Над усе любив ці хвилини коли заходив у ту потаємну царину. До нього, як зрештою й до кожного, Ліс придивлявся, упізнавав в ньому свого, радо вітався співом пташок, знав, що під добрий настрій буде обдарований й дорожчими дарами. Ліс то велика родина куди годен прийти в гості без запрошення, як до своїх, де все тобі раді.
Демко - двометровий моцак з худим у ранніх зморшках обличчям, закопченим на полонинських вітрах, був ніби чимось таким, що було тут споконвіку, хоч між камінням, хоч з багни чи з глимею, він тут проростав, бо був із тої породи, що ніде інди рости не міг.
Чар Карпат не минає навіть коли провів тут все життя. Вибрав фах лісничого, аби бути ближчим до милого серцю краю. За тих кілька років, як обійняв посаду, став у селі чи не найповажанішою людиною – він основний роботодавець для місцевого люду, та й взагалі – УСЕ – у високогірних селах усі живуть з лісу, а господарем там він – Демко! Старий і малий йому кланяються здалеку, як священику, запобігають про ласку.
Зранку диміли гори. Осінь бо. Пора, яку над усе любив - багряно-золотисті трави вкриваються білим інеєм. То ж ступаєш мов по срібних розсипах. Тепер уже все відтаяло - помаранча сонця розлила довкіл свою все ще теплу кров.
Іще учора Дем’ян нізащо б не погодився на вирубку заповітних модрин, що вже й в карпатському краї рідкість, нині ж власноруч обійшов ділянку лісових красенів-мудриків ставлячи відмітки майбутньої вирубки. Він легінь твердий, і слово його непохитне, але нині світом править гріш. Усе підпорядковується чару блідо-зелених папірчиків. Та й природа людини мінлива, як погода у горах. До того ж розчахнута незлагодою між своєю сутністю і своїм існуванням. Сьогодні фіксуєш один параметр своїх дій і думання, а завтра ці параметри вже змінюються кардинально. Душа – вона мов драглі, що коливаються від невловимого. Не вперше чинить супротив власним переконанням. Зрештою, що тут роздумувати? Розводитись про високі матерії? Коли найнявся за пса, то мушу бути таким! Звісно, шкода модрин, то ж катрафій* найвищої проби, замовник буде задоволений і заплатить найвищу ціну. Правда, це мізер у порівнянні з тим, скільки коштує модрина на європейській біржі. Він знає... Гер Шнітке, його замовник, також знає. Як обидва добре тямлять, що самому на ту біржу йому ніколи не потрапити... Все ж це дасть змогу врешті поміняти свою розбиту «шістку», облаштувати нове обійстя, та й Касуня з певністю знову запалає до нього прихильністю й він почує таке жадане, таке приємна для вуха: «Демцю»...
Підставлений протягові вогонь звивався, як знята з ліщини кора, розпружнювався, люто й хижо облизуючись. Не стримався, аби іще не підкласти сухої косодеревини, - понад усе любив годувати вогонь. Іскри розлітались навсібіч, обсипались попелом, що дрібненьким сріблястим пір’ям спадав на землю.
Бавлюся, як дитина. Між тим вогонь слід негайно погасити – тепер таку ватру навіть зі супутника доглянуть – не вартує притягувати людської уваги до цієї ділянки, справжньої золотої жили Кам’яного лісу... Благо – потік недалеко. Зачерпнув студеної водиці раз, і вдруге і поспішно залив вогонь.
В той час, як завжди, коли людина насильно зміщує стихії, вони люто сичать одна на одну. Скип’ячена вода випаровується, а ватра затихає серед шипіння. Страх Божий як не любив цього чинити, видів чейже, як виблискують ненавистю ялівцеві вуглини, якби подають один одному знаки – мов ін клюз* над яким вчинено насильство. Знав, і не лише з розповідей, а й власного досвіду - почує це вітер, чи якийсь інший дух, почне дути та спокушати і вуглини можуть розрухатися, розгулятися й випалити полонину, а то й... Виріс в цих горах, добре знав, що все живе, сам був свідком як горіла колиба власне від залитої модринистої косодеревини...
Пішов на Розшібеник* Дорога відбилась в його пам’яті, як відбивались у м’яких сланцях доісторичні живі організми, як павучки в янтарі. Здавалось, ніщо того знання з пам’яті не годне видобути, адже знав її з дитинства. Куди ж вона поділась зараз? Щоправда, дуже важко йшлось йому цього разу. Ліс то вільність на душу, і людина набирає в ньому такої зможності, що міг би птахом порхати над світом. Нині ж душа не не те, що не літала, була десь далеко у непроглядній темряві.
Можливо Блуд? – черкнуло в свідомості. Демко аж всміхнувся безглуздості цієї думки. Хоча кожен, хто мандрував Карпатами, зустрічався з ним. Про нього розповідають гуцули безпечним туристам, та ті зачасту сприймають ці розповіді за баєчку, місцевий фольклор, мовляв... Хоча Демко добре знав - він завжди чатує на людей – і ніхто не знає, коли стане його жертвою. В карпатських горах Блуд оселився давно, ще в ті часи, коли скелі з моря росли. Про це переконливо свідчить геологічний літопис Карпат. Відколи мають пам’ять про себе гуцули, відтоді знають і Блуда. Повідають, був він скинутий Богом з неба разом із сатаною, був його прибічником чи слугою, можливо, повідають так лиш тому, що Блуд немало позбиткувався над тими, хто пускався в мандрівку горами. Але ж не може звести Блуд у білий день людину, яка сотні разів ходила цією стежкою...
Погляд Демка блукав по ліщині, що виднілась (і звідкіля вона взялася?!), здавалось, там щось зворухобилось, та лісничий навіть не торкнув своєї рушниці, лиш спозирав у незнайому місцину поглядом, яким Макбет нагородив Макдура, коли той запропонував непереможному герою здатись без бою - урочисто переможний і трішки ображений, хоч і в тій образі читалась насмішка. Знову лиш на мить здалось йому що із тієї ліщини щось висунулось, ще й посичало в його бік, як писочок змії... Великої змії, мо, ведмідь? Та лісний вуйко ходить не криючись, він почувається в горах господарем і нікого не боїться. Не чути тріскоту гілляччя, тривожного крику лісного птаства, лише тіні набігають і розходяться, не являючи жодного образу. Бачно роззирався довкола, гаразд, сталась дивина й зійшов зі стежки, але так само досконало знав усе довкілля, між тим, місцини не впізнавав. Зажма схопила його за горло, що не міг більше йти. Сів де стояв, просто на землю. На геци мене Блуд пустив чи що? – ковзнула думка, та значення їй усе ще не надав. Помітив - сосни своїм корінням мов той змій-душитель обплітають, беруть довкілля в полон. Відчуття бранця змусило його в лічені секунди видертись на найвищу смереку. Увіп’явся в довкілля гострим і чіпким, мов гарпун поглядом і... вже вкотре не впізнав його – такого виднокола, навіть нічого схожого в цьому районі просто бути не може!
Страх виник раптово, як протяг у відчинених дверях. А якщо справді Блуд? Його ноги здорові і прудкі, як у оленя шлюбної пори, нагло обм’якли, ніби їх упіймав раптовий параліч. Йшов незграбно, як в невагомості. А й справді, щось було в тому всьому від невагомості – достоту так само з певністю ступав би по незнайомій планеті. Звикло страх мобілізує – людина холерично шукає виходу, страх же, що охопив його зраз, був інший – він обезвладнював. Демка охопила жахлива втома, сіра, в’язка немов занурили його в бочку із застигаючим цементом. З кожною миттю вона сковувала все сильніше, важко було поворухнути рукою чи ногою – м’язи не могли поворухнутись, шия не втримувала голову. Тарганий розпачем вже просто автоматично пересував ноги, до того ж взявся репіжити добрячий дощ.
Словник малозрозумілих слів.
* Катрафій – дерево надтвердої породи (гуцульська говірка).
* Ін клюз – згідно вірувань гуцулів, таємна сила, зосереджена в якомусь предметі.
* Місцева назва гори Менчул.
