. У просвітках можна було угледіти чорні зорані поля, що перемежовувалися з зеленими полями жита та пшениці. Он унизу пропливав Харків.
– Шкода, що Київ залишився десь осторонь, – сказав їй. – Там, за сто тридцять кілометрів від столиці України, в сімдесяті роки я працював заступником головного інженера на першому енергоблоці Чорнобильської атомної станції. Жив у Прип’яті, у першому ж зведеному будинку квартиру отримав. Трохи б нашому літаку в бік узяти – і ми б побачили білосніжну станцію з височенною трубою серед зеленого лісу. Неповторна картина була б!
– Я теж там була і не один раз. Дійсно, краса... Така рівнина! Навкруги ліс, високі сосни, немов свічки стоять! А річка Прип’ять! Яка швидкість течії! Тільки-но перестанеш гребти руками – так і зносить, так і зносить. Півтора метри за секунду, – так я тоді чула про це.
– Площа водозабору біля атомної станції – сто шість квадратних метрів, так у проектній документації написано, – доповнював Кирило, хоча і не в тему, і вони засміялися. – Це те, що я запам’ятав.
– Вода у річці коричнювата від того, що витікає із торф’яних поліських боліт і густо насичена жирними кислотами. Після купання шкіру незвично стягує, а коли потреш тіло рукою, воно аж рипить, – пригадувала Марина.
– А я такого ніби й не помічав. Любив там на човнах плавати. Плавав на різних. Більше на скіф-одиночці. Таке відчуття, що випурхнув із води – і летиш, не торкаючись її, а навкруги природа древня, як сама Русь. Іноді здавалося: ось-ось вийде з лісу сам князь Святослав, із своїм військом…
– Він там наречену собі вибирав і це – історичний факт,– доповнювала Марина. – Береги тихі, піщані, поросли молодим сосняком, а далі над річкою залізничний міст, на якому о восьмій вечора завжди гуркотів поїзд «Хмельницький – Москва». Так, так, рівно о восьмій вечора. Пригадуєш? А вода – це все одно щось особливе… Перестанеш гребти, зачерпнеш рукою коричнюватої води – і долоню одразу стягне,– вона говорила про той край, бо дуже запав він у її душу.
– Тоді місто Прип’ять тільки розбудовувалося, а зараз його вже не впізнати. П’ятдесят тисяч проживає та тридцять – у самому Чорнобилі. Це місто було омріяне багатьма: молоді – на роботу з нормальними умовами життя, військові, звільнені в запас, теж просилися туди, часом через урядові установи, а коли не виходило, – то й через блат, через хабарі і навіть через суд свого домагалися. Нещодавно я там був з перевіркою ведення робіт на п’ятому енергоблоці, який будується. І все те чув. А там усе таке ж свіже повітря, як і в сімдесяті, навіть узимку здається, що в повітрі весна. Довкола тиша, як і колись. На річці повітря п’янке, мов кохання. А може, дійсно, п’янке, бо молоді там багато, діток, які вже там народилися. Місто ще кращим стало. Вдень воно залите сонячним світлом, а ввечері – вогнями ліхтарів. На річці молодь на човнах, «ракетах», скрізь музика! Не місто, а рай земний! – захоплено розповідав Кирило Іванович.
– А що то за експеримент на Чорнобильській станції зібралися проводити? Я тільки у Криму про це почула. Нас не повідомляли і не запрошували навіть. Можливо, начальство наше і знає, але нікому про це не говорить. З якою метою? І хто дав погодження? Вони ж не самі прийняли таке рішення? – питала Марина.
– Мені відомо, що там на сьогодні було намічено зупинку четвертого енергоблоку на плановий ремонт. Під час зупинки збиралися провести випробування в режимі повного знеструмлення обладнання, з використанням при цьому механічної енергії вибігу ротора генератора, тобто коли він буде обертатися за інерцією.
– Але скажи, будь ласка, для чого? Чому це тримається в секреті від нас, фізиків-ядерників. Хто затверджував їхню програму випробувань? Якщо це – розробники реактора самі, то нехай назвуть їхні прізвища. Тільки такого не могло бути, бо погоджують декілька структур, і ти про це знаєш.
– Подібні випробовування вони вже проводили – це факт. А от хто дозволяє, хто погоджує, я теж не знаю. Проведення такого експерименту пропонувалося багатьом станціям, але від того, що багато ризику, ніхто не погодився, крім керівництва Чорнобильської. Мета – додаткова електроенергія, і не тільки вона, ще – комусь дисертація, керівникові станції – чергова нагорода. Хто ж усе-таки поставив свій підпис? А коли – ніхто? Я й таке чув. Кажуть, що матеріали на погодження направили в Москву, а там чомусь усі мовчать. Невже ж самі затвердили ту ризиковану програму? Такого ще не було, щоб керівництво атомної так багато на себе брало! Тут ти права, це ж все таки – атом!
– Працює станція десять років, але не все так надійно. Були зриви, і не тільки на Чорнобильській. А ще – сам реактор недосконалий, на сто відсотків не можна бути впевненим, що при зміні режиму відбуватимуться ті процеси, на які ми очікуємо. Погано роблять, що замовчують про аварії на станціях. А вони і в Америці, і в Німеччині бувають… Усі випадки слід вивчати, був би більший досвід, і персонал будь-якої станції не був би таким безпечним.
– Це тоді було б не по-нашому, не по-радянськи. У нас мусить бути все надійно, а ти кажеш про серйозні речі, про які наша влада сказати не може, тому й замовчує.
– Але в разі повного знеструмлення атомної станції спиняються всі механізми, у тому числі й насоси, які перекачують охолоджену воду через активну зону самого реактора. Не дай Боже підніметься температура, тоді може статися розплавлення активної зони, що рівнозначно ядерній аварії! Розумієш? Реактор може вийти з-під контролю! – доводила своє Марина.
– Не знаєш броду – не лізь у воду! Це ти дуже влучно сказала сьогодні на нараді. Я – ядерник, однак у порівнянні з тобою, зізнаюся сам, – слабкий, але мені здається, що ваші курчатівці теж палку перегинають. Брав я участь у подібних випробуваннях, щоправда з включеними в роботу всіма захистами реактора. Хвилювалися, звичайно, але все пройшло успішно.
– Тоді заздалегідь була розроблена програма, погоджена з головним конструктором реактора, з держатоменергонаглядом, з міністерством, іншими відомствами. Було передбачене резервне енергозабезпечення. А тут – зовсім інший варіант,– підвищила вона голос, як на нараді. – Ви – не ядерник, вам усього й не зрозуміти, саме тому ви так сміливо про все це й говорите. Ви – турбініст, наскільки мені відомо. Отак і на станціях зараз — керують атомом не атомники, а ті люди, які керували гідроелектростанціями, а то й електрики, чи турбіністи, – тобто хто завгодно. Так і на Чорнобильській. За кордоном такого б ніколи не сталося. Про це я говорила ще раніше, говорила й сьогодні. Не подобаються мої слова, але я на сто відсотків права. Я була проти цього реактора ще й тоді – у сімдесяті роки, коли розпочинали будувати Чорнобильську. Але хто послухав мене? Навіть моє керівництво було за. Можна було б безпечніший реактор поставити – менше б ризику для столиці України і для такого древнього міста, як Чернігів. Та що там – міста, для всієї держави, навіть багатьох держав! – Вона розгнівано махнула рукою, бо мала такий характер, який і їй самій не давав спокою. – Для чого я вам це кажу, ви ж не...
– Не фізик-ядерник,– підказав Кирило Іванович. – Ви це вчора говорили й сьогодні повторювали не один раз, Марино Григорівно. Вам я зізнаюсь, що насправді я заочно закінчив Київський політехнічний із цієї спеціальності ще в сімдесяті, про що ви, на жаль, не знаєте. Мої знання з вашими, звичайно, не порівняти, але поняття в мене все-таки є, та й практика неабияка. А от багато інших керівників, головних інженерів, головних фахівців станцій, дійсно, не мають такої освіти. Тут я з вами згоден. Як на мене, то нехай влада й розбирається. А ви на неї не тупайте так дуже ніжкою. На владу, я маю на увазі – вона такого не любить і не прощає. – Він хотів застерегти її, а вона образилася. – Свято на носі, міняйте настрій, Марино Григорівно, бо хочете весь світ обійняти, та тільки так вас надовго не вистачить,– сказав через хвилину, бо знову пошкодував, що розсердив її, маючи зовсім інші наміри. – Сьогодні на Чорнобильській нічого не буде, обком партії все скасував, Києву потрібні стабільні кіловати, підприємства дають якраз понадпланову продукцію, та й населення багато використовує. Може, й надовго відкладуть. А ви не беріть так близько до серця, бо мені, їй-богу, вас жаль. Давайте знову на ти перейдемо, Марино Григорівно. Ви так швидко змінюєте настрій, за високе думаєте, а за нас із вами вже й забули. А ми – звичайні люди, почуття і мрії у нас теж – як у звичайних людей. Після демонстрації я вас запрошую на шашлик до своєї компанії. Якщо захочете, можемо і на Київ махнути літаком, а там – до Прип’яті рукою подати. Візьмемо собі моторку, і по річці – з вітерцем... Ви будете зачерпувати своєю ручкою оту коричнювату воду з болотними кислотами, про які ви казали, а я буду щасливий від того, що вам догодив. Дуже буду щасливий!.. Такий я є, і ви мене ще зовсім не знаєте.
– Не можу погодитися, що хтось за нас повинен вирішувати проблеми. Влада має прийняти те, що вчені пропонують. Для чого ж тоді ми, наші знання, досвід, наше бачення?
Вона продовжувала про своє, ніби й не чула тих приємних слів. Знову відвернулася і дивилася в ілюмінатор, бо на таку тему без хвилювання не могла говорити. Кирило Іванович, хоч і підтримував її, але мав на все свою думку. Знаючи непокірний характер Марини, зараз думав про те, що, мабуть, нічого в них не вийде. Вона не буде нічим поступатися перед чоловіком – така вона є, а він не погодиться на другорядну роль.
– Давайте на ти, а то знову між нами з’явилася відстань,– промовила вона згодом. – Не дозволяйте мені вас принижувати, робити винним у всіх смертних гріхах. Я не права, Кириле, я зізнаюся в тому сама.
– Невже?! Я не чекав від вас такого, не чекав... Я вражений! Ви, мабуть, кажете таке вперше у своєму житті?
– Я повинна скоритися, бо ви – чоловік, а я – жінка… Інакше у нас нічого не вийде.
– Ти прекрасна, Марино! – заворожено дивився на неї. – Боже мій, яка душа! Які поняття! Ти мене все більше чаруєш! – знову взяв її за руку.
– Тихіше, Кириле, позаду люди сидять.
– То молоді, вони цілуються всю дорогу, їм не до нас і не до ядерних проблем, і не до загрози людству,– говорив, посміхаючись, а очі блищали, мов у закоханого юнака.
Внизу миготіли вогні якогось міста. Здавалося, що там земля вимикає світло і вкривається на ніч ковдрою, ховаючись від нічного вітру. А вони пливуть над нею високо-високо в небі, неначе на екскурсії, пульсуючи бортовими вогнями свого величезного авіалайнера. Ось так би – і довкола Землі, а потім – у космічний простір поміж зірок... Як мріяли про таке колись у дитинстві! А тут ось мрія стала настільки живою і реальною, що тільки подумав – і ти вже серед зірок! Простягни руку і торкайся до однієї, потім до іншої. Танцюй між ними. Як усе було просто! Як серце трепетало, як душа співала! Яке то було щастя! Зараз складно навіть уявити, що було тоді у тому маленькому серці, у тій ще молодій душі. Але все там вміщалося: всі мрії, надії, кохання. Зараз багато чого на серці, але все вже давно не те... Літак летів далі, спогади відходили.
Вони сиділи у величезному салоні авіалайнера – два проходи, три напівпорожніх ряди крісел. Стюардеса без кінця пропонувала холодні напої. Кирилові весь час хотілося обняти Марину, але він так і не наважився, лише сказав:
– Про що задумалася моя Марина?
– Не спіши мене своєю називати, всьому свій час. А думала чомусь про молодість.
– Мені розповіси сьогодні?
– Не сьогодні, колись. Думаю, що для того у нас буде ще багато часу.
Після її слів настала пауза. Вона картала себе за те, що так сказала, а він за те, що підганяє події.
– Поговори зі мною, Марино. Не жени мене, прошу. Хто знає, скільки нам відведено прожити? Мені здається, що це наш час настав, і ми з тобою ще будемо щасливі. Скажи, що думаєш?
– Про тебе, Кириле, бо я... справді… не кохала. Думала, що це не головне, але дуже помилялася, чи, може, просто не трапився на моїй дорозі такий чоловік, який би змінив моє життя. Я вірю в долю, вірю в те, що все на нашій землі по волі Божій і по його милості. Ось така я – вчена жінка з партбілетом і партійним стажем. Бачиш: ти теж про мене далеко не все знаєш. Про тебе думала, що ти – амбіційний, нудний і навіть більше – зануда,– вона, посміхаючись, поглянула на Кирила, щоб він правильно зрозумів її слова і не розсердився. – Тобто я згодна... Тільки на все життя... Так ти казав? – сказала і знову відчула, як червоніють її щоки, бо в душі своїй була зовсім молодою і хотіла кохати.
Додому з аеропорту «Внуково» Марина добралася аж о дев’ятій вечора. Прийняла ванну і лягла у ліжко. Чомусь не спалося. Перед очима знову пливли поліські простори, над якими чути було голос Кирила і його розповіді про той чудовий край. Завтра вранці вона побачить його. «Він прийде з квітами, у строгому костюмі, білій сорочці. Нічого, що трохи припорошене сивиною його чорне волосся, зате на обличчі щира посмішка молодого юнака,– подумала вона,– прийде і обов’язково з квітами. Адже так повинно бути».
