Література – це щось на кшталт
фосфору: найбільше вона сяє в
ту мить, коли ось-ось помре.
Ролан Барт
Свято Гелловіна прикралося непомітно. Тінейджери із заможніших родин поїхали до друзів з великого міста. Костюми було вигадано та пошито заздалегідь, проґраму святкування складено завчасу. Когось зраділі батьки відвезли джипом, а хтось поїхав міжміською маршруткою за три п’ятдесят.
Підлітки з небагатих родин відзначали це свято так, як і всі інші свята – з горілкою у „Дірці”. „Дірка” – це місцевий дискоклуб, влаштований у переобладнаній крамниці „Госптоварів”. На початку дев’яностих крамницю було брутально пограбовано й відтоді вона стояла, сліпо позираючи чорними роззявами вікон на глухий цегляний мур ПТУ на протилежному боці вулиці Зої Космодемьянської. Будівля колишніх „Госптоварів” нагадувала телеприймач – правильна у своїх прямокутних пропорціях, втиснена у декоративну раму з блакитно-сірих кахлів, з матово виряченим блискучим екраном вітрин.
Наприкінці дев’яностих, вже в епоху стабілізації, на обрії долі „Госптоварів” з’явилася постать Юрка Лàбаза. Лабази були нормальними, середньостатистичними трударями, справжніми пролетарями; батько, Олег Іванович Лабаз, щодня їздив робочим автобусом на завод, де колись виготовляли снаряди, а тепер перекинулись на виробництво біжутерії; вітчизняно-угорське СП було зразковим у провінційності містечка, хоча керівництво мало коли сподоблялося вчасно виплатити робітникам зарплатню. До того, як перейти на випуск біжутерії, підприємство перебувало у страшенних злиднях – а разом з ним і віддані раби-працівники. Родина Лабазів зазнала часів великого убозтва, коли хліб видавали по картках у заводській їдальні, а був той хліб вологий та ще й з сюрреалістичною діркою всередині; платити в трамваях не було чим, тож мало не щотижня працівники депо втрапляли до лікарень з різними травмами; вдягти теж не було чого – довелося продати золоті прикраси. Що збиралися родиною радянських трударів протягом десятиліть, потім – бабусину садибу в селі, ще згодом – хитке авто дідуся. Та машина була настільки старою, що ледь вистачило на дуже скромну одежу.
Юрко ріс майже без батьків. На якусь мить він притулився був до матері – нестямної, хворобливої жінки, що за „савєцькіх” часів працювала доглядальницею в дитсадку, а з проголошенням незалежності, не отримавши протягом півроку ані копійки, пішла реалізатором на ринок. Здоров’я відтоді в неї стало ще менше. Як відомо, стан здоров’я людини залежить не стільки від фізичних, скільки від моральних чинників. „Савєцькій” лад презирливо ставився до „спєкулянтов”, а новий уклад успадкував це ставлення і довго не міг його перебороти. Тож „мама Люся” – так називали „спєкулянтку” в родинному колі – страждала ще роки з чотири, аж поки гендлярі не стали керівною, найповажнішою верствою в суспільстві.
Юрко ще в школі зайнявся бізнесом. Разом з хлопцями – Микитою Дзюбою та Дімоном „Ван-Даммом” – торгував цигарками, потім перейшли на пигулки і травку; збували підліткам якісь підозрілі речовини, не гидували й зброєю. Школу Юрко закінчив у дев’яносто четвертому. Вступив до металурґійного технікуму, а за півроку прийняв юдейство. Це було йому потрібно. Тоді це було потрібно всім. Власне, Юрко й гадки не мав, чи було в нього якесь єврейське коріння, чи ні. Та це й ні до чого, бо в ті часи юдейство було скоріше станом духу або ж суспільною позицією, ніж комплексом реліґійно-етнічних, а тим паче етнічних переконань.
Насувалась епоха металу. Гуртом з друзями він відкрив шість пунктів прийому металолому; за кілька місяців купив диплом у технікумі та пішов до армії. Служіння та бізнес легко було поєднати – в містечку знаходилися аж три військові частини; Юрко там лише рахувався, а насправді жив у любки – офіціянтки Олі, і щодня на своєму сріблястому „Черокі” об’їздив свої володіння. Після армії – а був це дев’яносто сьомий – він вступив до школи міліції. Тоді над містечком промайнув легкий буревій розборок і загадкових убивств. Юрко втратив свої „металопункти” і почав будувати кар’єру в орґанах.
Тоді він і купив „Дірку”. Правда, купив не на себе, а на Олю – що на той час вже стала Ольгою Панасівною. У містечкових ресторанах, де Ольга Панасівна любила похверцювати в новому хутрі, її насмішкувато дражнили „мадам Грицацуєвою”. Вона й справді була схожа на видатну непманку Ільфа та Петрова – нехуденька, червонощока, з веселими, масними очима і кучерявим волоссям. Оля не мала вищої освіти, та вдача в неї була легка. Вона легко знаходила друзів і майже не мала ворогів. Майже – бо людина без ворогів явище таке ж нетипове, як, скажімо, пальма в ескімоському фольклорі. Коли ж вона стала, так би мовити, місцевою де Помпадур, дехто не міг спокійно спати ночами, вимучуючи себе питанням – як же це так? Чому саме вона? Чому саме їй? Чому не мені?
Тим часом Оля – на диво – справді кохала Лабаза. Він не був привабливою людиною – вона ж не потребувала красеня; вона покохала його за надійність, серйозність, певний чоловічий шарм і, зокрема, за майже дитячу манеру ніяковіти в деякі інтимні моменти.
„Дірка” перебудовувалася довго, і це будівництво викликало цілу хвилю пліток серед абориґенів. Соцмістечко, Дунаївка та Погост – навколишні райони – почали смаковите, солодке, тривале перемивання кісточок родині Лабазів, Юркові-бандиту та Ольці-буржуйці. Втім, незважаючи на використовувану термінолоґію, перетирали незлобиво, навіть певним чином пишаючись: мовляв, знай наших!
Соцмістечко – саме в центрі цього району, що складався з двох-, трьохповерхових кам’яниць, дитсадків і держустанов, зводився новий клуб – доволі байдуже ставилося до особистості господаря закладу, тоді як на Дунаївці – районі, що завершував найдовший трамвайний маршрут у місті – більше цікавилися Юрком (можливо, це пояснювалося тим, що Лабази мешкали саме на Дунаївці), а на Погості – таку назву гуртом носили три селища, що оточували величезний цвинтар, оповитий полями та гаями – більше мови було про Олю, оскільки її дядько був там головою райради.
Молодь побільшу відмовчувалася. Звичним місцем для зборів дотоді лишався „п’ятак” – перехрестя проспекту Конституції з вулицею Карпатською. Знаменне місце. Слави воно зажило відтоді, як тут п’ять років тому було впритул розстріляно зама міського голови товариша Одежного. Тиждень після того всі оніміло збиралися дивитися на почорнілу пляму на асфальті прямо посеред перехрестя – тоді ж і вирішили, що місце це зручне, а заповзятливі приватники взялися будувати цілий шерег лотків з пивом і намети з лавами (для алкашів і постійних клієнтів). Танцювали звичайно в актовій залі сш № 20 (та сама, що з басейном); щоп’ятниці та щосуботи з дев’ятнадцятої до нуль нуль тут гоцала дискотека; школа на цьому непогано заробляла. І ось, на тобі – „Дірка”!
Назва прийшла якось сама по собі. Ще до отримання офіційної ліцензії, задовго до кінця ремонту Юрко Лабаз знав, що заклад називатиметься саме так. Піпл, так би мовити, нав’язав. Коли Юрко проїзжав на своєму „Опелі” („Черокі” він тоді вже розбив) асфальтовим путівцем по рідній Дунаївці, люди, заглядаючи в тоноване віконце, питалися: „То що, Юрцю, коли ж відкриється та твоя „Дірка”?” І Лабаз навчено, наче папуга – бундючна, авторитетна папуга – відповідав: „Скоро”. Багатоповерхова Дунаївка, наче кокетна огрядна пані, зверхньо позирала на свого сина, на цю дрібну комаху, і чекала, що ж то буде.
Втім, назва не подобалась Ользі Панасівні, та Юрко не зважав. Подумаєш! На тоді він був повністю в полоні підозр щодо відданості Олі. Дійшли чутки, що таємно від нього – бо ж звідки в неї такі гроші? – вона відкрила аґенцію з працевлаштування на Індустріальній площі. Чутки справдились – і одного чорного дня „мадам Грицацуєва” опинилася на своїй старій квартирі, без хутра, діамантів і респекту. За місяць вона розпилась, а за другий – вдавилася на бюстгальтері у спустошеній кредиторами квартирі. Юрко був ошелешений і дуже переживав цю втрату. Він ладен був простити Олі – і така-от халепа!
А будівництво „Дірки” рухалося вперед. Ніщо не в змозі було зупинити цей порух. Юрко був на другому курсі школи міліції; у нього з’явилися друзі в спецслужбі; його мати володіла вже шістьма „точками” на центральному ринку; батько пішов на пенсію й займався виключно рибалкою та городом. Несподівано, як це завжди буває, дали про себе знати родичі в Ізраїлі та Німеччині; замість запросити до себе, вони чомусь напрошувалися приїхати самі. Юрко зволікав з відповіддю – та так і не відповів. Він з нетерпінням очікував на відкриття „Дірки”. І ніяк не міг пробачити собі загибель Олі.
Хабарі було роздано, ліцензію оформлено, піпл підготовлено – всі чекали на презентацію. Юрко пошив собі новий малиновий стрій, придбав останню модель „Мерседесу”, обрав супутницю для урочистості – тонку модель-початківку з екзотичним ім’ям Емма. Все було готове.
Нарешті „Дірка” відкрилася.
***
Вищі сили – так мама Оленка називала Бога – дали Еммі важке життя. Хист до гуманітарних наук і злидні – явища несумісні. Сполучити їх може лише нахабство. Тому мама Оленка – приземкувата весела жіночка в інтеліґентних блискучих окулярах – навчала свою „дєвочку” саме цієї науки. Ні на кого не зважати, нічого не слухати, пріоритетом мати лише себе, не перейматися через застосовані засоби – старі, апробовані досвідом істини, справжнє опертя для молодого, непідготовленого життя. Емма була поганою ученицею. Вона читала „Майстра і Маргариту”, якось несподівано відкрила для себе Кафку та Бердслі, вивчила слово ґендер, полюбила фільми Тарковського й Мітти. А до вчення Мак’явеллі та Ґвіччардіні лишалася нездібною. Мама Оленка зі шкіри пнулась, аби хоч щось зробити зі своєї дівчинки – віддала її в модельну школу, тож з дванадцяти років Емма вчилася бути звабливою. Потім були репетитори з мов – анґлійської та французької; мамі Оленці все це давалося важко, бо працювала вона зав лабораторією в технікумі, зарплатню отримувала непомітну, бо як пошукати її в гаманці, то насилу знайдеш. Бралася за „ліваки”, писала бевзям контрольні, семестрові, курсові, одного разу навіть на кандидатську замірялася, та вчасно отямилась і передала той приробіток подружці з місцевої академії. Дуже хотіла, щоб Емма вступила до університету в якомусь великому місті, щоб училась на ін’язі або ж міжнародних відносинах – а для цього потрібен був спонсор. І якось у визор мами Оленки потрапив Юрко Лабаз.
Відтак, наука мами Оленки дуже припала до серця Сашкові, молодшому брату Емми. Сашко мав дивне прізвисько – Макогін. Дивина була подвійна: по-перше, хто в савєцькі часи розумів значення слова „макогін”? А по-друге: невідомо, чому саме така прикладка пристала до Сашка. Справді, хлопець він був хитрющий, порский, наче вуж, та до Юрка йому було далеко. На час відкриття „Дірки” Сашкові виповнилося п’ятнадцять.
На відміну від Лабаза, Сашко Макогін не мав жодного уявлення про якесь там сумління чи, тим більше, співчуття. Завжди йшов на пробій, ламав інших, підкоряв їх своєму бажанню. Сашкові неможливо було відмовити, та, дякувати Вищим силам, коло інтересів цього новоспеченого Борджіа було прикро обмежене: нова шкірянка, фірмові кросівки, нове проґрамне устаткування для комп’ютера, здорові, тугі литки чергової дурепи, кіно, морозиво, пиво, паливо... І примарний авторитет. Сашко рідко напивався – мав контролювати себе, до того ж пити він не вмів. Зате навколо себе зібрав найфанатичніших питюхів з усіх навколишніх районів: Пєтю Алкаша з Соцмістечка, Вітька й Слоню Сярбунів з Дунаївки та Уласа Гранчака з Погосту. Звичайний вечір Сашка Макогона починався з вечері, тривалих „дєлових пєрєговоров” з друзяками, прослухування якоїсь пісеньки „Любе” чи „Арії”, кількахвилинного туалету. Тоді, вдягнувши, як зимно, то дублянку, а влітку спортивний костюм, Сашко виходив у світ. На зупинці навпроти Гастроному вони купували пиво, вульґарно заграючи з підтасканою продавницею, і вирушали в двадцятихвилинну подорож до „п’ятака” на Карпатській. Дорогою займали всіх стрічних, доводили один одному свою зверхність; комплекс Наполеона урочистою сурмою підбурював караван світу на запаморочливу орґію. Сашко тут був перший; другий звичайно був Слоня Сярбун – рудий щербань із загрозливою мускулатурою та насмішкуватим, злодійським поглядом. Батька в Слоні та Вітька не було – лише мати; ця чемна, чепурна жінка підпрацьовувала двірничкою, аби зберегти житло, і постійно водила додому нових чоловіків. Тоді вона щоразу опускала очі, сором’язливо рожевіла і просила синів „піти погуляти”, так, ніби вони маленькі. Вони беззаперечно йшли. Як повертались, то Слоня – найстійкіший – заспокоював п’яну мати, вкладав її в ліжко. Вона щось бурмотіла про дві вищі освіти, про невдячну небогу, що була поїхала до Штатів і зовсім забула про рідних, про козлів-чоловіків і що про безліч пекучих, але малозрозумілих для Слоні й Вітька речей.
Макогін, Сярбуни – траґедією молоді тієї пори було те, що батьки просто не мали часу на дітей, а як і мали, то лише привчали до неґативу, до недовіри, ненависті, чвар. У молоді не було бажання сприймати культуру – бо сприйняття культури передбачає ґрунт певних ілюзій, своєрідної романтики; все це тогочасним підліткам успішно заміняв американський субпродукт – але не справжня, висока культура Нью-Йорка чи Фріско, а монікоподібна жуйка одноманітного голлівудського кіно. Не за горами були часи Толкіна – та він просяк далеко не на всі рівні нашої молоді. Толкін став прероґативою найзаможніших представників нечисленного середнього класу – дітей професорів, стоматолоґів. працівників міської адміністрації, дрібних приватників тощо. Більш того, культура, що живила мозок нашого містечка в ті роки, суттєво відрізнялася від тієї, яка функціонувала в Ґубернському місті. Та все одно, приглянувшись більш прискіпливо, можна було помітити багато спільного – приміром, безмежну жадобу до зовнішніх оздоб. За кілька років незалежності наші люди були вже одягнені набагато краще, ніж європейці. Та в їх туалетах проглядався той самий занепад душ, певна моральна руїна, що й у строях інших подібних епох – Нерона чи Марії-Антуанетти. Остання, як відомо, скінчила свої дні на Ґревській площі...
Сярбуни й Сашко теж чекали на відкриття „Дірки”. Макогін знав, що мама Оленка сподівається побудувати відносини між Еммою та Лабазом. Він терпіти не міг Юрка, хоч і поважав його за успіх. Наше суспільство абсолютизувало поняття успіху: не має значення, в чому, головне – аби було матеріальне вираження; якщо хтось досягає успіху, та не має матеріального вираження, з такого невдахи тільки сміятимуться. То не є успіх. Юрко накопичив матеріальні цінності в достатньому обсязі задовго до досягнення справжнього успіху; джип, євроремонт, мобільник і дублянка з’явилися в нього за кілька років до школи міліції – а разом з усім цим чудовим крамом він отримав у розпорядження народну повагу. Можливо, десь глибинно Сашко розумів, що йому ніколи не досягти Лабазового рівня. Він відчував сум і шал, тож заздрив, перш за все, Лабазові, а по-друге Еммі, що могла задурно забрати до рук всі омріяні матеріальні цінності – не поворухнувши ані пальцем.
Химеричне суспільство, створене на примарі тоталітарної системи, скидалося на квітку, що стялась із навщіль розколотого бетону. Заохочувалося будь-що – хай лише те „будь-що” буде прибутковим. Чого б там лицемірно не горлала влада, критерій завжди був один і той самий – гроші. Найбільше ж допалися до того жінки... За натурою кокетні й гонористі, вони, з одного боку, вважали, що, через тоталітарне занедбання вроди, всі чоловіки стали їх боржниками і мають сплачувати той борг, причому королеви-жінки все рідше дозволяли собі виконувати свій подружній обов’язок, клеячи при цьому таку міну, наче їх ображають. Жінки полізли до влади – лиш аби забезпечити собі таке привільне життя законодавчо. І ось, вже маємо: тепер громадянський шлюб нічим не відрізняється від шлюбу з позначкою в паспорті. Варто лише чоловікові прийти до жінки в гості (або навпаки – різниці немає), вона може сфотоґрафуватися біля нього („на пам’ять”), потім роздати сусідам по копі – й можна сміливо йти до суду, доводити, що той покидьок „поматросіл і бросіл”: якщо прожили разом два місяці, жінка може претендувати на половину його майна. З іншого ж боку, жінки повністю винищили в країні культуру. Вважаючи, що ніби тільки той чоловік, хто заробляє достатньо, аби жінці вільготно жилося, вони презирливо ставляться до будь-яких творчих професій. Бо де ви бачили мистців (справжніх мистців), що заробляють достатньо грошей? Телебачення аж кишить різноманітними шоу, де обвішані золотом жінки з піною у рота таврують небораків-чоловіків, які, мовляв, зовсім про них забули і не здатні забезпечити сім’ю, малюючи якусь „мазню” чи розфарбовуючи чайні сервізи. Через цих оскаженілих фурій чоловіки полишають живопис, літературу, музику, кіно (я маю на увазі мистецтво) і починають „заробляти гроші”... Як кажуть жінки, часи в нас такі.
Звісно, мама Оленка думала й про Сашкову долю теж. Їй видавалося, що в нього є хист до комп’ютерів. Невідомо, чи це була правда, чи ні, але в їх квартирі несподівано з’явився такий-собі пан Бєрєжной – Андре, як називала його мама Оленка – що після ближчого ознайомлення виявився господарем інтернет-кав’ярні. Цей заповзятий ґеймер, хвацький гакер досить незвично відчував себе у домашніх умовах, та йому була приємна увага цікавої жінки, яка, чесно кажучи, нудилась від безупинних розмов про браузери і старкрафти.
Бєрєжной обіцяв влаштувати Сашка до Комп’ютерної академії. Звісно, мамі Оленці він не сказав, що знаменита академія просто збирає грошики з дурнів, бо не має ні ліцензії, ні, цілком лоґічно, права видавати дипломи. Попри всю підозрілість мами Оленки, вона чомусь надміру довірилася цьому ласуну. Згодом їй доведеться про це пожалкувати. Сашко ж не мав амбіцій комп’ютерного ґенія, хоча поганяти авта екраном він, безумовно, любив.
Для Сашка, як і для багатьох підлітків, комп’ютер був справжньою продухвиною від життя. З екрану віяло чимсь невідомим, тим, що в глибині, можливо, і була потенція пізнати, та не було мотиву, спонукання. Авта ганяли трасами Сьєрра-Леоне, Монте-Карло, французької Рив’єри, швейцарських Альп, Тіролю; вони гасали понад фіордами, проїздили повз лижні курорти, проносилися через Голліруд, Ріальто, Маґденгейс – і все те х’тілося пізнати, хотілося справді... та це, в більшості випадків, було неможливо.
Комп’ютер замінив усе. Це був володар і творець підліткової свідомості. Дехто так і не вийшов з-під його влади – так сформувався прошарок (тепер їм вже третій десяток) специфічних особистостей, занурених у віртуальність і зовсім не підозрюючи про реальне життя. Прошарок проґрамістів.
***
„Дірка” сяяла новою вивіскою, привезеною з Ґубернського міста: велика чорна діра, навколо якої кружляють яскраві, стилізовані під очі зірки, а під дірою – вишукано-ґотичний напис „Night club DYRKA”. Лабаз мав би передбачити, що у місцевих не все гаразд з латиницею, тож напис переінакшили на „Дурку”. Робітники підсміювались і питали перехожих, чи їм, бува, не потрібна жовта довідка. Перехожі посміхались і казали, що ідея непогана, та якось ніколи, от як заклад відкриють, то... А поки лікарі хай зачекають.
Втім, ця дурниця не примусила Юрка щось змінити. Він продовжував пити. Найближчим його другом став офіціант з місцевого бару „Луксор”, за кілька кварталів від майбутньої „Дірки”. Той безіменний хлопак скоро напам’ять вивчив усе про небіжчицю Олю. Лабаз сповідувався, і сльози падали в горілку, і в машині чекала на нього зів’яла від утоми Емма. Попри мамині попередження, „авторитет” досі її не торкався. З одного боку, це її заспокоювало, з іншого – ображало. Вона не хотіла засмучувати маму Оленку. Тим часом Юрко все частіш став прогулюватися пішки, без авта. Водій – так, у нього вже був свій водій – не наважувався перечити. Шлях Юрка пролягав крізь Соцмістечко до перших будинків Дунаївки – темний, лункий від нещадного вітру район. Подекуди стирчали одинокі лотки, обсипані навкруги поснулими алкашами; де-не-де світилися кольоровими фіранками вікна; іноді суворі ліхтарі освітлювали обмежені цегляними парканами володіння здоровенних ротвейлерів – охоронців коштовного сну господарів-багатіїв у котеджах, схожих на казкові тереми посеред якогось утопічного роману. Юркові здавалося, що світ навколо коливається розгубленістю, що заґратовані фіранками й парканами бранці навіть не підозрюють про свою недолю. Він не боявся крокувати моторошними вулицями; він, навпаки, отримував від цього дику, ні з чим не зрівнянну насолоду, наче хижак, що, хоч угодовано й не має ані найменшого бажання їсти, все ж виходить уночі на прогулянку вправного мисливця, крокує впевнено, без жодного остраху, вслухаючись у шарудіння тіней та погрозливу заціпенілість джунґлів.
Емма і водій завжди віддаля слідували за Юрком у авті. Фари були відключені, їхати вони намагалися сусідньою вулицею – аби „авторитет” не помітив їх присутності. Правду кажучи, Юркові було начхати – він знав про те, що за ним стежать, але здобувся абстраґуватися від цього й ловити кайф від ночі, темряви, загрози. Він багато про що думав під час цих прогулянок: про мати, її артрит, хворе серце та застуджені нирки; про батька, його зламану самоповагу і передчасно сиве волосся; про Олю... Боліло сумління. Був гнів.
На кого гнів? Гнів узагалі. Це й справді траґедія нації – гнів узагалі. Юрко знаходився між двох скель – як колись у давнину Язон – хто винний, він не знав. Ба, навіть як і здогадувався, собі зізнатися не міг. Бо з одного боку винною поставала держава – так казали всі, так-бо зручніше. Та що таке держава? Народ? Система? Найвищі посадовці? Якого ж біса обирали всіх тих посадовців? Чом не обрали інших? Кажете, народ легко обдурити? Теж зручна версія. Але ж самі добре знаєте, коли народ захоче, то ніхто його не одурить. Апатія. Просто всі захворіли на апатію – отож, самі й були винні.
З другого боку, Юрко належав до тієї верстви, яка найбільше завинила перед людом. Про це знали й думали всі, та до часу ніхто на цьому не наголошував – так, як у наш час. Так звані підприємці. А насправді ж – бандити. Що відчував Юрко? Як ми вже казали – біль та гнів. Хто б міг його захистити, хто б зумів пояснити, чому він це робив, чому став таким? Ніхто. Навколо лише лестощі, облуда, безвір’я, ненависть. А той, хто вірить, ніби є чесність в суспільстві – найостанніший дурень...
***
Відкрилася „Дірка”. Подія гриміла протягом тижня – потім стало тихо. „Дірку” відвідали всі – Юрко лише на кілька хвилин виходив з алкогольного дурману, підписував якісь рахунки, якісь накладні, якісь угоди, і знову вгрузав у пекучу нутрину свого, як він гадав, нерозважного життя.
Напередодні „інауґурації” клубу в Пєті Алкаша був день народження. Хлопці насвяткувалися так, що кілька днів ледь на ноги ставали. Особливо Вітько Сярбун: він сам-один вихолопив „мєрзавчик” якоїсь невідомої горілки, що, як на лихо, виявилась антиякісним самограєм. Бідага Вітько мало кінців не попустив. Мама тиждень місця собі не знаходила – до лікарні хлопця не взяли, бо не було вільних місць, до того ж, за лікування слід платити, а чим? Тож Вітько одужував удома, на канапі, обставлений ліками, подушками й книжками. Він любив читати. Вітько кайфував від текстів – але не міг опиратися тиранії свого молодшого брата Слоні. Слоня жив за рахунок сили, що випадково дісталася йому в момент народження; він все робив наскоком, енерґійно; втім, грубу силу в ньому було компенсовано такими непереборними лінощами, що навіть обломовщина поряд із „слонівщиною” видається дитячою забавкою; Слоня просто фізично не міг піднятися раніше дванадцятої, навіть якщо лягав о дев’ятій. Можна було сказати, що більша частина його життя проходила вві сні. Вітько ж читав, поки Слоня спав. Читав і думав. Він не міг вступити ані на філфак, ані на журфак, бо знав, що брат його просто вб’є. Мамі ж було все одно.
Мама навіть потерпала через таке синове захоплення. В її уяві чоловік – це щось велике, сильне, брутальне, що здатне забезпечити, тобто стати безпечним муром між жінкою та світом. Нащо чоловікові читати? Як і більшість радянських людей, Сярбуниха мала вищу освіту, та це не привчило її поважати знання. Випестувана на математичних формулах, вона просто не розуміла доцільності будь-якого гуманітарного знання – класичний конфлікт непорозуміння між „тєхнарями” й гуманітаріями. Вітькові було відомо про материне ставлення, та е не присилувало його піти іншим шляхом – він уперто продовжував читати.
Отож, через Вітькову хворобу компанія потрапила до „Дірки” лиш через тиждень після відкриття. Тим часом Емма стала першою леді нашого містечка. Вона кілька разів з’їздила на концерти та презентації до Києва й виставляла себе столичною пані. Юрко все більше припадав до неї – та не як до коханки, скоріше як до матері, що кореґує вчинки недбайливої дитини. Він оселив її у себе, та не чіпав і спав на великій, пухнастій канапі у вітальні, в той час як Емма розкошувала на подушках величезного, як аеродром, ліжка. Вона ще не була в нього закохана, та вже журилася самотністю, знаходячи єдину втіху в серіалах.
Ах, ці серіали! Що не день, то їх більше! Що не серія, то нові варіанти життя. Тут Асусена, там Елена, тут Роксолана, там Каменська. Світ, здається, крутиться навколо жінок, може навіть виникнути ілюзія, що серіали – то найфеміністичніший з продуктів сучасної телеіндустрії, та насправді немає нічого маскуліннішого за серіали та розмовні шоу для домогосподарок. Емма занурилась у ту крихку ілюзію, в неї виникла химера про ідеальне подружнє життя – у великому будинку, з трійком дітей, з щорічними подорожами кудись на океан, з прийомами, пивницями, каварнями, весіллями та ювілеями. Вона передбачила все, навіть вірогідні інтриґи. Скрізь бачила злодійок, лиховісниць, рідко ходила по крамницях, умовивши робити це за неї сусідку Васю – доброзичливе створіння в товстих окулярах з біфокальними лінзами; втім, щодо Васі вона також не могла бути певною – хтозна, чому ця неборака така до них прихильна? Може, потайки заздрить і тішить себе думками про падіння Лабазового бізнесу та про її, Емми, приниження? Більш за все Емма боялася приниження. Вона вже не мала бажання вчитися – достатньо спізнавала на Юркові; та їй бракувало гіркого досвіду, тож, розуміючи необоротність урівноваження, вона боялася.
Вася – Василина Тимофіївна Ковчик – і справді заздрила Еммі. Та заздрощі ті були білі, незлобиві; колись Василина була коханкою партійного боса – голови міському. Вона мешкала на вулиці Цвєточній, що в ті часи була осердям світського життя в нашому містечку. Вулиця Цвєточна – то два шереги чепурних югославських котеджів, оточених романтичними садочками. На вулиці збереглася старовинна, ще дореволюційна бруківка, а десь приблизно посередині височив величезний гіпсовий вазон з яскравими квітами. Тоді там бруніло життя. Сусідом зліва був директор Палацу Металурґів, сусідкою справа - директорка універмаґу „Веселка”. Завдяки таким знайомствам Вася була завжди в курсі всіх новин; вона відвідувала вечори у Monsieur Balkoff, комедіанта з місцевого драмтеатру, завжди отримувала нове югославське чи прибалтійське взуття, монґольські шкіряні пальта чи ґрецькі хутра. Потім з коханим партійцем щось сталося. Його відправили на молодіжну „стройку” до Сибіру; Вася, не зважившись піти слідами дружин декабристів, лишилася в містечку. Поступово (тре’ сказати, що дуже швидко) від неї відвернулися всі. Вона не мала права на котедж на Цвєточній, тож скоро мусила переїхати на Дунаївку, розбудову якої тоді тільки починали. Влаштувалася директоркою нового дитсадка, та після перебудови дитсадок закрили, в його будівлі відкрили адвентистський храм, а Вася пішла на пенсію, що була надто маленька, щоб не працювати й сидіти вдома. Заощадження, як і в більшості громадян, були з’їдені процесом становлення нового економічного ладу. Тож Вася пішла слугувати – й за кілька років потрапила до Лабазів.
***
„Що це ти робиш, синку?!”
Мама стояла в дверях, осоловіло уп’явшись у синове ліжко. Вітько підскочив – добре хоч він робив це під пледом – і хутко сховав журнал під подушку.
„Хіба не можна постукати? Я, може, теж людина і хочу лишитися на самоті.”
„Добре, добре... Вибач, я завадила...”
Мама застидалась. Але Вітькові не було її шкода. Те, що виробляла вона, було непорівнянне з його сороміцькою поведінкою.
„Йди”, безжально мовив він. „Хіба не бачиш: я зайнятий?”
„Та...”
„Йди!”
У Вітьковому голосі бринів метал. Чи можна було сказати, що він ненавидів рідну неньку? Інший випадок – не Едіп і не Нерон.
„Най так, синку, я піду. Наготую пиріжків...”
У цю мить дзенькнув телефон, і Вітько схопив трубку, що лежала поряд, серед ліків і книжок. Із трубки почувся голос Макогона.
„Прівєт, слиш, братан! Довго ще лежатимеш?”
„А тобі що?”
„Прочість уши – сьогодні йдемо на „Дірку”. Усьок?”
„Та я ще хворий. Підете самі.”
„Поговорі мнє іщьо – маєш піти з нами.”
„Ладна, ідьом. Слиш, чувак, а що ти зараз робиш?”
„П’ю пиво з братанами на „п’ятаку”. Тащімся. Тут один козьол молотіт кобилу, а вона, сука, пищить. Ги-и-и!”
Сміявся Сашко дуже неприємно – так вважали майже всі. Як людина сміється - така вона й є насправді.
„Добре. Я пріду. Покєдова.”
„Па-па.”
Вітькові стало гидко, він відключив трубку, відкинувся на подушку. Захрущав журнал.
„Знову свого Булгакова студіюєш! Ох, Емко, нема на тебе Вищих сил!”
Мама Оленка притягала клунки з продуктами. Вона виклала все у величезний, з двома дверима чорний холодильник і сіла в глибоку м’яку фотель.
„Як там у тебе з Юрієм Олеговичем? Лади? Та закрий ти свою книжку!”
Емма приречено позіхнула й закрила темно-зелений фоліант творів М.М. Булгакова.
„Умнічка. Тепер давай поговоримо.”
„Про що, мамо? Послухайте, ви мене постійно про щось випитуєте. Прямо якесь гестапо.”
„Що за порівняння?”
„Так, саме так! Якщо хочете знати, це взагалі лише наша з Юрком справа. Не чіпайте нас. Дякувати Богу... Вищим силам... все йде добре. Добре, якщо лиш ви не зіпсуєте.”
„Я – зіпсую!? Та як ти можеш... Я ж лише добра вам бажаю. Послухай-но, доню, ти вже думала про... ну, сама знаєш... думала?”
„Про що, мамо?”
„Про що, про що... Послухай мене, коли ти народиш йому дитятко, він буде твій, як облуплений.”
„Не треба...”
„Ні, ти послухай! Про хвойду Ольку забуде. А то тільки про неї й думає. Тьху! Засранець...”
„Мамо! Припиніть. Ми не розмовляли про це і не розмовлятимемо. Поки що.”
Емма не знала, як сказати мамі Оленці, що Юрко її взагалі не торкається. Вона знала, що мамі Оленці це не сподобається, що вона обзиватиме її „дурепою” та „нікчемою”, розплачеться – навіщо їй це?
„Чому? Ну, дівчинко моя, чому? Це не боляче, повір мамці. Особливо як є гроші. Давай, народи йому дитятко – такий сюрприз для нього!”
Джинси на лисому чуваку аж лисніли від бруду. Вони звисали величезними клаптями матерії з охлялих стегон. Звисали, поки він хрипко волав і гамселив огрядну дівулю в ядучо-зелених лосинах. Це була Галя, реалізаторка в одному з лотків.
„Ти що?! Ти що?!”, вигукував лисий, забиваючи кулаки в захищене целюлітом тіло Галі та розляпуючи по щокам і підборіддю прозору піну слини.
„Льоньку, не треба... Припини, Льоньку!”, то просила, то дерлася Галя, кумедно смикаючи руками й ногами та збираючи в дрібні зморшки зарюмсане ластате лице.
„Я-тє припиню, хвойдеро!”, рикнув Льонька та поцілив кулаком прямо в носа реалізаторці. Галя махнула руками, перси її двома монбланами здійнялися до неба, і вона гепнулася просто на спину, блимнувши в повітрі супінаторами туфель, а головою розхлюпавши невелику калюжу біля чорної металевої урни, досхочу нагодованої провінційним сміттям.
Сусідній столик аж зайшовся від реготу. Сашко Макогін через наплив емоцій схопив обличчя в долоні й дрижав усім тілом, притишивши своє реготання до тихого, майже нечутного сміху. Пєтя Алкаш тоненько хихотів, стукаючи ребром долоні по столику; Улас Гранчак відкинувся на спинку лави, широчезно розкрив рот в обрамті колосальних шматів м’яса, званих губами, й видобував з глибин свого велетенського тіла вулканічний стугін, лише віддалено схожий на сміх. У руці він уперто тримав уполовинену пляшку „Олімпа”, другою ж рукою міцно плескав по плечу Алкаша. Столик, наче вібромасажер з реклами, дрібненько тріпотів. Горілка трохи порозпліскувалась і смачнючим ароматом випаровувалася з темно-брунатної металевої поверхні.
„Зась, хлопці, припиніть! Ну, наливай...”, насилу вичавив з себе Макогін.
„Мама Люся” стомлено поклала натруджені й наманікюрені руки на поділений блакитними квадратами скатертини стіл. Олег Іванович Лабаз поставив перед нею пузатеньку пляшку самограю та укладисту чарку. За закусон цього разу була Московська та лече з червоного болґарського перцю. Олег Іванович співчутливо подивився на дружину й сів окрайця.
„Як же вони мене дістали...”, жалілася мама Люся. В голосі її не було роздратування, сама лиш утома. „П’ять разів вона проходила повз мене, п’ять разів... Пройде, скрива дивне, і почвалає далі. На шостий таки зупинилася. Танька ж мені каже: „Ось і на твоєму прошпекті свято.” Свято...” Мама Люся з розгону хильнула вчасно налиту й посунену чоловіком чарку. „Краще б ішла далі. Все передивилася, стервозо. Обмацала своїми зашкарублими руками. Злістю від неї так і пашить. Сама: куценька залатана шубка, старенькі, ще радянських часів черевички, якийсь гидкий капелюшок. Отож, усе перемацала, скривилась, як середа на п’ятницю, та каже: „Яке гівно!” Й пішла собі. Задоволена, стервозо.”
В очах її бриніли сльози. Олег Іванович кусав собі губи, та мовчав. А що казати? Те, що й завжди? Мовляв, іди з базару, Юрко ж заробляє добре, а в нас обох є пенсії? Не піде, пробував уже. Ну, не може вона нидіти вдома. Що ж до подружок, салонів, крамниць – не призвичаєна. Краще вже кусень м’яса чи новий миючий засіб, аніж манікюр або макіяж.
„А цей, мамула, тюхтій поганий, батечко, бач, його притяг дівчині подарунок купувати. Обгудили весь товар. Татко мене навіть „нікчемною торгашкою” обізвав. За що? Ну, за що, Олєжко?!” ...
Люди-інтер’єри взаємовсмоктувалися бажанням. Вона – літня, білошкіра, з ледь рожевіючим струмком судин, з тугою в думах, з каменем на чеканні. Він – пасивний, м’який, смаглявошкірий, з чорними рухливими істотами очей. Він кохав її. У весільному альбомі над світлиною, зробленій на другий день після одруження, де було зображено сором’язливо всміхнене дівча в білій цнотливій сукні, він прималював курча, що примружено висолоплювалося з крихких рештків яйця. Це мало символізувати народження жінки. Побут тут був не до чого. Анадіомена мешкала в його серці, а не ринкова „спекулянтка”. Відтак тепер Венера-курча виливала себе сльозами в горілку, а він був безсилий зробити бодай щось, повернути час назад.
Мінько зупинив „Мерс” поряд із „Чебуречной”. Пан Лабаз не виходив. Він відклав убік сорокінську „Кригу” та подивився на той бік вулиці. Там закінчували викладати плитку перед химерною металево-цегляною огорожею. За витіюватим парканом здіймався мармуровий паралелепіпед синагоги. Найрозкішніша міська будівля. Альпійські садочки з боків стежини; пофарбовані білим ажурові лавки. Серйозна, середніх розмірів зірка на фронтоні. Кілька „Ауді”, один „бумер” та три „Фольксваґени” перед огорожею. Лабаз згадав, як довго не був у синагозі. Докори реліґійного сумління змінилися примарними ваганнями: куди піти? До божого храму чи до їдальні? Насправді для Юрка проблеми не було. Глибоко, в нетрях свого „щось” він знав, куди піде. Він завозюкав стегнами по сидінню, причому одним стегном притиснув Сорокіна і тоненьку брошурку кротовських „134 питань...”. Мінько, помітивши порух шефа, вискочив із авта, підскочив до дверцят і широко розчинив їх перед важким тілом Юрка. „Дякую...”, похмуро розстелився пан Лабаз і вийшов з боку „Чебуречной”. На порозі його вже вітала директорка їдальні, що аж сяяла від угодованості, штучної засмаги та золотих прикрас. „Ой, та яке ж то нам щастя пофортунило! Панечко Юрій Олегович! Красно прошу, уклінно запрошую! Чим багаті, тим раді!” ...
***
Емма чекала на нього у білому-білому, наче зі снігу, халатику, зручно вмостившись у фотелі. Це була велика блакитна плюшева фотель, така глибока, що з тих глибин було видко лише стелю та окраї меблів. Цього разу Емма не читала. Ось-ось мав прийти Юрко. Вона була готова до розмови.
Вечоріло. Мінько бачив, як шеф вийшов із синагоги і спрямував ходу до авта. Біля хвіртки він зіткнувся з огрядним паном у чорному строї та крислатому капелюсі. Між ними заточилася розмова. Мінько склав ґазету і приготувався виходити назовні, щоб відчинити дверцята перед шефом. Щиро кажучи, Мінькові подобалася ця робота – це було набагато краще, ніж напівголодне існування оператора місцевої студії ТБ. У Мінька не було комплексу сноба: мовляв, працював на четверту владу, будував ґласність і демократію, отримував журналістського диплома – і на тобі, відчиняй дверцята перед бандитом. Утім, Мінько навіть поважав свого шефа – поважав своєрідно, так, мабуть, як собака поважає хазяїна, що дає водночас стусанів та їжу.
Огрядний пан – то був директор музичної школи на Міліцейській, за сумісництвом керівник художньої студії „Аґломєр”, що знаходилась у напівзруйнованій туші Палацу Хіміків. Юркові директор був нецікавий, та він мав натомість далекоглядні плани щодо велетенського палацу. З нього вийшов би непоганий торгівельно-розважальний центр. І назву можна якусь помпезну: „Вавилон”, „Амбасадор”, „Гілтон” або „Набонід”. Ідея давно вже згризала мозок Лабаза, тому він терпляче вислуховував теревені директора.
Палац-вавилон крехкав переймами виродження. Цей бетонно-мармуровий мамонт вріс багатотонними п’ятами в площу неподалік „Дірки”. Колись місце проведення мітинґів, з’їздів і фестивалів художньої самодіяльності, тепер набонід культури розкладався розпорошенням на незлічимі гуртки, студії, офіси, приймальні, каварні та їдальні. Приміщення кас виглядало злиденним жебраком поряд з розкішною конторою туристичної аґенції; напроти бічного входу для працівників, у недалекому минулому прикрашеному розарієм, квітниками й роботами найвідоміших різьбярів міста, а тепер – спалого, змарнілого, наче мистець у епоху становлення ринкової економіки – постала сучасна ресторація з літнім відкритим майданчиком, що був оточений парканом з червоної цегли, прикрашеним чавунною кратою на верхів’ї. Ресторація мала промовисту, сумну з точки зору хворого вавилону назву – „Братани”. Це був рідний брат „Дірки”. Брат за загальним духом. Щодня тут лунали хтиві співи Брітні Спірс і Аніти Цой, Люби Успенської та Шер. „Братани” – хвіст-вилупок мамута, подражнення величі, екстер’єр нахабства епохи. Набонід позіхав і ще більше вгрузав у ґрунт модерного бруду життя...
Нетерплячка дошкуляла Еммі. Вона поклацала пультом по каналам і не знайшла нічого, гідного уваги. Ведучі-псведонатурали і шоу, націлені на приниження людини. За якихось п’ятдесят гривень дівчина мала пронести на собі сто метрів важкенького леґеня. Емма зневажливо скривилася. На відеомаґнітофоні миготів час: двадцята тридцять. Чому він не йде? Вона вимкнула телевізор і звернула свій погляд на мініатюрну етажерку в стилі рококо, суцільно заставлену книжками. Діккенс, Достоєвський, Андерсен-Нексе, Томас Лав Пікок, Флобер, Бронте... Поступово Емма вгрузала в орфоґрафію імен, стала вимовляти їх, смакуючи, наче то були цукерки, а не лексеми: м-м, Ролан Барт, Владімір Сорокін, м-м, Франц Кафка, яка смакота! Каф-ка, Міл-лер, Міл-л-лер, як молочне морозиво... Її свідомість помалу потопала в сні, сновиддя оточили її дружнім колом; особливо виділялися Юрко та якесь незрозуміле дитя – прозоре, наче з целофану. Юрко був увесь у крові - розхристаний, поштриканий дрібом прорізів, крізь які світило багряне сонце. Емма впала в забуття. І все ж чекала. Вона наважилася йому сказати. Мама Оленка мала рацію – вона йому обов’язково скаже...
***
Лєнка сміялась уголос, досмалюючи цигарку, що фарбувала її зуби в неозначено-жовтуватий колір. Вона хтиво оглядала доладну фігуру Алкаша; вона хотіла відчути його на собі, в собі, всередині себе. „Та шо ти говоріш? Та ти шо?” – „Ні, справді. Твій Рівз – гомік, Депард’є – п’яниця, ти звикла кохати нікчем.” – „З чого ти взяв, що я в них закохана?” – „Сама казала. Я про цей непотріб у газеті читав.” – „Ти віриш усьому, що читаєш?” – „Вірю, бо читаю.” – „Ти ба, я й не думала, що ти читати вмієш. Думала, ти як у тому анекдоті: скільки відірву, стільки й прочитаю...” Вона зайшлася реготом.
Анжела пестила могутню шию Гранчака. Шкіра на шиї була товста, червона, вкрита бридкими пухирцями й кольким волоссям. Утім, Анжела того не помічала, бо самотужки пожила півлітра; спідниця в Анжели задерлася, демонструючи апетитні литки, щільно обтягнені панчохами „в сіточку”. Здавалося, що м’язи литок дрижали в такт рухам язика дівчини.
З „Дірки” гурчала музика. Назовні вона давала про себе знати лише тремом ґрунту та нав’язливим гудом, більш схожим на опівнічне бурмотіння телеприймача; повз ганок проїхав чорний „Мерседес” останньої моделі. „Гей, буржуї!”, погрозливо крикнув Алкаш, однак авто не зупинилось, і світло фар зникло в гущавині шипшини та троянд.
Алкаш поклав руку на перса Лєнки. Вона значуще посміхнулась і вигнулася всім тілом, подаючись назустріч хлопцю. В цей час з „Дірки” вийшов п’яний як чіп Макогін. Його хитання налякало зірки, і чорна хмара закрила місячне небо. „Нумо, парні, домой!”, надто голосно вигукнув він, і спересердя ляснув по бетонній огорожі ганку. Огорожа була занадто низькою, тож рука Сашка не дістала до неї, він не втримавсь і заточився з таким ляском, що навіть Анжела відсахнулася від шиї Уласа.
„Телепень!” То був інший голос – голос чорного чоловіка у крислатому капелюсі. Улас розгнівано обернувся. Його зіниці проштрикнув вогняний, безжальний погляд, і морок охопив його свідомість. Улас упав, потягнувши за собою Анжелу.
Щось існувало в набоніді, щось таке, чого не можна пояснити, щось темне. Воно з’явилося там на перехресті двох світів – загиблої системи і немовляти-демократії, ще несвідомої себе, пойнятої демонами минулого. Той монстр був виплодком непевності, породженням нашарувань забобонів, безвір’я, заздрощів і блудства. Такий-собі еґреґор бруду. Мешканці Соцмістечка почали відчувати його присутність десь на початку дев’яносто другого. Хлопчик, що збожеволів, твердив лише одне: „та чьорний дядя”. Хлопчика звали Андрійком, він гуляв з друзяками (був серпень), увечері пізно всі пішли додому, Андрійко теж. І заблукав. А тре’ сказати, що заблукати в Соцмістечку неможливо – будинки неоднакові, планування вулиць різне, де-не-де, та ліхтарі все-таки є. Однак Андрійкові вдалося заблукати; він почав плакати; в своїх блуканнях він заблудив аж до Пустища – місцини, де колись була лікарня. Та потім виявили надзвичайно сильне радіоактивне джерело, лікарів відселили, а корпуси лишилися стовбичити скелетно, наче привид Флінта на щоглі, й стали прилистком бомжів (вони в ті роки тільки починали свою гонку розмноження) і незбагненної породи тварюк – чи то собак, чи то котів, чи то вовкулаків, невідомо – до Пустища, а було темно... Мама Андрійкові казала, що ходити в Лігво (так охрестили територію колишньої лікарні деякі соцміщуки) заборонено, особливо вночі, коли немає зорь (над Пустищем їх ніколи не було видко) і світ стає темним, наче глуха криниця біля кладовища. Андрійко тремтів – а що сталося потім, не знає ніхто. Факт полягає в тому, що хлопця було знайдено на ранок, між купами сміття біля одного з колишніх корпусів лікарні. За свідченням дядька Петра, місцевого краєзнавця, років десь п’ятдесят тому ЧК в тому будинку спалювало трупи розстріляних – так і повелося, що згодом тут і лікарі теж розмістили крематорій та трупарню. Та що б там не було, хлопчик був непритомний, надзвичайно блідий – і міг вимовити лише одне: „та чьорний дядя”... І от уже шість-сім років Соцмістечко потерпало від незбагненних, просякнутих похмурою, часом кривавою містикою подій – то хтось зникає, то скоїться якесь потворне вбивство, то налякані міщуки спостережуть якесь подивне явище. Розповідали, що Пустище уподобали для себе перевертні та вовкулаки, що уночі там коїться щось блудне та пекельне; активне життя рідко торкалося Лігва – привозили солдатів, аби ті розібрали рештки чергового корпусу на цеглу та шлакоблоки. Люди не зважали на те, що каміння заражене – будували садиби, дачі, особняки. Так, особняки – в ті часи уздовж шосеїв вишикувалися ошатні будиночки, стилізовані під замки чи вілли. Особливо чомусь нашим обивателям припала до серця ґотика – і шкідливість духів з Лігва негайно перекинулася на ті будинки. Хворобою прокляття запалали цілі райони... На Соцмістечку, Дунаївці чи Погості кілька багатіїв теж звели для себе елеґантні напівфортеці. Були серед них підприємці, депутати, податковці, міліціянти і просто вродливі жінки, що вміли скористатися із своєї вроди. Один з випадків аж надто запав у нажахані душі міщуків. Сусідкували дві панянки. Одна мала за чоловіка голову райради і жила в триповерховому венеціанському палаццо, прикрашеному „тарілками” і пальмами; друга мешкала сама, хоч раз на тиждень і приймала в себе поважних панів – на „бумерах” і „Мерседесах”. Її особняк скидався на ґотичний замок; щовечора дві жіночки збиралися потеревенити й попити чаю. Дружина голови райради зналася на чаї, збирала бляшані слоїки, пекла печиво. Того дня вона хвалилася сусідці-куртизанці новим кольє, що їй його купив чоловік у Амстердамі. Вони осилили літр чаю, півпляшечки кон’яка, кіло печива та півкіло салямі. Тоді куртизанка пішла до себе. Вона чекала того вечора на чергового відвідувача. Таки дочекалась. А ще згодом прийшла – прокралася – сусідка. Вона зарізала і куртизанку, і гостя – причому по-звірячому, люто. Що їй не сподобалося? Невідомо. Та достеменно знано, що палаццо збудували з будматеріалів, поцуплених на залишках колишньої лікарні – кому ж було зробити це легше, ніж голові райради? ...
Юрко Лабаз вийшов із „Мерса”. Місяць зловісно підморгував блакитним сяйвом. Здавалося, ніби велетенське місто збудувалося на небі. Величні пагоди де-не-де вигулькували з розкішних садів; бірюзові мінарети з сапфіровими верхівцями прошивали чорний виднокруг; численні чудернацькі палаци, оточені вежами, фонтанами, різьбленими мурами, прикрашали дивовижне місто. Воно немов вдивлялося в люстро землі та дивувалося викривленому, потворному відбиттю: брудні, вузькі вулички, більш схожі на руїни будинки, гниючі смітники, оточені колючим дротом і нахмуреними тополями військові зони, залатані ями доріг, зомбовані рухи п’яничок. Юрко відчув себе ланкою, що пов’язує місто небесне з містом земним. Йому було хороше й спокійно. Все навколо забарвилось яскраво, незважаючи на сліпий морок ночі, навіть місяць здався Юркові привітнішим. Десь там, на певній відстані від нього, сиділа, чекаючи на нього, Емма. Зненацька він зрозумів, що отримав здатність не зважати на відстань і бачити все, що коїться, звіддаля. От вона чепуриться перед люстром, очікуючи на зустріч з ним. Він бачить її тіло, біле, принадне – і в нього виникає непереборне бажання зім’яти її, взяти її, попестити. Скоріше, додому!
Вони підняли Уласа. Той помалу приходив до тями. Ніхто не зрозумів, що сталося. Стояли, спілкувалися з дівчатами, і раптом... Ніхто не помітив чорного чоловіка в крислатому капелюсі й з вогняним поглядом. Уласа підняли на кпини, мовляв, допився до чортів!
Додому вирішили йти пішки. А що? Двадцять хвилин – не так уже й довго. Анжела вередувала через розірвані панчохи. Лєнка порадила зняти їх зовсім, а Сашко пообіцяв купити нові.
Соцмістечко куняло в темному мареві ночі. Посутенілі будинки тягнули свої безгучні співи до захмарених зірок. Алкаш щось мугикав собі під ніс. Всі знали, що в його випадку можливі лише два варіанти: або „Нас не догонят”, або „Я буду-буду вместо нее”. Сашко безуспішно намагався запалити. Запальничка зламалася, та його п’яна свідомість була не спроможна сприйняти цей факт.
Хмільні були всі. Всіх хитало. Їх неспокійні тіні, немов танцівливе коло валькірій, метушилося на асфальті серед архіпелаґів калюж і флотилій сміття. Раптом десь на іншому кінці вулиці з’явилась інша тінь – величезна, непорушна, гордувата. Чоловік стояв, піднявши обличчя просто до неба, і єдиний місячний промінь, якому вдалося продертись крізь скопичення хмар, падав якраз йому на обличчя.
Фігура вразила п’яниць. Відтак, здивування поступово перейшло в сміх. Першим засміявся Сашко Макогін. Це був неприємний, лихий сміх. Його приклад подіяв на інших. Голосно реготав Улас, тоненько верещала Лєнка, притишено хихотіла Анжела.
Звісно, Палац Хіміків знаходився не на Пустищі, та – поблизу нього. З деяких вікон можна було побачити окрайці руїни лікарні. До того ж, з корпусу, що зберігся найкраще (було тут колись онколоґічне відділення) і сусідствував з набонідом приватники вирішили зробити офіс першого в місті банку. За часів, як зводилася „Дірка”, будівля перетворилася на справжню фінансову фортецю, оточену чавунною огорожею під струмом і вартовими вежами. Мабуть, слід розуміти, що банк став ланкою, яка з’єднала Лігво з вавилоном. Так у Палаці з’явився привид – чорний чоловік у крислатому капелюсі. А що воно було таке, й чи було воно взагалі – не знав ніхто.
***
Сміх? Що за сміх?
Вони обійшли його, і хтось непомітно копнув його ногою. Місячний чоловік не поворухнувся, лише глипнув божевільно очима. Макогін зареготався ще голосніше, і неприємний сміх зненацька подіяв на сновиду. Він обернувся, та вони були хмільні й не упізнали його. В іншому кінці хмурної алеї, серед блискавок і мінливих ґобеленів осяяних зловісними зорями хмар височила морочна фіґура в крислатому капелюсі.
„Чого треба?”, запитав Юрко своїм звичним голосом, миттєво звільнившись від сновидства. „Що, місця мало, засранці малі?”
„Чєво?”, розжарено перепитав Улас, посунувшись назустріч Юрку.
„Вріж йому, Гранчак!”, заволала Лєнка, гарячково обмацуючи себе в пошуках цигарок.
„Рєбята, та я ж уже майже дома! Відведіть мене, а там робіть, що хочете!”, примхливо заблагала Анжела. Вони й справді дійшли її дому – он він височив на іншому боці вулиці, химерний, бузкового кольору, схожий на велетенський шинок, де вповні бенкетують чорти.
„Ага, тебе поведемо, а цей потрох утече!”, засумнівався Макогін.
„Не втече”, заспокоїв друга Гранчак і з усього розмаху вдарив сновиду трохи вище паху.
Юрко такого не чекав. Він гадав, що його було впізнано, тож зараз хлоп’я шанобливо вибачиться й усі розійдуться. Це, мабуть, так на нього місяць подіяв. Удар Уласа завдав Юркові несамовитого, нестямного болю. Він упав на одне коліно, з окрайця рота потекла кров.
„Швидко йдемо”, скомандував Сашко. „Він не встигне прийти до тями.” Вся компанія, похитуючись, спрямувала свою прудку ходу до бузкового палаццо Анжели.
Юрко стікав життям. Вже перший удар Гранчака фактично вбив його. І водночас – подумки переніс до Олі та Емми. Оля простягла йому руки, зайняті флердоранжем, з могили й сором’язливо посміхнулась. Емма сиділа на кухні й пила каву. Він гострим лезом гадання проштрикнув її думки й заціпенів – Емма думала про дитину, вона хотіла завагітніти. Оліна рука раптом почорніла й розсипалася на порох, а натомість з’явився високий худорлявий чоловік у пальті та крислатому капелюсі. Його оточували блискавки й хмари, схожі на чорних янголів. „Хочу жити...”, непевно пробурмотів Юрко, і зненацька це бажання життя сплеснулося в ньому, наче збаламучена вирва, й він заволав люто, неначе тварина: „Хочу жити!” Та цей погук почув лише місяць. Тоді чоловік у крислатому капелюсі схилився над ним і уважно, серйозно поглянув просто в очі. Юрко побачив безтямно, ірраціонально глибоку безодню і впав небуття нетямки...
Як він опритомнів, то відчув, ніби стало краще, хоч пах і набряк і звестися на ноги він не мав сил. Все ще була глупа ніч, і він не знав, скільки він пролежав на асфальті – кілька хвилин чи годин.
Навколо нього похмуро стояли чотири пари ніг.
„Диви, очуняв.”
„Чого вам?”, хотів голосно, але стиха прошепотів Юрко. „Чого вам?”
„Щас получіш, козьол”, хмільно просипів чийсь голос, і Юрко відчув удар по литці. Він спробував мляво підвестися, та не зміг і тому сів, звівши лице до катів. Багряно-сині фізії Уласа, Алкаша, Макогона та Слоні визвірилися на нього злим посміхом. Слоня насмішкувато нахилився й дав Юркові щигля по носу.
„Допригався!”
Могутній удар в те саме місце, що й раніше, знову розбуркав у Лабазові здатність бачити на відстані. Емма була вже в ліжку, та нічник все ще світив, кидаючи полум’я на білу білизну. Здавалось, ось-ось запалає багаттям це тіло, що так хотіло носити дитину.
„Не треба”, благально промовив крізь цівки крові Лабаз. Та марно.
Удари наносилися методично. Кати не були, як то звичайно пишуть, озвірілі – ні, вони працювали на автоматі, майже байдуже, ритмічно, немов витанцьовуючи криваву джиґу. Він майже не рухався, лиш скрикував поодиноко – та тямки не втрачав. Він бачив Емму, бачив дивне місто на небі. Там якраз займався ранок, і дивовижні птахи чистили пір’я на сапфірових верхівцях бірюзових мінаретів. Він тягнув руку до небесної столиці – та йому лише здавалося, що він її тягнув...
Удари Макогона були різкі та злісні. Він цілив у область голови та шиї. Гранчак бив по ногах та вище. Сярбун молотив по плечах і грудях, а Пєтя Алкаш завдавав ударів куди вдасться. Можливо, кров і бризкала, та її не було видко в темряві бездощового заворушення на небі. Лабаз не чинив спротиву, бо вже не гадав, що житиме. Чоловік у крислатому капелюсі поступово зникав у прозорості зоряного багаття, що кольким промінням проривалося з небес.
Коли вони вирішили, що він помер, то припинили бити й пішли геть. Почався дощ...
Щось закапало йому на обличчя, й він опритомнів. Дощ. Раптово несамовито закортіло жити. Він застогнав, спочатку тихо, потім голосніше, потім вже заволав – жадної відповіді. За двадцять метрів від нього був триповерховий котедж. Віконниця першого поверху знаходилася достатньо низько, аби до неї дотягнулася його рука. Він поповз.
Світлана Мефодіївна К. дивилася „Секс і місто”. На роботі вона, як і інші жінки-працівниці середнього віку, лаяла цей серіал, та вдома вночі потай дивилася. Родини у Світлани Мефодіївни К. не було. На те було багато причин. По-перше, хазяйка з неї була ніяка. Ось і зараз вона розмістила своє пухке тіло в пишній фотелі поряд з купою брудної білизни та замащеною фарбою сулією з самогоном. У так званій люстрі не вистачало двох лампочок, а гарні, дорогі меблі було завалено незрозумілим непотребом, що скидався на купи опалого листя в парку. По-друге, Світлана Мефодіївна К. мала дуже мінливий, вередливий, боязкий норов – і чоловіки, які іноді були присутні в її житті, всі, як один, кивали п’ятами за кілька місяців. Утім, Світлану Мефодіївну К. не можна було назвати нещасною жінкою... Цс, у вікно хтось стукає? Та ні, почулося... Отож, так, щастя. Вона була щаслива – отак, сидячи в фотелі, перед телеприймачем, слухаючи цинізм американських шизоїдів і шльондр, запихаючись їдлом, будь-яким їдлом, аби лиш запхнутися. Глибоко всередині... Та що це? Світлана Мефодіївна К. підходить до шибки – перший поверх, страшно – з острахом вдивляється в дощового Чюрльоніса ночі. Щось там є. Здається, чоловік. Аж тут якась фраза з серіалу привертає її увагу. Ні, нічого там немає... Глибоко всередині Світлана Мефодіївна К. ненавидить чоловіків – най всі вони повиздихають, гади. Тут вона повністю згодна з героїнями „Сексу та міста”.
Він не міг встати, тому повз. Довелося лізти через клумбу, кошлату, здиблену зсохлим віттям акацій та поодинокими кущами шипшини. Сухі квіти впиналися йому в лице, багнисті калюжі засмоктували пальці. Він терпів страшний біль, він не міг рухати ногами, вже не міг, тож тягнув їх за собою, наче непотрібний баласт. Важкий, до сліз рідний баласт. Він не міг вже бачити Емми – липкий, холодний дощ виїв йому очі та тепло живого тіла, і цей труп мав лише одне спрямування, одну мету – доповзти. Доповзти будь-що, доповзти, незважаючи на ту крислату смерть...
От і вікно. Десь в глибині миготить полохливо світло. Він стукає. Без відповіді. Стукає ще, кричить, кричить. Нічого. Доводиться повзти далі. З рота йому йде кров. Він відчуває, як хлюпотить вона ніжним струмком, він навіть чує глухе падіння крапель у калюжі, бридкі калюжі з трав’яними дикими гаями та відображенням даймонів-зорь. Ось інше вікно. Склопакет. Безжальні жалюзі. Яскраве жовте світло. Горщик з драценою на підвіконні. Він стукає, стукає, стукає. Серце калатає в такт каплям крові. Він грюкає, гримає, б’є. Б’ється, наче пташка об шибки. Жадної відповіді. Тож сили залишають його. А разом із силами – життя.
Твердінь небесна сяє містом з діамантовими вулицями, золотими обелісками, зікуратами на площах і садками, повними різнобарвних мавп. На вулицях співає пустка. Лише Юрко Лабаз іде проспектом, ледь устигаючи за путівкою зіркою Еммаоллал...
