Щось заповзло йому у вухо. Якась гидотна слизька істота зашкряботілася десятками чіпких лапок десь у самісіньку барабанну перетинку й тим привела Костика до тями. „А може там нічого й нема, може то розвалюється вже на лахмання мій череп?” – було його першою гадкою. Костик тихо застогнав і з болем, докладаючи потуг, розсунув повіки. Але потуги виявились марними – він нічого не побачив. Пітьма… „Ну ясно. Ось я вже й нічого не бачу. Але з чого вона почалася, ця темінь? І що було до неї?”
Він заворушив пальцями й відчув пучками якийсь неприємний холодний порох, скорше пісок, а під ним твердий шерехатий бетон. І згадав. Все почалося ще зранку, почалося з того, що його жахнули по голові; Боже, скільки буханів здатна витримати бідолашна Костикова голова! Він купив сигарети й повертався до автомобіля. Поспішав, бо порушив інструкцію, і тут перед ним виникла ота темна постать…
А далі був кабінет генерального. Костик і раніше побоювався начальства – таку вже мав натуру, а сьогодні генеральний просто знавіснів. Хоча Костик його чудово розумів. Воно, ясна річ, будь-хто знавісніє, втративши повну барсетку „зелені”, але при чому ж тут кур’єр? Єдина Костикова хиба, що він трішки порушив шефові настанови – вибіг на хвильку купити сигарети. І все! Навіть злощасну барсетку з рук не випускав, тримав її ледве що не зубами, як і наказували. Хто ж міг подумати, що трапиться така біда?
Це все той ковзкий прилизаний щур – Цьвіріньченко, це він спрямував шефів гнів на сердешного Костика. Буцімто Костик причетний до пограбування! Хіба не ясно, що це звичайнісінький збіг? Що, мало трапляється в Києві грабувань перехожих? Впала якомусь „гопстопникові” в очі Костикова барсетка й… А звинуватили його.
Вирядивши Максима, позбувшись зайвих очей, шеф знесамовитів: давив Костика за горло, шарпав за комір, лупив важкими волосистими долонями по обличчю, а тоді всмалив кулаком під дих так, що Фередо з Цьвіріньченком ледве бідолашного одволали. Переполоханий Костик сквирив, присягався, переконував, що до грабунку непричетний, та кати були невмолимими. Врешті, коли на розкішний директорський килим впав тужавий згусток кровистої Костикової слини, було вирішено продовжити допит у більш годящому для такої роботи місці. Фередо вправно припнув до себе Костика наручниками, бранця запхнули на заднє сидіння шефового мерса, „сам” втиснувся за кермо й вони поїхали. Дорогою зупинились, прихопили добре знайомого Костикові чолов’ягу на прізвище Ластівка. Це був один з підлеглих Фереда – молодий рожевощокий та порожньоокий, схожий на дорослого амурчика, відморозок, і вже з ним опинилися в гаражному кооперативі десь на Борщагівці.
– Колись, колись! – впродовж усієї поїздки нудно бубонів Цьвіріньченко. – Колись, харя, поки не пізно. Колись!
Але Костикові ні в чому було „колотись”.
У безлюдному вохристому гаражному провулку Ластівка відімкнув якийсь гараж і „мерседес” заїхав усередину. Там Костика змусили зсунутись в оглядову яму, з ями крізь вузенькі металеві двері запхнули до освітленої тьмяною лампочкою комірки з цегляними стінами та бетонованими стелею й долом. Комірка, видно, слугувала погребом, про що свідчили короткі арматурні обрізки, що стриміли зі стін на однаковій висоті від підлоги й слугували певно колись тримачами полиць. На хвилину Костик залишився в склепі сам, потім, дражливо скригнувши ржавими завісами дверей, ввійшов Ластівка.
– То де тугрики, недоноску, …твою мать, га? – процідив голосом, котрий не віщував утішного. – Не чую! – І щосили вгилив полоненика носаком по гомілці. Костик заверещав і впав на підлогу, у холодний вогкий порох…
Що було далі, Костик пам’ятає погано. Здається, Ластівка його бив. Справді, бив. По нирках, по печінці, в голову… Здається, він припікав Костика полум’ям запальнички. Та ще й у таких болючих місцях, і де навчився, гестапівець?! Костик голосив, скімлив, непритомнів. Та мучитель знову приводив бранця до тями й продовжував допит:
– Ну давай, давай, дохляк, твою мать, кажи: куди подів тугрики, хто підручник, адреса? Бо я тебе, гнида, тут і замочу! Я на тебе давно оком накинув – не терплю гнилих!
Чинити бодай-який опір було марно – вимучений Костик ледве сягав дебелому товстолицьому „амурчику” до пліч.
Згодом до Ластівки приєднався Фередо – певно на фірмі закінчився робочий день, і вони продовжували мордування вдвох.
Нарешті Костик не витримав. Коли „амурчик” учергове накинув йому на шию удавку, полоненик, ледве ворушачи набубнявілим язиком, прохарчав:
– Стійте, стій… вас на… ска…ска…жу…
Він ладен був сказати будь-що, зізнатися не те, що в крадежі грошей – у замаху на вбивство Павла Павловича, аби лише знову не відчути, як ущільнюється на шиї мерзотна порска удавка, як палають, ладні вибухнути, легені…
– Ну? – підскочив Фередо.
– Я… я… мене вмовили.
– Хто?
– Не знаю… Я не знаю його. Підкотився на вулиці, сказав, що шикарно віддякує, навчив, як робити…
– Хто?!
– Такий… такий… високий… літ сорока. Костистий…
– Як знайти?
– Не знаю. Чесно, не знаю. Завтра в нас стріча. О сьомій ранку… коло мого будинку.
– Ну гляди мені, недомірку! Якщо гониш – краще б ти взагалі хавало не розтуляв! – хиже Фередове обличчя було зовсім близько. – Я змалку не люблю, як мені межи очі пилюжать, затямив?
– Ні… правда… о сьомій, – прошепотів Костик… і все зникло. І Фередо, й Ластівка, і тьмава лампочка під чорною сирою стелею. Він у черговий раз зомлів…
Ні, щось таки вошколубилося йому в вусі. Але підвести руку, копирснутися там мізинцем було несила. Нехай, то не найдужча досада! Головне – біль. Розламувалась голова, боліли, здавалося, подірявлені від крику й від браку кисню, легені, тупо кволився кожен клаптик потовченого тіла. А це ж іще не все, це лише відстрочка! А що буде, коли до них допре, що ніякого високого костистого мужика не існує, що то все вигадка, аби виторгувати в долі бодай кілька годин спокою (а правильніше сказати – життя) й біля нього знов заходиться цей гестапівець Ластівка? Може катувальники повезуть його додому, на зустріч з неіснуючим співумисником, а там Костик покличе на допомогу, здійме гамір, з’явиться хоч якийсь шанс на спасіння? А якщо ні, якщо полишать гнисти в цьому глухому моторошному склепі, де вже й світло вирубили? Може це й є його могила?
Чорт, і звідки прикотилося це нещастя? Не минуло ж іще й доби з того часу, коли життя видавалося Костику простеньким та втішливим. Гарна (й зовсім не обтяжлива) робота, гарна зарплата, гарні дівчатка, за зелений фантик ладні вдовольнити будь-яку забаганку! А він це діло любить, ох любить! Інка, колишня, не дійшла потреб його чоловічого єства, не проникнулась, та й біс із нею!.. І все це Костик мав ще вчора, а нині… Дзьобана барсетка! Він же її держав, він же не випускав її з рук ні на хвилю! Глядів, як неситий пес глядить соковиту яловичу костомаху! І досі пам’ятає її прохолодну шорсткувату поверхню. Пам’ятає…
Повільно, змагаючи боління, Костик обмацав тіло, спробував зігнути ноги, руки – переломів ніби нема, але якої муки завдає кожен рух! Чи може пролежати недвижно на підлозі останні години свого життя? Так менше болить… Барсетка. Він добре пам’ятає її шерехату поверхню, не забуде довіку. Хоча, скільки його залишилось, того віку? Однаково, скільки б не залишилось, а він пам’ятатиме її поверхню…
Костик відчував якийсь сумнів, якусь незручність. Ні, не біль, біль – то само собою, й страх – само собою, а це щось інше, якась тривожність у думках. І ніяк не міг знайти причини тієї тривожності. Щось не так, щось не таке, на щось він не зважив. Скільки подій за останні десять – п’ятнадцять годин, паскудних подій, воно й не дивно, що чогось не остеріг. Але це „щось” надзвичайно вагоме, от тільки що? Шеф, Цьвіріньченко, Фередо, Ластівка? Ні, не те. Кабінет, авто, гараж, підвал? Ні. Ранок, Томочка, Максим, зниклі сигарети? Ні за що, абсолютно ні за що зачепитись. Максимів „фольксваген”, тютюновий рундук, барсетка в руках, він і досі пам’ятає її шорсткувату дерматинову поверхню?.. Ну то й що? Нальотчик… нальотчик… Його Костик зовсім не запам’ятав. То що ж? Клята барсетка, чортова її шкарубкувата поверхня… Стоп! Поверхня! Шорсткувата дерматинова поверхня злощасної барсетки! Вона була не така! Не така, як завжди, як раніше! Як же це він одразу, дурило, не просік? Нервувався, підгонився, бо порушував інструкцію, а пальці м'яли тим часом барсетку, а її поверхня була не така! Тоді, раніше, її матеріал був наче м’якшим, гладкішим на дотик, а коли Костик вискакував за сигаретами, то ніби став грубшим! Він не міг би стверджувати це напевно, хоча… ну на дев’яносто відсотків точно! То що ж виходить –барсетку хтось підмінив? Він же не випускав її з рук… „Стоп! Стоп, телепню! – Костика аж потом пройняло, навіть біль кудись позадкував і враз до сказу закортілося курити. – Як же не випускав, а журнал! Ти ж відкладав її, щоб погортати порнографію! А хто підсунув журнал? Максим! То це що, Максим підмінив барсетку? А що ж тоді вихопив нападник? Чи той з Максимом ніяк не пов’язаний? Справді, – збуджено мізкував Костик, – це ж таки я вказав водієві, де спинитись. А барсетку, значить, було вже підмінено? Коли? Поки я лапав цицькастих прошмандовок у журналі? Це неможливо! Хіба що… коли наставлявся на те видовисько, де тітка батожила штаньми голого чолов'ягу. Невже й то було підлаштовано вмисно? Ні, не віриться, це неймовірно!”
Що діяти? Признатися Фередові, що високий щуплястий чоловік – то небилиця й що до викрадення барсетки якось причетний Максим? Не повірить! А коли й повірить, то що вчинить? Приб’є! Якщо нема зустрічі з пособником, то й Костик більше не потрібен!
Барсетка. Барсетка… Така вона була, чи ні? Костик зосередився, уявив ранок, Максимове авто… Та ні ж бо! Тепер він цілковито певен: коли сідав у машину – барсетка була така, а коли вискакував на зупинці – вже інша – жорсткіша. І як це він, недоумок, не помітив? Отже Максим її підмінив – більше нікому. А грабіжник, виходить, вихопив уже іншу барсетку, можливо це тільки дикий збіг, а можливо… Та певно, що не збіг, адже те, що баретку з грішми замінили на іншу, скажімо – з цеглиною всередині, скоро б виявилось, а так – біжи, лови того крадія! Максим… Козел, село неасфальтоване… Це через нього…
Ні, Фередові нічого розказувати не слід. Зрозумівши, що Костик обдурив його раз, той ледве чи повірить удруге. Тим більше, що й аргументів вагомих катма. Лише якісь безвиразні відчуття, дотик пальців… В кращому випадку сидітимуть тут з Максимом удвох. Чорт, як вирачкуватись із цього ластівчиного гнізда? Чекати ранку, дожидати, що його повезуть на побачення з неіснуючим співумисником? А як не повезуть? Чи залишать живим, чи… як відпрацьований матер’ял?..
Костик спробував підвестися. Це коштувало зусиль – голова тріщала, кров гахкала в скроні, ще й дзенькотіло під тім’ям так, наче по голові гатили весільним бубоном! Нестерпно щеміло в боці (Фередо, здається, вкарбував кованим армійським черевиком), пекли припалини під пахвами й на шиї. Ледве не впав знову, та прихилився вчасно до стіни, вперся долонями в прохолодну, воложисту цеглу. Віддихнув, ступив, тримаючись за пристінок, крок; ось двері, шкребнув нігтями об іржаве залізо – зачинено, зсередини навіть ручки немає… Безвихідь, чорнота, смерть… Ні на що вже не сподіваючись, рушив посувом далі по колу, точніше, по квадрату куценької, захованої під землею, комірчини…
А в цей час Максим, либонь, задоволено шурхотить новенькими (обов’язково новенькими) пахучими купюрами… й насміхається… з нього! Негідь! У нападі нестямної люті та відчаю вгатив кулаком у стіну, вискнув від болю й… прислухався. Ніби відлунок удару видався Костикові глухим. Отже за стіною порожнеча? То й що? Годі сподіватися голіруч розібрати цегляну кладку – маячня! І все ж… Знов гупнув – глухо. Бухнув лівіше – ніякого відзвуку, правіше – те саме. Отже якраз у цьому місці. Що ж це, може просто зрушена й не втрамбована земля? Похапливо заходився промацувати стіну, цеглину за цеглиною, все щільно підігнано, але шви… Гараж давній, та й невідомий його будівельник не надто, либонь, утрачався на цемент, а може вирішив, що під землею його багато й не треба – тернувши між цеглинами, Костик відчув, як посипалась зі швів порохнява. Не така вже вона й непоборна, ця мурівка! Та однаково – голіруч… Стоп! Арматурини! Коли горіло світло й коли мозок іще не одурів від Ластівчиної екзекуції, у стіні, під стелею, Костик виразно бачив арматурні обрізки! Підняв руку, повів нею вбік – є! Але метал стримить непорушно. Знову рушив уздовж стіни, намацав наступний шмат, спробував розхитати – марно, спробував другий, третій… Ось! Цей ніби хиляється. Відчайдушно ґвалтуючи муку, страчуючи останні сили, обіруч учепився в холодну шерхку арматуру й заходився торгати її з боку в бік…
– Ну давай, давай, бля… село неасфальтоване! Давай!
І гепнувся вичавлений на підлогу… Але з залізякою в руках!
Мацнув інший кінець обрізка – ще й загострений! І, збадьорений цією обставиною, взявся до праці…
