Знайомлячись із людиною, передбачаю у ній щось зле, якусь халепу для себе – на всяк випадок. І проблема нового знайомого полягає у тому, аби довести мені протилежне.
Спочатку мені здалося, що Люся недобра людина. В принципі, мені по барабану, єврей ви чи ні; але типова єврейська зовнішність викликає у мене занепокоєння. Скоріше за все, дається взнаки пам’ять предків – запорожців, які бенкетували в жидівських корчмах, а потім ходили заплутані в борги. А я страшенно не люблю мати борги.
Та то дурня. Треба визнати, що в Люсі мені не сподобалося щось підсвідомо-глибинне, майже недосяжне. На фізичних рисах та фройдівська чортівня не позначилась. Хіба на посмішці. Жовті зуби – то мені байдуже (навіть японці вважають їх за еталон краси), а от напівоголені криваві ясни – огидно. Мене аж сіпало – і досі сіпає – як їх бачив.
Люся – сусідка мого померлого дідуся. Тепер моя сусідка. У нас спільний тамбур для двох квартир, тож стикаємося щодня. Поступово я розмислився над нашими стосунками. Не подобалася вона мені тоді, коли дідусь був живий. У Люсі надчутливий слух, тож гомоніти і вмикати голосно музику ввечері – неодмінно означало отримати її візит у повному обсязі. Репертуар був такий: замацаний до невпізнанності кольору халат, розкуйовджене сіре волосся, обсипане зморшками жовте обличчя, похнюплений довжелезний ніс; і докірливе скиглення: „Мені ж о п’ятій вставати. Майте совість”. Аякже, ми – точніше, мої батьки – совість обов’язково мали, тому музику вимикали. Можливо, я зненавидів її за отой жалюгідний вигляд і скиглення. Усе інше мене влаштовувало.
Згодом я переселився до дідової квартири. Дідо на той час помер – Царство йому Небесне! У спадок я отримав не лише чималу суму в банку та квартиру, а ще й сусідку.
Найперше я виявив у ній дві цікавини. По-перше, вона була дуже богобоязка. Часто отримувала листи від якоїсь секти, чи не щодня відвідувала церкву. По-друге, о п’ятій вона вставала аби їхати поратися біля своєї паралізованої тітки в село. Дві маршрутки і електричка. Поверталася пізно ввечері.
Спілкуватися з нею теж виявилося приємно. Їй було цікаво геть усе: від моїх текстів до способу підключення до Інтернету. Більшу частину грошей Люся витрачала на онуку Мальвіну, яка відвідувала гімназію, вчилася латині та грі на фортепіано. Тож будь-що, спроможне збільшити знання Мальвіни, було для сусідки неймовірно привабливим.
Люся мала кота. Втім, це було скоріше кошеня, ніж кіт – надто мале. Але вередливе. Лаятися Люся вміла й полюбляла лайку. Але ж не на Мальвіну гримати! Тому лаялася на Цукреня – так звали кота. Кіт був вертлявий, наче шило, й метушний. Не міг всидіти на місці, раз у раз траплявся під ноги. Одного разу Люся розчавила йому дверима голову. Ми тоді були з нею у тамбурі вдвох. Подив і нерозуміння зблиснули в ту мить у її болотяно-зелених очах. „Красива ж вона була замолоду”, чомусь майнулося мені в голові. Потім Люся закричала і заплакала. Заспокоївшись, стала прибирати котячі мозки з одвірку.
Наступного дня я зустрів її якусь замріяну. „Тітка померла”, пояснила мені вона. „Що ж мені тепер робити?”, спитала мене, наче школярка вчителя. „Співчуваю”, замість дати слушну пораду відповів я.
Відтоді моє ставлення до сусідки змінилося. Вона знайшла іншу тітку – в сусідньому місті; тепер нею опікується, знову встає о п’ятій і повертається пізно ввечері. На зміну ж Цукренятові прийшов Мигдаль – голосистий кенар, що підспівує фуґам і кантатам Мальвіни.
Люсі вдалося довести мені щодо себе.
Олександр
Його кіт нявчав надто голосно. Довелося викинути його з балкону...
Олександр мешкає на Лісовому масиві, біля вулиці Шолом-Алейхема. Тут багато дерев і хибної молоді. Також багато дорогих авт: від чорних лискучих „Ауді” до яскравих череванів-мікрокарів, що повсякчас вивергають назовні потравлених людей.
Олександр викладає історію цивілізацій. У нього можна знайти скандальні книжки, що перевертають догори дригом ваше уявлення про минуле, і, навпаки, шедеври офіційщини, які він використовує на приклад того, як не варто писати.
Познайомив нас Ігор, мій давній віртуальний приятель. Ми сиділи в „Смачній картоплі” під Майданом, я жалівся на проблеми з роботою, він загадково посміхався і згадував притьмом тих приятелів, які могли б допомогти. Я не вірив у те, що Ігор щось справді робитиме, але намагався виглядати вдячно. У підземному переході було повно заклопотаного меркантилізмом люду; менти силувалися поставити на ноги якогось п’яного добродія; дрібні крамарі реготали й пили чай з пластикових стаканчиків; все це фотографували гладкі, вдягнені в бомжацькі лахи іноземці. Ігор раптом згадав про Олександра.
„Може, Олександр допоможе”, якось невпевнено сказав він.
„А хто це?”, запитався я, все ще занурений у споглядання сценки з ментами.
„Та есбеушник один. Багато чого може, та от чи захоче...”
Я зацікавлено подивився на Ігоря. Хлоп він непоганий – знається на йозі, працює на Банковій, до особистих стосунків ставиться серйозно; відтак, у ту мить я запідозрив, що його єство не таке вже й світле – наче якась тінь промайнула.
Наступного дня ми мали зустріч з Олександром біля входу до Пасажу. Я спізнювався – біг з „Метрограду” під справжнісінькою зливою. Вітер рвав із рук парасолю, великі холодні краплі втрапляли на шию, за комір, бридко стікаючи тілом униз. Вони вже мене чекали – незграбний огрядний Ігор у сірому пуховику та високий чоловік у елегантному пальті, шкіряних рукавичках та з великим чорним портфелем – Олександр.
Його очі відразу спалахнули. Якісь вони були дивні – не сині і не блакитні, фіалкові з відливом. Повільні, немов наділені власним життям, окремим од життя тіла.
Ми поїхали до Олександра в гості. У метрі він нависав наді мною масивом теплого пальта і шкіряних рукавичок, уважно вивчаючи кожен сантиметр мого обличчя. Потім ми крокували широчезним проспектом; дощ скінчився, але вітер, вириваючись з похмурого танку сутінок, збивав з ніг, куйовдив моє волосся, розвіював одяг.
Пили коньяк і пиво. Пиво купили в сусідньому супермаркеті, коньяк виявився у холодильнику – так само як і багато дорогої їжі. Сам Олександр їв небагато – годував гостей. Пити йому теж не можна було (хвора печінка) – тож пили ми з Ігорем. Розмова точилася навколо мене. Згодом я зрозумів, що то був торг – наче на ринку. Ігор кидав на мене насмішкуваті погляди, очі Олександра з незрозумілим сумом вдивлялися в дим легких цигарок. Під столом нявкав кіт...
Те, що мені довелося зробити, я не зроблю більше ніколи. Я викинув це зі своєї пам’яті. Потім я ще не раз користувався послугами Олександра – відтак, лише зустрічаючись з ним десь у місті, на Печерську біля „Макдональдсу” чи на Майдані біля Головпошти. Він дивився на мене своїми фіалковими очима і неодмінно пропонував зайти, та я обов’язково відмовляв. Навіть не шукав привід – він-бо професор, і так зрозуміє.
Його кіт спав у мене в ногах. Веселий, грайливий кошак. Таке-собі єгипетське кошеня, охоронець обійстя. Серед кераміки та килимів він походжав королем, пихато вигнувши спину й виструнчивши товстезний хвіст. Я лежав голий, прикритий іранським пледом, і думав про життя. Про помилки та їхній позитивний вплив на долю. Олександр був на роботі – читав лекцію про масонів.
Алік
Щодня після сьомої вечора він виходив поспостерігати за мешканцями „Метрограду”. Спирався на товсте металеве поруччя „Блакитного кола” й уважно спостерігав за тим, що відбувалось унизу. Грюкотіли гральні автомати, лунали сміх і репліки роздратованих людей; до „блакитного кола” підходили ґламурні хлопці й порядні, на перший погляд, дядьки, що хотіли купити котрогось із них.
Спочатку китаєць Льоня представив мені його як Олега. Наморщивши свій жовтий ніс, Льоня повідомив мені, що, хоч Олег і поганенький на вроду й підстаркуватий, зате людина чудова й цікава. Згодом я дізнався, що Олег використовував китайця Льоню, щоб потрапити в певні кола, та й звали його насправді не Олегом, а Аліком.
Фахова схожість стала тим спільним стрижнем, навколо якого оберталися наші взаємини. Далебі, мені так і не вдалося точно визначити, чим займається Алік. Спочатку він твердив, що робить електронні сторінки „під ключ”, потім з’ясувалося, що збирає матеріал для книги. Напевне знаю лише одне: гроші та розум у нього були; жив він на всю губу – по три місяці відпочивав на морі, купував одяг у Берліні й Андоррі, харчувався у найкращих закладах Києва.
Відтак, у його очах – ніби порцелянових, круглих і лискучих – був постійний, невгасаючий сум. Наче малюнок на порцеляні. Алік завжди усміхався, багато сміявся; я ніколи не бачив його злим чи ображеним. Це під його впливом у мене з’явився в Інтернеті нік „Весна в Києві”.
Китаєць Льоня помилявся: Алік був досить симпатичний. Привабливість його, щоправда, була дещо специфічна. Відтак, брак фізичної вроди з верхом окупався красою внутрішньою. Є такий ґатунок людей: ті, у кого можна спитати пораду. У мене таких троє: Алік один із них.
Він завжди працював до сьомої. До сьомої вечора його безпомилково можна було зустріти в численних чатах, на форумах, в асьці. Сам собі господар, він уперто дотримувався власноруч складеного розкладу, лише зрідка згоджуючись погуляти раніше запланованого. Не пив, не курив, не займався сексом. Останнє дуже дивно – з огляду на заможність Аліка та повсякденну присутність на „Блакитному колі” та хрещатиковій „стометрівці”.
Шість років тому він приїхав до Києва з Харкова. У харківській тусовці був відомий як фотохудожник. Полишив те місто, сподіваючись повністю змінитись і забути минуле. Одначе минуле забути неможливо – воно всотується у кров разом зі спожитим повітрям, просякає крізь шкіру з фотонами сонця, з мікроскопічними частинками випитої кави, кришталиками цукру...
П’ять років тому у автомобільній катастрофі він втратив кохану людину. У авті їх було троє. Коханий загинув, а Аліка витягнув з палаючої машини друг, який до того часу ніколи не кохав чоловіків. Цей друг урятував йому життя. На подяку Алік оселив його у себе, в центрі Києва. Вони прожили разом чотири роки – роки, сповнені великого кохання, ревнощів, істерик і романтики. Вони ніколи не кохалися. Просто жили разом, і всі вважали їх за пару. Той, що урятував життя, поступово усвідомив Аліка як свою власність. А Алік так і не зміг забути коханого, що загинув під вагою авта.
Розійшлися вони нещодавно. Алік багато пив – а потім, як людина сильна, взяв і покинув. І більше нікого не шукав. Лише щовечора він виходить дивитись на хлопчиків на „блакитному колі” – такий-собі елегантно вдягнений дядько, рудькуватий, з порцеляновими очима й голлівудською посмішкою.
Він знає все, а я – нічого. Іноді здається, що він знущається з мене, передбачаючи моє життя, мої кроки в освоєнні нового життєвого простору. Використовуючи, Алік уміє співчувати; розуміючи власну користь, ніколи не чинить зла. Перфектний приклад успішного переселенця до великого міста.
Хрещатик і „Метроград” завжди чекають на нього. Він злився з ними, став їх складовою. Без нього вони неживі. Віва Алік!
Казка про сон
Чарівниця Чен завжди прокидалась о п’ятій ранку і переглядала свої сни. Вона лежала у великому прохолодному ліжку, навколо якого цвіли різнобарвні квіти, і не ворушилася; самі лише очі були живі й рухомі; в їхній блакитній глибочині застигла спокійна посмішка дива, що живе всередині людської душі.
Чен вставала, втоплюючи ноги в м’якому зеленому килимі трав, потягувалася, задоволено мружачи смарагдові очі; її шкіра кольору кави злегка напружувалася, дозволяючи спостерегти кожен м’яз тендітного й водночас сильного тіла. Щоразу, коли прокидалася Чен, над відведеним їй клаптем світу розходилися хмари, виглядало веселе сонечко; оживали птахи, розкривалися квітки, лагіднішав вітер; сонячне проміння торкалось людей і робило їх вродливішими й щасливішими.
Сни, які бачила Чен у невеличкій круглястій кімнаті з напівпрозорими перламутровими стінами без жодного люстра, зазвичай справджувалися на землі. Більша частина снів була темна і зла – коли Чен спала, на землі відбувалося зло; а спати Чен любила. Їй було байдуже до людей. Якась незрозуміла сила прив’язала її до цих нікчем, зробила їх залежними від неї. Чен не відчувала себе зобов’язаною перед ними; їй узагалі не було відомо, що воно таке – „обов’язок». Вона просто існувала: прокидалась о п’ятій, думала про сни, потім довго дивилась у вікно, за яким могутньою живою пустелею ворушився синій океан; часом на його поверхні вона бачила примарні кришталеві човни, повні людей; люди щось до неї кричали, простягали руки, та вона не чула, що саме; до того ж, їй було байдуже. Пороздивлявшись краєвид у вікні, Чен піднімалася на другий поверх, де кухар, якого вона жодного разу не бачила, накривав для неї сніданок – мариновані молюски, салат з тропічних фруктів і шипучий хмільний сік. Чен бралася до їжі; її втіха передавалася прозоро-білому небу, яке починало звучати ніжними акордами; в цей час на землі встановлювався мир, починався розвій культури, писалися книжки, симфонії, картини, знімалися фільми, будувалися палаци. А Чен висмоктувала чергового наутілуса, запиваючи його соком черемшини.
Так минало її існування (саме „існування”, бо термін „життя”, скоріше за все, лишився б для неї незрозумілим) – сни, океан, човни, молюски, музика. Були ще й книжки – товстезні фоліанти на пюпітрах, гортати важкі сторінки яких треба було за допомогою спеціальних щипців. Книжки були заповнені похмурими, кривавими історіями з людської минувщини – та в них ніколи жодного слова не було про ту ділянку світу, що була призначена для Чен. Після читання світла, легка голова Чен наповнювалася неначе безпросвітною імлою; на землі починалися непорозуміння і чвари, вільніше почувала себе цензура, з темних ям виповзали релігійні фанатики і анархісти, пророки і маньяки, герострати й геліогабали. Чен, спохмурнівши, прикладала до чола перлинно-білу долоню, що дихала свіжістю океану, і на мить наступало просвітлення – але лише на мить. Ця мить на землі звалася „Золотим віком”.
Після читання Чен вечеряла на другому поверсі смаженим кенгуру, випивала смачнющю дельфінячу юшку, ледь торкалась високої рожевої склянки з ароматним трояндовим трунком і повільно сходила вниз, у спальню. Океанічних хвиль торкалися сутінки. Вони розгортали над ними свої темні крила, поцятковані золотими цвяхами зірок, і немов накривали напівпрозорим простирадлом. Океан зникав, ледь чутним рокотом даючи про себе знати; квітки похиляли брості, зморені довгим буянням. Чен лягала у ліжко, готова прийняти новий страшний сон.
Крім записаної у важезних фоліантах історії Чен не знала нічого. Лише те, що колись не прокинеться. Зіллється зі сном – кінцевим сном; сном про кінець світу. Тоді її прекрасні груди кольору кави розбрунькуються невеличкими рафлезіями, лоно перетвориться на строкату отруйну змію, а тіло стане жовтогарячою пірамідою, що, поступово збільшуючись, проштрикне перламутрову стелю і сягне ніжно-білого неба; прекрасні квіти, що стеляться навколо її ліжка, проростуть колючими хащами, непролазною сельвою, де мешкатимуть хижі молюски й велетенські кенгуру. Страшний острів з пірамідою посередині стирчатиме серед чорних кострубатих хвиль – наче пам’ятник загиблій у снах богів Атлантиді.
Філософи
Він вивчав життя Ніцше та по кілька разів дивився „Догму”, захоплювався Віттґенштейном і намагався наслідувати Канта. І до чого він прийшов? Усі теревені про утримання вивершились колекцією світлин любасок у телефоні; ніцшеанство трансформувалось у нігілізм; Бог звільнився, і його місце посіло абстрактне „щось”; колишній веґетаріанець перейшов на поглиблене споживання горілки.
З Дімкою ми разом їздили маршрутками та електричками, пили пиво в парках і барах, розмовляли про вічне, планували походи Дніпром і поїздки до Львова. Він був найнестандартнішим з усіх моїх товаришів по приміській залізниці. Цього разу інтуїція мене теж не підвела. Нас ніхто не знайомив – зійшлися наче за небесною вказівкою, зустрівшись поглядами. Двоє просвітлених, двійко брахманів.
Єдиний серед моїх знайомих, хто копирсався у нетрях життя глибше за мене. Єдиний, хто сприйняв мою ідею „держави геніїв”. Ось вона:
Головною болячкою суспільства є родина. З одного боку, знайдеться небагато родин, де наважуються заводити більше однієї дитини; головно через те, що партнери надміру самозакохані, бояться, що за дітьми не зможуть пестити себе, ходити до салонів краси, купувати гарне вбрання, їздити на курорти. Відтак, демографічний стан більшості держав потребує, аби в сім’ях було по три, а то й по чотири дитини. З другого боку, виховання в родині, навіть коли наявні і тато, і мама, далеке від ідеалу. Часто батьки хочуть бачити дитину саме такою, а не іншою, зовсім не враховуючи її інтересів. Вони не здатні виявити хист свого нащадка, часом навіть притлумлюють його, позбавляючи державу талановитого маляра, програміста, філософа, інженера. У більшості психологічних травм дітей – які впливають на все подальше життя, а також і на життя країни – винні саме батьки. Саме недбалість батьків привела до влади Гітлера, саме неправильне виховання виплодило Чарльза Мейсона. Але ми вперто тримаємося за стереотип, буцімто сім’я – осередок суспільства.
Тож необхідно позбавитися такого суспільно шкідливого інституту, як родина. Звільнити людей. Кохайтеся з ким хочете і скільки завгодно! Скасуємо розлучення і аліменти, весілля і обручки! Натомість раз у квартал здавайте „матеріал”, який спочатку перевірятиметься лікарями на наявність уроджених захворювань – так ми зможемо побороти величезну кількість болячок. Потім з „матеріалу”, наче квіти в горщиках, виводитимуться дітки. Виховуватимуть їх професійні педагоги у спеціальних закладах, головною метою яких буде виявити хист кожної дитини. Уявіть собі, як прогресуватиме людство, якщо кількість талановитих і свідомих свого хисту людей зросте у кілька разів!
Звичайно, зрозуміти доцільність цієї „програми” заважає стереотип. Багато кому ввижається блюзнірством сама думка про скасування родини. Відтак, ми з Дімкою дійшли цілковитої гармонії у цьому питанні – особливо коли мали пиво та щось смачненьке до нього.
Дімка довго не міг себе ідентифікувати. Схилявся то у фашизм, – відтак, спілкування зі смаглявими чи то через непевну етнічність, чи то через бруд бомжами зробило його більш толерантним до інших, – то в руссоїзм. Але місцева природа настільки захаращена слідами людської присутності, що милуватися фактично немає чим. Хіба стати фанатом урбанізму.
Зрештою Дімка став сприймати себе як філософа – тобто як людину, що розуміє Бога. Можливо, так воно і є. „Бог, – вважав шановний Бейль, – може любити тільки себе, думати лише про себе, працювати тільки на себе. Створюючи людину, Бог шукає власної вигоди, слави для себе”. У нас з Дімкою було власне уявлення про Бога, похідне від міркувань Ніцше. Хто сказав, що Бог – добро? Судячи по тому, що відбувається на землі, він ближчий до зла. Принаймні до того, що ми ідентифікуємо як зло. Відтак, у наявності такої парадигми як „добро – зло” ми з Дімкою також схильні сумніватися. Людина приписує Богові те, що заперечує в собі, сказав Фейєрбах. Ми намагалися віднайти Бога, максимально абстрагувавшись од людської природи, від стереотипів так званого „добра” і так званого „зла”. На жаль, вийшло у нас дурнувате, недолуге „щось”. Ми втратили шанс на Бога. Так і живемо. Філософи...
Плоть
Тиха лагідна гора живої жіночої плоті сунула на мене – і я намагався сховатися, втулитись у якусь шпарину, зіщулитись у неглибокій виїмці дверей до аудиторії. Вона пропливала парфумованою павою повз мене, ледь поворухнувши бажанням люб’язності своєю великою, вкритою товстим шаром косметики головою. Це значило: „Доброго дня!” Я стривожено відповідав на вітання, потім видряпував себе зі схованки й чимчикував далі, полегшено відновлюючи роботу збентежених мозкових клітин.
Вона намагалася контролювати розміри свого тіла, що пнулося з одежі, немов тісто з діжі. Найвпливовішим чинником у цьому процесі виступала її схильність до трунку та чоловіків. Смішно й водночас болісно було спостерігати за нею під час сесії, коли святкування і „приливання” відбувалися мало не щодня. З’являлася вона як правило десь наприкінці; заходила наче знехотя, поправляла на собі одіж, потім сідала на стілець або крісло (запопадливі колеги обов’язково звільняли якесь сідало для пані заступниці декана), і її починали вмовляти щось випити та з’їсти. Вона кривилася, відмовлялася, казала, що хвора, що на дієті; зрештою її облишали; тоді вона, трохи посидівши, тяжко зітхала, простягала свою важку, міцну руку до найближчої пляшки і, ні на кого не дивлячись, червоніючи, наливала собі в пластиковий стаканчик. Трунок швидко зникав за м’ясистими завісами товстезних губ, супроводжуваний цукерками чи шинкою.
Уподобавши когось з чоловіків, пані заступниця декана силкувалася схуднути. Найкраще це їй вдавалося, коли вона їхала на курорт. Утім, це щоразу здіймало справжнє цунами пліток на факультеті, тож наважувалася вона на це нечасто. Одного разу це таки їй вдалося – вона поїхала на стажування до Туреччини. Незважаючи на численні чутки – мовляв, лікується від алкогольної залежності, або вийшла заміж за багатющого турка і нидить у гаремі – просиділа там майже півроку. Повернулася справжньою красунею – смаглявою, з розкішними формами, блискучими, веселими очима, життєрадісна, файна. Плітки ущухли, наче в цебрі втоплені.
Будь-які робочі неприємності теж позначувалися на її вазі. Вона заходила на кафедру, сідала за будь-який вільний стіл, підпирала голову величезним, мов диня, кулаком, і задивлялась у ніщо. Їй пропонували чай, каву, печиво, шоколад. Вона не реагувала. Думками була у проблемах та їх вирішенні. Здавалося, бачиш, як збільшується її тіло, як ростуть м’язи, як натягується шкіра, як лізуть донизу щоки, шия. Така-собі оповита сумом скіфська баба.
Одяг у неї був пошитий на замовлення. Казали, що швець був її коханцем, тож вона дозволяла тому нездарі створювати для неї шати, подібні до циркового вбрання. Величність її фігури лише підкреслювала його химерність. Строкаті блузки, надміру вузькі штани, що підкреслювали кожну жирову зморшку на ногах і стегнах, костюми, що не сходилися на грудях і в талії. І все-таки вона була неповторна; це був її стиль. Зачіски довгий час їй робив мій приятель, студент нашого факультету Сергій – перукар за першою освітою. Оскільки пані заступниця декана була в нього таємно закохана, той Голохвастов міг робити на її голові все, що заманеться. Іноді виходило досить непогано, але частіше вона ходила з перепаленим волоссям їдкого „кислотного” відтинку, чим викликала вир посмішок за спиною.
Незважаючи на підкреслену повагу, колеги її ненавиділи. А втім, кого вони взагалі любили? Медово люб’язна, дуже коректна, вона завжди домагалася свого; чесно кажучи, справедливою бувала рідко. Талановитий викладач, вона ділила студентів на „нормальних” і „бездар”, керуючись більше своїм жіночим єством, ніж педагогічним чуттям, через що гарні хлопці ставали „нормальними”, а вродливі дівчата – вірогідні суперниці – „бездарами”. А втім, хіба так не чинить більшість жінок? Вона прекрасно знала, що її не любили – і це водночас засмучувало й лютувало її. Від цієї люті всередині пані заступниці декана визрівала хвороба – найкращий засіб для схуднення. А втім, хіба не так худнуть усі жінки?
Провина
Життя як суцільна брехня. Колись я ладен був звинувачувати його мало не в усіх своїх бідах – у зраді, зруйнованих мріях, знущанні над моєю гідністю. Останнім часом думаю – хіба я кращий? Хіба ми кращі?
Він з’явився у моєму житті випадково. Тоді я просто жив у Інтернеті. Зустрічався з комп’ютерником Сашком, і життя видавалося суцільним полем файних квіточок. Якось по асьці до мене прийшов розпачливий зойк: „Допоможіть, людоньки добрі! Не можу допатрати, що тут до чого!” Це мене насмішило – і водночас викликало співчуття. Надалі саме за такою схемою – іронія і жаль – він володарюватиме в наших стосунках. Аж поки я не зрозумію – на жаль, надто пізно – що Віктор навмисне використовує такий прийом, щоб заманювати недосвідчених хлопчаків у свої досвідчені руки.
Він писав мені вірші, по кілька разів на день дзвонив (утім, лише на початку, потім, коли зрозумів, що я вже у пастці, передав цю прерогативу мені); можливо, спочатку він мав щодо мене виключно професіональний інтерес, але коли мене кинув Сашко, з’явилася нагода на інше. Взагалі-то всі ми використовуємо одне одного, справа лише в тому, як побудовані ці корисні взаємини. Якщо, послуговуючись людиною, не робиш їй шкоди, натомість даєш щось, то нічого засудливого в тому нема; якщо ж відверто паплюжиш людське життя, задовольняючи власні примхи, причому навіть не збираєшся щось давати – ти колорадський жук, якого варто знищити. Шкода, та і я так чинив, я теж був тим жуком; і я спокутував розплату. Повірте, краще бути благодійником, ніж шкідником – хоч і важко, зате зрештою отримаєш успіх, а не спокуту.
Виглядав Віктор досить дивно: маленькі присліпуваті очі, хворобливо-бліда шкіра з яскравими рожевими плямами щік, тонкі вперті губи, від затятої скутості яких ішла глибока зморшка підборіддям; волосся порідшало – він був майже лисий. Через звичайну чоловічу недбалість розчісувався абияк і вкрай рідко, лише коли хтось на тому наполягав. Одяг носив старий, хоч і чистий; у сумки була відірвана, а потім нашвидкуруч пришита ручка, змійка не застібалася. Він був напрочуд смішний – тож, здавалося, спілкуватися з ним легко; насправді так він себе виставляв, наче крам у вітрину: ось, беріть, не пожалкуєте. І легковіри, на кшталт мене, брали. Шкода, бо жалкували.
Колись давно він розлучився з дружиною. Залишив двох синів. Вони були вже дорослі, та недостатньо для того, щоб не сплачувати аліментів. Тож на це йшла майже половина того, що Віктор заробляв. Тому він постійно робив якісь „ліваки” та обкрадав фонд, на який працював. Тема його дітей була табуйована; прохопившись якось про них, як був нетверезий, надалі він заборонив мені про це згадувати. З часом я зрозумів, що Віктор просто боїться заглиблюватись у цю тему. Винен був лише він, і він про це знав; а кому до вподоби прилюдно почувати себе винним? Власна провина – то така річ, що її зазвичай ховають на самісіньке дно свідомості; ховають, насипають зверху могилу, тикають у неї голову по самі плечі, мов страус – і потому; так і я робив.
Мешкав Віктор у діда й баби в селі з промовистою назвою Гора. Баба Аліна була колишньою шкільною вчителькою. Відчуваючи себе дуже розумною, любила коментувати новини по телебаченню. Сідала в старий потертий фотель, одягала підв’язані мотузкою окуляри – і дивилася. Віктор винаймав у її будинку кімнату. Дід працював водієм на сусідній фермі. Влітку вечорами вони збиралися на штучному ставку посеред величезного, мов цілий міський парк, городу баби Аліни, в зручній альтанці, їли юшку та пили горілку; за парканом гуділо будівництво, навколо дзижчали комарі. Випорожнивши дві пляшки, дід і Віктор лізли голяка купатись у брудний ставок; уночі я влаштовував скандали, вимагаючи, щоб Віктор змив з себе той намул і почистив зуби.
Розходячись, ми гуляли Володимирським парком. Це був вересень, природа була сумна. Я дуже люблю цей парк – за подих історії, за дивне почуття перенесення в минуле; тепер там дише і моя історія, там є і моє минуле. Ніде, навіть у Лаврі чи Каневі, не почуваюся так, як у Володимирському. Ми сіли на невеличкий, порослий мохом горбик, звісили ноги, і я розповів Віктору, чому я хочу від нього піти. Він заплакав. Плакав він і тоді, як я сідав у велетенський „Гюнсел”, аби на кілька місяців покинути Київ і поринути (хоч я ще про це не знав) у вир нового кохання, нищівних нещирих почуттів. Він плакав – а я йому не вірив. Таке життя. C’est la vie!
Гуру
Місто давньої козацької слави, сакральний центр українства, місце перетину історичних ізобар – Самар, Новомосковськ. Щоразу, потрапляючи туди, я проникався дивним відчуттям нереальності, ніби приїхав до Чарівної країни і з грюкотом зачинив за собою двері. Звісно, багато що пов’язувало Новомосковськ з реальністю – Собор, змальований у романі Гончара, жовті „Богдани”, що відвозили заклопотаних мешканців на роботу до обласного центру, автозаправки, нічні клуби та інтернет-кафе; все ж інше було неначе сплетене з дивовижної магічної тканини – ліс, який уночі був не темний, а сяючий, теплий, привітний, справжній язичницький ліс; саме в таких лісах, певно, жили друїди і волхви; монастирі, мов примари; шосе, пустельне, наче в фільмі жахів; мовчазні кав’ярні; таємничі вулиці. І люди – дивні, не схожі на інших, кожен з якоюсь „родзинкою”, якимсь вивертом у голові.
Дуже вплинула на моє сприйняття Новомосковська моя подруга Оля, яку я називав „гуру”. Власне, саме через неї я і опинився тут уперше. Був листопад, вона святкувала день народження, влаштовувала перевдяганки. Одна частина запрошених мала бути „ковбоями”, інша – „індіанцями”. Я з підозрою поставився до цієї ідеї. Звик-бо до бундючних і вимушених вечірок у елітних квартирах, до неспішних розмов про Вуді Аллена та Романа Віктюка, до віскі та бренді з обов’язковим нагадуванням про їх ціну. А тут – квартира, вщент завалена трофеями з численних подорожей Олі, суцільний безлад, відверті, вільні в поводженні гості, культ Лірі та Лінча, горілка з миски, шампанське з вази, вино просто з пляшок! І жодних комплексів. Спільне вовтузіння на дивані, розмови про вічне на нічному балконі, растаманська кухня – зі свічками і співом під гітару. Іншим разом ми пішли до лісу – вночі, учотирьох: я, Оля, Тарас і Даня. Стовбури дерев виблискували сріблом, небо було ніжно-фіалкове з тендітним мереживом зірок, навкруги, у хащах відчувалась присутність невідомих істот, щось пурхало в траві, під ногами, повсюдно мерехтіли світляки; ми пили червоне вино, мало не потонули в болоті, лазили по деревах, бігали по стіні, що оточувала старовинний чоловічий монастир; я навіть упав звідти, розвалив пів стіни й загуркотів так, аж навіть сторож запалив ліхтар і вибіг подивитися, що там за шайтан лютує вночі!
Оля жила одна. Свою маму вона, як працювала в агенції знайомств, віддала заміж до Америки, до найпрекраснішого зі штатів Канзасу, відомого тим, що звідти дівчинка Еллі вирушила до казкової країни Оз. Оля – це висока кремезна дівчина, трохи безладна, нестримно-весела, така-собі гіпована валькірія; вона полюбляє прикраси з бісеру, в’язані, яскраві речі, обожнює шкідливий для печінки чай мате і шкідливі для зубів солодощі. Найголовніші пристрасті в її житті – бітники та кіт, ім’я якого я постійно забуваю. Це не випадково – я терпіти не можу котів, а за Фройдом відраза є однією з головних причин забування. В квартирі у Олі все відгонить котом. На жаль.
Я не знаю і знати не хочу, як складаються в Олі відносини з хлопцями. Для мене вона є і назавжди залишиться гуру; хоч їй не подобається, коли я її так називаю. Ми неодноразово спали з нею на одному дивані – і навіть натяку на „щось” не могло бути. Сакральність Новомосковська, певно, оберігає від нестриманих вчинків. Хоча, може бути, я помиляюсь – я часто хибно думаю про людей.
Я звик мати квартиру Олі, ліс, собор, балкон, диван, що відгонить котом, за місце релаксації після нервової напруги надшвидкісного життя. Тут я завжди звільняюся від пут цивілізації, від заяложеного глупства масової культури; тут є люди, духовно споріднені зі мною. Повірте, пити горілку краще з миски, а шампанське – з вази! Повірте, щирість п’яніє швидше за трунок, а сміх і радість – найкращі релаксанти. Магія є, вона реальна; ця магія, ці чари – наше життя. У певні моменти воно дарує нам виходи в „щось”, про що ми раніше й гадки не мали; і раптом свідомість наша розширюється, зір просякає у безодню непізнанного. Новомосковський ліс був моїм першим лісом. Потім були інші – Римський у Верхньодніпровську, Вепрів біля Слов’янська. Але цей я запам’ятаю назавжди. Він подарував мені ні з чим не зрівняний смак лісу, дикої природи, до того часу мені невідомий. Оля була моїм першим гуру. Потім були інші. Але вона лишиться першою, хто відкрив мені очі на магію, на чари, на те, що існує по той бік, що антиреальне і болісно-реальне водночас, на кореневе, стихійне, ґрунтовне для людини. Гуру, яка відкрила для мене Нірвану.
А
Напіврозкладений труп собаки на тлі патріотичних ґраффіті... Жовте латаття посеред мегаполіса... Пікніки на бетоні... Смердючі переходи на станції метро „Дніпро”... Велетенські зруйновані човни... Він переносив у свої казки Інший Київ. Не той, яким його бачили пересічні люди.
Писати книжки Альтманн почав зовсім недавно. До цього керував банком. Відтак перемогло дитинство, яке завжди чіплялося за його душу, мов нездара-альпініст за мальовничий бескид: вузенька вуличка в самому центрі Черкас, маленький кудлатий песик, купа м’яких іграшок, папуга в мідній клітці та непрості відносини з батьками. Щоб самоствердитися, мусив покинути цей маленький зручний світ, поїхати до Києва, відростити пазурі та ікла й взятися за мурування кар’єри. Приземистий, товстенький Альтманн внутрішньо являв собою вельми складну істоту: таку-собі суміш леопарда з метеликом.
З Андрієм-Андрієм він познайомився на одному з тих сайтів, де одинаки шукають розради. Андрій-Андрій виявився головним редактором дуже відомого видавництва – та виявилося це згодом, спочатку ж вони просто спілкувалися, навпомацки вишукуючи спільні теми. Андрій-Андрій цікавився окультизмом, тоді як Альманн – геополітикою; утім, така полярність поглядів не завадила їм зійтись. До знайомства з Андрієм-Андрієм Альтманн жив з дуже практичною жінкою, до неї – з дуже практичним хлопцем, що був на десять років старший і керував корабельнею. Відтак, метелик чомусь поступово переважав над гепардом. Якось Альтманн зачинився у своєму кабінеті в величезному офісі на Прорізній і написав „Казку про сон”. Наступного дня приїхав на роботу на метро і без краватки. За три дні його „Бентлі” помітили біля відомої турагенції. Ще за тиждень він поїхав мандрувати Ґренландією. До цього часу гепард заробляв гроші для метелика. Нарешті заробленого стало достатньо, аби метелик остаточно позбувся гепарда.
Повернувшись з Ґренландії, Альтманн заходився перекладати банківські справи на плечі підлеглих, собі ж готував крісло голови наглядової ради – ця посада все одно ні до чого не зобов’язувала; тим часом у голові зріли „Занотовані ґренландські казки” (такою була робоча назва твору). Приблизно в цей же час він зустрів у Мережі Андрія-Андрія; минуло вже два роки після розлуки з вельми практичним хлопцем. Сум за людським теплом і щирим спілкуванням ставав нестерпним.
Вони обговорювали прочитані книжки, переглянуті фільми, переказували одне одному мрії, скаржилися на життя. Що й казати, дуже швидко Альтманн закохався в Андрія-Андрія. Він йому снився так, як лише може снитися коханий метеликові – в образі чи то бабки, чи то сонечка. Така ось ентомологічна соната... Якось у розмові Альтманн прохопився, що пише казки. З тієї сторони монітору відразу виникло зацікавлення і пропозиція показати тексти. Відтак, автор зважився на це далеко не зразу. Та все ж наважився...
Андрій-Андрій був далеко не такий романтичний. „Алеф” значит „бик”; на візитівках у нього було золотом викарбувано першу літеру семітської абетки. Йому завжди вистачало хватки та клепки, та не було таланту, до того ж не пощастило з країною. Патріотом Андрій-Андрій не був. Натомість був управним ділком; у Альтманні він одразу розпізнав талановиту людину.
В особі Андрія-Андрія казкар Альтманн знайшов вдячного читача. Видавець підказував йому вигідні сюжетні ходи, надсилав корисну інформацію, критикував, радив, спонукав. У результаті протягом півроку Альтманн написав близько тридцяти казок кожна по десять-двадцять сторінок. У банку він майже не з’являвся.
Зустрітися вони домовилися на набережній попід шосе, між метро „Дніпро” та Наводницьким парком. Спочатку Альтманн довго гуляв, роздивлявся захаращений, неприбраний парк, у якому ніколи не був; потім пройшовся набережною, перехилившись через парапет якої можна було побачити потилиці рибалок і бруд, що живописно дрейфував біля берегу. Андрій-Андрій запізнювався. Альтманн дійшов майже до метро, над яким громадилися темні велети, сів на блакитну лавку. Неподалік смерділа купа гною, що лише нещодавна була собакою; позаду яскравіли ґраффіті на кшталт „Свободу політв’язням Братства!” та „Малюй далі!”. Перед очима був Дніпро – поцяткований зеленими острівками водорості та білими рухливими айбергами катерів. Андрій-Андрій так і не прийшов.
За годину Альтманн поїхав додому, несучи в голові сюжет нової казки – „Про собаку, що вмів малювати ґраффіті”. Доїхавши тролейбусом до Лук’янівської, він зайшов до „Квадрату”, купив новий товстий зошит на пружині та м’якого ведмедика. Мобільник Андрія-Андрія не подавав ознак життя. Альтманн пішки пройшовся вулицею Мельникова, нарешті увійшов до під’їзду, чемно привітався з конс’єржкою, автоматично відкрив поштову скриньку. На дні лежав пакунок, ретельно обгорнутий жовтим целофаном. Альтманн сунув його під пахву та пішки піднявся на третій поверх. Коли він відривав височенні дерев’яні двері з вибагливим різьбленням, що обійшлося практичному хлопцю в цілий статок, пакунок випав з-під пахви, целофан розгорнувся. Альтманн підібрав книгу – це була саме книга. Книга його казок. Не під його прізвищем. Альтманн цього не знав, та автором було зазначено людину, що в його телефонній книзі значилася під ім’ям „Алеф”.
