- Вибач, але я тебе не кохаю, - дивлячись йому прямо у вічі, сказала Софія.
- То у мене зовсім немає шансів? – обома руками хапаючись за цей проблиск надії, запитав він.
- Ні, - вона повільно похитала головою.
«Ти мене не вартий», - прочитав він між рядків.
Софія була старшою за Стаса на п’ять років і її чоловік працював на керівній посаді в одній великій фірмі. А він, простий студент, завжди дивився на досконалу в його розумінні красуню наче на рідкісну реліквію. І сьогодні, нарешті наважившись розповісти їй про свої почуття, відчував, що втрачає все.
- Ні. Вибач, - повторила вона і пішла.
Від цих слів в його очах мав згаснути вогонь. Але той, навпаки, розгорівся ще сильніше. І розпалювала його лють, якої Стас не знав донині. Ні, він не невдаха, яким його вважає Софія. Він виб’ється в люди і покаже, на що здатен. Нічого, він ще повернеться і кине цей світ до її ніг. Байдуже, що доведеться для цього зробити і на що піти, але він стане її гідним.
У вересні столиця поповнилась ще одним шукачем щастя. А підкорити її вдається тільки сильним і наполегливим. Стас був наполегливим з поважним префіксом «най». Його не лякала ні обідрана кімната у гуртожитку, де таргани почували себе повноправними господарями житла, а ти – лише їхнім квартирантом; ні катастрофічна відсутність грошей і їжі. Він не зважав ні на що стороннє. А тільки працював, відкидаючи все інше як непотрібний баласт. Повертаючись додому, падав замертво. Опускаючи голову на подушку, повторював долю усіх трудоголіків – поринав у пітьму і прокидався лише за сигналом будильника. Схоплювався на ноги і все повторювалось, кружляло у своїй безкінечній каруселі.
Коли в тебе є мета, ти не сумніваєшся і не дозволяєш собі думати про відпочинок. Його метою була Софія. І він рухався до цієї мети велетенськими кроками. Інколи на своєму шляху спотикався, інколи доводилось відступати назад, але він завжди рухався, а гнучкість, як відомо, веде до перемоги.
З часом кімната в гуртожитку змінилася зйомною, а пізніше і власною квартирою. З багатолюдного і задушливого метро він пересів за кермо новенького авто. В той час Стас уже працював на себе. За кілька років його фірма відкрила п’ять філій, він отримав науковий ступінь і встиг побачити світ.
Тільки усього цього Стасу було замало. Він мав стати кращим у своїй справі, щоб справді бути гідним Софії.
Тільки у боротьбі за владу важко лишитися кришталево чистим. Стас, не задумуючись, йшов по головах, ризикував, часто ступаючи по краю прірви. Не впасти допомагала тільки вона, Софія, його нездійсненна мрія.
Він підкорював свої вершини довгих сім років. За цей час зумів здолати тисячі комплексів, тисячі внутрішніх «не можу». Знищив себе колишнього, пересортував усі шматки, викинувши непотрібне на смітник. Відродився, наче Фенікс, тільки не із попелу, а із кременю, заліза. І одного дня настав момент, коли Стас відчув, що готовий з’явитися на очі коханій.
Усі ці роки він не спускав зі своєї мрії очей, знав про кожну подію у її житті, та й про кожен Софіїн крок.
Вісником його повернення стали діамантові прикраси, які він надіслав Софії. А ще квіти, цілий океан різнобарвних троянд. В останньому букеті серед рожевих красунь була записка, в якій значився час і місце їхньої зустрічі. Тільки Стас не називав свого імені, воліючи до останнього лишитися таємним шанувальником.
Перед цією зустріччю він хвилювався навіть більше, ніж тоді, першого разу. І в той же час сміявся зі своїх страхів. Адже він переможець. Цього разу йому є що їй запропонувати: гроші, владу, кругосвітні подорожі, дорогі подарунки. Він вже давно на голову вищий за її чоловіка, чия кар’єра зупинилася в розвитку і буксує на місці. Невже, поставши перед вибором, вона надасть перевагу чоловіку-невдасі?
Єдине, що справді його турбувало: Софія злякається і не прийде на зустріч.
Він помилився. В назначений час молода жінка прийшла до ресторану, де на неї чекав вишукано накритий стіл і Стас, який запланував на цей вечір дещо незабутнє.
- Привіт! – сказала вона, зупиняючись біля його столу.
- Привіт! – Стас не міг відвести очей від її обличчя. Такою вона здавалася йому красунею. – Не чекала мене побачити?
На його здивування, вона відповіла:
- Я здогадувалась про щось подібне.
Допомігши їй сісти, Стас запитав:
- Щось вип’єш?
- Ні, дякую.
- Як ти?
- Мені немає на що скаржитись.
- А я, здається, вибився в люди, - він не зміг приховати самовдоволеної посмішки.
- Я чула про твої успіхи. І дуже за тебе рада.
- А знаєш, заради чого я все це робив? – він спробував вино. – Заради тебе. Щоб стати тебе вартим.
- Стас, прошу тебе… Не треба починати цю розмову.
- Треба. Тепер у мене стільки грошей, що твоєму чоловіку і не снилося. Це все твоє. Як і моє серце.
Вона нічого не відповіла. Натомість дістала із своєї сумочки велику атласну коробку і поклала її на стіл.
- Забери. Це коштовності, які ти мені надіслав.
- Вони твої. Як і це.
Він протягнув їй ще одну атласну коробочку в формі сердечка. Софія відчинила. Всередині знаходилась обручка. З просто казковим діамантом.
- Ти розумієш, що це означає?
Після цих слів Стас відчув, що говорить щось не те. Сам не розумів, що з ним сталося. Він міг би годинами розповідати про свої досягнення і перемоги. А от сказати їй про кохання – і потрібні слова десь зникають. Ще трохи і вона подумає, що для нього це не важливо.
- Розумію. Вибач. Мені дуже шкода, - вона закрила коробочку і поклала її до решти коштовностей.
У Стаса перехопило подих. Він відчував себе таким же беззахисним, невпевненим в собі хлопчаком, як сім років тому.
- Невже в мене немає жодного шансу?
- Ти так нічого і не зрозумів, - сказала Софія, встаючи.
- А що я мав зрозуміти?
- У тебе ніколи не було шансу. І не через те, що ти був бідним, а він – ні. А тому, що я просто кохаю свого чоловіка. І завжди кохатиму.
«Завжди, - дзвеніло на дні порожнього келиха, з силою поставленого Стасом на стіл, і ехом відбивалося в залі. – Завжди. За-в-в-жди…»
