Він пахнув першим днем справжньої осені. Осені з її цупкою терпкою імлою, з п*янким димом тліючих мрій, бабиним літом та павутинням у волоссі, пістрявим листям під ногами та між сторінками його книжок.
Так і кортіло торкнутись поглядом його гострих зіниць, вбивши власну надію вістрям його байдужості.
Бігти навипередки з власним серцем, чманіючи від шаленого пульсу напівп*яних від щастя думок.
Він таки віддав мені свої мрії.
А я, спіткнувшись за високий паркан безглуздого страху втрати власної свободи, дерла своє я на кавалки вістрями змучених від відчаю пальців, розуміючи, що першим днем справжньої осені пахне моя власна, свідомо-обрана самотність, самотність, котрої я так панічно боюся і котрої так квапливо шукаю, коли моє я знітившись від чужих почуттів видряпує вихід на волю.
Осінь. Вона доводить мене до нестями. Тягарем безрадних емоцій та істерією ошалілого натхнення. Руда та хитра, як остання шльондра, котра ладна продавати своє тіло за безцінь, аби тільки не чіпали її душу, зваблює мене алогічністю своєї самотності.
