Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88865

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (10)

© Аркадій Поважний, 28-09-2012
***
До Києва їхали через Харків. Про наслідки щезнення одного із кримінальних лідерів почули вже у маршрутці.
- Вчора кум із Донецьку дзвонив, – говорив один приглушено другому, – каже в одному із генделиків перестрілка була. Бандюки один з одним розбиралися.
Далі маршрутку те і діло зупиняли даїшники. Перевіряли водіїв на наявність порушення правил пасажирських перевезень.
- Вочевидь Хан контролював цей бізнес, – припустив я, – а тепер прогалина заповнюється конкурентом.
Дібрались без перешкод, без сумніву тепер ми поза увагою. Імперія Хана в анабіозі. Звісно на його місце прийде заступник, але претенденти можуть влаштувати міжусобицю.
- Це не державна структура, – продовжив я, – якщо верховний дурник України несподівано щезне це ніяк не вплине на життя в країні, тим більше нашій державі не таланить на президентів, один гірший за іншого.
У Києві Ладомира знову взяла на прокат той самий «джип». «Внутрішній голос» підказав їхати до Куренівки, де на одній із квартир утримують нашого товариша. Зброї у нас не було, люди Хана, коли схопили Магадара, відбили свій арсенал. Зрозуміло ми знали будинок і квартиру де його утримують.
Я вирішив не вплутуватися в бійню зі штурмом, нехай роблять кому за це платять гроші. Зателефонував до міліції.
- Алло, хочу повідомити про захоплення і утримання заручника, – кажу.
- Хто ви? Назвіться.
- Мешкаю в будинку навпроти. Назватися не можу, бо не сподіваюся на ваш захист. Зараз у квартирі троє озброєних молодих людей. Так, що не відправляйте одного дільничного. Прошу поставитись до мого повідомлення серйозно, воно записується на диктофон, це вразі якщо проігноруєте і станеться біда, я передам його в прокуратуру і журналістам. Іще, можете повідомити слідчому, що в квартирі люди, так званого, Хана, через якого зараз такий кіпіш у кримінальному світі.
Погроза без сумніву подіяла. За двадцять хвилин до будинку прибули три легковика. Деякий час радилися біля під’їзду. Воно то й зрозуміло, бо хлопці очевидно прибули без санкції. Та схоже квартира вже була в розробці. Операція по знешкодженню банди пройшла менш ніж за хвилину. Невзабарі із під’їзду вивели трьох молодиків, один мій знайомець, а потім і побитого Магадара.
Ми рушили за міліціянтами. Пройде час доки з’ясують особистість нашого друга і причини його захоплення. Знали, що Магадар проявить кмітливість. Його у супроводі оперативника повезли до шпиталю. У коридорі я обігнав їх, аби Магадар мене помітив, і зайшов до туалету. Магадар попросився на хвилиночку. Оперативник залишився зовні. У кабінці я віддав товаришу свій капелюх, куртку і окуляри з товстими лінзами, у такому вигляді супроводжуючий його не впізнав. Скоро ми вже мчали в машині із міста.
- Як ти? – питаю.
- Могло бути гірше. Ви пішли, а я задрімав, потім прийшли вони. Звідкись провідали, що в хаті хто є. Відразу сюди і чекали інструкцій. Та ось відчуваю, щось не так, нервують хлопці, бо бригадир не дав грошей навіть на їжу.
- Ось, що друже, потрібні хакерські навички. У наших супротивників дійсно все не так, бо ми вкрали Хана, тепер візьмемося за Рудольфа.
- Хакерські?
- Умовно, просто ти ліпше від нас орієнтуєшся в комп’ютері та взагалі в мережі.
Ми засіли в одному із придорожніх кафе і тепер без остраху увімкнули ноутбук. Магадар не розумів звідки нам відомі паролі банківських рахунків Рудольфа.
- Ми отримали дещо, за що нас варто ліквідувати, – пояснив Семибор, – тепер немає таємниць, а це фактично вирок. Хоча… підловити нас не можливо.  
Мільйон євро розподілили по телефонних рахунках громадян Франції, Японії і України. Другий мільйон перевели на рахунок Ладомириної фірми. Інші півтора мільярди розподілили по благодійних організаціях. На останок пограбували рахунки представників монаршої родини Британії, перевівши на рахунок Рудольфа п’ятсот тисяч фунтів. Ще позалишали сліди, вписуючи у вихідних даних інформацію про Рудольфа Скрева, порились у базі даних його комп’ютера знайшли екстрасенсів, яких він наймав щоби вистежити нас, у кого були рахунки їх теж підчистили від імені Рудольфа.
Один екстрасенс із України, мешкає у Чернігівській області, Бахмацькому районі. Туди вже рушили із цікавості, бо із всіх набраних Рудольфом цей виявився найсильніший маг і саме він тимчасово знімав захист з книги, доки вона була у нас і єдиний, хто відмовився від платні.
У Бахмачі спочатку покружляли біля залізничного вокзалу, розпитавши водіїв таксі як ліпше добратися до потрібного села, бо навігатор показував один шлях, а генштабівська мапа свідчила, що є і коротші путі. Ладомира забажала фотографуватися на постаменті біля паротягу, потім поруч пам’ятника лисого калмика іудейського походження.
У Тиниці відвідали дендропарк. Виїхавши за село в полі звернули ліворуч, на коротку дорогу. Добре, що у нас джип, якби яка інша іноземна машина то і колеса б повідпадали. Шлях викладений із бетонних плит, призначений для військової техніки. У Голінці навідалися до цвинтаря, саме звідти відбувався перший спіритичний сеанс, медіум зв’язався з духами, які підказали як діяти проти нас. Пройшли до заростів слив, де знайшли кам’яні хрести. Семибор, прочитавши, зазначив:
- Це могили козаків, їх ховали окремо, так звані «куплені могили». Ще за життя придбали у селян шматок землі десь в огороді. Селяни продавали, бо існувало повір’я, що подібна могила на ділянці слугує оберегом від нечистої сили. І навіть за часи комуністичної окупації задурені атеїзмом селяни не наважувалися орати ці ділянки. Хто порушував табу із тим обов’язково  траплялося лихо. Не маю сумніву, що подібні  поховання досі по селу можна познаходити.
- А чому ховали окремо? – спитала Ладомира.
- Скоріш за все ці козаки були двовірні. На людях схилялися перед юдейським богом, в душі ж почитали Отця Дажджбога і лежати бажали окремо від рабів Ісусових. І закляття у них потужніші від християнських молитв і атрибутів запозичених у язичників.
Віддавши шану козацьким кісткам рушили до хати відуна. Та чим ближче, інтуїція підказувала, що це жінка.
Звичайна бідненька хатина, яка потребувала «капітального ремонту». Можна навіть подумати, що там ніхто не живе, аби не дерево грецького горіху, якщо воно плодоносить, значить будинок поруч жилий. У подарунок несли вишиваний рушник, який Ладомира купила на Андрієвському узвозі, дві буханки хліба і літрову банку меду із Печерської Лаври.
Бабця вже очікувала на порозі. Худенька, пригорблена, спирається на ціпок. Погляд пронизливий, на вустах легка, навіть дещо зневажлива, посмішка.
- Проходьте, я вже три дні на вас очікую.
Пройшли до скромної, але дуже охайної господи. На круглому столику побачив стареньку Біблію, кілька брошур свідків Єгови і товстий фотографічний альбом. Ікон немає.
- Сідайте, де бачите.
Ми з Ладомирою всілися на післявоєнному диванчику, у якому на спинці маленьке дзеркальце і облямований якісним дерматином, що за стільки років навіть не тріснув. Магадар з Семибором розташувалися за столом і без дозволу почали розглядати альбом, у якому окрім знімків багато газетних і журнальних вирізок.
Видно бабуся таки дійсно на нас чекала, бо притьмом спроворила стіл: варена картопля, вареники з сиром і сметаною і пляшку домашнього вина.
- Я мала відразу зрозуміти що то за пташки, а воно, бачте, задурили старій бабі голову, гостинців навезли і так ловко баки забивали, що, мовляв, дослідження, кореспонденти, кіно про мене зніматимуть, а опісля якось і кажуть, що давай, тітонько, допоможи пройдисвітів знайти, які дуже цінну річ із музею викрали. Я й зазирнула у дзеркало, а там, борони боже, сили темні стіну будують. Я й вказала де ця стіна. Вже потім померлі наустили, що книжка пішла на той світ. Злякалася, бо на здогад прийшло, що то за кореспонденти, та бачу минулося і слава богу.
- Дзеркало кажете? – питаю. – Ви із дзеркалом працюєте?
Стара нічого не відповіла, налила по чарочці вина і перехрестившись, оперезала свою. Потім взялася показувати світлини в альбомі, розказувати хто є хто. З’ясувалося, родичів у Домникінії Власівни достатньо, але прямих нащадків немає, чоловік помер, дітей не нажили. Газетні вирізки не мали якоїсь спрямованості, хаотичне інформація незрозумілого призначення. Наприклад навіщо старій жінці знати біржові відомості східного ринку, чи про наводнення десь у Тайланді.
- Над вами почитати треба, – Домникінія Власівна взяла Ладомиру за руку. – Ви самі того не знаючи, понатягали за собою гемонів та анциболів усяких. Не можна безкарно блукати по заборонених  світах.
Ми погодилися, особисто мені цікаво було глянути на «дзеркало», яким виявилася звичайна алюмінієва тарілка, куди ворожка налила води, взяла ніж і церковну свічку. Ми розмістилися навколо столу, Магадар хоч і не блукав з нами, однак теж приєднався, бо за слів старої він вже давно за собою водить духа.
Запаливши свічку, тримаючи її в лівій руці, підняла над мискою, потім промовляючи заклинання після кожного «Святий Боже» стукала вістрям ножа по краях миски, вимальовуючи хрест.

Я лежу у гробі, я не бачу хрест
Святий Боже
Все довкіл змінилось, бачу божий перст
Святий Боже
Поверніться в пекло, хто за ними йшов
Святий Боже
Най нап’ється темрява вогняним ковшем
Святий Боже

Я зазирнув у миску і нічого не побачив окрім невиразних воскових плям, що утворилися від капаючої свічки.
Далі до бабці прийшла відвідувачка.
- Ой, Власівно, виручай, сил немає, третій день несе, геть слаба стала, і не їм вже. А робити ж як?
Хвора на нас навіть не глянула, хоча ми тут поруч із зацікавленими мармизами спостерігали за сценою.
- Глею принесла?
- Біля ставку брала, – Бабця вилучила із сумки півлітрову баночку з ґрунтом.
Знахарка висипала в миску, в ту саму з якою над нами чаклувала, налила туди води, наказала гості м’яти. Ось у мисці вже пластична маса, і бабця за наказом Власівни почала виліплювати своє обличчя. Скульптор із хворої такий собі, вийшло казна що, якийсь млинець з бульбою, це ніби ніс. Та Власівну задовольнило.
- Закопай за селом біля дороги і промовляй: «Лежить на шляху багато, там нора засрата, піди з раби божої Зіньки на ту нору всяка болячка із черева. Амінь».
- Ох, Власівно, давай запиши, немає пам’яті зовсім.
- Що це все значить? – тихо спитала мене Ладомира.
Та відповів Семибор:
- Це давня традиція ліпити свою маску, таким чином вважається, хворобу можна надурити, вона перейде в зліплене зображення.  
Коли прийшла пора прощатися, ворожка взяла у Ладомири обіцянку, що та через півроку приїде до неї, а поки подарувала зв’язку зошитів, щоби та за цей період прочитала. Вже у машині я із цікавості витягнув товстий записничок. Акуратним почерком, суржиком написані сільські замовляння від хвороб, від всіляких життєвих негараздів, як то: «щоб чоловік не гуляв», або «як викрити злодія».
- Важко буде жити з дружиною відьмою, – пожартував я.
Вона відразу не зрозуміла перчинки. Завела двигун.
До хатини ворожки несподівано під’їхав сірий мерседес, хоч і старої марки, але на вигляд ніби нещодавно із заводу. Ми насторожилися. Невже таки не відірвалися? Ось тепер нас усіх покладуть, адже зброї ніякої. Та із автомобіля вийшов скромно вдягнутий, по принципу практичності, стурбований чоловік.
- Ви до бабці? – спитав.
- Уже від неї, – відповів я, висунувшись із вікна.
Чоловік зайшов. Та за хвилину вискочив, ми вже рушили.
- Чекайте, Власівна сказала, що зі своєю проблемою можу до вас звернутися.
- Що за квестія? – спитав Семибор.
- Син у біді.
З’ясувалося чоловік із Сум. Тому зговорилися зустрітися наступного дня.
***
Ладомира мала виїхати до Лондону, а нам можливо потрібен чоловік. Вона навідріз відмовилася брати участь у будь-яких ритуалах. Завітали до давнього товариша Костянтина, самітника інтелектуала, який для нас завжди був загадкою. Пам'ятаю  у свої тридцять з лишком він будував моделі німецьких юнкерсів, які летять над мапою Сум. Його хаотична квартира нагадувала занедбаний музей, багато речей, які досі в ужитку, по квартирі можна надибати на маркерні афоризми зрозумілі самому Костянтину. У кутку біля балкона кілька десятків баночок, колб, схоже Костя займається якимись хімічними експериментами.  
- Навіть не сумніваюся у вас своя історія, – мовила Ладомира, приймаючи у Кості чашку з чаєм.
- Звісно, – знизив плечима, зиркнувши крізь окуляри на мене, потім на Семибора, у погляді читалося «розказувати?».
- Розкажи-розкажи, – Магадар вилучив із полиці теку із замальовками. – Він єдиний серед нас художник, тому спогад зафіксував ще графічно.
Ладомира взяла першу ілюстрацію, виконану олівцем. Зображення дівчини із пронизливим поглядом, яка простягнула вперед руки ніби закликає наблизитися. Інший малюнок – стара хатина на пагорбі на фоні нічного неба.
- І у вас мабуть із дівчиною-примарою пов’язане?
- Так, та не зовсім так, – кажу, – починай, Костю.
- У той хутір я приїхав втретє. Кульма називається. Кожного разу приїздив наприкінці липня. Не люблю в цей період море, від спеки завжди страждаю, та й медузи дошкуляють, а хутір знаходиться в низині, до того ж майже оточений лісом, за яблуневою посадкою починаються яри де ставок. Достатньо тижня порибалити і психологічно налаштований на цілий рік, так би мовити «зарядився».  
Хутір Кульма невеличкий, біля десяти жилих дворів, якихось років десять назад було більше п’ятдесяти, як і в більшості подібних поселень демографія Кульми стрімко зменшується. Старі вмирають, молодь залишає. Багато хат за бур’янами взагалі не видно. Коли вперше сюди потрапив, то зразу полюбив це місце. Пам'ятаю тоді повертався зі сплаву на своїх двох, байдарку ми розбили, ремонтувати не було часу, то я де попутками, де пішкодрала. Я саме зрізав шлях, потрібно було біля двадцяти кілометрів пройти лісом. Вечоріло і дуже стомлений почав лаштувати нічний табір, розклав намет, і збирав дрова для багаття, коли випадково натрапив на вирізану із дерева статую. Це воїн, зі шлемом руського богатиря і тюркськими рисами обличчя. Скульптура стояла на лісовій стежині і видно не просто встановлена, а вирізьблена колись із дерева, що росло. Далі по стежині ще одна статуя, потім ще... І так, слідкуючи за дивними вказівками, поступово дійшов до хутора, котрий вразив не менше загадкових лісових скульптур, на воротах залишених садиб зображені старі вицвілі картини. Дома теж розмальовані, розписана навіть криниця-журавель. Домінували пейзажі, деінде зустрічалися тварини, переважно коні, та всіляка свійська худоба. Склалося враження що потрапив до закинутого посеред неба музею. Уявляєте як мене потенційного художника поперло. Тільки перегавкування і кукурікання свідчило, що хутір все ще живе. Я постукав у ворота на яких намальований білий у яблуках кінь, що гарцює по вечірньому степу. Дід Андрій, господар, пустив мене на квартиру. Платні ніякої, я лишень мав де-інколи згасати на велові до крамниці, котра знаходилася за шість кілометрів від хутора, це проїхати лісом на гору до траси, там придорожня невеличка крамничка, як з’ясувалося машина із хлібом приїздить кілька разів на місяць, і зазвичай хуторяни споряджають на тижні когось одного, який купує хліб на всіх. Отож я виявився ледь не посланцем неба, мені раз на три дні доводилося тягати на причепі сумки з хлібом, один раз привозив і ящик горілки, хоча із самогоном в хуторі проблем не було.
Так вирішив щорічно у відпустку на кілька тижнів приїздити до старого, як до родича, він і приймав мене наче рідного.
Не знаю чому, але якось не було нагоди спитати про автора хутірських картин, чи то за безпробудною пияткою, чи за інших причин, ну не виходило якось... Картав себе тільки коли вже був за межами хутора, і кожного року збирався спитати і знаходилося сотні причин цього не робити. Наприклад зранку прокинувся, думаю дай спитаю діда. Доки підвівся, доки умився, а дід Андрій тут своїми балачками і проханнями так затуркає голову, що думка яка твердо трималася, поступово пересувалася на другий план, а потім її розчиняла в свідомості чарка.
На цей раз вийшло по іншому. Все почалося з того дому на пагорбі, ось він на малюнку. Цей будинок зразу помітив. Не дивно що в минулі роки не звернув увагу, бо хатинка потопала в бур’янах, а тепер хтось старанно обкосив пагорб. І зараз ця старовинна будівля приваблювала увагу. Не знаю чому, але при першому погляді виникає враження, навіть не враження, а тверде переконання, що це ідеальна оселя для привидів. Я картався через фотоапарат, який забув, малюнок-малюнком, та світлина ліпше.
Будиночок напіврозвалений, дещо схожий на старовинну криницю, викладений дубовими колодами. Схожості надає низька крівля, це свідчить про відсутність горища. Не характерна побудова для цих місць, та й знаходиться осторонь хутора, майже в полі. Хто міг тут оселитись?
Я спитав про це у діда Андрія.
«Там Марко художник жив, – відповів старий. – Вже біля двадцяти років його немає на світі».
«Гм...» – все що я на це сказав.
Марко художник.  Не мав сумніву, що це і є загадковий автор вуличних картин. Треба було ще про щось спитати, тільки не міг зосередитись, у голові крутилося безліч питань і всі здавалися важливими: що за художник, чи є десь його роботи, звідки така чудернацька архітектура, скільки будинку років і головне  – чому він осторонь хутору?
Без сумніву, колись це був міцний добротний дім. Можливо найстаріший у Кульмі, а хутір, наскільки відомо, існує більше двохсот років, і топонімія назви пов’язана з легендою про чумаків, які начеб то загубили тут куль із сіллю. Немає куля, тому і «куль ма».
Так, саме про це й було чергове питання. Скільки будинку років?
Виявляється дід Андрій пам’ятає його ще з дитинства, вже тоді стояв, тільки крівля була інша.
Інформацію витягував кліщами. Так неохоче про це розповідав. Довелося застосувати перевірений засіб – дати діду грошей на пляшку.
У вечорі знову пішли до ставка із вудами та корзиною харчів. Коли діда питав безпосередньо про будинок і Марка-художника, він чомусь відповідає неохоче, ніби на цю тему накладене табу. Тож довелось використовувати психологічні прийоми, спрямовувати на тему непомітно.
Коли вечоріє, будівля здається ще загадковішою. Побачивши, що я мовчки вивчаю дім «Марка художника», ні про що не розпитуючи, дід Андрій не втримався, заговорив про будинок і колишніх господарів.
«Там здавна відьмаки жили. Навіть тато мій маленьким пам’ятали і дід. Спочатку жила Маня, потім передала відьмацтво Явдошці, та передала своєму сину Володьку, який був п’яничка і не лікував нікого, розказував якось, що мати перед смертю попрохала дошку з підлоги підняти, відьмаки всі так вмирали, тато розповідали що для Мані взагалі дах розбирали, з тих пір будинок такий перебудований дах має, щоб надалі легше було стелю піднімати, адже родина така».
«А цей художник, як ви казали його звати... Марко, здається?»
«Він племінник Володьки, до Марка вже не ходили, він не відьмака, але мав інше. Малював гарно, ото ворота і все таке розмальоване залишилися, то все він.  Шабашник непоганий був, дома клав, приїздили бог зна звідки, навіть з-під Києва...»
На цьому інтригуюча розповідь, здавалось, закінчилась, бо інтонація була така, що, мовляв, тема вичерпана. Та з’ясувалося діду просто потрібна була «добавка». Я налив повну чарку, собі половину, не хотілося швидко п’яніти.
«З баби все почалося, – продовжував дід. – Вірніше не було ніякої баби, але він стверджував що покохав лісову русалку».
«Кого?»
Минулого року від діда Андрія чув якісь історії про русалок, але якось слухав неуважно, бо не прихильник подібного фольклору. Однак тепер стало цікаво:
«Мого покійного дядька багато русалки водили, одного разу завели аж на Комбінат, розповідав, що дівчата красиві такі, зустріли у полі і повели, отямився коли чогось згадав бога, отак просто по себе сказав – «о, господи!» і очунявся в комбінатському ставку, вже по пояс у воді стояв. Ось так, а ти кажеш…»
Я хоча в цих питаннях скептик, однак про всяк випадок відсунувся подалі від берега.
«Схоже його теж затягнула русалка, – продовжував дід Андрій. – Тільки тягнула його в інше болото – болото любові. Таке теж траплялося, коли мавки з людьми кохалися. Казав що її ім’я Ея. І останнім часом вкрай збожеволів, перестав виходити із дому, і головне – перестав малювати. Ми знайшли його в кріслі, він посміхався і дивився наче живий на стіну, схоже вмер щасливим. Мені думається його вбило те, що перестав малювати».
«Від чого ж конкретно вмер?»
«Хто зна, фельшар сказав серце спинилось, а він молодий зовсім не питущий був і не хворів, навіть сорока рочків не мав... казали русалка на смерть зацілувала».
«Невже свідки цьому були? Хто казав?»
«Всі кажуть...»
Звісно дурниці, але незважаючи на хміль мені стало дещо страшнувато, на дворі вже темніло, я зиркнув на далекий  одинокий дім.
Старий помітив мій погляд.
«В цьому будинку ще фотограф вмер.»
Дід Андрій цю інформацію повідомив наче б то між іншим, а я відчув як хміль відступає і мурашки поза шкірою.
«Приходив років десять назад один кореспондент, як і ти усім цікавився, скрізь свого носа пхав, картини фотографував, а  про русалок йому Микита розповів, він рибалив тут, а в Маркову хату від жінки побіг ховатися, – дід вказав на будинок. – Божився що бачив ту саму русалку. Наче б то сів у Маркове крісло, де його знайшли, і вона прийшла і ледь за собою не затягла, дружина вчасно покликала і злякала русалку. Не знаю, що бачив Микита, але страх заливав горілкою аж доки не вмер од неї, на цей край ніколи не ходив навіть удень, як тільки мужики потягнуть, його теліпати починало...»
«Так що кореспондент?»
«Пішов перевіряти Микитчині слова, а вранці знайшли. Та в цього з’ясувалося серце слабке, злякався чогось до смерті».  
Мені протягом вечора довелося ще бігти в хутір за черговою пляшкою, хоча більше не витіг інформації, але зі слів діда звернув увагу на одну важливу річ – згадані події: смерть художника, кореспондента і видіння Микитки відбувалися саме о цій порі, коли надзвичайно місячні ночі.
Хоч би що, але намірився піти. Вдень про це остаточно вирішив. Спочатку сходив на розвідку. Двері були забиті, вікна теж, але дошки легко відірвались. Я через вікно зазирнув до кімнати, де побачив звичайний розгардіяш притаманний покинутим оселям. Десь під стіною стіл, стеля у павутинні, сірі стіни із залишками вапна, в кутку старовинне бюро, по середині перевернуте крісло, мабуть те саме на якому вмерло двоє.
Одна стіна на диво була ціла, крейда не облущилась... Я заліз всередину.
Заскрипіли старі дошки підлоги. Здається нічого страшного, хоча це тому, що вдень. Ще невідомо, як воно буде поночі. Поставив на місце крісло, воно глибоке з високими підлокітниками, на такому зручно старим холостякам дивитись телевізор і читати газети.
Підійшов до вцілілої стіни. Дивна справа... не побілена, а пофарбована... Навіщо фарбувати тільки невеличку ділянку на стіні? Можливо своєрідне чудернацтво творчої людини.
Я оглянув сусідні дві кімнати, знайшов тільки залізне ліжко на пружинах, і пусту шафу. Більш нічого цікавого.  
Десь о двадцять третій годині я був біля вікна. Якусь мить вагався. Не тримаю себе боягузом, можу ночувати в лісі без намету просто неба, не боячись диких тварин. А тут переповнював неймовірний страх, адже в лісі можна боятись тільки когось, кого можна самому налякати, або від кого можна втекти залізши на дерево, а тут інше, те що може не підпадати логічним поясненням і фізичним законам. Чого я тільки не уявляв щоб підбадьорити себе, намагався згадувати комедії, але в голову лізли всілякі страхіття пов’язані зі спогадами фільмів жахів.
На озброєнні мав ліхтарик в одній кишені і напівпорожню пляшку горілки в іншій.
Підбадьорившись двома ковтками, заліз у вікно.
Потреби в ліхтарі не було, місячне сяйво поступово заповнювало кімнату. Виявилося під стелею є ще віконечко, і прикріплене дзеркало для допоміжного освітлення стіни. Через віконце пробивався промінь, який поступово підповзав до фарбованої стіни.
Я підсунув крісло до стіни і сів чекати невідомого...  
Вже кляв себе за зайву авантюрність. Моє серце так скажено калатало, що відчував пульс на скронях.
Зробив ще кілька ковтків. Від страху зовсім не хмелів. Чого очікую? Привид?.. Я не вірю в привиди, просто давня таємниця так заінтригувала, що пересилила мозкові рецептори, котрі відповідають за самозбереження.  
Вирішив допити пляшку і йти геть, я чесний перед сумлінням, хоча друга моя половина вже починала звинувачувати в дезертирстві.
Промінь поволі освітив середину кімнати, я саме приклався до горлишка і ледь не захлинувся... Посередині кімнати в тумані стояла ВОНА.
Дівчина з блідо-блакитною шкірою мерця і смоляним волоссям з вплетеними водоростями, яке спадало по плечах на груди і на пояс. Погляд... вона дивилася наче з-під лоба, її нерухомий гіпнотичний погляд  паралізував мене, я не міг навіть зажмуритись...
Не знаю як описати свій стан на ту мить. Вперше відчув, що вислів «волосся стало дибки» це зовсім не афоризм.
Вона посміхалась і пронизала незвичайним поглядом, я доволі спокійно сприйняв думку, що можливо Смерть десь близько і вона повинна бути прекрасною. Тепер знаю причину щасливого художника, що прийняв її з радістю... Моторошності надавала її нерухомість, здавалося вона причаїлася перед стрибком...
Красуня-відьма, чи русалка дивилась ледь схиливши голову і посмішка помітна на незвичайно зелених вустах. До тями мене привів звичайний ліхтарик. Слава ліхтарику! Із кишені витягував його вже увімкненим. Все ж спрацював той мозковий рецептор і на мить вивів мене зі стану прострації.
Як тільки-но електричний промінь вислизнув із кишені ВОНА щезла, а в мене почали тіпатися руки. Я одним ковтком допив залишки. Пляшка все ще була в руках.
На слабких ногах підійшов до вікна і ковтнув свіжого повітря, стало легше і в голові прояснилось. Схоже я на мить перебував в якомусь дурмані.
Посвітив у кутки...
Клацнув вмикачем... через якусь мить марево відьми почало вимальовуватися із туману...
Тепер страху не було, мій скептицизм переміг. Я збагнув, що бачу дивовижний фокус.
Коли засвітив ліхтар, фігура щезла.
Я підійшов до фарбованої стіни помацав картину...
Дивно... вона видна тільки при місячному сяйві... Це фарби... місячні фарби, чи як ще можна назвати.
Відійшов назад до крісла і знову дав можливість нічному сяйву змішатися з таємничим складом фарб на стіні...  
Значить ось вона яка ЕЯ.
Досі докоряю собі, що не взяв навіть мазка з картини, щоб вдома віддати на аналіз хімікам. Тоді я заснув в кріслі, не знаю як це сталося, можливо невідомі фарби не тільки видавали незвичайні спец-ефекти, а ще якось діяли і на організм... хто знає чим би скінчилося якби вчасно не схаменувся і не ковтнув свіжого повітря, може врятувала моя непробивна флегматичність.
Вранці підняв дід Андрій. Старий перелякався, подумав я розділив долю художника і невідомого кореспондента.
Так вийшло, що другого дня мені потрібно було вирушати, на телефон прийшло повідомлення. А згодом дід написав, що незадовго після мого від’їзду хатина художника згоріла. Того літа була сильна спека, майже місяць посухи, а тут несподівано небо захмарилося і в будинок влучила блискавка, він зайнявся наче факел, вщент згорів ще до початку дощу. А бабці подейкують про мою в цьому провину, наче надто близько підійшов до давньої таємниці.
- Вірно розумію, ви намагаєтеся здобути рецепт тих фарб? – Ладомира кивнула на склянки у кутку.
- Бракує якось фосфорного елементу, можливо здобувається десь у Кульмі, – міміка Кості стала заклопотана. – Та щось мені підказує, треба шукати на болотах. Дивно, адже Марко не був хіміком, а я стільки літератури перелопатив, вже мабуть університетський курс пройшов. А може саме ця академічність і на заваді.
***
Тієї ж ночі ми провели Ладомиру, посадивши її на маршрутку до Борисполя. Домовилися зустрітися через місяць в Лондоні, мені саме стільки потрібно, аби оформити документи, можливо й менше, адже тепер є гроші.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.233323097229 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …