Прохолодне ранкове повітря торкається рук і обличчя. Навкруги ― молода трава, укрита щедрою росою та світло-зелене юне листя на деревах. Із густого тернику лунає тихий голос синиці.
Ти простуєш вузькою стежкою поміж горбиків давніх могил. На цій частині кладовища не хоронять покійників уже сотню років. Дерев’яні хрести зогнили, кущі бузку і дерева поступово захоплюють погребище. І тільки звивиста стежина делікатно обходить старі поховання у слаломному поспіхові.
На початку весни тут завше спалюють густу пожухлу траву. Тоді гробики на відкритих галявинах замальовуються чорнотою, рівняються шаром попелу. А витоптана роками стежка не горить. Залишається біліти кілька тижнів світлою полотняною стрічкою на фоні згарища. Стежка ніби нагадує нам живим, відверто демонструє, що доля не буває прямою та гладенькою.
«Не обійдешся без власного кладовища із друзів, коханих і близьких. Не проживеш без утрат, без жорстокого вишкіру чи мороку чиєїсь душі. І якими б чорними не увижалися тії шляхи ― та минуть і забудуться. Молода трава в буйному проростанні й розпружиненні заховає моторошне згарище обабіч путівця. І попіл розвіється вітром…»
Ось уже попереду проглядається територія нового цвинтаря. Яскраві барвисті вінки на хрестах, розмаїття штучних квітів. Дивне поєднання кольору й форми на окремих квітах приваблює сюди бджіл. Вони уперто намагаються дістати бодай краплину нектару із того цвіту. Усе навколо прибрано, підгребено, посипано піском. Стійкий аромат свіжої фарби та спаленого листя.
Ти зупиняєшся перед трьома пірамідальними ялинами. Їхні вершини ще прикрашені торішніми висохлими плодами. За ялинами упокоїлися рідненькі. На чорній відполірованій поверхні вибито портрет. Світлина зроблена відразу по весіллі. Батько у смушевій шапці на парубоцький лад і сірому піджаку. І мати, в темному костюмі, запнута білою хустиною з китицями. Зовсім молода, 18 років.
Їхні руки переплетені пальцями, ніжно дотулені, тримають гілочку квітучої яворини. Так близько сидять. Плече до плеча й голови схилені назустріч, ледь торкаються одна одну. Попереду ще ціле життя разом. Позаду ж ― пережиті лихоліття голодних 33-го і 47-го років та війни. Пережиті наодинці.
А тут вони щиро посміхаються в унісон, бо щасливі, бо удвох. Сорок чотири роки прожили в злагоді, правді та любові. Дружно, не підминаючи когось, а допомагаючи…
Кожного разу, коли приходиш сюди, не можеш відірвати погляду від отої переплетеності пальців і притуленості світлих облич. Вірність і теплоту випромінює холодна мармурова плита. Вона ніби й сама тепліє на очах.
Тиша на кладовищі. За годину-дві сюди зійдеться багато люду. Пом’янути рідних. Тоді кладовище наповниться голосами. А нині тільки співочий дрізд завзято повідомляє про свою територію. Сидить на найвищому бересті й виспівує. Йому байдуже до смерті та людської пам’яті. У птаха власний світ, свій життєвий цикл і своя реальність. Та й чи варто їх порівнювати чи протиставляти нашим?
Яблука, цукерки і печиво обережно розкладаєш на гробиках. Здається, батьки за життя так і не втішилися досхочу солодощами. Запалюєш дві тонкі свічечки перед плитою. Сідаєш на ослінчика в задумі. Та не проходить і хвилини, як легенький подув вітру гасить полум’я. Підхоплюєшся як ужалений. Знову запалюєш вогонь. Пересуваєш свічки у начебто затишну місцину.
Через кілька секунд хитрий легковій знову гасить їх. Гасить без жалю. І тоді ще теплі свічечки ти міцно стуляєш докупи, притискаєш у долоні і запалюєш ще раз.
Відтепер два полуміння витанцьовують, гнуться, хитаються та тріпочуть лише в унісон. І навіть коли одне раптово гасне, то за якусь мить інша свіча допомагає. Вона відновлює парне світіння.
Заворожено дивишся на цей тандем. Озорені обличчя батьків виглядають трохи загадковими і щасливими. Дружний трепет полум’я здається тобі уособленням їхнього життя, якоюсь великою метафорою любові.
