Апостоли справедливості.
Поряд із вусами, золотими зубами і не природною тягою до горілки, типовою ознакою пересічного представника народу впевнено можна назвати не здорову тягу до справедливості. І вони, як справжні апостоли, не утомлюються її проповідувати.
Бідні мої апостоли справедливості. Вони рідко миються, ще рідше чистять зуби і майже ніколи не кажуть «дякую» чи «будь ласка». Вони не відвідують ні стоматолога, ні перукаря. Їхня брудна триденна щетина гармонійно поєднується із засмальцьованою робою і кірзовими чоботами із засохлим брудом. Дивує не стільки їхня не здатність облаштувати свій побут, чи хронічне похмілля, скільки їх фізична і моральна деградація. Дрібні уламки найбільшої імперії усіх часів, що боролась за уявну справедливість, простакуваті дальтоніки, що бачать світ чорно-білим, базіки із вакуумом в голові, як вірменське радіо видають шістсот слів ні про що у хвилину, поглиначі пліток, чуток, телебачення і іншого стерва, чи то юродиві чи святі, що в нашій країні часто є словами синонімами, вони впевнені – вони створені для щастя. Не зрозуміло в чому воно полягає, але їм подобаються слова Маяковського про буржуя, який жує останні свої рябчики.
Бідні мої апостоли.
Пісні у стилі шансон для них ближчі за церкву. Бандитизм для них – це ж так не справедливо, але апостоли справедливості люблять «блатну» романтику типу «украв, красиво погуляв, сів». Майже нагадує їхню заповідь «забрати у багатих, поділити між бідними і щасливо зажити».
«Докторська» ковбаса, така, яка вона була у радянські часи, у їх розумінні найбільший делікатес.
Горілка їхній новий матеріалізований бог, а за одно і улюблена страва, що споживається хоча б раз на день.
Духовність – посвячена паска і писанка.
Шевченко – геніальний автор «Заповіту» із сакраментальною фразою про нову, вільну велику сімю.
Справедливість – це коли усе усім порівну.
Справедливість – висип по усьому тілу, що нестерпно свербить.
Спокій – порушення норми.
Книжки – смертельна отрута.
Окуляри – типова ознака євреїв.
Євреї. Про них лише відомо, що Ісус був євреєм і вони хитрі.
Свобода – це що і навіщо?
Успіх – лайливе слово.
Матюк – не лайка, а щира розмова між чоловіками.
Чоловік під підозрою. Він швидше усе не «мужик».
Лондон, Париж, Нью Йорк – це де? Там, де перемогла справедливість, рівність, братерство?
Іван Франко – мужик з двадцятки.
Жінка – мігруючий між кухнею і спальнею предмет інтер’єру.
Любов – коли у хаті усього наварено, запечено і жінка чикає у теплому ліжку.
Начальник – ворог роду людського, але от і собі б стати начальником.
СРСР – ковбаса по 2.40 і горілка по три рублі.
Історія – розповідь про те «як я упіймав рибу, довжиною от таку, від ліктя до кінчиків пальців».
Історія України – нікому не потрібний шкільний предмет.
Політика – суцільна педерастія.
Бідні мої апостоли справедливості. Нещасні люди. Лузери по життю. І у сімейному житті, і на роботі і узагалі… Мені їх навіть трохи шкода. Навіть не зважаючи на те, що ми ідеологічні вороги. Як не як, не чужі люди. Живемо поруч одне одного. Можливо не «душа в душу», ну, це ж не причина злорадствувати. Та й навіщо? Історія давно показала, що апостолів не перевиховаєш, ні логічними аргументами, ні клітками з левами. Навіщо витрачати на цю безглузду затію свій час і нерви? Краще вип’ю з ними і з головою занурюсь в безкінечну п’яну дискусію про душу і справедливість.
