Вийшла бабуся по воду та спинилася за ворітьми, побачивши онуку, яка не йшла, а щодуху бігла додому.
– Що трапилося, Оленко? – спитала, налякавшись її червоного обличчя. – Захворіла, чи хтось зурочив? – притулила свої губи до її лоба. – Треба водою святою три рази через сито спорснути та святому Миколаю помолитися, дивись, і відійде. Чи ти знову свого Михайла зустріла? Мабуть його, бо тремтиш мов зайченя спіймане, – поглянула на онуку сердито, а потім зітхнула важко та приголубила. – Теж мені дівка, п’ятнадцять годочків у петрівку буде. Твої женихи ще ростуть, а на нього не дивись, раз він тобі такий любий. То все дитяче, – говорила серйозно, а очі зблискували далекою молодістю.
– Чому я така погана вродилася? – заплакало дівча. – Ніс довгий, прищі на лобі, ноги цибаті. Чому не така як ви, бабусю, у молоді літа, що на фотокартці, він би мене хоч помітив, – знову сховала обличчя на бабусиних виснажених грудях та заплакала гірко.
– Ти ж моя квіточка, – гладила стара Марфа онучку натрудженою рукою та підправляла її волосся своїми неслухняними покрученими від важкої роботи пальцями. – Ще рік-другий і вимоститься твоя врода, сама себе не впізнаєш, – задумалась на мить, пригадавши своє. – А він ще помітить, тільки пізніше, коли з армії прийде. Його ровесниці заміж повиходять, а ти якраз розцвітеш до тієї пори, школу закінчиш, розуму наберешся, перестанеш так червоніти при зустрічі, – заспокоювала онуку такими словами, бо все те їй було давно відомо.
– Так довго чекати? – звела онука та на неї свої великі здивовані очі.
– То тільки так здається. Час швидко минає, не встигнеш оглянутися, як він куди й подівся.
– Ви б бачили: які у нього очі!.. А як посміхається!.. Та тільки не мені, – з відчаю сказало молоде дівча, не відриваючи голови від бабусиних грудей.
– Витирай, дитино, сльози. Повір: любов твоя, мов крига навесні, тільки пригріло сонечко, як вона одразу пропала. Справжня пізніше прийде. Зараз більше про навчання думай, бо з одними четвірками і в технікум не приймуть. Ти ж не хочеш як мати, корів доїти все життя. Бачиш, у три ранку з дому і пізно ввечері додому. Тут одну подоїш та кажеш, що руки болять, а там їх багато, – так хотілося бабусі наставити онуку, бо то її рідна кровиночка. – Голодна моя пташка, – голубила її далі, – ходім обідати, потім плаття красиве дошиємо.
– Ви тільки мамі не кажіть, бо знову лаятиме. Не шукала я його, і наперед не забігала, він сам переді мною, мов із землі виріс, – шморгало закохане дівча носом та витиралося рукавом.
– Вірю дитино, вірю і нікому не скажу, – клялася бабуся, ведучи її до хати. – А тобі дай Боже розуму, та швидше все забути. Намовляння якесь, а не перше кохання, – бубоніла вона собі під носа.
У хаті не до горшків кинулась, а посадила Оленку на стілець, відшукала сито, налила у стакан стрітенської води, перехрестилася перед іконами і почала свою молитву від пристріту. Бабуся як у воду дивилася, бо скоро висохли Оленчини сльози. А роком пізніше вона, справді, стала схожою на неї, що на тій пожовклій весільній фотокартці: пишне русяве волосся трохи кучерявилося навколо голови, очі кольору вечірнього неба так і блищали на рум’яному обличчі, шия стала не такою довгою, дівочий стан так і притягував погляди, бо все у ньому було до ладу, ніби його зліпив талановитий скульптор. Лише погляд був не завжди радісним, де і візьметься туга, від якої западуть глибоко очі та темними як ніч стануть, а думки враз полетять далеко від материної хати. Тут дівча, тільки нікого не бачить.
– Оленко! – ніби розбудить її бабуся, хвилюючись і зараз, бо вже і стрітенська вода не допомагає онуці.
– То я над уроками задумалась, – виправдовується одразу, бо вже давно не питає у старої: чи ще довго їй своє щастя чекати?
Не одне плаття зносила, поки Михайло повернувся з армії. Тепер багато хлопців задивлялися на неї, а він знову не помітив. Підняла на нього свої очі, які тепер ще більш віддавали кольором вечірнього неба, звела дугою тонкі брови та й знову почервоніла. Не та вже Оленка стала, зовсім не та, але то тільки бабуся так говорила, бо знову стрепенулася її душа, знову боляче застукало серце під пишними дівочими грудьми, знову бігом бігла додому, тремтіла і плакала, припавши до худенької бабусі.
– Нащо він тобі здався? – вже не умовляла, а гримнула на дурненьку онуку немічна Марфа. – Викинь його з голови. Треба, дитино, щоб тебе любили, – стомилася її наставляти. – Он Василь Одарчин слідом бігає, а ти все смієшся з нього. Чим поганий?
– Візьму і вийду за нього, на зло вийду! – твердо проказала Оленка, рішуче відвівши бабусину руку від своєї голови.
– На зло не треба, – налякалася бабуся тих слів. – Василь того не знатиме, а тобі вік з ним вікувати доведеться.
Та не довго кров бісилася, як люди казали в таких випадках. Поїхав Михайло до Києва на інженера вчитися, а вона – до райцентру в технікум на бухгалтера. Думала інколи про нього, але не зустрічала. Той в думках та у снах дівочих, а Василь поряд, уже не перший рік біля неї крутиться – куди вона, туди й він. Ніби і не красивий, а звикла. Заміж пішла, навіть думала, що кохає, а коли згадувала Михайла, знову сльози на очі наверталися. Але тепер і сама повторювала бабусині слова: " То все дівоче, намовляння якесь, а не кохання". Чи може, перше таке і є?.. – витре очі та зітхне, сама не знаючи від чого, бо під серцем дитина вже ворушиться.
У-а, у-а, у-а! – закричало немовля одного ранку у пологовому будинку.
– Синок, – повідомила акушерка, піднявши його на своїх руках перед виснаженою породіллею. – Як назвеш свого первістка?
– Василиком, на честь чоловіка. Василь Васильович буде, коли виросте, – промовила Оленка розпухлими та покусаними за довгу ніч губами.
– Щасливий, коли в такій любові народився, – любувалася немовлям, ніби своїм створінням теж стомлена акушерка.
Розлилося, досі незвідане, щастя в Оленчиній душі, бо очі побачили дитятко рідне. Зашелестіло листя на деревах від легкого вітру, заспівали пташки різними голосами, а сонячні промені через вікно пригріли на її виснажене тіло. Дивитись та радіти. Але втома брала своє – опустилися важкі віки, закрили зблідлі за ніч очі, закутавши її солодким сном.
Прибігли вранці подруги, приїхала мати з села, навіть бабуся–праведниця з нею, як її люди в селі називали. Всі поздоровляли та раділи, а чоловіка так і не було. З’явився аж на третій день. Почувши його голос, підійшла Оленка до вікна і прилипла до самісінької шибки з переляку. Її Василь був п’яний, ледь на ногах тримався, сварився на неї пальцем і вигукував: «То не мій син. Я все знаю». Не пам’ятала, як втратила свідомість, як збіглися лікарі і привели її до тями. А потім гомоніла про ту новину вся лікарня, бо під цими вікнами, здається, ще такого не чули. Більше вона його не бачила. Забирати її з сином приїхала мати з дядьком Іваном на його старенькому «Москвичу». Він і роздавав лікарям та медсестрам цукерки, шампанське замість чоловіка, навіть не забув вручити їй квіти.
– Де ж Вася? – допитувалася Оленка, боячись знову почути ті страшні слова.
– Все торочить, що дитина не його, – ледь вимовила мати і одразу витерла, ще до того, натерті очі. – Як збісився. Кажуть люди: мати його намовила. – Тільки ти, доню, не хвилюйся, не пропадеш.
– То як же хлопчика назвете? – кортіло остаточно дізнатися акушерці, яка прийняла на світ Божий, тепер здавалося, нещасне дитя.
– Михайлом, – відповіла Олена і сама здивувалася.
Співає Оленка колискової та плаче нишком, щоб матері не заважати у хатній роботі, а бабусі читати вечірні молитви. Все ж звиклась з думкою, що роститиме дитину сама, бо Василь її не просихає від горілки. Та час – найкращий лікар, тепер і сама у тому переконалася. Поступово загоїлась її рана. Поїхала в райцентр на роботу, сина на матір та стару бабусю залишила. Росла дитинка, мов дві краплі води, на батька схожа. А він коли-не-коли зустріне малого в селі та відвернеться. Біжить Мишко слідом, тата зве, бо люди добрі дитині розказали. А той витягне з кишені одну цукерку та й дасть йому мовчки. Мале радіє та всім розказує про батьків подарунок. У чужих людей мороз по спині від того пробігає, а Василь все очі ховає, а то й сам ховається у материній хаті. Працював на самосвалі, роботи в колгоспі багато та й заробітки непогані, але виїхав з села, у великому місті на заводі влаштувався. Свекруха також людей обходила, але куди від них подітися. Зустрілась одного дня і на їхній дорозі, бо не таке вже й велике те село. Зиркнула неохоче на Михайлика і остовпіла – вилитий її Василь.
– То це ж наша дитина!.. – злетіло з її язика.
– Та ні, ви від нього відмовились. Чи забули? – нагадала Оленка бувшій свекрусі і повела свого Мишка далі.
– Зачекай, сьогодні аліменти принесемо, дитинка то наша, – сказала, як ніколи, лагідно.
– І копійки не візьму, навіть у двір не пущу, – крикнула бувша невістка з усієї сили, щоб Одарка– ледарка, як її ще змолоду називали, все почула.
– То й ти так поживеш, чорти б тебе забрали, – плювала стара їй у слід.
Та Олена від того і не стрепенулася, не налякати її такими словами і не розчулити слізьми. Здавалося, зайшло у зашпори серце та так і залишилося. Лише бабуся–праведниця про те здогадувалася та знову просила святого Миколая.
Пішла Олена на базар у вихідний, а перед нею циганка, мов із землі виросла. Вирвала волосину з голови, потерла, подула, схопила за руку і мовила: «Зустрінеш свою долю та тільки ще не скоро. Три рази заміж виходитимеш». «Зачекай, червінця дам, – полізла Олена в сумочку шукати гаманця. «Ти моє гадання ще не раз оціниш», – крутнувши широкою квітчастою спідницею, циганка вмить пропала у натовпі. А Олена, червона і розлючена, марно трясла своєю порожньою сумкою, бо не залишилося навіть на хліб. Трохи заспокоївшись, пішла додому. За гаманцем з грошима вже не шкодувала. Пригадавши все почуте, навіть зраділа – зустріне ще свою долю, на що вже давно не сподівалася. ЇЇ настрій покращився і вона, взявши вдома гроші, попрямувала у перукарню. Поверталася теж з посмішкою. А зайшовши у магазин за хлібом, зіштовхнулася з молодим чоловіком, почали вибачатися, поки й розговорилися. Того вечора пили чай у її квартирі та говорили про життя, ніби були давніми друзями. Чимось рідним повіяло від нього, і так захотілося сховатися за його не дуже широку, але надійну, мов стіна, спину, бо вона ще не була просто слабкою жінкою. Невдовзі розписалися. Здавалося: не кохала до нього і навіть не жила на білому світі. Не знала, що приготувати, куди посадити, як на свого Юрка надивитися, хоча не був він красенем. Щебетала вечорами і не переставала. Дякувала тій циганці та посміхалася нишком, за таке щастя і всю зарплату віддала б, не те що гаманець з трьома червінцями. Три роки, мов три дні прожила в любові. Так хотілося дитинку від коханого та ростити її разом, бо колись не взнала того справжнього сімейного щастя. Ходить удруге вагітна, знову сина носить, а в самої душа холоне – не дай Боже не забере з пологового будинку, чи скаже, що то не його син. Тоді теж не очікувала, та все звалилося, мов грім з неба. Але прийшов день і він з квітами та подарунками везе її з немовлям додому. Пестить його, встає вночі, аби вона відпочила та сили набралася. А їхній Сергійко росте, мов грибок після дощу. Коли Юрко на роботі, вона все до сина придивляється: то носика поцілує, бо він такий широкий, як у батька, то оченята, бо вони по східному трохи розкосі, від якихось давніх його предків, то кулачки дебелі, мов козацькі, розігне та гладить ними свої щоки, бо й такої крові у роду вистачає. І все їй миле у тому дитяті. А коли батько посадить малого на коліна, то й картину б з них малювала, відчуваючи, як відігрілося біля них її серце, і як ожила кожна клітина від чоловічої ласки.
В любові час так швидко плине – не встигли оглянутися, як синок перші кроки зробив. Щасливий батько підхопив його на руки і закружляв на радощах по кімнаті. Здавалося, що більшого щастя і бути не може. Заглянути б наперед, та порадіти й далі, але простій людині такого не дано. Поцілував одного ранку коханий чоловік Олену і пішов на роботу, а повертаючись ввечері, втратив свідомість на автобусній зупинці. В лікарні сказали: помер від інсульту ще до приїзду швидкої допомоги.
Здавалося, світ спинився. Плакала за ним, а ще більше за своєю нещасливою долею. Знову сама, та тільки вже з двома синами. Тим часом з села переказують новини: її Василь розійшовся з жінкою і приїхав до матері, ходить по людях, тому викосить, тому дров нарубає, аби тільки дали на пляшку горілки. Все каже, що горе душу пече, поки не вип’є. Згодом і до сина почав чіплятися. Мишко на той час високим став, красивим, чотирнадцять годочків виповнилося, соромиться такого батька та тікає від нього, а той горлає на всю вулицю та його сином називає. Прийшов горе–батько і до їхньої хати. «Скільки треба викосити, щоб якраз на пляшку було?» – питає у бувшої тещи. «Усю штуку коси, і копійки лишньої не дам», – відказала зі злом, бо й зараз давня образа перемагала. «Я сам все зроблю, – де і взявся між ними Мишко. – На тобі, тату, – простяг йому п’ять карбованців, – на Різдво наколядував». Заплакав Василь–пропащий, як його вже давно називали, але взяв у дитини ті гроші, бо пропив свою совість. Лаяла теща і кричала, а він божився, що віддасть через два дні. Мишко вперше гримнув на бабусю, від чого вона замовкла на півслові, тільки борода затрусилася та хворі груди запищали, хапаючи повітря. Перехрестилася від побаченого старенька бабуся–праведниця, яка й собі вийшла на вулицю, та хутко пошамотіла до хати.
Не діждалися вони того боргу, бо помер Василь наступного дня та ще й під їхнім парканом. Ніхто за ним не плакав, навіть рідна мати, лише кровиночка – Мишко, відвертаючись від людей, витирав сльози. З тих пір Одарка ніби німою стала, все мовчки ходила.
Зайшла скрута в Оленину сім’ю. Старшого сина до школи одягти треба, бо росте, мов за вуха його хто тягне, а меншому теж свіженьку одежину купити хочеться, бо все обноски родичів доношує. Знову повернулася до рідної хати – не прожити їй у місті. Як і раніше, птиці багато завели, щоб кусочок м’ясця хоч інколи з’їсти, три гектари буряків полоти взялися, щоб три мішки цукру заробити. Мати ввечері стогне, наробившись, а вона пригорне до грудей малого Сергійка та мовчки сльозами обливається, бо обіцяла колись бабуся вимолити хорошу долю для неї та не вийшло. А коли всі поснуть, так її думки знову Михайла шукають.
– Свекруха твоя злягла, – переказувала сусідка, коли по Василю тільки сорок днів відсиділи. – Кличе тебе. Може провідаєш?
Вперше переступила Олена той поріг, звідки покійний Василь відвіз її у пологовий будинок. Зраділа стара, ніби підмінили її після Василевої смерті. Добра та лагідна стала, хоч до рани прикладай, так сусідки про неї казали. Все вибачалася і плакала, та так щиро, що навіть Оленчине серце в зашпори зайшлося.
– За що просите, скажіть на кінець, – благала добродушна невістка, забувши всі образи.
– Чого питати. Сама знаєш, думала, що ваші долі у моїх руках. Хіба ж я знала, що все у мою хату повернеться! – Пробач, на колінах ладна просити, та мабуть, більше не встану. Розгнівала я Бога. Якби тільки могла знати!.. Якби знати!.. – голосила на всю хату.
– Не побивайтеся так, я давно зла не тримаю. Довго образа мене душила, але одна біда другою змінилася. Що поробиш, коли доля моя нещаслива.
– І за те мені пробач, – сказала стара таким голосом, ніби її на хресті розпинали.
– Не може бути!.. – затряслося тіло переляканої Олени, ніби відро крижаної води на нього вилили. – Не прощу, ніколи! – схопилася та вискочила звідти, неначе сто чортів за нею гналися світлої днини.
З тих пір не вставала баба Одарка. Казали, що розуму лишилася, бо кричала мало не щодня сама у своїй старій перекошеній хаті. Одна Одарка знала, що Бог за гріхи смерті не дає, а її пече та крутить, ніби нечиста сила над нею знущається. Рідко заходили до неї люди, тільки бачили, як щовечора забігав туди Мишко з невеликим пакуночком.
Вже і холоди наступали, а баба не помирала. «Хто ж піч топитиме?» – клопоталися сусідки, переглядаючись. – Нехай Олена, – вирішили разом, – чи її мати, бо інших родичів немає. А ми – чужі люди», – заспокоїлись на тому. Та засвистіло за вікном одного вечора, загуділо і завило, мов зграя вовків у село пробралася. Затріщав дах, неначе каміння з неба посипалось. З величезною силою крутило надворі, що й з хати не вийти. Сніг з льодом по вікнах жбурляло, аж шибки дзвеніли. Все село накрила темрява, залишивши людей без електрики. Невідомий страх пробрався і в Оленчину хату, а потім у саму душу і тряс її щосили. Плакав малий Сергійко, налякавшись такої негоди, насуплений Мишко сидів мовчки, бабуся Ліда капала у чашку з водою корвалол, а старенька Марфа стояла перед іконами та шепотіла до святого Миколая. Дочитавши молитву, повернулась і сказала: «Хтось мені підказує: відьма недалеко помирає». Почувши таке, схрестила руки на грудях перелякана Оленчина мати, засміявся молодий Михайло із забобонів старої бабусі, а Олена, поглянувши на них скоса, спиналася посеред хати та й завмерла.
Заснули аж серед ночі, коли хуртовина почала вщухати. Вранці не повірили своїм очам - світило сонце, з’явилася і електрика, сніжинки миготіли різними кольорами, а дерева вбралися, немов переплутавши листопад з Різдвом Христовим. На всьому лежав такий спокій, ніби по їхній землі пройшло йорданське очищення.
– Василева мати вночі померла, – принесла сусідка з вулиці таку новину в їхню хату.
– О Господи! То це за неї я до півночі молилася? – звела старенька на онуку свої здивовані очі. – Ото поріднилися були – праведні і бісівські разом зійшлися, та ще й дитинку народили.
– Чому так, бабусю? – спитала, розгублена, Олена.
– Хто знає, зло й добро завжди поряд. Комусь же треба з ним боротися, випало нам… Ти тільки Михайлу нічого не кажи. Він не повинен того знати, та й не повірить, молодий ще. А ми й поминати будемо як годиться, бо не приймуть там таку душу, – показала рукою на небо. – Блукатиме знову по землі та зло множитиме, – зітхнула тяжко.
Давно вже прийдешні літа забрали з собою ті події. Померла і її бабуся–праведниця, проживши сто два роки. Підріс малий Сергійко, а Михайло справжнім парубком став та оженився. Сина свого Василиком назвав, як не відмовляла його Олена. Багатими вони не стали, але й не бідували. Зараз вона знову живе у райцентрі, роботу має, бо настав час, коли великих і малих хазяїнів розвелося без ліку, і кожному бухгалтер потрібний. Вже і над своєю долею не плаче, знову змирившись. До матері в село на вихідні поспішає, бо в кого тисячі та мільйони, а їм і зараз важко без її курки та гуски прожити. Вийшла одного разу з автобуса та несе сумки з свіжим хлібом, ліками, ковбасою, бо нема вже в їхньому селі ні магазина, ні лікарні, навіть школу закрили, дітки у селі майже не народжуються – молодь світ за очі роз’їхалась, аби тільки заробити десь не великі гроші, а хоч на харчі та одежину. Йде Олена та свою думу думає: як його на роботі втриматись, бо начальник уже молоду у коротенькій спідниці на її місце намітив. Може не те сказала, чи не так поглянула – хазяїни тепер ще капризніші стали. Треба везти могорича та ще більше догоджати. Але все одно не довго лишилося, потім, як городські пенсіонери кажуть, на голодну смерть відправлять, бо робили довго і тяжко за всіх часів, та тільки на хліб і заробили. Зігнула Олена спину, давно її не випрямляла, а коли гордо ходила, взагалі не пригадає. Мабуть, як молодою була, та коли з Юрком не жила, а раювала, ще коли у дев’яностих про незалежність красиво по телебаченню говорили, та у нашому двадцять першому столітті тисячі людей під дощем та снігом на майдані стояли. Засвітилась зірка була та знову погасла. Роздумуючи, човгала своїми стоптаними чобітьми по розбитій сільській дорозі, бо від хорошого асфальту до їхньої великої колись ферми, давно і сліду не лишилося. Коли назустріч чоловік статний іде. Зустрілись на вузькій стежці, вона вправо і він туди, вона вліво, він знову перед нею – ніяк розминутися не можуть. Тільки підняла на нього очі і відчула, як жар заливає обличчя.
– Це ти, Олено, чи мені здається? – спитав він здивовано. – Ніколи б не впізнав, якби не почервоніла, – сказав і посміхнувся.
– Ти хіба помічав колись? – вирвалося з її вуст, а руки самі потяглися поправляти волосся, що вибилося з під старенької хутрової шапки.
– Як не помітити? Тільки погляну на тебе, а ти одразу червонієш. Совісно мені було – дитину з розуму звів. Пізніше часто згадував, навіть коли оженився. Жив непогано та чомусь здавалося, що твоя душа поряд ходить, – взяв її за руку, а вона знову залилася рум’янцем, мов молода дівка.
– Як живеш, Михайле? – ледь промовила від хвилювання.
– Як горох при дорозі, – посміхнувся та зітхнув. – Все було та швидко пройшло, – розвів руками.
Затьохкало її серце у грудях, ніби вдруге народилося. Він розказував про жінку, яка померла, про дітей, яким непотрібний став. А їй пригадалися слова циганки: зустрінеш свою долю, три рази заміж виходитимеш. «Невже!?» – мов блискавка промайнуло в голові.
– А ти як, Олено? – питав, заглядаючи в очі.
– Не склалося моє життя. То за тобою плакала, то за своєю долею, зараз дітям заважаю, п’ять душ у маленькій квартирі. Колись у красивих платтях ходила, тепер, мов облуда. Нема чому радіти та нема куди подітися.
– А в мене місця багато та радіти нема з ким. Одним словом - до тебе приїхав, – ніби не він, а хтось із неба проказав ті слова.
Затріпотіла її душа, настраждавшись. Заплуталися думки в голові. Здається і світ спинився. Тільки бабуся–праведниця постала перед очима та знову стала шепотіти до святого Миколая. «Невже все-таки вимолила мені щастя?» – затьохкало Оленине серце, ладне з грудей вискочити, бо на неї дивилися його очі, а вуста лише їй посміхалися, про що так часто мріяла.
– Михайле… – прошепотіла та кинулась йому на шию, ніби їй всього п’ятнадцять років, ніби й не було нічого до цієї миті…
