Відчинилися двері, і поріг переступила … Відразу ж подумав, ні, навіть не подумав, а цілком чітко почув, як внутрішній голос сказав: «СПРАВЖНЯ Жінка». Враз зауважив те, чого до цього навіть не помічав: немита чашка, в якій були залишки кави, поламані недокурки в попільничці, пляма ультрамарину на підлозі, мастихін із залишками охри і павутиння в куточку вікна. І все оте раптом постало геть у іншому світлі, аніж якусь мить до цього.
А кілька хвили тому, він підійшов до вікна й на мить зупинився. Поглядом ковзнув по блакитному хитросплетінні візерунку на шибці. Але то тільки на мить. Вся його внутрішня увага була спрямована на полотно. Ще незакінчене, воно стримувало відчути повну насолоду й короткотривале полегшення, що наступало завше, коли був зроблений останній мазок.
Як тільки брав до рук пензля, перо, чи крейду, весь реальний світ, що кипів і вирував проблемами, клопотами, подіями, метушнею, війнами, цунамі, вулканами відступав кудись на задній план. Існував тільки як щось таке, без чого не міг би існувати він сам, адже теж був породженням цього світу, його мікроскопічною частинкою. Рука підкорялася якимось потужним душевним імпульсам, хвилям піднесення, непідробного трепету й злету. Жив зовсім в іншому вимірі простору й часу. Ні! Світ не втрачав своєї сутності, свого матеріального наповнення. Він просто якимось незбагненним чином переміщався в потужний енергетичний згусток. І то вже не він, а його рука керована чимось, чи кимось, чи згустком тієї енергії творила те, що й сам не міг опісля зрозуміти, як воно все оте відбувалося.
Коли його згризали сумніви, тоді просив дружину подивитися на вже закінчену роботу. Добре знав, ані злукавити, ані сфальшивити вона не зможе, бо якщо робота була доладна, на її очах виступали сльози. Відразу ж. Спонтанно. І то був найвірніший знак, що вона чогось таки варта. Усвідомлення цього давало тимчасове, блаженне заспокоєння, моральне право на якийсь час зробити паузу й перепочити. А відтак знову муки творчості, невдоволення собою, болісні шарпання душі, зневіра в своїх силах, розпач, знервованість та нетерпимість і… знову піднесення до блаженних висот.
І ось … Раптом все те, що довкола, побачив сторонніми очима, очима цієї незнайомки, що ввійшла до майстерні. Оте павутиння! Він аж зіщулився, як від фізичного дискомфорту.
Воно було там з учорашнього дня. А втім…, може й, раніше… Спершу його помітила Тетяна, коли вчора зайшла до майстерні. Вона час від часу заглядала до нього, приносила щось поїсти, любила переглянути роботи, а коли бачила, що відволікає, непомітно зникала. Мав затятий характер, навіть, як вона називала, «вибухонебезпечний». Бувало, що дратувався, коли просила показати нові напрацювання, а він саме був на тій хвилі піднесення, що будь-яке втручання із зовні заважало, вибивало з творчого ритму. Але зазвичай і сам виставляв перед нею полотна. І то була мить одкровення й затишного негучного взаєморозуміння.
Тетяна любила їх переглядати. Це була не примха, не забаганки, а ніби вже фізична необхідність, що давала задоволення й відпочинок душі. Іноді він міг різко з нею поводитися, проте відчував і сам, що не може без цих показів уже готових своїх витворів саме перед нею. Після цього відчував себе певніше і… , та що там гріха таїти, чекав на меткі зауваження дружини. Вони були завжди слушні й давали поштовх творчим злетам, а минулим роботам, немовби, оцінку. Тож він їх бачив вже по-новому. Ба, навіть помічав у них те, чого раніше й не зауважував. А вона жартувала:
- Ну, от бачиш, аніскілечки не розумієшся ти на мистецтві.
Коли Тетяна зосереджено розглядали полотна, пастелі чи графіку, він завжди спостерігав за нею. Робив це непомітно. Намагався вгадати, що думає. Пасмо русявого волосся, весь час падало їй на обличчя і заважало дивитися. Воно лоскотало їй носа, іскрилося золотом від сонячного проміння, що вільно лилося крізь скляний дах майстерні, а вона, не відриваючи очей від полотна, смішно здувала його. Здавалося, навіть не усвідомлювала, що можна просто відкинути рукою. Підходила ближче, відтак знову відступала на кілька кроків назад, нахиляла голову то в один, то в другий бік… Ледь мружила очі і тоді вони були вже не синьо-сірі, а незбагненно темні й глибокі. Не хотів того виказати, та хвилювався завжди, коли подовгу стояла біля якоїсь роботи. Тоді він, затамувавши подих і намагаючись не видати того, напружено чекав. Щось собі ніби порпався біля мольберта: витирав пензлі, розмішував фарбу чи зішкрібав суху. Проте кожним нервом відчував її рухи, очікував, що скаже. Вона була найпершим суддею. Але ніколи про те їй не говорив. Собі в тому теж не зізнавався.
Вчора Тетяна також зайшла в майстерню.
- Ой! Що це? – вигукнула мимоволі, підійшовши до вікна. - А йди-но сюди!
Він роздратовано відклав пензля, повільно витер руки і, не відриваючи погляду від роботи, наблизився до неї.
- Ну, що там таке?
- Та ти поглянь лише! – вона очима показала на вікно.
- Оце? Павутиння? –скривився з огидою, кутики рота опустилися вниз, а в зеленкуватих очах промайнуло роздратування. Він рвучко підняв руку, щоб зняти, але Тетяна тут же його зупинила:
- Не поспішай. Ти придивися, придивися уважніше, - майже пошепки вимовила і додала: - Що може бути досконалішим того, що так розумно й мудро створила природа? Такий маленький павучок, а яка гармонія і вправність у його витворі. Ти бачиш?
А й справді… Він теж уважно подивився на те, що хотів було знищити одним помахом руки. Один рух - і все… Дійсно, яка краса! Симетрія й елегантність. Раціональність і витонченість! Хм … Так, вміє вона «бачити». Намагався нічим не видати себе, та в глибині душі стало прикро. Це мав би зауважити він, художник-професіонал, а не вона. І це вже не вперше.
- Ну, то в неї воно так, - поспішив себе заспокоїти, - просто на первинному рівні. Мабуть, і не розуміє до кінця що воно таке, бачить самими очима, як гарну сукню, квітку чи прикрасу. Без глибини… зовсім не так, як він…
Проте відчув роздратування, пливке, тьмяне, невиразне - це вона мала здоганяти й підніматися до його рівня. Вона, а не він.
І ось зараз усе те видалося таким нікчемним, таким малозначущим. Раптом померкло й потьмяніло…. Відчинилися двері і… ввійшла незнайомка. Вона була чарівна. Справжня Жінка. Саме таких, очевидно, і називають Музами.
