Полковник міліції, начальник обласного відділу «Управління боротьби з організованою злочинністю» Петро Сергійович Малиновський перебував у важких роздумах.
Роздуми були пов’язані з його останнім (третім за рахунком) шлюбом, проблемами сучасного книговидавництва і днем народження Олега Павловича – депутата Верховної Ради та колишнього тестя за сумісництвом. Вітати – чи не вітати? З одного боку, з другою дружиною вони розходились важко і неприємно… З іншого – Олег Павлович – людина хороша, а головне – потрібна…
– Пьотр Сіргєєвіч, вас к тіліфону! Із Кієва! – таємниче прошепотіла секретарка Зіна, зазирнувши в його кабінет. – Пєрєключать?
Він мовчки кивнув у відповідь. Зіна миттєво зникла, натомість задзвонив апарат у нього на письмовому столі.
– Альо, я слухаю – Малиновський не знав, чого очікувати від несподіваного дзвінка.
– Пєтінька, ти што, сука, совсєм обнаглєл? – пролунав у слухавці соковитий баритон Великого Шефа. – Ти почіму Ксюшку до сіх пор нє трахнул, а?
Петро Сергійович розслабився. Сьогодні Шеф перебував у благодушному настрої, це було очевидно.
– Развє она нє замужем, Ніколай Іваничь?
– Ну, замужем, і што? Харошая же баба, согласісь? Офіцер-отлічнік, мєжду прочєм.
– Харошая, Ніколай Іваничь.
– Ну вот. І штоб я більше єйо жалоб не слишал.
– Я понял. Постараюсь. – Петро Сергійович уявив Оксану, затиснуту ним десь у курилці чи в конференц-залі. Вона носила звабливі короткі спіднички, користувалася дорогими парфумами… Раніше він якось не зважувався її зачіпати – мабуть тому, що була племінницею Самого… А дарма, як виявилось.
– Давай, ісправляйся. І поскорєє. Плємянніца у мєня одна. Ти же понімаєшь? А, кстаті, как там твої дєла с етім іздатєльскім бізнєсом?
– Нічєво, ідут потіхоньку. Народ, правда, совсєм чітать пєрєстал в послєднєє врємя…
– Да-а, надо ето ісправіть. Попріжать.
– Ну, ми дєлаєм, что можем. Но вся ета література… Брєд какой-то. Лутше уж сборнікі популярних рєцептов пєчатать. Ілі журнали. С кроссвордамі.
– А как развод? Надєюсь, ета сука получіла по заслугам?
– Да что-то нікак успокоїтца нє может. Трєбуєт дєнєг. На рєбьонка. Завєла сєбє каково-то хахаля – адвоката. Вообщєм, возніклі трудності.
– Понімаю. Етот адвокатішка тєбя нєрвіруєт?
– Да, єслі чєстно. Нємного.
– Ну так что же ти молчіш? Порєшаєм.
– Спасібо, Ніколай Іваничь.
– Ну ти то о Ксюшкє моєй нє забил?
– Да как можно? Я пєрвим дєлом…
– Вот і харашо. Ми же друзья. А друзья должни помагать друг другу.
– Да, Ніколай Іваничь. Спасібо вам.
Розмова закінчилася.
Петро Сергійович повісив трубку. Підвівся з-за столу. Зібрав речі. Вдягнув пальто. У приймальній сиділа Оксана Євгенівна – вони із Зіною розглядали новий каталог «Оріфлейм».
– Дівчатка, ви й так гарні – нащо вам та косметика, – пожартував Малиновський.
Оксана кинула на нього швидкий погляд.
– Вона мене хоче. І то вже, – подумав полковник.
– Зіночко, я буду завтра. Оксано Євгенівно – радий вас бачити. Нам треба поговорити.
Чоловік у погонах і струнка русява пані вийшли на коридор.
– Поїдемо до тебе чи до мене?
– Я знаю хороше місце. Нейтральна територія. – Він криво посміхнувся. Жінки… Якими ж вони були дурненькими…
Пара вийшла на службову стоянку. Петро Сергійович гостинно розчинив дверцята автівки перед Оксаною. Вони сіли в машину.
Раптово задеренчав телефон. Малиновський глипнув на дисплей. Донечка… Що їй у біса знадобилося саме зараз? Ні, йому не до розмов. Пробач, мала.
Виклик припинився.
Оксана нічого не спитала. Вона була розумною жінкою. А може, їй просто було не цікаво.
