От інколи дивуюся, чому письменники так полюбляють розпочинати свої нетлінні креативи з довгого та нудного опису ранку головного героя. Завжди у них: сонечко і через шибку заглянуло, і промінчиком торкнулося, і зігріло-полоскотало. А він, натомість, примружився, позіхнув, посміхнувся-потягнувся. І подушка на пару з простирадлом дали йому (твору або головному герою) лагідного - чарівного відповідно запотиличника та підсрачника, в результаті яких, твір разом з днем головного героя щасливо розпочався.
Звісно, вище наведено тільки основні, так би мовити, наріжні камені непересічного ранку непересічного ліричного героя. Можна додати і легенькі дисонуючі ноти: шум машин за вікном, дзвін будильника, чи ще щось таке, менш надихаюче. Письменники у таких речах собаку з’їли.
А нам-грішному піплу, залишається то все тільки хавати та хвалити.
