Сила знаменного дня.
Не вірте ніколи в умовний спосіб думок і справ. «Я б зробив», «я б хотів» оманлива форма. Вона наповнена фальшивою, дрібною енергією можливості. Цієї енергії стає лише на слова. Вона вичерпується в знаменні дні, коли приходить час підбивати підсумки, наприклад в свій день народження. Але в свій день народження сидіти і як «скупий лицар» підбивати підсумки, педантично вираховувати втрати і здобутки – це ж щонайменше жалюгідно. Краще вибрати для цього день народження друга, що тільки на три дні раніше твого.
Дзвінок будильника зранку. Традиційний омлет на сніданок. Ранковий ритуал чистки взуття до блиску. Міжміська електричка у сусідню область. Перекур у тамбурі за рекордних дві хвилини, поки контролер проходить вагон, перевіряючи квитки. Майже остання зупинка електрички. Пів години на вокзалі щоб нормально покурити і зорієнтуватися на місцевості. П’ять хвилин на маршрутці і от уже на горизонті маячить чималенький «будинок лісника» із величезним подвір’ям, на якому ростуть старі дуби і лісом під боком. Прямо старе родове гніздо із романів російських класиків. І компанія підходяща. Моя перша велика платонічна любов, іронічна аспірантка, інтелігент в енному поколінні. Друга – справжня блондинка, у якої ця хвороба впевнено прогресує. І я, дивак, ходяча розважальна програма, що або скаже щось дуже розумне і усі довго будуть захоплюватися, або скаже якусь повну дурню і усім довго буде не зручно. А в кінцевому результаті нап’ється і дурня із слів перетвориться у реальність. Він буде не однозначно зізнаватися блондинці у світлій і вічній любові. І уже під час прогулянки по лісу буде довго мовчати і багато курити. А компанія друзів від тоді ще дуже довго буде чи то ображатись, чи дивуватись. Уже на зупинці, чикаючи автобуса, що б їхав у напрямку до дому, коли його на пів свідоме тіло відійде покурити, хтось пошепки скаже: «От, знову напився». І хіба ж комусь можна пояснити, що мені паскудно на душі, що над головою, наче «Домоклів меч», нависає відчуття того, що я живу випадковим життям? Та і кому це цікаво? Суміш ангела і дауна - це моє справжнє втілення. Усе інше – справжній умовний спосіб життя. Як і усе інше – застілля, поздоровлення, добирання до дому, не зручна мовчанка в автобусі, пропущена зупинка, вивалювання з автобусу десь посеред поля, дві години ходьби уздовж траси в абсолютній темряві, купа гравію на узбіччі, невдале падіння, розбита губа і червоне око, що ще довго нестерпно нило.
«Люди рідко коли задоволені тим, ким вони є. Умовний спосіб життя, чи то в минулому, що давно пройшло, чи в майбутньому, якого можливо ніколи не настане, найяскравіший приклад цього». Так мені колись сказав один юний філософ, що не вдало наслідував Діогена, коли ми з ним осушили по кілька літрів пива. Але чому силу таких банальних істин відчуваєш тільки в свій день народження? Сила цього дня в надії. Коли тобі цілий день бажають усього найкращого, починаєш вірити що так воно має і бути. В цей день люди крадуть невидиму енергію світу в надії. В усі інші дні – живуть по інерції, як гібрид ангела і дауна.
Але не будемо так узагальнювати. «Люди» абстрактне, знеособлене поняття. Чому я живу так? Напевно тому, що я живу випадковим життям. Випадковість і є та невидима енергія, яка в один знаменний день крадеться в надії, а потім цілий рік безсовісно пропалюється. Напевно у сум’ятті горбачовської Перебудови мені присвоїли чужу долю. В моїй прописці на цьому світі, з самого початку були закладені суперечливі почуття і учинки, до яких я був принципово не готовий. Похмура, мрійлива, замкнута дитина, що мовчала майже до чотирьох років – погана основа для нормального сільського життя, цього суспільного колгоспу, де найбільше шанується однаковість людей. І коли ці суперечності, як таргани, поміщені в скляну банку, «пережерли» один одного, залишилася тільки «чорна діра», яка живиться енергією надії знаменного дня. «Я кину курити, пити, буду краще відноситися до оточуючих, скажу усім кого я люблю, що я їх люблю» і так далі до безконечності, - як часто звучать ці обіцянки у знаменні дні: на Новий рік чи в день свого народження. Але ж такі слова нагадують холостий вистріл – багато шуму і жодного наслідку. І не тому, що немає волі, чи то «сядуть батарейки» на пів дорозі до мети. Просто умовний спосіб існування не просто набір пафосних софізмів, а цілий віртуальний світ потенційно не здійсненної можливості. Він, як наркотик, збурює людську фантазію, самолюбство і ще чорт знає які темні сторони людської душі. Тому, з віртуальним світом умовного існування, як з наркотиком – раз спробуєш і ніколи уже не станеш колишнім наркоманом. В цьому сила мого знаменного дня.
