Павло Павлович походжав терасою котеджу й задумливо дивився на лагідне плесо спорудженого зусиллями мешканців селища озерця.
– Павлику! – туге Вірине тіло торкнулося його грудей і, як завжди, зродило збурення. – Лариска зі своїм магнатом гострять лижі на Майорку. Ти б не пустив із ними свого котика, на тиждень?
У Павла Павловича сіпнувся кутик рота.
– Віро, це невчасно. Мій теперішній фінансовий стан…
– Отже це правда!
– Що?
– Те, що я чула! – її оксамитові в спокійному стані очі зробились терново-крижаними; як губився він перед такими її очима! – Що тебе „кинули”, що ти по шию в говні, що ти банкрут!
– Ну, це перебільшення. Але ситуація дійсно серйозна. І ми повинні разом…
– Ніфіга я не повинна! Гм, Лариска брьохатиметься собі в морі й смагнутиме під пальмами, а я що, манячитиму з тобою в твоєму неперевершеному лайні? Хіба для цього я виходила заміж? Ти що обіцяв, забув?
– Не забув, Вірочко, не забув. Але зрозумій: усе надто серйозно!
– Серйозніше, аніж ти гадаєш! Значить так: або за два дні я вилітаю з Ларискою за рубіж, або… або повертаюсь до мами!
– А на що житимеш? – хотів фуркнути з іронією, а вийшло більше з відчаєм.
Здається, цього питання вона тільки й чекала:
– Не клопочися, любий! Є ще на світі чоловіки, здатні підставити бідолашній обдуреній дівчині своє мужнє плече!..
Уперше він порушив самим же встановлений припис і, сходячи нагору, прихопив мобільник. Вітаючи господаря, удав звично підвів голову й подивився на Павла Павловича, як тому здалося, розуміючими приязними очима. Павло Павлович здійснив невдалу спробу підбадьорливо до нього всміхнутися і втиснув кнопку:
– Ало! Ти, Артуре?.. Це Павло. Як справунки?.. В мене? Байдуже… Не вір – все в нормі… На яхту? Дякую, тут закрутився… Слухай, ти б не підкинув мені на короткий термін тисяч шістдесят – сімдесят зелені?.. Саме зараз?.. Он як! Ну вибач. Будь!
Ефа гляділася, як завжди, байдужою, проте він знав, що давня „товаришка по службі” пильно зорить за кожним рухом людини.
– Ало! Будь ласка, Івана Сидоровича… Іване Сидоровичу? Це Чечель. Доброго вечора. Як полювання, давно їздили?.. О, вітаю. Іване Сидоровичу, тут у мене деяка скрута, молода дружина, хе-хе, знаєте… Ви б не виручили по дружбі десь п’ятдесятьма тисячинами баксиків, готівочкою, на тиждень? Дуже прошу... А-а, синові… А може хоча б десять – двадцять? Ні? Ну так, зрозуміло… Бувайте!
Вимкнув телефон і підійшов до тераріумів з бунгарами. Один з них, тілистіший, якого господар смішком величав „матрацом”, лінькувато повернув голову та вп’явся круглими зіницями в Павла Павловича, здалося тому, дещо здивовано. Либонь гаду не сподобалось, що господар з’явився перед ним з мобільником. Втім інший бунгар, безіменний, ніякого інтересу не виявив.
– Ало, Андрійовичу, ти?.. Це Паша. Як там у тебе?.. Нормальо! Чув: нову ресторацію запустив… – як бамбук!.. Дякую, днями заскочу. Слухай, Андрійовичу, маю одне незначущеньке питання: підкинь, прошу, на тиждень тисячинок сорок капусти, або, якщо можеш, – п’ятдесят… Що, усе вклав?.. Умгу, умгу, ясно… Так, слухаю… Гм, он як! І в якого ж це, цікаво, чмира?.. Та ні, що ти, я не в обиді – розумію. Ну добре, до зв’язку!
Пластична мамба завила тоненьким тільцем галузину вбудованого в тераріум дерева й видавалася сплячою. Якби гілка не була сухою, то брудно-малахітову змію важко було б помітити. Павло Павлович стояв і дивився на мамбу. Йому нікуди більше не хотілося дзвонити.
І він знав, що змія не спить…
Нараз телефон озвався сам:
– Пашо? – голос з мадярським акцентом звучав віддалено, втомно.
– Я.
– Нема?
– Нема.
– Підвів ти мене, Пашо. Ох підвів...
– Завтра ще кинусь…
– Пізно. Указ про мою відставку вже на столі в президента. Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що це означає для тебе?
– Я нічого не можу. Спробував доп’яти необхідне приватними каналами, але й тут скрізь відмова. А один давній корефан так і сказав: вибачай, мовляв, але мені настійливо порекомендували утриматись…
– Пізно, Пашо. Все пізно, все марно. Усе життя, Пашо – така марнота! Крутанина, поквап. Куди, чого?.. А пам’ятаєш, Пашо, як ми з тобою познайомились? Біле сонце пустелі, тепла перцівка, теплі дині… і верблюд. Я тоді вперше катався на верблюді. Звідкіля він там, між іншим, узявся, я вже забув?
– Ми навмисно тримали його для московського начальства…
Він стояв перед тераріумом з мамбою – найпрудкішою та найнещаднішою змією Африки. Здавалося, що вона спить, але Павло Павлович знав: ні. Не спить і пильно слідкує за кожним його відрухом. Показати б її Майеру, – подумалось раптом, – чи перепудився б австрієць? Майера вже й у Києві, певно, немає. Але нащо Павлу Павловичу Майер, коли немає фірми? (А без високого заступника її, зрозуміло, не буде.) А отже не буде й Віри! Вдвічі молодшої від нього жінки, яка надавала його існуванню сенсу, яка миттю робила його щасливим, або нещасним, – це вже як їй заманеться. Немає нічого. Нехай сьогодні ще є і завтра ще, можливо, буде, але ж він знає, що все визначено. У великій грі хтось поставив Павла Павловича на кін і програв. Єдине, що належить поки що йому – гади. І це ненадовго.
Мамба. Її отрута вважається однією з найповносиліших. Якихось десять – двадцять хвилин – і все. Тебе не буде. Нічого не буде. Бо ВЖЕ нічого немає. То чого ж він вичікує? Як там у Екзюпері: „Я відправлю тебе до найдальшої зірки”? Павло Павлович відчинив дверцята тераріуму й просунув до мамби руку:
– Здрастуй, моя хороша. Це я. Відправиш мене на зірку?..
