– Петре Никифоровичу! ─ кликала сусідка з вулиці писклявим голосом. – Грузинка померла, родичі листа прислали. Просили тобі повідомити.
– Не може бути?! – поспішив старий до хвіртки.
– І чого ти так налякався? – вдивлялася вона в ледь помітні дідові очі під кошлатими бровами. – Зізнайся хоч тепер: була все-таки любов між вами? – страх як хотіла випитати, бо про це кортіло дізнатися все життя.
– Допитливій Варварі ніс відірвали. Ногами он човгаю, а ти про любов питаєш, – бурчав старий Петро. – Може, що й було, то разом із водою спливло. А весен відтоді минуло – не перелічити! – блиснув очима на небо і знову сховав їх у глибоких зморшках. – Чого стоїш мов укопана? Йди додому, раз померла, то вже не підніметься.
– То й що. Нікому два віки не прожити, – закусила сусідка свою товсту губу, чого він терпіти не міг ще в молоді літа. – Це ж треба!.. Скільки років пройшло, а вашу історію ще й досі переказують, – лукаво примружила свої вузькі зеленкуваті очі, бо й зараз не могла простити тій Грузинці, що забрала в неї жениха – так вона вважала. – Усього тобі довелося зазнати: дитбудинок, війну… За це тебе Бог достатком нагородив, пошаною, а от любов’ю забув, мабуть… – похитала головою, але співчуття на обличчі так і не з’явилося. – Чи, може, ти все життя її любив? – звела на самого лоба свої намальовані брови. – Он воно що! А я ніяк не второпаю: і чого це ти на старості знову сюди переїхав? – випитувала про таємне, що давно не давало їй спокою.
– Думаєш, через тебе, чи що? – злетіло з дідового язика, від чого аж сам знітився. – Невже й таке опудало, як я, комусь потрібне? – додав, аби вона не розсердилася, потім провів рукою по сіруватих вусах та сивій голові, ніби сам хотів переконатися, що саме таким і став. – По цій землі мій рід ходив, тут і я помру, – такою була зазвичай його відповідь для всіх, хто цікавився. – А ти йди додому, Маріє, нічого такого не сталося. Недавно Грузинка померла, а завтра нам прийдеться, – відповів, ніби байдуже йому було.
Сам ще довго стояв мовчки мов укопаний, поки не схопився за серце, неначе від нього відірвалася половина. Усе тер у долоні золоту сережку з голубим камінчиком – талісман, який носив із собою в кишені з тих пір, як у рідному провулку зустрів свою Грузинку вдруге…
– Діду, а ти знаєш, що таке дитбудинок? – раптом ніби з-під руки випірнуло мале хлоп’я, підслухавши розмову з сусідкою. Само задерло на нього голівку, скривило губенята, зморщило носика і чекало, що старий скаже.
– Ще б не знати! Я там виріс, бо тридцяті роки минулого століття багато сиріт наробили, мабуть, більше, ніж війна. Самі наробили, і самі їх ростили. Пожаліли, називається… – відповів, мов дорослому.
Махнувши рукою, подався від хвіртки у двір, сів на лаву під хатою. Щось бурмотів, навіть руками замахав, тільки б не згадувати ті далекі події. Та як не намагався, а час великого голоду на Україні, пережитий дитиною, починав зринати перед очима. Вже і мертвих під парканами майже не видно, а в кого ще трималася душа у тілі, той уже не міг виходити надвір. Тому зустріти людину на дорозі, було великою рідкістю, хіба що тих, хто отримував пайки від «народної» влади. Та навіть таке страшне видовисько не могло спинити час, і весна все ж наставала. Дзвінко потекли струмки та одразу заплакали сумно, бо нікому було співати. Шарпався вітер пустими вулицями, свистів і завивав, мов саженний. З переляку скрипів хвіртками, заглядав у вікна, бряжчав шибками – будив люд уранці, потім опівдні, навіть увечері, бо багато вже поснуло та не прокинулося. Про все здогадався, та й після того не вгавав – бахкав незачиненими дверима, піднімав стріхи і ще сильніше свистів, тікаючи галасвіта від побаченого.
Невелике містечко ніби вимерло. А він брів одного такого дня, обминаючи калюжі та шукаючи твердішого місця для своїх великих чобіт. На ньому – стара батькова куфайка, з-під якої виглядали брудні потерті штанці, замість шапки – велика материна хустка, що двома кінцями підхоплювала під руки і зав’язувалася аж на спині, а на ногах – кирзові чоботи померлого родича. Сумні оченята все приглядалися до дороги… Коли й бликнуть на небо чи на хати, то не піймати в тому погляді нічого дитячого. Петько поспішає… «Гляди ж, тільки не лежи ніде, а то підберуть на воза, який щодня по вулицях померлих збирає», – пригадує настанови вчительки. «Мене не підберуть, – бурмоче собі під сопливого носа. – Я такий козак… Ще всім покажу, де раки зимують», – повторює слова свого діда, намагаючись якомога швидше підвестися, бо знову незчувся, як руки опинилися у крижаній воді. Цього дня ледь доплентався до свого провулка. Раніше тут зранку й до самісінької темноти такий галас стояв! Дітвора гуляла. А зараз було так тихо, мов на кладовищі – ні малого, ні старого не видно.
– Діду! – гукнув ще з вулиці, помітивши його на порозі хати. – Ви живі? – спитав у лежачого, підійшовши ближче.
Той зашамкав ротом, щось пробурмотів у відповідь, потім звів на онука вицвілі, майже білі очі, з яких по чорному, мов сама земля, обличчю потекли сльози. Зіпершись на палицю та на худесенького онука, поволочив ноги до ліжка.
– Удвох ми з тобою зосталися, удвох, Петю. Мусимо вижити, – ледь розібрав онук його слова. – Ні матері, ні двох сестричок немає. На батька надія була, але він не витримав, дохлятини наївся.
– Я вам хліба знову приніс, – сунув онук невеличкий кусник до посинілого дідового рота, але той не розтулився. – Ви тільки не помирайте, – благає Петько, – я ж тоді зовсім один зостанусь! Куди мені подітися, коли й вас не стане?! – все голосніше став приплакувати, розмазуючи по обличчю гіркі дитячі сльози.
– Тікай… – прохрипів дід, мов із того світу. – Тікай, кому сказав!.. – хотілося йому навіть палицею налигнути онука, щоб не ходив сюди. – Сусідка побачать, то й тебе з’їсть. І хліб мені не носи, сам їж. Скоро яглиця виросте, кропива, лобода зазеленіє, картоплину, хоч мерзлу, знайду…– силкувався він із останніх сил переконати хлоп’я, що не помре.
Та не міг онук залишити свого діда. Наступного разу пробирався додому вже по твердішій дорозі, бо підсихало. Знову ніс шматок хліба. Той невеликий окраєць поклала йому в кишеню молода вчителька, яка й організувала патронат при залізниці, щоб зберегти ще живих дітей. Ледь добрався Петько до свого провулка й цього разу, заслаблі ноги ще більш неслухняними стали. Знову бахкав вітер перекошеною хвірткою, скрипів розчиненими дверима, але за ними вже не було жодної живої душі…
– Діду… казав, дочекаюсь… – заплакав хлопчина на порозі, налякавшись порожньої хати.
Отямившись, прожогом вискочив у двір, ніби знову почув дідові погрози. Роззирнувся навколо, шукаючи очима страшну сусідку, та став запихати у рота той шмат хліба, бо не мав більше сил тримати його в кишені. Замкнувши двері й сховавши, про всяк випадок, ключ у дідову схованку, протер брудним рукавом очі, вишмаркав носа та й пішов назад, бо вже вечоріло. Якраз у небі летіли дикі гуси. Тільки закричать – йому враз дід ввижається, бо чув раніше від старих: душа повинна в небо відлетіти. Ото й дивився на птахів, шукаючи там дідову душу.
Як давно те було, як давно… Уже і його діти повиростали, а онука навіть правнука народила. Але тільки-но танув сніг – так і пригадував старий Петро той страшний 33-ій… Так і сьогодні – заґелґали в небі дикі гуси, він одразу заворушився на лавці під хатою та став у небо вдивлятися. Не вірив ні в Бога, ні в чорта, вихований атеїстами, а дідову душу й зараз хотів там побачити. Навіть зморшки на обличчі ніби згладилися, так радів зустрічі з птахами, які кружляли у небі, шукаючи, мабуть, рідні місця. Кожної весни їх виглядав, і не було такого, щоб проґавив. Провів очима й цих, поки видно було, згодом, заспокоївшись, пригрівся на сонечку та й задрімав від тої благодаті. Але невдовзі малий Тарасик закричав на саме вухо:
–Ти, діду, помер, чи знову придурився?
–Живий ще… гуляй собі… ─ заспокоїв малого.
Не встиг стулити вуста, як знову бачить того Петька, що біжить до свого двору. Малий поспішає, поглядаючи на зелену траву, яка пробивається з-під снігу на сонячних пагорбах. Шукає серед молодої зелені лободу і яглицю, щипає її та складає у порожню кишеню тепер для себе, бо не було тої хвилини, коли не думалося про їжу. Трохи посмакувавши, йде далі, адже по весні роботи багато, а він тепер – хазяїн, один із двору зостався. Та не бахкає більше хвіртка, не скриплять двері, а чужі люди мажуть хату. Аж раптом:
–Чого заглядаєш? Ану пішов звідси! ─ прикрикнули на нього, мов на собача настирне. ─ Сільрада нас поселила, сказали, що ти в дитбудинок пішов.
Не сперечалося хлоп’я, навіть не заплакало, стисло кулачки від болю та й попленталося до свого патронату.
–Як давно те було, як давно… Вже вкотре ожило, ніби вчора те сталося, ─ вирвалося з дідових уст. – Минає життя… Старий я став, ні до чого вже не гожий, тільки й перебирати думи в сивій голові. А їх там з роками усе більше стає.
Серед них знайшов і той незабутній теплий літній вечір… Завила десь собака на місяць, зашурхали кажани понад дворами, заграла ніжно гармошка, запрошуючи дівчат та хлопців на вечорниці. Поспішав і він до свого провулку, бо там збиралися друзі дитинства – молодь із усього кутка. Та ось із його двору вийшла висока чорнява дівчина. Не наважуючись пройти далі, вона стояла біля хвіртки і лише переступала з ноги на ногу, в той час, як дівчата та хлопці завзято танцювали модний на той час кроков’як. «Грузинка», ─ сказав хтось із хлопців. «Здалеку приїхала, у чужу хату вселилася, інші в порожні, а вона у Петькову», ─ додала молода писклявка те, що чула від своєї матері. «Тільки дика якась – не підійде, думає, що припрошувати її будуть, ─ процідив парубок між затяжками «Біломору». – Я її зараз облапаю в темному кутку, чи й не княгиня», – віддавши іншому свій недопалок, витирав об старі штани брудні руки. «Не смій!» – закричав Петько. А сам умить опинився перед нею і запросив до танцю. Вона була така боязлива, наполохана, неначе підбита пташка. Очі великі й темні, мов ніч, аж мурашки по його тілу пробігли. Лоб високий, відкритий, губи невеличкі, але красиві, у вухах – золоті сережки, які так і кидалися в очі. Чорна коса спадала до самісінької талії. Руки ніжні, ніби ніякої роботи не знали, а сама – тендітна билиночка, здавалося, що дмухне вітер, підхопить її і понесе над провулком.
Після того Петько майже щовечора крутився перед своїм, а тепер уже її двором, та вона не виходила. Зустрів якось на вулиці, Грузинка ще кращою здалася. Запросив у клуб на танці, вона покрутила головою, але посміхнулася. З тих пір мов на крилах летів він у свій провулок. Годинами чекав її під тином, міг би і ніч так простояти, бо не знав до того кохання, не відав нічого й про щастя – ріс собі та й усе. Тепер ще тільки ранок, а він уже вечора чекає. Люди про їжу думають, а він про весілля. Сутінки лише опускаються, а він знову мчить до своєї Грузинки.
– Вона відьма, причарувала нашого Петька, мов теля сліпе за нею ходить. Пелену на його очі накинула, – нашіптувала дівчатам Марійка-писклявка, бо дуже заздрила тій Грузинці. – Високий виріс, красивий став, як погляне, аж ноги терпнуть, – повідала подругам свою дівочу таємницю. – І що він у ній знайшов? – зітхала тяжко. – Понаїхали тут, жодної хати порожньої не лишилося, – повторила, що чула від людей.
Але закоханий юнак ні на що не звертав уваги. Завернувши одного разу у знайомий з дитинства провулок, підстрибнув, щоб заглянути у двір через плетений тин. А побачивши там Грузинку, затьохкав, не згірше солов’я, йому аж злетіти праглося – такий гарний був у нього настрій.
─ Дивись: знову той босяк до тебе преться, – почув у вечірній тиші материн голос. – Знай, п’ятами блискає, теж мені кавалер. В одній і тій сорочці до князів ходить, голодранець. Ще раз вийдеш до нього, батько з дому вижене, – погрожувала вона доньці.
Спинився парубок від болю, ніби вдарили його в самісіньке серце. «Який же я босяк? ─ заворушив затерплими губами. ─ Курси трактористів закінчую, на днях на роботу піду…» Оглянув свої стоптані черевики, потерті штани та благеньку сорочку. «То й що? Усі так ходять…», – пробурмотів обурено. Але нагнулася його голова майже до самих грудей, а дорога ніби сама повернула назад. Як не боляче було, але твердо вирішив: під тим двором більше й ноги його не буде. Та то тільки в ту мить, потім скрізь шукав її: у клубі, біля провулка, а то й просто на вулиці, бо не пропали ті чари, не спала й пелена з очей. Придбав нові штани, вдягав і новішу сорочку – товаришеву, став начищати черевики дегтем, голив ще рідкі вусах та бороду, пригладжував бріоліном чорного чуба. «Подивлюся, що скажеш, коли мене таким побачиш», – оглядав себе з усіх боків, збираючись гуляти. Зустрів усе-таки одного вечора в клубі. Та тільки знову ніби блискавка його вдарила – стоїть і не може відірвати очей від неї. Милувався милим обличчям, і серце колотилося в грудях, пробіг поглядом по дівочому стану, і ніби завмер навіки. Подумки торкнувся її ніжних рук, аж мороз по спині пішов у жарке літо, а коли спинився на вустах, вони й зовсім розум затьмарили. Знову впали в око золоті сережки з голубим камінчиком, бо таких дорогих тут ніхто не носив. І хоча тепер не здалася вона наполоханою пташкою, чи билинкою, все ж залишалася неземним створінням.
─ Пішли на вулицю, додому проведу, ─ шепотів їй на вухо, бо так хотілося знову її обняти.
─ Я з босяками більше не знаюсь, ─ сказала гордовито, мов відрізала. – І не підходь до мене. Ти мені не пара.
Ніби вилили на нього відро холодної води. Він протрезвів від її чар, і одразу ожила забута образа, знову вчепилася у саме горло, здушила так, що й слова не вимовити. Хотілося вдарити її по обличчю, але він мовчки пішов геть. Ледь переступав ногами, а самому здавалося: наздожене його, вибачиться, але, на жаль…
Всього сім днів минуло від того вечора, а йому мов сім років. Не знав, як жити, куди податися, щоб втекти подалі від неї. «На Донбас чи на Кузбас, аби швидше», ─ просився у комсомолі. Тільки нікому не знати, що буде завтра…
Ще з вечора склав речі та зажурився – нема кому проводжати в дорогу. Довго не міг стулити очі, все думав-гадав, поки не спалося. Прислухався до нічної тиші, до серця, яке не переставало чекати – ось, ось постукає вона у вікно. Та вже й перші півні проспівали, а її не було. Сумно стало від плачу сичів біля самісінької хати, про що люди останнім часом говорили: не до добра це, а до лиха. Нарешті, здається задрімав… Коли й справді – у вікно постукали. Схопився, прилип до шибки, а там тиша й темрява. Серце колотилося у грудях, як тоді, коли відчинив двері своєї хати, а там і діда вже немає. Мабуть, здалося…
Вранці все відступило, знову світило сонце, блищала роса, співали пташки різними голосами, шелестіло від вітру зелене листя. Серед тої благодаті, де й узялася величезна зграя гайвороння, яка піднімалася з-за обрію. Люди виходили на вулиці, спостерігали за тим видовиськом, бо такого ще не бачили. Второпавши врешті, що то літаки, ще більше здивувалися і завмерли, поки не почули кулеметні черги. Закричали з переляку і заголосили з усіх сторін… Тікали і падали, вимазалися у пилюку і побачили першу кров. Так починалася велика війна…
Пережив той великий стрес і Петько, хоча чув про війну, навіть не вірив, що вона їх омине, бо про те часто сперечалися люди. Хтось копав яму та ховав у неї своє добро, хтось не переставав плакати, хтось планував сам ховатися, щоб і своїх і чужих перехитрити, а він, перекинув через плече свій мішок із речами, який злаштував на новобудову, та й пішов до військкомату. І вже того дня шеренги перших добровольців крокували центром міста на фронт. Серед них був і він, приписавши до свого молодого віку ще один рік. Обабіч дороги гомоніли й голосили люди – одні своїх проводжали, інші просто подивитися прийшли. Поглянувши на той натовп, помітив і її. Вона щось кричала і витирала сльози. Петько мов вина випив ─ так солодко йому стало. «От тобі і горда Грузинка», ─ прошепотів задоволено. Зиркнув на свої стоптані черевики, поношені штани та запрану сорочку і знизав плечима. «Виходь заміж! Не стати сироті князем!» – крикнув голосно, бо тут було дуже гамірно.
…Чого тільки не довелося пережити у тій великій бійні. Не один раз з життям прощався. Хто б сказав тоді: ти виживеш і навіть доживеш до старості, – ніколи б не повірив. Але вижив, може тому, що часто бачив поряд себе свою Грузинку. Шквал вогню над головою, а він її згадує, пораненим в гарячці з нею розмовляє, в окопі голову прихилить, та перш ніж задрімає, вуста її цілує, бо нема нікого у світі ріднішого від неї. Все шкодував, що не розчув її слів, коли в рідному місті проводжали перших солдат на довгу боротьбу. Багато листів написав, та жодного не отримав. Але продовжував далі, бо не було того солдата, який назавжди втратив надію.
Повернувся з війни з орденами і медалями. Приїхав у рідне місто, всіх зустрічають, а його – ніхто. Побіг одразу у свій провулок, та замість хати побачив руїни.
– Бачиш, Петю, і їх війна не пожаліла: коли на батька похоронка в сорок третьому прийшла, то мати і діти від бомби вже з землею змішалися, – повідомила сусідка. – Скільки хат навколо, а вона в їхню влучила. Чи не тому, що в чужу колись вселилися? – бовкнула та налякалася, бо й зараз не знала: чи можна вже про те говорити, чи ні. – Ще й, кажуть, не німецька, а своя. Неподалік у сорок другому страшний котел був, дісталося й нам. Повіриш: серед зими по місяцю з погреба не вилазили. То наші наступають, то знову німці, а ми між ними. Ото дісталося!
– Невже й дочка найстарша теж?.. – не міг він уявити її мертвою. – Грузинкою її всі звали… – нагадав солдат, налякавшись.
– Так та чорноока жива. В Германії була на роботах. Зовсім недавно повернулася, до нас заходила. Перепитувала: чи то правда, що на тебе похоронка на дитбудинок приходила? Тобі, Марійко, нічого для Петька не залишала? – спитала у дочки, яка так і не вийшла з хати. – Чуєш, що каже? – повернулася до нього. – Написала б, якби любила, – повторила її слова.
Розвернувся солдат і пішов геть, бо всю війну пройшов, а тільки тепер сльози з очей потекли. Хотів забути свою Грузинку, але не виходило. І так все життя — то схожа чорна коса в очі кинеться, то високий тонкий стан між людьми, хоч біжи слідом. Більше того – голос вночі почує, чи губи біля своїх. Навіть за весільним столом привиділася і теж у білій сукні, ніби й вона збиралася до шлюбу. «От і все. Більше не буду тобі докучати, – сказала сумно. – Щодня чекала від тебе вісточки. Дуже любила». Поряд грала гармошка, бряжчали стакани з горілкою, гості кричали «гірко», а йому в ту мить навіть не хотілося цілувати свою наречену, бо мов жива стояла між ними його Грузинка.
….«Як давно те було, як давно… – знову шепоче Старий Петро своїми губами. – Довго свою ниву жати, та швидко все минає». А воно, дійсно, так. Поки був молодий, не дуже задумувався над життям. Спішив у люди вибитися, спішив любити, бо навколо жінок було багато, і все у нього виходило, ніби хто доріжку перед ним простилав. Тепер він начальник великої організації – районної кооперації сусіднього району. Про таку роботу в радянський час чи не кожен мріяв, а йому байдуже. Та все ж коли ходить у красивому костюмі та добротному пальто, має що їсти і що пити, цінує свою посаду. Буває, погляне в дзеркало, зібравшись на роботу, і подумає: чим не козак, весь у діда вдався – широкі плечі, ноги, ніби з дуба витесані, рівний ніс, світлі очі, сам нівроку, ще й зараз жінки поглядають. Дуже рідко пригадує, як ріс сиротою, бо тепер усього в нього вдосталь.
Їхав якось одного ранку до свого рідного містечка на ярмарок, крутив кермо та намугикував знайому мелодію, яку чи не щодня крутили по радіо: Утро красит нежным светом стены древнего кремля… На півдорозі загальмував – проситься якась висока не то згорблена, не то зігнута від недуги жінка. Він не любить брати пасажирів, а ця розчулила своїм виглядом. Відкрив їй дверцята своєї «Волги».
– Сідайте швидше, бо поспішаю, – запросив не зовсім приязно.
Вона подякувала, умостившись зручніше, сиділа мовчки, лише час від часу терла холодні руки, а коли відігрілася, почала всіх лаяти. Всі їй погані: і керівники, і бригадири, бо три шкури здеруть, поки копійки заплатять.
– Навіть нема кому пожалітися, голову колгоспу не піймаєш, такий він зайнятий, а в райком не доб’єшся. Коли й приймуть, то нічого не зміниться – рука руку миє. Зітхнувши важко, почала й про свого чоловіка розказувати. – П’яниця він, усе життя пропив – і своє, і моє, холера б його забрала. Було, і вдома не ночувала, по сусідах сиділа з дітьми та попід парканами тинялися до ранку, поки проспиться, – витирала порепаною рукою, мабуть, сльози.
«З такою хіба не зіп’єшся», – подумав Петро про себе, не бажаючи зайвий раз поглянути в її бік.
– Хай Бог простить, але чекала його смерті, – наважилася сказати, мов на сповіді. – Все надіялася, що згорить від горілки і мені руки розв’яже, а він і досі живий. Хто б підтримав, так ні батьків, ні родичів. На синів би надіятися, але один по батьковій дорозі пішов, а другий – каліка з дитинства. Звідки дитині здоровій взятися, коли чоловік тверезим ніколи спати не лягав? Отак і прожила. Він пив, а я все молодість свою згадувала. Здається: ото тільки і тримало мене на білому світі. Було щастя, та я його не розпізнала. Після всі очі виплакала, на чудо надіялася, але воно не сталося. Нічого поганого не подумайте, ми лише цілувалися вечорами, тільки так, що аж душа мліла. Давно те було, але й зараз пам’ятаю.
Він посміхнувся, а пригадавши щось схоже зі своєї юності, уважніше глянув на ту жінку, якій тепер співчував, бо зачепила за щось живе. Про себе відмітив: а що, непоганий профіль, великі чорні очі, приємний голос, вдягти б її в гарну одежу, то й зовсім непоганою стала б. Все інше вибачав, багато чого бачивши на своєму віку.
Гудів мотор його «Волги», говорило радіо. Наговорившись, вона дрімала, розстібнувши своє поношене пальто та знявши хустку з голови. А він про своє думав: усе ніби нормально, не остання людина в районі, тільки чомусь холод і пустка в душі часто хазяйнують. А коли з Грузинкою у провулку цілувався?.. Ніби хто питав у нього. Тоді точно взнав: що таке щастя, зізнався сам собі. Висока, тендітна, мов неземна…– аж губи облизав, ніби ложку меду з’ївши. Більше такої не зустрів. Та чого її згадувати, це я її любив, а вона ні –насупився одразу. Босяком обзивала. Довго рвала мою душу, мабуть, все життя. Обнімав, було, дружину, а її відчував. Гнав від себе, просив по-людськи, та вона, проклята, не відступала. А якби зараз побачив? Промайнула в голові така думка. Нічого б не сталося, є жінка, дві доньки дорослі, слава Богу, все як у людей, – заспокоїв себе такими словами.
– Вам куди? – перепитав у своєї пасажирки, бо вона дрімала, розчервонівшись від тепла.
– Мені у Журавлине, чоловіче добрий. На могилу до своїх вирішила з’їздити, бо коли ще виберусь, не знаю. Під час війни бомба у хату влучила, може, чули коли про таке?
Заторохтіла далі про братську 33-го, про гріх забуття, навіть про козацькі могили згадала, які не так давно трактором зрівняли та пшеницю посіяли. Про родичів бездушних та рід козацький, який пам’ятати не модно стало. «Бач, як розмірковує, не дурна. Мені таке і на думку не спадало, – подумав про себе. – Правду люди кажуть: по одежі зустрічай, а по розуму проводжай. Так і з нею вийшло». Сам знову кинув на неї поглядом, бо скоро їй вставати. Вона в цей час підправляла своє трохи посивіле волосся, збираючись запинати хустку. Та враз по його тілу мов електричний струм проскочив. Він завмер, побачивши у вусі знайому сережку з голубим камінчиком. Миттєво загальмував і крутонув кермо праворуч – на узбіччя.
– Мені ще рано, – спохопилася жінка, притиснувши до себе сумку на всякий випадок.
А він знову глянув на ту сережку, що виблискувала на сонці, бо не вірив своїм очам. Жінка благала: пожаліти сільську людину, не забирати останнє, прийнявши його за розбійника у хорошій одежі. А він ніби тішився її словами, чи зважував щось, пильно вдивляючись в обличчя, в очі, поки не крикнув голосно: «Грузинка!» Вона враз затихла, випустивши з рук свою сумку і зняті сережки з бірюзою. Та ось закам’янілі вуста розтулилися і вона ледь прошепотіла: «Б–о–с–я–к…» «Грузинка…» – повторив удруге вже тихіше. Невже ти поряд жила? – спитав, проковтнувши щось страшенно гірке й пекуче.
– У сусідній області, – ледь тремтів її голос. – Там родичі були, туди й поїхала після Німеччини, взнавши про загибель рідних. У дитбудинку повідомили, що ти безвісти пропав. Сиротою вікувала, як і ти колись. Люди босячкою обзивали, це мені за гріх, мабуть. Якби знала, що ти тут, то й пішки б прийшла, – залилася сльозами. – А я тобі записку передавала Марійкою писклявою, не могла повірити, що ти загинув. Не отримував хіба? – відірвала руки від обличчя. – Пробач, дурне питаю. Мабуть, з орденами з війни повернувся, в партію вступив, хорошу роботу отримав, начальником став. А хто я? Не рівня тобі, зовсім не пара. Колись я тобі так сказала, бо матір не могла ослухатися, а зараз усе навпаки.
– Не смій того згадувати, взяв її за руки. – Не смій… – заглядав у її очі, – не смій, – навіть голос його затремтів. – Я поспішаю зараз. Давай зустрінемось на кладовищі. Ти чекай, а я приїду. Обов’язково приїду.
Загуркотіла, від’їжджаючи, «Волга», залишивши на обочині немолоду жінку в сільській хустині та поношеному, давно не модному, пальто. І хоча машина вже щезла за поворотом, вона все ще махала рукою, і досі не прийшовши до тями.
Він поїхав збуджений, радісний і впевнений, що вони скоро побачаться. Забув за її сварливі розмови, за простий одяг, за ту образу, яка ховалася у серці ще з молодих літ. Перед ним знову з’явилося її, до болю привабливе обличчя і той вечір, коли він торкнувся губами, здавалося, неземного створіння. «Я тобі все розкажу від початку і до сьогоднішнього дня, бо багато прожив, а ще нікому не відкривав своє серце. А ти у мене – найрідніша», – прошепотіли його вуста.
Затягнувся його ярмарок. До самого обіду торгували, після – начальство районне та обласне пригощати мусили – такі порядки ні за яких часів не мінялися, будь-яка влада любила, щоб її шанували та пригощали. Тут він – ніхто, райкомівський підлеглий – тільки й того, а перед обласними панами – просто лакей, яких навіть не помічають. Догоджав та нервував, сам весь час думав про свою Грузинку, але не просився – не прийнято було своє особисте з партійним плутати. Звільнився, коли вже зорі на небі засвітились. На шаленій швидкості помчав до того Журавлиного, а доїхавши до кладовища, звісно, не побачив жодної живої душі.
– Гру–зин–ко!.. – гукнув щосили. – Невже наші дороги знову розійшлися!? – вирвалося з відчаю та розкотилося по могилах.
У відповідь – мертва тиша. Мов саме крутилося далі кермо його автомобіля, бо він усе думав про неї. Згодом ніби прокинувся, а перед ним – рідний провулок, де виріс, де колись перше кохання вмить перевернуло душу. Спинився, вийшов і попрямував до знайомого дуба, який перестояв тут усі часи. Та тільки перевів очі з дерева на стежку, як одразу побачив на ній жіночу постать у тій самій хустині, що і вранці.
– Грузинко!.. – крикнув неголосно, боячись, що привиділося.
– Босяк!.. – полегшено зітхнула вона, поспішаючи назустріч. – Знайшов усе-таки…– тягла до нього руки. – Я вірила, що ти сюди приїдеш, бо з цього провулку все і починалося. Я так тебе любила!.. Все життя. Тепер його ніби й не було, – давала волю словам, між гарячими поцілунками.
…«Як давно те було. Як давно… – ковтав дід слину пересохлим ротом, а разом з нею свої спогади і свої роки. – Довго ниву жати, дуже довго, тільки чому ж так швидко все минає?» – питав старий Петро невідомо в кого. «Ти, діду, помер, чи знову придурився?» – нагадував про себе онук, якого він мав глядіти. «Живий ще, гуляй спокійно», – посміхнувся малому. Задрімав на мить, як і раніше та знову схопився, почувши пташине гелготіння в небі.
– Спасибі тобі, діду, що спас мене, – дякував ніби перед смертю. – Бач, ще й пожив, слава Богу. – І тобі, Грузинко, спасибі. Як би я без твоєї любові?! – розтирав рукою біля серця. – Не захотіла нічого міняти. Дожила, як випало, заради своїх дітей та онуків. Чи, може, тому, що я знову бідним став? – аж брови звів на лоба, від такої думки. – Не знайшов себе у незалежній Україні. Колись серед партійців був, мов біла ворона, а потім серед їхній дітей став пережитком темного минулого. Права була твоя мати – не стати сироті князем. Все ж скоро зустрічай, може, в небі разом літати будемо, – знову мацав у кишені золоту сережку з голубим камінчиком… – А тобі, Тарасику, повік голоду не знати, та сиротою не вікувати, – погладив правнука по голівці, який знову перепитував: чи помер старий, чи придурився.
