Наталка йшла вулицею великого міста і дивилася на перехожих. Раніше могла, задумавшись, не помічати нікого, а цього разу – вдивлялася майже в кожне обличчя, намагаючись зрозуміти: хто із них радісний, хто щасливий, чому у декого злість і обурення так і застигли в очах, а в інших навпаки — погляд далекий, хода впевнена, а душа так і співає. Вона навіть обернулася на одного молодого чоловіка, відчувши його стан — він закоханий. Сьогодні вона вперше все те розуміла, бо у неї незвичний стан, і не такий день, як усі інші. Сьогодні вона мов випала з того часу, який ніколи не спинити. Відганяла від себе той вирок, який зачитали їй не в суді, а в світлому кабінеті. Але він знову повертався і набридав, мов спасівська муха. В голову не йшла жодна радісна думка, тому й перебирала те, що саме туди забрело. «Невже можна пройти повз людину, яка страждає, чи не пожаліти сироту, нехай і при живих батьках?» – вона ніколи не була жорстокою, але й не дуже жалісливою, а сьогодні – навпаки. – Вік шаленого прогресу, а таких все більше стає, – чомусь думала про нещасних та про сиріт. – Значить щось не так у світі сталося», – намагалася знайти тому пояснення. Раніше задивлялася на новенькі магазини та кафе, які мов гриби виростали, дивуючись: де люди беруть на те гроші? На новенькі іномарки, які так і витісняли з дороги наші вітчизняні автомобілі, вірніше проганяли, як відпрацьований металолом, щоб ті не псували їм ні повітря, ні настрій. Звертала увагу на молодих хлопців та дівчат в гарній одежі, які серед сірості та буденності ніби демонстрували показ мод. «Мабуть батьки останнє віддають, аби діти пожили, як слід», — пригадувала і свою неньку. Спинялася поглядом на старших за віком, бо їх теж не можна було не помітити — дехто йшов у новому нагладженому костюмі ще й з помітним животом, а більшість у простій одежині, чи навіть у старенькій, трохи зігнувшись, тягли за собою давно потерту сумку на двоколісному візку. «Одні з престижної роботи повертаються, другі з дачі везуть вирощені овочі», – думала про них Наталка. Те саме було й сьогодні. Різні люди, різні автомобілі, різна одежа, різні доходи і різне життя – ніби не сама, а хтось інший повідомляв такий висновок, зводячи все до матеріальних статків. На що вона пригадала батькові слова: все відійде з часом, залишаться лише діти. Але де вони? — шукала їх на вулиці, а не знайшовши з острахом переглядала перехожих. І все-таки, щось не так у світі сталося. Дійсно, щось не так. І день не такий, і час, немов, спинився — хотілося їй осягти все своїм розумом, щоб вирішити: як жити далі.
Ах, зачем я на свет появился,
Ах, зачем меня мать родила...
Раптом давно знайома пісня увірвалася в її роздуми, вона шукала очима виконавця, уявляючи ще не старого чоловіка–п’яницю, який вирішив таким чином трохи підзаробити. Але у переході метро співав обірваний хлопчина, підставляючи перехожим картуза. Їй аж дихати не стало чим від побаченого. Та крім неї, здається, він більше нікого не вразив, всі обходили його, навіть не глянувши. Спинилася лише старенька бабуся.
– Що ж це за люди пішли, – сказала обурено, шукаючи у сумці гаманець. – На іншій станції побили одного, теж ніхто не спинився. У мої молоді роки такого не було. Сироті останнє віддавали, – поклала йому копійки. – Вибач, більше не можу, самій на хліб не вистачає, – аж приклала руку до серця старенька. – Була б більша пенсія, я б тобі червінця не пожаліла. Ото заробила за життя! – роззиралася навколо та говорила до перехожих, яких і це не цікавило. – Сорок п’ять років безперервного стажу! – вона аж підвищила голос, так їй хотілося розказати про своє наболіле. – Щоб вони на таку пенсію жили, яку мені встановили, – бажала невідомо кому, але всім було зрозуміло – лає депутатів та урядовців. – Сироті і тій нічого дати, вже не кажучи про м’ясо та ліки для себе.
Вона вже пішла, а замурзаний хлопчина довго дивився їй у слід, потім протер рукавом очі, носа, та став далі співати. Підійшла до нього і Наталка, у неї теж не було зайвих грошей, але вона простягла йому ті десять гривень, якими розчулила бабуся. Побачивши їх, хлопчина й насправді заплакав. І тоді почали сипатися до його картуза різні гроші. Він намагався співати, а сльози заважали, він ковтав їх разом з словами, а сам продовжував, поки люди були добрими.
Довго ще стояло в Наталчиних очах бліде обличчя підлітка, його брудний і порваний піджак, видно з чужого плеча, куці замазані штаненята, а у вухах дзвенів його жалісливий голос та знайома пісня – гімн безпритульного. Може, просто жебракував, чи, насправді, нічого їсти було, але людей все-таки розчулив. Вона теж інколи буває байдужою, але лише інколи. Кажуть, байдужість – хвороба нинішнього віку, та вона з тим не згодна. Люди самі можуть побороти любу недугу, тільки б захотіли. І хоча їй сьогодні важко про те роздумувати, бо і вона не в настрої, все ж не зла на весь білий світ. Хотілося хоч комусь розказати про своє наболіле, та не звикла вона ділитися самим потаємним з будь ким. Їй треба добратися додому – в інше місто, невеличке, але рідне. А розкаже ввечері чоловіку, коли він повернеться з далекого відрядження. Можливо, й не скаже. Вірніше, не все. Між ними не буває секретів, крім цього питання. Вона не може перелічити, як багато пройшла кабінетів, різних процедур, вірила кожному лікарю, поки не почула сьогодні той страшний вирок: ви ніколи не матимете дітей. Неначе кип’ятком хлюпнули в обличчя, і не лише лікар, а все суспільство. «Але то правда, – стверджував хтось у її тілі. – Ти безплідна», – так хотілося йому вколоти в саму рану. Вона давно й сама про те здогадувалась, та кожного разу знаходила якусь надію, потім впадала в депресію, потім знову надіялася – так жила уже десять років. Сьогодні самий досвідчений лікар у її надіях і сумнівах поставив крапку – вона ніколи не стане мамою. Тепер хотілося втекти від того чоловіка, від тих стін туди, де ніхто не знатиме про її проблеми, не буде засуджувати і не буде жаліти. Втекти туди, де немає знайомих і родичів, які за руку водять своїх діточок, і які про них тільки й говорять. Втекти від дитячого сміху на вулицях, від нічних сліз у подушку, від дикого бажання притулити до себе маленьке тільце і почути від нього саме магічне слово на землі – мама. «То помилка. Ми з чоловіком здорові, ми ще матимемо дітей», – впевнено доводила вона своє, бо не могла з тим змиритися. А потім знову відчувала, як її світ валиться під ногами, а майбутнє розбивається об високу скелю.
«Чому я не така, як усі? Інші роблять аборти, вбиваючи дитину в своїй утробі, а я не можу мати навіть одну від коханого», – питала мабуть у самого Бога, але відповіді не отримала. Втішав інколи чоловік, здогадуючись про її душевні страждання, але з часом все знову поверталося назад. І хоч їхня квартира ніколи не була порожньою, тут часто бігали діти різного віку, бо її чоловік із багатодітної родини, вона дивилася на них і щоразу уявляла, як з ними грається і їхній син чи донька. І знову зринало старе настирливе питання: Чому так? На одинці часто тішила себе придуманим: купає своє немовля, пестить, прикладає до грудей і не може надивитися. Навіть здавалося, що воно є насправді, тільки, чомусь, вони не разом. Останнім часом уявні картинки все частіше змінювалися іншими – десь маленький хлопчик плаче без мами, а лягаючи спати кожного разу просить: «Мамо, знайди мене». І так їй його шкода стає, хочеться заспокоїти, бо він страшенно сумує. Пізніше почала розуміти: це її свідомість звикає до думки, що вона має взяти дитинку сироту чи позбавлену батьківського піклування, адже у неї немає інших варіантів. Спочатку вона боялася того, потім поступово звиклася, як з невідворотнім, а тепер раділа, що в неї теж буде дитина. «Не та мати, котра народила, а та, яка виростила», – солодко лягали такі думки на її душу. «Виберу обов’язково самого красивого і самого розумного», – планувала не раз. З тих пір часто снився сиротинець. Одного разу вона піднімалася сходами до світлого будинку, поспішала добре вибіленими коридорами, поки зайшла у кімнату, заповнену сонячним світлом і дитячим сміхом. Її обступили невеличкі хлопчики й дівчатка з криками: «Мама! Мама приїхала!» Тягли до неї свої рученята, якими кожен хотів обняти свою тьотю-маму. І вже через хвилину-дві всі висіли на ній, мов гірлянди на ялинці. Такі розповіді вона чула від тих, хто відвідував показові дитбудинки, бажаючи не стільки допомогти дітям, скільки задобрити свою гріховну душу – черговий раз відвезти пряники і цукерки. Вона теж роздає дітям свої гостинці і щасливо посміхається, ніби всі ті солодощі розтанули в її душі. Блаженний погляд блукає по сирітських голівках і ненароком у кутку чіпляється за невеличкого хлопчика, який зажурено дивиться на неї. У його погляді немає нічого дитячого. Йому не більше трьох років, але він не вірить у мрію, яка не збудеться, не вірить у справедливість, і в те, що світ буває прекрасним. Невже вона прочитала і його думки? Мабуть, так, бо дивується і жахається одночасно. А ще відчуває, як тріпотить у худому тільці його ображена душечка. Вдивляється у дивні оченята, які чи плакали щойно, чи й зовсім не просихають. «Він жде свою маму», – шепоче той голос, який не так давно повторював їй страшний вирок лікаря. Зустрівшись з тим журливим дитячим поглядом, вона одразу зрозуміла, як багато в ній нерозтраченого тепла і любові, яка так необхідна малому. Він тягне до неї брудні рученята, а вона хоче погладити його по голівці. Та сон скінчився. Наталка довго витирає холодний піт з обличчя, поки не з’являється чітка думка: треба шукати свою дитину, вона насправді є, вона чекає на неї. І це є основне, до чого її хтось так уміло підвів. «Невже це мій власний розум?» — не могла Наталка в те повірити.
З тих пір то статтю з газети підсуне чоловікові, то про фільм розкаже, в якому про сироту йдеться. А сама все перепитує у знайомих та родичів про кинутих дітей, про їхніх батьків та про дитячі будинки. Дізнавшись більше про негативне, зрозуміла: як важко маленькому вирости здоровою дитиною, бо там немає домашнього затишку і маминої любові, є ліки і лікарі, але діти весь час хворіють, є що їсти, але вони часто голодні, багато няньок, але сироти не доглянуті, а то й биті, вистачає і вихователів, та мало не кожне дитя має діагноз «педагогічна запущеність». Часто жахалася від почутого і не вірила, а потім довго роздумувала наодинці, бо її чоловік – водій дальніх рейсів. Коли його не було вдома, вечори ставали дуже довгими, а чекання нестерпним. Щоб себе чимось зайняти, дивилася на вечірнє місто, слухала музику, яку до півночі чути з ресторану, що неподалік. Лякалася від феєрверків, які бахкали зовсім поряд та рвалися у небі. Лаяла про себе тих людей, які, здавалося, щодня «прожигали» життя у веселощах. Помічала і багато підлітків, які кружляли неподалік з пивом та цигарками, «навчаючись» у дорослих, як треба жити. Влітку, коли всі вікна були відкриті, чула багато непристойних слів, як від одних, так і від других, ніби вони змагалися у лихослів’ї, бо для них саме таке життя було кльовим. Все частіше зринало питання: хто їх народив і хто їхні батьки тепер? Але в цей час можна жити і не знати своїх сусідів по квартирі, не кажучи про інших. Вона мовчки вмикала телевізор, намагаючись знайти хоч на одній програмі гарний фільм, від якого і настрій покращиться, і свої турботи на задній план відійдуть. Але не часто щастило, адже там – як і в неї за вікном. Хотілося сховатися від того нового світу, бо він часом лякав. Все ж вірила, що настане час, коли всі люди будуть любити одне одного, із сердитих та злих перетворяться на добрих і будуть посміхатися. Так хотілося, щоб все те стало дійсністю, бо не просто було знайти себе у цьому новому часі — незалежності. Вони ще не звикли до нього, все йшло, здавалося, само по собі. «Складним став світ, дуже змінився», — повторювала мамині слова. «Нічого, в тому світі є багато хороших людей, навіть серед знайомих, які своїми хорошими справами і будуть змінювати світ до кращого», — пригадувала розмову зі своєю першою вчителькою. І в неї будуть хороші справи — всупереч усьому вона виростить дитину, а ще — реалізується за фахом – соціолог. Серед тих роздумів знову чує: ах, зачем я на свет появился, ах, зачем меня мать родила… «І це у двадцять першому віці, серед живих людей», — дивується, ніби вперше про те взнавши. Ще у переході метро хотілося крикнути: «Люди! Чому ви такі бездушні!» Тепер шкодувала, що того не зробила. Нехай би її вважали божевільною, але вона нагадала б їм якими вони стали. А потім знову постав перед очима маленький хлопчина з журливим поглядом. «Він чекає на свою маму», – цього разу не хтось їй нашіптує, а вона сама повторює ті слова, бо і вона чекає на свого сина. Та ось роздався дзвінок, це чоловік повернувся додому. Наталка біжить до дверей і чіпляється за його шию, бо дуже скучила. «Я вже згоден взяти дитину», – повідомляє він з порогу. Вона цілує його і плаче на радощах. Здавалося, такими рідними і близькими вони ще ніколи не були.
Невдовзі вона вже ходила по владних кабінетах, скрізь домовлялася, бо хоч і велика черга діток на усиновлення, але за просте «дякую» ще ніякі справи не вирішувалися. Та вона звикла до всього, виросла у цьому середовищі, тому й не дивується. Їй хочеться отримати найкращу дитинку, і для того не пошкодує ні часу, ні коштів. Коли з усіма розрахувалася, думала, що їй дадуть щось особливе, а вийшло майже навпаки. В дитбудинку її з чоловіком зустріли без особливих радощів. Без зайвих слів сунули в руки картотеку дітей зі статусом сироти. Спочатку вони вдивлялася в кожного, потім переглядали все швидше і швидше. Блимали фотокартки, а поряд з ними позначки – гепатит, спід, сліпота, інші каліцтва. Переглянувши вдруге, ще більше розгубилися. В результаті сама директор запропонувала їм двох хлопчиків. Один був непоганий, а другий страшненький. На знімку дитя незрозумілого віку стояло у старому, ще металевому ліжечку з обдертою фарбою. Звернувши увагу на м’які новенькі дивани, на яких вони сиділи, вона просто не повірила. Погодилися познайомитися з тими сиротами. Побачивши першого, одразу відмітили – він схожий на її чоловіка. Щось питали, говорили, придивлялися, навіть засоромилися, бо мов на ярмарку купували дитину. Але він розглядав подаровану машинку, а на них зовсім не звертав уваги. Уважніше заглянувши у його документи, побачили там не один, а навіть два гепатити. Після того дивилися на нього з острахом. Їм шкода було, але брати такого вони не хотіли. Другий був маленький і худий з великою для такого тіла головою, великим животом та тонкими ногами. «І цей хворенький», – подумала Наталка, навіть боячись доторкнутися. Але, на диво, крім психічних та нервових розладів у документах нічого не знайшла. Тепер з подивом вдивлялася у вузенькі мов щілини очі, які, здавалося, ніколи повністю не розкривалися. Оглядала волосся на нечесаній голівці, яке ніби хто повисмикував купками. Трохи вище скроні помітила великий шрам і перевела погляд до виховательки. «То мати гасила об нього цигарки», – почула спокійне пояснення. Боляче давило у грудях, бо вона такого навіть не уявляла. Поки розглядала на дитині старенький, залежаний на якомусь складі, костюмчик ще радянського пошивку, завеликий розмірів на два, хлопчик умостився у чоловіка на колінах. Не звертаючи уваги на подаровану машинку, він дивився на нього, здавалося, не кліпаючи заплаканими оченятами. Навіть дорослий чоловік зніяковів від того пильного погляду. Вони ще нічого не вирішили, а комісія вже читала закони про відповідальність батьків-усиновителів перед державою. Все ж, маючи намір відмовитися, Наталка ще раз взяла у руки його документи. Цього разу в очі кинулася дата народження – 11 грудня. Очей не могла відірвати від написаного, бо саме у той день три роки тому вона молилася у монастирі. Поїхала у святі місця з єдиною метою – просити у Бога дитинку. Коли сама не може, то щоб народила його інша жінка. Перед тим їй виповнилося тридцять років. Залишилося позаду безробіття і розпач складних років. Власний бізнес уже давав не великі, але стабільні прибутки. Ще було багато не вирішених проблем, але вона нічого не просила в Бога, лише дитинку. «Виходить, що все збулося?!» – дивувалася душа. Розгубившись, вона стояла мовчки, лише серце гупало у грудях так, що його могли почути навіть за дверима. «Я за ці роки стала на ноги, а як же він їх прожив? Настраждався…» – промайнуло в її голові. Але брати чи не брати? Інших дітей ніхто не пропонував. Виходить, вони мали вибрати тільки з тих двох. «То що?» – запитував у неї чоловік, все ще тримаючи хлопчика на руках. Вона знизала плечима, а тим часом обшарпана, мов рахітна дитина з вискубаним волоссям, вузькими запухлими очима, здавалося страшенно переживала. Зрозумівши розпач Наталки, вихователька забрала хлопчика і збиралася нести назад у групу. Дитинча враз широко розкрило свої налякані оченята, затряслося і істерично закричало, ніби його відправляли на страту. Чоловік опустив голову, а вона аж стрепенулася: «Невже надіялося, що вони його заберуть?» Сергійка, як звали того малого, вже й не чути, а наляканий погляд все ще перед очима, ніби його забрали від рідного батька та матері. «Як ти могла?.. Своє дитя…» – знову почула знайомий голос із свого єства. Всередині боролися якісь сили, щось доводили одна одній, здійнявши лемент, мов баби на ярмарку. А вона, мов суддя, мала розібратися в тому, і в кінці-кінців стукнути молотком. Щеміла душа від жалю до маленького і до себе одночасно, від чого знову зринуло питання: «За що? За що йому таке і за що мені?» Але пройшло якраз три роки. Значить, це він – той, якого вона вимолила у Бога, підказувала її свідомість. Вона має його прийняти, яким би він не був, хоч це зовсім не нагадувало подарунок Господа. «Так, я згодна», – тихо і невпевнено повідомила комусь про своє остаточне рішення. Вона стане мамою того дитяти. Стане… Тільки-но вона доказала до кінця, як одразу припинилася нестерпна внутрішня боротьба. І вже цього вечора, лягаючи спати, вона думала про Сергійка, умивала, пестила, співала колискової і притуляла до себе. «Подивимося, що Бог задумав. Чи в інвалідному візку по землі їздитимем, чи у небі літатимем», – розважливо смакував той нашіптувач. А вона, зважуючи на стан дитини, готувала себе до найгіршого.
Тепер все мало йти за встановленими правилами – зустрічі на протязі місяця і підготовка необхідних документів. Вони водили його за ручку на території дитячого будинку, але він часто падав. «У нього слабкі ноженята, бо з ним не гуляли, – виправдовувала Наталка його недуги. – Та й не говорить нічого у свої три роки крім окремих складів, бо з ним не займалися», – засуджувала тих людей, які були поряд з ним. І ніяк не могла зрозуміти: яке треба мати серце, щоб зробити з малої дитини каліку? Винила не лише цей непривітний будинок – сиротинець, а й невідомого батька та рідну матір. «Людина вона, чи потвора, коли гасила цигарки об дитячу голову? Мабуть не першого родила з єдиною метою – отримати допомогу від держави. Таких зараз багато, і жодна не задумується, як житимуть її діти у цьому світі», – повторювала про себе те, що чула серед людей.
– Важко збагнути: що важливіше для дитини – материнське молоко, чи контакт з нею? Коли перше ще можна замінити, то друге просто неможливо, – розповідала їй психолог, до якого вона тепер зверталася. – І вже давно доведено, що після вимушеного розлучення з матір’ю, дитина переживає період протесту, потім відчаю, а за ним – вимушеного примирення. У цього маленького Сергійка, здається всі ці періоди змішалися в один, бо він і зараз не може з тим змиритися. Щось подібне переживає кожна така дитина, адже вони кинуті, від них відмовилися батьки. Все це лежить на серці каменем на протязі усього життя. Звичайна дитина про те не думає, а кинута – ніколи не забуде і не вибачить, не лише матері, а всьому суспільству, бо і його вина у тому є.
Раніше вона того не розуміла, а тепер, приймала все близько і болісно. Рахувала дні й години, коли знову поїде до дитини на побачення. Потім знову протилежні думки, мов настирливі мухи, обсідали її голову. Хлопчик, ніби відчуваючи Наталчині вагання, все сильніше чіплявся не тільки за її руку, а й за душу, від чого вселялася впевненість – вони стануть рідними. Він іноді посміхався, і та посмішка щемливим щастям лоскотала її серце. Вже й не хотілося їхати від нього. Найтяжчою була хвилина прощання, коли після зустрічі його забирала няня, і він кожного разу істерично кричав, неначе за тими стінами творилося щось неймовірне. Відчуття було таке, ніби це вона кинула своє рідне дитя у тому будинку, який по своєму внутрішньому духу більше нагадував в’язницю для маленьких, яких жорстоке життя і тут робило ізгоями. Переживав по-своєму і чоловік, бо мале тільки-но його бачило, одразу просилося на руки. Після п’ятої зустрічі вони не витримали і підписали всі необхідні документи.
Невдовзі настала сама тривожна мить – приміщення суду, де вони за його рішенням стали мамою і татом, а ще кімната, куди винесли його зовсім голого для передачі по акту новим батькам. Наталка одягає на нього новий одяг, але він не дивиться на нього і не радіє, все хоче перейняти її погляд і зрозуміти: чи вона надовго забере, чи поверне скоро, як було з ним одного разу. Але не було часу сумувати, сьогодні його фотографують, радіють і, навіть, хрестяться при нових батьках, вважаючи, що він був «важкою дитиною». Наталка з чоловіком ні на що вже не звертають уваги, аби швидше додому. Слухають останні слова, останні настанови, навіть намагаються повірити – сьогодні всі радіють, що їхній Сергійко відтепер житиме у нормальній сім’ї. Нарешті стукнули дверцята автомобіля і чоловік натис на газ. Машина викотилася з подвір’я сиротинця і поїхала у невідомий для Сергійка світ. Хлопчик крутить голівкою на всі боки, підскакує і намагається щось сказати, адже він уперше знайомиться з цим світом. Наталці не вірилося, що його життя із дня у день проходило в одній і тій кімнаті, а світ пізнавав лише через вікно з гратами та скляні двері, що вели в коридор. З дорослих людей йому були знайомі лише вихователька та няня, до яких не тягнув він руки і не шукав у них захисту. Такі роздуми ще крутилися в голові, бо вона також була вражена тим будинком, де замість тепла був холод, а замість піклування – байдужість.
Приїхавши з дитбудинку і тільки-но переступивши поріг квартири, Наталка сказала: «Ось ми і вдома. Відтепер ми тут будемо жити утрьох». Сергійко на те нічого не відповів. Та тільки вона різко нахилилася, щоб погладити його по голівці, як він умить відсахнувся і закричав, ніби його хотіли вдарити. Побачили під ним і мокру калюжу. Хлопчик жалібно заплакав, бо і за це йому перепадало. Її руки опустилися, але вона не могла того показувати ні дитині, ні чоловікові. Зібравши всі свої сили, обережно повела його далі. «Це твоя кімната», – сказала якомога лагідніше. – Твоя, – зробила наголос на цьому слові. – Тут ти будеш спати, гратися, а разом з тим – ростимеш». Дитина дивилася на кімнату, на іграшки, які вже на нього чекали, і знову була не в собі. Оченята бігали, груди не дихали, а хрипіли, бо по всьому видно було, застуда з нього ніколи не виходила. Наталка знову завмерла, очікуючи повторення, якого не сталося. Він стояв, мов укопаний, і довго ворушив губами, поки звідти вирвалося перше слово: «Моя». Вона запрошувала мити руки, йти на кухню їсти, а він усе ще стояв на тому ж самому місці і шепотів нове слово: моя… моя… моя… Коли посадили за стіл і вона хотіла перемішати в його мисочці, як їй здалося, гарячувату їжу, в нього сталася істерика. Він упав зі стільця і став битися головою об підлогу. «Ти вдома, ти вдома. А я твоя мама, – мало не плакала над ним Наталка. – У тебе завжди буде смачна їжа», – піднімала його та знову садовила. Вона вже знала: не можна насипати багато, щоб дитина не об’їлася, тому після нормальної порції, дала йому лише цукерку. Не складно було зрозуміти: це його перша. З’ївши її, він довго облизував кожен пальчик, а пройшовши всю руку, починав заново.
Наталка думала, що він буде швидко звикати вдома. А він і надалі жахався кожного різкого руху поряд з ним, закривався руками і кричав, навіть не припускаючи, що не будуть бити. Та разом з тим тікав і ховався від чужої людини, що зайшла до квартири, сидів під столом, десь у кутку, чи стояв за дверима, боячись, що його звідси заберуть. Жахався і вночі, просинався і кричав, мов переляканий. «Все від того, що переселився в інший світ, в якому отримує нові стреси – такою великою для нього є різниця цього переходу», – повторювала вона слова психолога, бо чоловік ніяк не міг зрозуміти: що коїться з хлопчиком. А щоб дитина заснула хоч на хвилину, тримала його в ліжку і знову примовляла: «Ти вдома… Ти вдома… А я – твоя мама». Десять днів вони не спали. Перемагали страхи, відганяли «Бабая», яким був заляканий до смерті, намагалися не прислухатися до кроків і не чекати няню, яка битиме за те, що дитина не спить, чи проситься в туалет, а то й таблетку заспокійливу змусить ковтнути, аби не заважав їй вночі. Коли він задрімає на хвилину, Наталка все одно сидить біля його ліжка та жене від себе ту настирливу думку: для чого воно тобі? Така думка несміло виглядала здалеку і невідомо куди дівалася, але у хвилини крайнього відчаю, з’являлася знову, щоб до болю гризти її душу. Часом не знаходив місця в цій раніше затишній квартирі і батько. Це був час великого випробування для них і для дитини також. Вони повинні були пройти через це, щоб стати рідними батьками і рідним сином.
Вдень хлопчик часто усамітнювався, ставав зовсім відсутнім, і, стоячи чи сидячи, заколихував себе. Міг навіть вдаритись головою об стіну, не відчуваючи болю. А вона знову бігла до психолога, бо не знала, що їй робити. «Це проблема кинутих дітей, так маленький організм намагається сам себе заспокоїти, не отримуючи материнської ласки», – чула у відповідь. Не раз просила у Господа сили, щоб відігнати розгубленість та подолати нову недугу, бо вона має виростити здорового сина. А трирічна дитина, хоч і звикала потроху до нового життя, до теплих відносин, все ж не дорослішала, ставала все меншою, поки й зовсім не почала нагадувати немовля, ніби йому і рік не виповнився. Сергійко просив його сповивати, смоктав соску, хотів, щоб його гойдали на руках і співали колискової. Чи пригадував щось із минулого, чи від того, що цього не було в його дитинстві. Але ще й зараз, проснувшись у мокрій постелі, ховався у кутку і тремтів, чекаючи покарання. Тільки-но почує чиїсь кроки, так і закриється руками, заплаче, ніяк не може повірити, що тут його ніколи не битимуть.
Намагався щось сказати, а в нього не виходило, він тупав ногами, сердився і на всю квартиру вигукував окремі склади, нагадуючи більше маленьку первісну людину. А в неї знову розпач, вона знову відмовляє знайомим і родичам, які не вперше просяться: подивитися на прийомну дитину. І коли він став повторювати слова – радості не було меж. Після того полетіли з його вуст слово за словом, речення за реченням. А через два місяці, дивуючи всіх, під новорічною ялинкою, уже розказував віршик. Засоромившись, він ховався на батькових колінах, тулився до його колючої щоки і задоволено поглядав на інших своїми невеличкими, мов вуглинки, очима. А потім біг до мами, ніби вихваляючись: «Дивіться, у мене теж є тато і мама». Він ще ховав на ніч під подушку нову куртку та кросівки, але вже стрибав під ялинкою зі своїми двоюрідними сестрами та братами, навчаючись бути щасливим.
Так вона відкривала йому світ, а він їй себе. Часто вранці він довго вдивлявся в її обличчя. Ні, він не забув його за ніч, хоча й спати почав міцніше. Він її вивчав, чи хотів надивитися, бо, здавалося, вже почав розуміти: що таке мама. І лише після того розкривав рота, щоб говорити до вечора. Вона часто записувала його слова для сімейної історії. Всім запам’яталося найперше речення – ми вдома. Він і питав, дивуючись, і стверджував, посміхаючись, і просто так говорив, відчуваючи в тому велику насолоду. «Ми вдома?» – заглядало дитя мамі в очі, намагаючись розпізнати: чи правду вона каже. «Ми вдома», – посміхалося та махало ручками. Що це для нього значило, і що він розумів під цим поняттям, не було відомо. Мабуть, далеке домашнє тепло, якщо таке було у нього. Чи пригадував бабусю, яка іноді провідувала його в дитбудинку та обіцяла забрати додому, а то й просто — єдине бажання багатьох дітей сиротинця, про яке вони завжди згадували плачучи: хочу додому. Поволі ті спогади відходили у минуле, а він все ще перепитував: «Ми вдома?» Пограється з іграшками і знову питає: «Ми вдома? Повернеться з прогулянки і знову за своє: «Ми вдома?» Кожного разу, отримавши мамину відповідь, дитя полегшено зітхало. А вона раділа та готувалася до нового, відчуваючи, як багато ще попереду, серед чого будуть не тільки хороші хвилини.
Ніби й почали розуміти одне одного, та все ж інколи ставав грубим. Розуміючи, що погано діє, вибачався, а потім знову грубив. На вулиці брав камінь і кидав у неї, в людей, навіть вночі махав руками, продовжуючи битися у ві сні. Підсвідомо чекав агресії чи покарання, яке не послідкувало. А вона все відшукувала пояснення, поки не здогадалась і без психолога – це теж реакція на те, що згадується мимо волі, адже ці діти більш за все бояться, що їх знову залишать у дитбудинку. Все має витіснитися власними добрими вчинками, яких він ще не знав. І вона його навчала, а потім хвалила, називаючи хорошим, веселим, розумним, ласкавим, тільки б наситився її любов’ю. Коли з нього вийшла вся негативна енергія, яка накопичилася за довгі для дитини три роки, він щодня змінювався, поки не перетворився у веселого і доброго мазунчика.
– Мамочко, давай обіймемося, – підходив до неї і вже простягав рученята. – Мамочко, давай ще, – він уже не міг без її любові, а вона без його.
Збираючись на вулицю, завжди казав: «Пока, моє ліжечко! Пока, моя подушечко! Я не довго, я скоро повернуся» Він робив це з такою щирістю і любов’ю, від чого у Наталки аж дух перехоплювало. Вона точно знала, що жодна дитина його віку не цінує те, що має так, як він. А наступного дня знову чути: «Пока, моє ліжечко, пока, моя подушечко!»
Вона ніколи не приховувала від нього, що є мати, яка його народила, аби не сталося потім ще одного великого стресу, від чого руйнувалися не тільки стосунки, а й життя. А він просив її, щоб саме вона знову народила його, бо він хоче мати одну маму – її. Пригадавши, було, свою бабусю, яку, мабуть щодня виглядав раніше, скаже: «Вона мене загубила. Правда?» На мить закліпає оченятами, а потім знову питає: «А вона мене не забере, якщо знайде?» Сам напружиться, мов боїться почути протилежне. Це був час їхніх запитань і відповідей. Їм ще не раз прийдеться повертатися до них, тільки б вселити в його душу впевненість – він ніколи не повернеться у минуле. Але це він, а сама Наталка подумки туди часто поверталася і мало не плакала: для чого дитині такі страждання? Ще не жив, а вже без вини винний… Голубила його, пригортала і боялася подумати, що може з’явитися рідна мати і забрати у неї таке щастя. А він мов думки її читав. «Мама мене не кинула, вона в аварію потрапила», – чи сам придумав, чи від когось чув. Адже жодна кинута дитина, в якому б віці вона не була, намагалася виправдати свою матір, бо то була рідна кров. Та їхні зв’язки були вже міцніші за рідну кров. Він відчував її стан і настрій. Ще й на обличчі нічого не видно, а він уже питає: «Ти захворіла?» Або поглянувши пильно, аж скривить губенята: «Мамочко, ти плакала?» Неначе і йому ставало боляче від того. Тепер Наталка лише іноді пригадувала ту «важку дитину», як про нього говорили в дитбудинку.
– Для чого вам такий? Він же самий вредний, бреше на кожному кроці, – натякала няня на одинці, коли він і говорити ще не вмів. – А коли виросте, то обікраде, – лякала невідомо для чого. — Заплатіть гроші та візьміть нормального, — радила ніби від щирого серця.
Тепер Наталка навіть не уявляла іншого. До них приходили гості, він грався з дітьми, любив ходити в дитячий садочок, точнісінько як інші діти перебирав їжею, випереджав її, щоб першому зустріти батька з роботи. Любив їздити з ним у великому автомобілі, і обіцяв теж бути водієм, коли виросте. Головне — завжди дуже пишався, що у нього є тато і мама.
Наталка вже ніколи не згадувала те страшне минуле, ніби його і не було. Вона точно знала: їй могли позаздрити багато мам, адже він без її дозволу нічого не робив. Тільки й чути у квартирі: «Мамочко, а можна погратися у твоїй кімнаті? А можна я включу комп’ютер і подивлюся мультфільм? А можна піти погуляти? А можна я татку подзвоню? А можна… А можна…» Якби його побачила зараз вихователька чи няня з того сиротинця, мабуть би вдруге перехрестилася, не повіривши, що такими можуть стати їхні вихованці. І тільки батько, на колінах в якого завжди любив сидіти Сергійко, відмітив: «Просто сталося чудо! Чудо від нашого тепла і любові. Солдат виросте, а ти думала, що каліку возитимеш все життя». Посміхнеться на тому до неї та поцілує малого. Він теж пишався сином і своєю повноцінною сім’єю, де знову зринула любов з новою силою. В такі хвилини навіть мовчав її старий знайомий — нашіптувальник, бо тепер йому нічого було сказати.
Так і виріс їхній хлопчик, перетворившись на парубка – красеня. Догнавши батька, був ще красивіший від нього — точнісінько такий темний чуб, широкі брови над вузькуватими очима, гоструватий ніс і сорок третій розмір ноги. Але погляд не звичайний, а швидкий і щасливий, як у матері. Він пишався тим, давно вже забувши, що не рідний. Ще два місяці і школу закінчить. Але й тепер підійде та скаже їй ні з того, ні з сього: «Мамочко, давай обіймемося». Трохи пізніше знову: «Мамочко, давай обіймемося». Чи зібравшись з дому, заскочить у свою кімнату та пригадає старе: «Пока, моє ліжечко! Пока, моя подушечко!» Засміється ніби сам із себе, а Наталка зітре сльозу, бо серце щастям так і обіллється.
– А чому дитбудинківські діти потрапляють до в’язниць? – спитав якось. Він, як завжди, розраховував на чесну відповідь, а вона цього разу розгубилася. – Тільки не скажи як інші, що то гени спрацьовують, додав та пильно поглянув на неї.
– Які гени? – ніби електричним струмом її вдарило. – Все від неправильного виховання. Там діти весь час знаходяться у закритому середовищі, відстають у своєму розвитку від однолітків, які виховуються у звичайних сім’ях. А потрапивши у зовнішній світ, не можуть пристосуватися, бо їх не приготували до того.
– Ти ніби читаєш з якогось підручника, – сказав обурено.
Вона вже давно відчувала: він все частіше став думати про минуле.
– Мені не хотілося тобі нагадувати, – виправдовувалася одразу, не знайшовши інших слів.
Вона вперше сказала неправду, давно все зрозумівши: маючи зранену душу, вихована в жорстокості дитина, весь час намагатиметься довести, що вона сильніша. А ще відплатить суспільству за свою зламану долю. Тому й буде бити, цупити, навіть вбивати, адже вона не серед них, а викинута з того суспільства. То ж не велика біда, як і потрапить за грати. Там не потрібно думати: що їсти і де жити. Хоч і не мед, але на всьому готовому, як і в дитбудинку. Та й «дідівщина» – не щось нове, тобто знову у своєму світі. Дуже жорстокому, але своєму. Тільки таке сказати не могла, боялася зробити ще болісніше. Мабуть наслухався про соціальних сиріт від когось – снувалася в здогадках. І не дивно, бо кожен сирота хоче знати про долю іншого. Хоча, який він сирота… Вона все зробила, щоб він забув за те.
– Скажи що-небудь. У тебе завжди на все була готова відповідь, – його слова були колючими. – А зараз? – він знову дивився їй в очі, а вона не знала, куди свої подіти, бо не мала тієї відповіді.
– В сиротинці доль багато, одна одної не краща. То для чого тобі, сину, всі на себе приміряти? – простягла до нього руки.
Але він встав і відвернувся. Йому здавалося, що вони вперше одне одного не розуміють. А вона мовчки схопилася за серце, бо його перехідний період так просто не давався. Їй не хотілося бути суддею чи прокурором, щоб розкривати всі хитросплетіннях взаємин у тому закритому від світу дитячому будинку. Нагадувати про жорстокість, приховану за всім показним, натякати на страшну «дідівщину», з якою часом і керівництво впоратися не може, на приховування внутрішніх злочинів і підгодовування «стукачів». Станься тоді по-іншому, він би все те взнав, а потім і сам так робив. Але слава Богу, що доля над ним змилостивилася. Все це він розуміє. І вона про це не буде говорити, як і про те, що мало кому пощастило потрапити в сім’ю, інші там і росли. Якось росли… А кожна дитина – це великий внутрішній світ хвилювань, стресів, жахів і образи на весь білий світ.
– Мамо, у них крадуть їжу і одежу, змушують жебракувати у місті і приносити гроші. А дівчат – заробляти тілом, і теж план доводять. Всі мусять слухатися, бо дуже б’ють.
– Мені все відомо, а чого не знаю, здогадуюсь, тільки то частина правди, – зітхала важко. – Для чого воно тобі? У тебе зовсім інше життя, – гладила його спину, голову, намагаючись вивести його з тих роздумів. – Підеш далі учитися, женишся.
А сама знову подумала про сиротинець. Сину, сину… А спонсори – благодійники, а дядьки – вимагальники, а охоронці і кришувальники, що вони роблять, те й діти, дивлячись на них. Всього того злочинства простій людині осягти важко, а тобі таке ще зовсім не під силу. І слава Богу, що ти того не пізнав на собі. Досить того, що ти був весь у синцях, пах не молоком і кашею, а якоюсь пластмасою, мав декілька діагнозів, які вказували на те, що ти ненормальний. Добре, коли ще не потрапив до рук педофіла, які безкарно там задовольняють свою хвору психіку.
– Я обов’язково візьму дитину з дитбудинку. Кинуту, щоб урятувати хоч одну, як і ти колись, – вона бачила його вологі очі і стислі кулаки.
– Тебе хтось образив? – спитала по хвилі. – Добродіїв у нас вистачає, їх не проси – вони самі говоритимуть. Але не довго, коли не будеш на те звертати уваги. Ти ж у мене розумний, вихований і готовий до дорослого життя. Нехай ще у них така дитина виросте, – вона знову відчувала ту рану, яка, здавалося, давно мала загоїтися. – Я навчила тебе любити, самостійно вирішувати свої проблеми. А це – основа основ – як жити серед людей.
Важко було передбачити, чим закінчиться їхня розмова, але її перервав дзвінок у двері. Коли він відчинив і мовчки спинився на порозі, Наталка крикнула з кімнати:
– Сергію? Хто там?
– Це до мене. Я зараз прийду, – відповів спокійно.
Мабуть однокласники прийшли, вони останнім часом все частіше гуртуються. Відчувають, що скоро розійдуться їхні дороги — розмірковувала про їхнє життя, бо сьогодні у неї такий день. Спинилися на мить їхні справи, значить щось важливе вони мають вирішити. Так, це передчуття. Її інтуїція ще ніколи не підводила. Воно вже вчора щось заходило, а сталося сьогодні. Може, що накоїв? Може, дійсно, гени проснулися! Упаси Господи. Такого не може статися, таке не повинно статися, бо вона на те витратила все своє життя. Ні, вона не витратила життя, а пізнала щастя, велике щастя. Виявляється, за ним далеко й ходити не треба, воно завжди поряд. Ліпила з сина гідну людину граючись з ним. Милувалася, і мов крила виростали. Знала кожен подив і кожен погляд, бо вони разом раділи і разом плакали. Були чимось одним цілим, навіть, здавалося, й не дихала без нього. Аби тільки не переборщити, бо у світі не завжди так. А йому треба знайти себе за любих обставин.
Його не було десять хвилин, а вона вже тремтіла. Через півгодини ладна була бігти за ним на вулицю, відчуваючи щось недобре. Коли він через годину відчинив двері, і знову став на порозі, просто розплакалась. Від його завжди бадьорого духу і веселих грайливих очей, не лишилося і сліду. Здавалося, що й слова вимовити не може.
– Що сталося? – ледь прошепотіла вона.
– Я хотів її убити, – повільно проказав побілілими губами.
– Матір?.. – тільки тепер вона про все здогадалася. – За що? – шепотіли з переляку її вуста, від чого і сама знітилася.
– За все те, що я пережив, – він обняв Наталку, і вони довго плакали.
– Ти її простив? – протерла вона очі та звела на нього.
– Так. І тільки тому, що у мене є ти – моя найрідніша на світі мама.
– Тебе засудили б і кинули до в’язниці, – схрестила на грудях руки, не вірячи, що та в’язниця все-таки над ним чатувала.
– Я тоді про те не думав, – здавалося, налякався й сам. – Давай обіймемося, – цокотіли його зуби, ніби від сильного холоду. – Давай ще раз… – пригортав до себе Наталчину трохи посивілу голову, намагаючись знову отримати материне зцілююче тепло.
– Якби була робота та зарплата, вона не скотилася б до того стану, – намагався її виправдати знову. – Не було поряд такого татка, як у нас, то й зламалася від безвиході, – намагався привести найважливіші докази.
– Не штовхай її знову туди, — ледве видавила вона із своїх грудей. — Нехай будуть дві мами, аби тільки ти нас любив, – погоджувалася Наталка, заради благополуччя своєї дитини.
А невдовзі, будучи у тому самому великому місті, у знайомому переході до метро, вона знову почула:
Ах, зачем я на свет появился,
Ах, зачем меня мать родила...
Вона намагалася побачити пропащого алкоголіка, а побачила обірваного хлопчину в старому, завеликому розмірів на два, піджаку та куцих штаненятах, на якого, як і колись — у її молоді роки, майже ніхто не звертав уваги. У неї, як і тоді, не було зайвих грошей, але вона подала йому десять гривень. Підліток, здається, заплакав, а люди стали більш чуйними до нього. «Як звуть тебе», — спитала Наталка. «Сергійко», — шмаркав носом безпритульний. «Невже це знову наша дитина? — завмерла вона. — Звичайно наша, син буде радий. Не кричати ж мені: «Люди! Чому ви такі бездушні!» Вони все одно не почують. Бач, п’ятнадцять років пройшло, та так нічого й не змінилося. Знову женуться за грошима, за портфелями, за розвагами, але все те відійде з роками. А врятована дитина виросте. Враз пригадала свого дорослого сина малим: мамочко, давай обіймемося! Мамочко, давай знову! Та так тепло їй стало у цьому напівтемному підземному переході…
